Глава 16. Знову ці виклики

— Де тебе носить? — почув я одразу, щойно переступив поріг дому.
Шарлотта, нервово стискаючи руки, вибігла мені назустріч у хол, шиплячи при цьому, як розлючений індик. Бачив нещодавно такого: хтось віз вулицею в клітці, і один випав на повороті. От і він виліз — такий невдоволений, розчепірений...
— Шарлотто, послухай, я ж раніше приїхав!
Але вона навіть не схотіла мене слухати.
— А раптом і він прибуде раніше? Що тоді? Усі вже сидять, одного тебе немає.
— Та я... — але вона вже вчепилася мені в руку й просто потягла за собою.
Думав, хоч цей ранок буде спокійним. Та де там... Щиглик був відправлений супроводжувати Іванну на пошуки знайомого нашої кухарки, який зміг би і її влаштувати; Реджі керував цілим натовпом хлопчаків, серед яких уже почалася справжня війна за повідомлення, і це було небезпечно — чим їх ставало більше, тим помітнішими вони були. Про Бокова поки що ні слуху, ні духу. Усілякі запрошення, що сипалися на мене, як з рога достатку, раптом вмить зникли, але марно я вважав, що про мене всі забули — грізний лист із Палацу вимагав з’явитися, а лист Шарлотти був написаний в іншому тоні, але зміст у ньому був той самий. Добре хоч час призначали різний...
У вітальні вже сиділа на улюбленій своїй канапі в квіточку мама. І Олісава поруч із нею возилася з двома цуценятами. Біля входу завмер Бартон і дві камеристки. А в кріслі зручно вмостився той, другий Артур, уже добре одягнений і чисто поголений, проте під очима в нього здалеку були помітні темні тіні, і обличчя, як мені здалося, було трохи опухлим. Побачивши мене, він невдоволено цикнув, та я не звернув на це уваги, підійшов до мами й поцілував їй руку. Вже знав, що так слід вітатися, а не намагатися обійняти. Що ж раніше не казали...
Олісава дивилася трохи напружено, а один із песиків задер морду і стрибнув просто до мене. Почухав його за вухом і сів на інший диванчик. Поруч із Шарлоттою. Дивовижне видовище: всі зібралися і...
— Бартоне, чому ви без мого дозволу пустили сюди цього невідомого пана? — якось ліниво запитав Артур. Ну, або той, хто слідом за мною намагався видати себе за нього. Хоча, що це я! Не я ж стверджував...
— Артуре! — якось суворо, але спокійно сказала мама. — Тебе сюди теж впустили! І ніхто, крім мене, подібних зауважень не робив.
— Але, мамо...
— Досить! Ти і так встиг наробити дурниць за такий короткий час!
Артур скривився, ніби лимона вкусив.
— Але це не означає, що я повинен спокійно поставитися до того, що якийсь самозванець обманює мою сестру!
— Досить, я сказала! — голос мами задзвенів металом. — Цей самозванець після своєї появи замість гулянок зумів влаштувати їй багатий посаг! І заслужити повагу нашого повіреного у справах! Якого хтось називав негарними словами!
Мій двійник лише знизав плечима.
— Він вирішив відмовити мені в розпорядженні майном, до того ж щось плів про мої вуха. Краще б на свій ніс подивився!
Отже, він уже встиг зустрітися з Бродським. Ймовірно тоді, коли був в Одесі. Цікаво, чи в ті самі дні, коли я бігав у справах цього полку Гілберта. Великого свого друга-полковника.
— Припини негайно! Зрештою, він виконує свою роботу і робить це добре.
— Ну, вибачте, — саркастично схилив голову Артур, — Був певний час позбавлений можливості оцінити!
Мама невдоволено дивилася на нього, а я навіть уловив легкий аромат, що носився в повітрі. Але зовсім не парфумів. Здається, хтось проводить час майже так само, як я в маєтку. Але трохи нестриманіше.
— І так цілий день, — дуже тихо шепнула мені Шарлотта. — Та ще й прислуга повинна мамі доповідати про всі розпорядження...
Так, цікаво тут. Хоча з’явилися ці чудові песики, один із яких вирішив прибігти до мене, намагаючись навіть налякати своїм грізним виглядом і спробою погарчати. Але був безжально схоплений і залоскотаний Шарлоттою.
