Глава 15. Пара дослідників

— Показати? Що? — видихнула Іванна.
Я не став підходити до дверей, навпаки, взяв її за руку і відвів ближче до ліжка.
— Ти не розумієш? — зашепотів я їй прямо в вухо. — Вони там стоять, слухають. До речі, може, й зумисне, а не просто з цікавості.
— Але навіщо? — округлила вона очі.
Руки її міцніше вчепилися в мене, вона ніби чогось злякалася. Я шумно втягнув повітря — здається, Шарлотта ще й парфумів для неї не пошкодувала.
— Не знаю. Може, просто перебільшую. Але ми ж тут уперше, от вони й звертають на нас більше уваги. І треба показати, що ми сюди приїхали зовсім не для пошуків.
Очі її розчахнулися ще ширше:
— А для чого?
Потім вона швидко глянула на ліжко і раптом заходилася тихенько хихикати:
— Здається, мене знову намагається спокусити сам лорд Берлінгтон.
Я на мить завмер, а потім і сам почав сміятися. Так і стояли, обнявшись, і реготали...
— Що ж мені робити, мілорде? — лукаво запитала вона, відсміявшись.
Я зітхнув:
— Очевидно, роздягатися.
І подивився на неї винувато, але, здається, Іванну ця перспектива вже не надто лякала.
— Так? — тільки й запитала вона. — І всього лиш?
— І не називай мене мілордом!
Посмішка її стала ще більш насмішкуватою:
— Але як же бідній дівчині називати такого знатного пана?
— Взагалі-то я... Та ну тебе! Називай зараз Джеймсом, ясно?
Вона кивнула, знову хихикнувши. Потім очі її заблищали, вона зробила крок трохи вбік від мене і взялася за зав'язки своєї сукні:
— Ти не допоможеш мені... Джеймсе?
От як це їм вдається, Євиним дочкам? Ти ніби все під своїм наглядом тримаєш, ось ще хвилину тому вона ніяковіла, і ти почувався ледве не насильником, а тут як бовкне щось — і ти вже виглядаєш повним дурнем!
Тяжко мені буде! Ось що я щойно зрозумів...

— Може, нам не варто поспішати? — шепнула вона, ледве облизавши губи. — Джеймсе, налийте дівчині вина. Адже вся ця ніч наша — давайте будемо нею насолоджуватися...
Я просто остовпів. Стою, як бовдур, тримаю якісь зав'язки, дивлюся на неї, і залишилося тільки ще слинку пустити.
— Іванно, та чи це ти?
— Не Іванна, а Жанна, дурнику, — вона обережно провела пальцем мені по носі. — А це було в книжці, яку я прочитала у пані Шарлотти.
— Ти вмієш читати? — вирвалося в мене.
Іванна злегка відсторонилася, зняла свій капелюшок, обережно поклала його на стілець, витягла одну за одною цілу купу шпильок і розпустила волосся. Це волосся кольору яскравого полум'я розлетілося по плечах заворожливою хвилею, красиво відтіняючи її фісташкову сукню. Тут уже мені довелося струснути головою, щоб оговтатися. Так, легко мені точно не буде!
— Звичайно! — відповіла вона, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. — В хатню прислугу до вас неписьменних не беруть, та ще й парафіяльні школи вимагають відвідувати.
— Цікаво... — протягнув я.
Стоп! Я тут для чого взагалі? Боков! Він же десь тут. Та ще й треться хтось під дверима.
Але сукня раптом ніби трохи розкрилася, потроху сповзла з її плечей, а потім рухнула до наших ніг із тихим шелестом.
І тут раптом у наші двері легенько постукали. Іванна вхопила себе за плечі, я махнув їй рукою в бік крісла, а сам швидко скинув піджак, кинув його на стілець і підійшов до дверей.
— Хто там? — запитав я невдоволено, і бачить бог, це невдоволення було абсолютно щирим.
— Презент від закладу, пане! — пролунав жіночий голос.
Тьху ти... Презент.
Я відчинив двері, за ними виявилася усміхнена дівчина в не надто строгій сукні. Вона принесла в кошику пляшку червоного вина і всілякі персики, я навіть не розглянув, що там було, оскільки спостерігав за нею. Очі її стрельнули в бік Іванни, яка вмостилася спиною до нас, дивлячись кудись у вікно, а її сукня так і лишилася валятися на підлозі.
— Дякую! — посміхнувся я цій дівчині у відповідь, забрав кошик і почекав, поки вона вийде. А потім замкнув двері.
Що ж, презент. Цікаво. Вони завжди так рвуться приносити щось своїм клієнтам? Чи це в мене просто манія переслідування розігралася?
— Зовсім забула сказати, — раптом зашепотіла Іванна.
Вона встала, в корсеті та спідній білизні вигляд у неї був чомусь кумедним, але я зміг утриматися від сміху. Вона з цікавістю глянула на фрукти, я одразу посунув їй цій кошик.
— Пити не будемо, а от їсти можеш усе. Якщо зголоднієш, то й вечерю замовимо. Не треба тут соромитися.
— Це мені зрозуміло, — знову ця лукава посмішка.
— Що ти забула?
— Реджинальд передав, що Боков прибув не один. З ним сюди приїхала дама.
Дама? Я відчув легкий сплеск розчарування. Він що, просто тут зустрічається з кимось? Але потім подумав: а чого, власне, я чекав? Та й мені потрібен лише він самий. Зв'язати, упакувати і доставити до канцлера. І мені добре, і йому теж. Канцлеру, ясна річ, не Бокову.
Іванна вхопила часточку чогось, але потім глянула на свої спідниці. Взяла серветку, обережно витерла руки і якось примудрилася ці спідниці зняти, залишившись у панчохах на мереживних підв'язках. І дивиться на мене. Чекає на захоплення?
— Я в захваті! — вирвалося в мене.
А вона, трохи почервоніла, підходить ближче:
— Що мені робити далі, мі... Джеймсе?
— Кхм... — мені довелося терміново брати себе в руки. Так і кортіло самому собі крикнути — ми прийшли сюди не за цим! Але допомогло інше. Я раптом подумав - а й справді? Що далі? Мені треба б вибратися в коридор. Не думаю, що вони сидітимуть усю ніч під дверима. Вийти — вийду. А далі де його шукати? Сходи, парадні сходи, були в будівлі одні. Але тут був і чорний хід. На кожному поверсі два крила. В кожному з цих крил — широкий коридор, здається, по дві-три двері в кожен бік. Це і були апартаменти. А туди далі коридор теж вів кудись, але він ставав вужчим, там я помітив маленькі сходи, Реджинальд вважав, що там вихід на чорні сходи, і я був з ним згоден. Ще він був впевнений, що є деякий поділ за поверхами. Веселі компанії відправляють нижче, а тих, хто знімав номери довше, та ще й на пару — вище. В один бік йшли постійні клієнти, другий — ні. А Боков до якої категорії належав? Та й чи був той поділ взагалі?
— Іванно... Жанно, — поправився я швидко.
Вона відщипувала виноградинки і посміхалася мені так, що думки про справу почали спотикатися. Але я був міцним горішком. Підійшов до неї, викликавши легке замішання, схилився прямо до рожевого вушка і прошепотів:
— Коротше, зараз я спробую вийти. А тобі потрібно створити відволікаючий ефект.
— Який? — прошепотіла вона у відповідь.
— Ти підеш на ліжко, будеш на ньому крутитися і навіть зрідка ахати та стогнати.
У неї очі розчахнулися так широко, що в них можна було потонути...
— Сама? — запитала вона з якоюсь образою.
— А хто тобі ще потрібен? — буркотливо уточнив я. — Я ж у коридор вийду, а тут більше немає нікого.
— Але... Навіщо? І як...
Я скинув і жилетку, закотив рукава і розстебнув кілька ґудзиків на сорочці.
— Тому, що все має бути схоже на правду.
— Я тоді вина візьму, — абсолютно нелогічно заявила вона мені, ображено надувши губи.
— Не треба це вино пити, тим більше воно вже відкорковане. Мало що... Я вже приніс пляшку, тільки штопора знайду.
Реджинальд мене забезпечив малим набором для проведення часу, навіть курку загорнув... пахла просто неймовірно. Навіщо тільки — не знаю. Але приємно. І вино. І штопор. Ти диви, навіть французькі вироби поклав. От жартівник!
— А стогнати голосно?
— Що?
Іванна повернулася до мене і трохи ображено перепитала:
— Стогнати голосно? Довго? Крутитися сильно?
— До речі, — не звернув я уваги на її єхидні запитання, — корсет можна зняти.
— Дуже вам вдячна... — буркнула під ніс Іванна і заходилася його розшнуровувати.