Тут до Бартона підійшов лакей, щось шепнув йому, а потім дворецький підійшов до нас ближче.
— Прошу мені пробачити, прибув гість!
Шарлотта штовхнула мене ліктем, але я вже вставав і сам. Ні, бігти обійматися мені було не потрібно, але виявити повагу здалося правильним. Адже, якщо подумати, треба мати певну хоробрість, щоб не тільки прийти з цього приводу, а ще й зробити це саме зараз.
Цей ясноокий, збентежений юнак уже був мені знайомий, тому я йому посміхнувся цілком по-дружньому. Зараз він був іще більше збентежений, червонів, але дуже старався справити враження, говорив мамі компліменти, усім кивав і навіть притягнув із собою слугу з цілою купою квітів і подарунків.
Мама мружилася, роздивлялася його, але посміхалася теж цілком доброзичливо. І не думаю, що лише через те, що він не став зважати на всі ті шепотки, а прийшов до нас у дім.
— ...І я прошу вашого дозволу, щоб я міг запрошувати вашу сестру на прогулянку.
Здається, я щось пропустив, бо Шарлотта знову непомітно тицьнула мене ліктем.
— Ні! — уїдливо посміхався Артур. — Я не можу дати такого дозволу. Тим паче, що... і ви повинні про це знати, мав честь домовитися з паном Кандибою...
— Артуре! — металу в маминому голосі могло б вистачити на десяток тягачів.
Шарлотта ж просто схопилася, але, гнівно блиснувши очима, знову опустилася на місце. А цей кумедний хлопчина, здається, його звали Альгердіс, якщо я правильно розібрав, навіть оком не змигнув. І посмішка так і не зникла з його обличчя.
— Вибачте, — сказав він, і лише акцент, що підсилився, свідчив про те, що він хвилюється. — Мені розповіли, що зараз вийшло невеличке непорозуміння, нібито є не тільки лорд Артур Берлінгтон, а й другий лорд Артур Берлінгтон. Але мені не надто було діла до чиїхось розмов, проте зараз я хотів би зрозуміти з більшою визначеністю.
Він глянув на мене, потім на Артура, що посміхався. Я ж у відповідь йому просто посміхнувся.
— Вибачте, пане Альгердіс, мені здається, що ми не з того почали, — сказав я йому.
— Тут взагалі нема про що говорити! — пирхнув Артур.
— І ось я цілком згоден! — кивнув я спокійно. — Бачите, пане... пане... Прошу вибачення, не розчув повністю.
— Альгердіс Вілкас, до ваших послуг, — гордо підбоченившись, сказав мені цей хлопець.
— Так. Отож, пане Вілкас! Тут справді нема про що говорити з нами. Ви ж запрошуєте Шарлотту, а ми не в якомусь ханстві живемо, а в цивілізованій країні.
Юнак трохи зам’явся.
— Хочу тільки зауважити, що в різних. Нехай формально все ще в одній.
— Що? — здивувався я. — Не розумію...
Мама кинула дивитися, як камеристки розкладають і розгортають подарунки та розставляють квіти, і повернулася до нас:
— Пане Вілкас, думаю, хоче повідомити тобі, що є підданим Литви, а не Русі. І вона самостійна. Тільки її величність ще й королева Литви.
Юнак трохи здивовано подивився на неї, і мама поспішила йому пояснити свої слова.
— Справа в тому, що лорд Берлінгтон не все добре...
— Я лорд Берлінгтон! — схопився злий Артур. — І я не даю свого дозволу! Ви чули? У мене є домовленість із моїм добрим другом...
— Ні! — твердо сказав я. — Немає жодних домовленостей.
Усі подивилися на мене, бо сказав я це, схоже, досить гучно й різко.
— І не може бути! Просто тому, що пані Шарлотта цілком самостійно може вирішувати, погоджуватися їй чи ні на ваше люб’язне запрошення.
— Ми дуже вам вдячні за вашу пропозицію, — посміхнулася мама, потім побачила, що Артур хоче сказати, і застережливо підняла руку. — Для нас буде честю приймати вас, пане Вілкас. Але я вам можу сказати те саме, що ви вже й почули — моя донька має право приймати рішення.
Тут вона глянула на Шарлотту і додала:
— Безперечно, з дотриманням усіх належних пристойностей, але немає, тим не менш, жодної причини для нашої відмови. До того ж моя донька не заручена, не зговірена і не має ніяких, не те що домовленостей, а й будь-яких обговорень із паном, чиє ім’я тут прозвучало.