Я дістав пістолет, потримав його, подумав. Чи потрібен він мені? Якщо зустріну Бокова, він же може мене впізнати. І що тоді, пристрелю? Поклав портфель, взяв тростину, яку мені всучив Реджинальд. Річ, звісно, добра. І вгатити можна, і лезо всередині є. Але гарний же я буду, якщо мене побачать у коридорі, коли я блукаю з цією тростиною в руках! Не скажеш же: "А я тут у гольф граю!". Ні, схоже, бритва в кишені та невеликий шкіряний мішечок із піском, презентований уже Щигликом, ось і все, що можна взяти. Мішечком, якщо що, зручно по голові приголомшити, і не вб'єш, і оглушити за вдалого випадку можна. Хоч кишеню відстовбурчує, бо штани у мене не надто широкі, але нічого.
Іванна стягнула простирадло, відкинула ковдру і з розгону пірнула на ліжко.
— Джеймсе... — в голосі її було стільки солодкого меду, що в мене аж у голові запаморочилося, та й не тільки в голові... все, коротше, задзижчало відразу. — Іди до мене, Джеймсе.
І совається по ліжку, чортівка.
— По-справжньому... — прошепотіла вона, і раптом, розв'язавши останній шнурок, вислизнула з корсета, відкинула його вбік і з якоюсь навіть гордістю випросталася, ніби виставивши мені на огляд свої груди, і з викликом подивилася мені в очі.
— Ах... — удавано зітхнула вона і трохи підстрибнула на ліжку.
Ой, усе. Просто зараз візьму і закричу вовком... Похитав головою, послав їй повітряний поцілунок і, підійшовши до дверей, прислухався.
Тиша.
— Ох!..
Та щоб тебе!
Відчинив двері, визирнув.
— Ах!
Зітхнув і вийшов, тихо прикривши двері. Здається, стогони трохи вщухлі. Але ліжко рипнуло. Добре.
Виходимо з того, що Боков може тут не бути постійним гостем. Тому що, якщо він знайомий із власниками, то це зайві для нього ризики. Навряд чи. Можливо, але навряд чи. Значить, його шукати треба десь у цьому боці.
Я прокрався коридором до найближчих дверей. Прислухався. Не сказати, щоб щось було чутно. Так, проблема. Виходить дурість несусвітня. Стільки часу та нервів, а від моїх ходінь може бути мало користі, тут або вриватися потрібно в кожні двері, або знати, в які саме. Гаразд, будемо вважати, що я просто вивчаю місцевість.
І я заходився бродити коридором, напружено вслухаючись біля кожних дверей у будь-який звук. О, а в цій кімнаті когось чути. Сміх і розмова. Причому тільки чоловічі голоси. Ясно. До речі, а чому б мені не взяти келих чи щось на нього схоже, чути було б краще.
Я повернувся до своїх дверей і тут звернув увагу на один цікавий факт. У коридорі, не надто добре освітленому, але широкому, з високими стелями — були розвішані картини. Невеликі такі картинки абсолютно невинного змісту. Суцільні натюрморти. Дивно. У такому закладі... Ні, щоб якісь отакі повісити... Венеру там. Або Афродиту. Красиво, і не придерешся. А тут...
Я підійшов ближче і раптом ще більше зацікавився. Коли дивився, здалося, що висить кривувато. Торкнувся, а один бік трошки відходить! Не обертається, а відчиняється, як дверцята. Дуже цікаво! Нахилився...
— Ну що? Що ти робиш, безсоромнику! Ну навіщо там... — почув з-за цієї відчиненої картини ясний, чіткий шепіт.
І відсахнувся назад, бо почув кроки. Швидко заскочив у свої апартаменти, прикрив двері і став із розбурханим серцем. Тут мене потягнули за рукав, я повернувся, а Іванна мовчки обняла мене, прошепотівши:
— Я не можу, так хвилююся...
Пригорнув її за плечі. У самого теж серце сильно калатало. Ще й прислухався к цим крокам, хоча не сказати, щоб їх було добре чутно. Тільки трохи, і то лише тоді, коли на вухо хтось не сопить так ображено.
— Іди ще покрутися на ліжку, — прошепотів я Іванні.
— Знову стогнати? — невдоволено запитала вона.
— Ну так!
— Порядні дівчата так голосно не стогнуть! — гордо заявила вона мені і пішла до ліжка дуже зухвалою ходою. 
Боков, та я тебе... Ні, коли б я ще таку красу побачив? Здається, просто хтось пройшов повз. Що ж, доведеться незабаром знову йти шукати. Я повернувся до ліжка, де закутана в простирадло Іванна похмуро підстрибувала.
— А чому порядні не стогнуть? — запитав її, дістаючи свою пляшку і відкорковуючи її.
Курка так зваблюючи пахла, що я витягнув її теж, розгорнув папір і відірвав від неї ніжку. Іванна скосила на неї очі, потім зупинилася і теж простягнула руку. Здається, цей Дім побачень розпалює чималий апетит.
— Так нам тітка Ганна завжди казала. Ну, не завжди, а коли ми вже подорослішали.
— Але чому?
Іванна відкусила шматочок грудинки і хихикнула:
— Вона нас учила, що порядна дівчина не повинна лежати без жодного звуку, але й не може видавати їх занадто багато. У першому випадку — кому буде така потрібна, а в другому — ніхто тоді не буде старатися...
У мене вирвався нервовий смішок, і я трохи не вдавився цією курячою ніжкою.
— Ну в тебе і тітка! До речі, порядна дівчина повинна залишити сліди...
Я почав шукати який-небудь ніж, а потім згадав про свою бритву.
— Це навіщо? — здивувалася Іванна, побачивши, як я приміряюся до своєї долоні.
— Як навіщо? Якщо була тут порядна дівчина, яку спокусили, то мають залишатися певні сліди цього злочину.
Іванна завмерла, а потім почервоніла і відвернулася:
— Не треба... Уже не залишилося б слідів.
Невизначено знизав плечима, але все-таки трохи надрізав собі палець.
— Ми тут усе лише вдаємо, а не сповіщаємо всіх, як воно є насправді, правильно? Посидь поки що, поїж. А я знову вийду...
Але моя друга вилазка виявилася безрезультатною. Ні, я слухав, ходив. Примудрився навіть піднятися вище, там пройтися. Потім спустився нижче і був там помічений персоналом. Однак мій розхристаний вигляд, легкий запах вина і куряча ніжка, якою я безтурботно розмахував, викликали не підозру, а щиру привітність. Ну, можливо, не надто щиру, але мені принесли тарілки, навіть зібралися організувати легкі закуски. І погодилися, що я вчинив абсолютно правильно, що не став кричати й ломитися у двері, коли хотів когось покликати. Але показали шнурок біля дверей, яким можна було це спокійно зробити.
Ну, а вигляд закутаної в простирадло Іванни, яка старанно відвертає обличчя, а також прохання "замінити рушники" взагалі були прийняті на ура, з розуміючими посмішками та побажаннями всіляких успіхів.
Хотів я їм сказати, який успіх мені насправді потрібен... Але зміг утриматися. Так що ми ще й перекусили. Щоправда, зробили це трохи похмуро. Ну, це я їв похмуро, а от Іванна засипала мене запитаннями що та як, а сама аж світилася від цікавості.
— Навіщо тобі? — зітхнув я. — Шукаю одного чоловіка.
— А що тепер? Як тепер буде?
— Про що ти?
— Ну, з Берлінгтонами.
Налив ще вина, зробив ковток.
— Іванно, взагалі-то для суспільства саме я і є Артур Берлінгтон.
Вона трохи здригнулася, мабуть, згадала щось.
— Він так починає голосно кричати, коли йому про це кажуть.
— Його можна зрозуміти, — знизав я плечима. — Приїжджаєш ти додому, а тут сидить хтось, хто каже, що він — це ти.
Іванна пирхнула, але нічого на це не сказала. Здається, вона не надто жаліла Артура.
— Додому... — сказала вона якось задумливо і навіть трохи засмутилася.
— Ти, до речі, додому збираєшся?
Дівчина зщулилася, ніби їй стало холодно.
— Як я приїду? Треба... але вони зовсім зажуряться. І грошей немає, і сама з'явилася...
— Та прямо там... Батькам завжди приїзд дітей у радість. І чому грошей немає, ти все-таки зважилася піти?
І знову хтось постукав у двері. Та що ж таке? А якби ми були дуже зайняті? Де приватність? Де...
— Ваша милосте, там прибув чоловік, вас питає, — тепер до нас завітала сама мадам, вона навіть примудрилася протиснутися за двері, але я встиг її стримати біля самого порога. — Обхідливий такий, одразу видно, що з благородного дому. Каже, термінова депеша пану Джеймсу. А я навіть не одразу згадала... Вітаю вас, люба. Ой, може, щось вам ще потрібно?
Я розтягнув губи в привітній посмішці, судячи з усього, це Реджинальд до мене рвався. Мабуть, щось сталося.
— Нехай підніметься.