Юнак схопився, очі його загорілися — здається, він приходив сюди не для того, щоб почути відмову. А адже здавався таким збентеженим роззявою.
Після цього обмінювалися ще якимись люб’язностями. Всі, за винятком нас із Артуром. Той, чомусь, посміхався трохи єхидно і поглядав на мене з якимось дивним передчуттям. А я поглядав на Шарлотту, вона, здавалося, теж була занурена в певні роздуми. Судячи з її поглядів — пов’язані якраз із паном Вілкасом.
Не затримуючись довго, литовський підданий нашої королеви Олісави незабаром пішов. Мама, здавалося, зітхнула з полегшенням. Олісава — та, яка сестра, — займалася собаками, не надто звертаючи увагу на інших. Шарлотта побігла дивитися подарунки, а ось Артур...
Він встав, навіть трохи ліниво потягнувся, немов розтягуючи задоволення, повільно вимовив:
— Пан Кандиба зробить пропозицію. І я на неї відповім позитивно.
Усі завмерли. Шарлотта зло подивилася на нього, а мама лише важко зітхнула.
— Тобі спочатку доведеться відповісти на запитання: а чи маєш ти право відповідати? — зауважив я йому, теж встаючи.
— Ні! — розцвів у задоволеній посмішці Артур Берлінгтон. — Це не мені доведеться.
Тут він дістав із кишені папір і кинув мені на диван.
— Що це? — різко запитала мама.
— Це? — повернувся він до неї, потім знову подивився на мене, сяючи самовдоволенням, наче кіт, що вийшов із комори зі сметаною. — Це вимога Палати лордів про надання документів згідно з процедурою actio ad exhibendum!
— Ні! — просто закричала мама. — Ні! Ти не зробив цього, ні!
Артур сіпнувся і перелякано на неї подивився. А мама підбігла до нього і, вчепившись у його сюртук, почала його просто трясти.
— Ні, Артуре! Скажи, що це жарт.
Потім раптом кинула його, кинулася до паперів і почала їх читати. Але практично одразу впала на диван і закрила обличчя руками.
Тут уже доньки до неї підбігли, та й я ступив до неї.
— Артуре, — тихо плакала вона. — Який же ти ідіот...
Усі стояли, збентежені й трохи налякані. Навіть Артур, і той якось розгубив свої посмішечки й підійшов ближче.
— Але, мамо, я ж хотів... змусити підтвердити права!
Мама підняла голову і повернула до нього своє заплакане обличчя:
— Хто? Ти не міг сам цього зробити! Скажи, хто тебе намовив?
Він розгублено дивився на неї.
— Чому ти вирішила? — потім рішуче махнув рукою. — Ну, добре, мені підказали. І що?
Але мама сиділа і тільки, немов не вірячи в те, що сталося, хитала головою.
— Я ж тебе просила нічого не робити, не порадившись зі мною. Як же можна було йти туди... Ось, Кандиба! Це ти на це вирішив поміняти руку своєї сестри? Подвійно нерозумно!
Тут Артур зовсім розгубився.
— Та що в цьому поганого? Він багатий! Йому подобається Шарлотта, і він зовсім не потвора. Що в цьому поганого?
— Так одружуйся на ньому сам, дурню! — закричала Шарлотта, а Бартон поманив за собою камеристок, вони швидко вийшли в коридор, і він причинив за собою двері вітальні.
— А що тобі потрібно?
— Вже точно не ця самовдоволена морда в моєму ліжку!
— Шарлотто! — запротестувала мама. — Тут же Ліса!
Олісава перелякано дивилася на всіх, а Шарлотту вже не можна було зупинити. Вона розчервонілася, вигляд у неї був войовничий, і вона мовчати не збиралася, енергійно жестикулюючи — довелося навіть відступити, так вона потрясала кулачком.
— Нехай слухає, їй теж заміж виходити!
— Уже? — отетеріла Олісава.
— Та ось як братику заманеться продати нас подорожче за свої хотілки!
Артур навіть трохи зблід.
— Я не збирався вас... Це чудовий варіант! І ви б самі це зрозуміли, якби не цей...
Шарлотта знову змахнула кулаком.