Мадам досить розкуто посміхнулася і навіть підморгнула Іванні, яка швидко сховалася під ковдрою.
— Бачите, пане Джеймсе, ми раді нашим клієнтам, але зміна постояльців вимагає і зміни оплати, розумієте?
Я на мить задумався, а потім рішуче взяв її під руку:
— Тоді мені доведеться спуститися до нього, — і легенько підштовхнув її до виходу.
Мадам не стала опиратися і вийшла, але вже в коридорі грайливо кинула:
— Ви можете навіть почекати біля сходів, тільки не ведіть нікого в номер, інакше нам доведеться з'ясовувати, що у вас там за депеші такі.
Зі смішком вона віддалилася, я ж, спустившись нижче, в холі побачив Реджинальда. Щоправда, він був не один. Підійшов, вклонився і вручив якийсь конверт.
— Що це? — здивувався я.
— Депеша вашій милості, — Реджинальд був незворушний, як скеля перед прибоєм.
Я бачив, що за нами спостерігають, тому не став нічого питати, просто відкрив конверт, але побачив у ньому лише чистий аркуш паперу.
Подивився на свого камердинера запитально, але він і оком не повів.
— Також хочу повідомити, сер, що ваш друг уже залишив нас. Тому ми чекаємо на ваші розпорядження.
А, ось воно що! Ну, молодець. Боков поїхав звідси. І нам тут більше робити нічого.
— Що ж, — засунув я цього "листа" в кишеню. — Будь ласкавий, приготуй екіпажі. Але не поспішай. Десь за годину, мабуть, вирушимо.
Коли я піднявся в номер, Іванна вже натягнула корсет і зачепила спідні спідниці, щось тихенько сичачи.
— Заходив хтось? — запитав її. — Одягаєшся...
Вона підняла голову, здула рудий локон, що впав на обличчя, і трохи роздратовано відповіла:
— Чого я сиджу, як дурепа якась...
— Так, ловити тут більше нічого, — задумався я. — Але не будемо поспішати. Підемо трохи пізніше.
— І мені отак сидіти, щоб кожна лахудра розглядала?
Я посміхнувся:
— Нехай заздрить!
Але Іванні було не до жартів. Здається, спогади о домі трохи зіпсували їй настрій. До речі, про її дім...
— Послухай, мила моя Жанно. Що ми з тобою будемо далі робити, а?
Іванна зупинилася, потім ткнула пальцем у сукню, яка так і лежала на підлозі:
— Одягатися, звісно. Ви ж мені допоможете... Джеймсе?
Так, посміявся трохи.
— Я про твоє майбутнє.
Вона сіла на ліжко, склала руки і просто запитала:
— А яке воно в мене може бути?
Я закотив рукава і застебнув на сорочці всі ґудзики.
— Якщо не кидатися спокушати всяких лордів...
Іванна поривчасто схопилася і кинулася мене обіймати:
— Я така дурепа... не знаю нічого...
Я тихенько погладив її по голові.
— Послухай, якщо ти не хочеш залишатися в особняку — значить, тобі треба самій якось будувати своє життя. Я пам'ятаю про твою родину. А ти повинна пам'ятати, що я пропонував.
Вона шмигнула носом і підняла голову, довірливо дивлячись на мене. Ні, ну як так? Ну не можна так довіряти всяким безіменним товаришам...
— Тобі треба буде зняти квартиру, якось облаштуватися. І вчитися. Не думаю, що Алге встигла тобі все показати і всього навчити.
— Вона казала, що треба йти в помічники кулінара. Але без протекції, без рекомендації — це хіба тільки посудомийкою, або ще за навчання платити треба. У неї був хтось, вона навіть його хвалила.
— От і чудово! Давай-но я допоможу тобі зав'язати ці шнурки.
А це непроста справа! Затягнути корсет і зашнурувати його. Справився лише сяк-так.
— Коротше, — зітхнув я, піднімаючи сукню з підлоги. — Тобі знадобиться квартира. І треба буде за щось жити. Тому, поки мені ще не викрутили руки, я тобі дам одну облігацію. Тисячі тобі вистачить на перший час. А далі...
— А ви? — повернулася вона до мене, і її очі дивилися на мене з тривогою, на яку, як мені здається, я не надто заслуговував.
— А мені поки що загадувати нічого, треба якось день прожити та ніч протриматися. Ну, і ще якось відвідати цей милий заклад — бачиш, не знайшов свого великого московського друга.
Іванна сумно посміхнулася:
— Жанна готова провести цю ніч із вами, Джеймсе...