— Цей, як ти кажеш, завжди цікавився кожною з нас! По-справжньому! Не відмахуючись! Але справа навіть не в цьому, ти чому маму не послухав?
Мій двійник розгублено почав лізти в кишеню і діставати звідти якийсь недокурок сигари.
— Але це я твій брат! — бурмотів він, тремтячими руками намагаючись знайти ще й сірники.
— Хіба? — бушувала Шарлотта. — А я думала, що ти мій власник! Ой, добрий пане, чи не зволите видати бідну дівчину за якогось жирного кнура? А кому зовсім молоденьку? Тільки після пансіону!
Я такою Шарлотту ще не бачив. А ось мама навіть не посміхнулася. Вона із сумом дивилася на сина... Того.
— Це Карибут? — раптом запитала вона.
Артур завмер, потім знову почав шукати сірники.
— Карибут... — кивнула мама сама собі.
Що ж, у мене теж миготіли думки, що у майордома були певні зв’язки з Берлінгтонами. Мав же можливість сам у цьому переконатися.
— А те, що у Вікторії в пансіоні майже всі дівчатка в нього закохані, нехай навіть і не бачили ще, ти про це знаєш?
Шарлотта зовсім розійшлася, а ось на Артура було шкода дивитися. Мені навіть самому було якось ніяково, оскільки, може, він сам і краще б зробив, якби міг.
— Але твій брат — я! Я, Шарлі... — бурмотів він, все мусолячи цю свою сигару, так її й не прикуривши.
— Артуре, — тихо сказала мама, але оскільки Шарлотта замовкла, ми всі її почули. — Ти просто не уявляєш, що ти накоїв...
— Та що?! — вибухнув він раптом. — Що такого в тому, що йому знадобиться надати документи для підтвердження прав?!
— Боже, — мама обхопила голову руками. — Хто тобі сказав, що це знадобиться в цьому випадку тільки йому одному? Карибут? Ця хитра, викрутлива тварюка таким чином витягне назовні весь наш рід! Весь, Артуре!
— Та й що в цьому такого...
— А те, порожня твоя голово, що цього робити було в жодному разі не можна!
Він знайшов нарешті якісь сірники на камінній полиці, але тепер не поспішав підпалювати.
— Чому це...
— Ох, — мама у хвилюванні почала знову розгойдуватися, як маятник, туди-сюди. — Та тому, що спливе багато такого, що може повністю змінити все наше життя! І зовсім не в кращий бік.
— Але що ж це, мамо? — стривожено запитала Шарлотта.
Але мама лише гойдалася і більше не хотіла нічого говорити...
— Ти щось знаєш про це! — сказала мені Шарлотта, коли вийшла провести мене.
Артур пішов, Олісава втекла до себе, мама залишилася у вітальні, куди прислуга почала носити чай. А мені вже слід було поспішати — чекала зустріч із королевою, і в її очікуванні чомусь ставало трохи... хвилююче.
— Думаю, так, — відповів я.
— І розкажеш? — вона запитально підняла брову.
— Ти впевнена, що воно тобі знадобиться, це знання?
Шарлотта замислено постояла, спостерігаючи, як відчиняють двері, а потім кличуть Саймона, оскільки мені потрібен був транспорт.
Тепер усі в домі вже якось змирилися з думкою, що лордів Берлінгтонів стало трохи більше, ніж зазвичай, і намагалися потрапляти їм на очі вдвічі менше, виконуючи всі накази з певною поспішністю.
— Ти знаєш, що Гілберту дали відкоша?
— Звідки?
Шарлотта ледь поморщилася.
— Здається, вони з Артуром непогано покуролесили, і звістки про те, де вони побували, дійшли й до Собка.
— Отакої!
Вона швидко глянула на мене.
— Здається, вони лише шукають слушний привід, щоб розірвати всі домовленості.
І зітхнула, а потім струсила щось із мого рукава.
— Не знаю, навіщо тобі це розповіла. Але я б теж хотіла знати все, що стосується особисто мене. Деякі речі просто необхідно з’ясувати, перш ніж приймати будь-які рішення.
— Добре, — кивнув я. — Тим паче, як я розумію, після дій Артура багато чого і так може випливти назовні.
Шарлотта пильно подивилася на мене, але розпитувати вже не стала. Чи то побачила, що екіпаж готовий, чи то згадала, що може запитати дещо й у матері.
— Бережи себе! — тільки й сказала.