Глава 13. Нові гості

— Ну, досить, досить… — я гладив її по голові, а вона як вчепилася, так і не хотіла мене відпускати.
Поодинокі перехожі з подивом гляділи на нас, якийсь прикажчик, що проходив повз, так задивився, що навіть врізався у ліхтарний стовп, трохи не впустивши ящик, який ніс. Щиглик почав багатозначно кашляти в кулак.
— Так, ідемо всередину, тут люди дивляться.
Іванна дрібно-дрібно закивала, трохи відсторонилася, почала шукати десь хустку, щоб витерти свої сльози, а я обережно взяв її під руку, забрав у неї саквояж і повів до готелю.
Швейцар і так вовсю витріщався з тієї самої миті, як це дівчисько кинулося мені на шию, щойно ми з Щигликом вилізли з екіпажу. Вона й одягнена була не як знатна дама, і так емоційно, як я розумію, взагалі не надто багато хто поводиться.
— Мм, вітаю вас, ваша милосте. Але прошу звернути увагу на наші правила, — трохи напружено заторохтів розпорядник, щойно угледивши нас із дівчиною в холі.
— Правила? — зупинився я.
Іванна швидко-швидко почала щось витирати на обличчі й тихенько сякатися.
— Так, сер! Ми не можемо тут дозволити присутність молодої… е-е-е… леді?
А, ось воно що! Ну так, як же я про це забув.
— Послухай, люб'язний. Це камеристка моєї сестри, ясно тобі? Яка може зовсім скоро сюди прибути, і їй знадобиться допомога. Поки що вона поживе в окремому номері.
Розпорядник нервово зщулився, здається, йому хотілося ще про щось мене запитати.
— Ні, — сказав я твердо, — Я буду проживати поверхом вище. Або нижче. Це вже ми розберемося. Є ще якісь питання?
Він почав мотати головою.
— У мене їх і не було, сер. А от господар…
— Передавай йому мої найкращі побажання.
І пішов далі, роздумуючи, а чи варто, дійсно, звати сюди Шарлотту. Чим вона зможе допомогти Іванні? Якщо, по суті, сама себе поки що не надто могла захистити.
Щиглик тінню йшов за мною, кидаючи по сторонах цікаві погляди.
— Так значить, не захотів ти далі служити під командою свого командира. Але чому?
Він зробив пару швидких кроків, щоб наздогнати нас.
— Так я для нього просто "Ану, ти!". Не пам'ятає він мене… Кхм.
— Ось саме! — усміхнувся я.
Щиглик щось забарився і навіть трохи відстав. Коридорний провів нас поглядом, коротко вклонившись.
— Але з вами якось більше по-людськи! — гаряче сказав Василь, наздогнавши нас, — Ви справжній Берлінгтон!
Іванна трохи схлипнула.
— і ви так схожі…
Я вирішив піднятися прямо в номер Джеймса. Раптом доведеться залишити поки що тут Іванну жити, так нам простіше буде у більшому номері розміститися. Якщо ще хто-небудь не прибіжить, звісно.
— Справа в тому, друже мій Василю, що я можу ним якраз і не бути. Ти ж знаєш — я цього не пам'ятаю. А всім іншим простіше буде повірити тому, хто розповість, як вони танцювали на балу років десять тому чи як правильно полювати на бекасів.
— Кого? — здивувався Щиглик.
— Бекасів? Знаєш таких? А ти?
Вони обидва здивовано на мене подивилися. Я же тільки зітхнув, витягнув ключ, отриманий від розпорядника, і відімкнув двері.
Каюсь, відчиняв обережно і заходити не поспішав, спершу обережно зазирнувши. А раптом там сидить Боков! Усіх перехитрив… Але ні, на щастя. Щоправда, і Реджі щось не було. Куди він знову подівся? Мав же просто тихенько забрати пакет у Шарлотти і все. і дядькові, вірному Берлінгтонам Бартону, передати від мене запевнення в щирій повазі.
— Так значить, — зупинився я, після того, як зазирнув в усі кутки в пошуках кого-небудь скромного, щоб самому вийти, — Артур спробував затягти тебе в ліжко, поки вдома нікого не було, так?
Іванна знову схлипнула і кивнула.
— Але чому ж…
Вона раптом випросталася і суворо подивилася на мене.
— Тому!
Я тільки рукою махнув. Не стану ж я її голосно питати про те, чому ж вона відмовила Артуру Берлінгтону, якщо до цього намагалася стрибнути в ліжко Артуру Берлінгтону! Нехай це тепер і різні люди, але кого вона шукала більше — лорда чи людину? і звідки їй було знати, що за людина такий Артур Берлінгтон? В сенсі, я. Чи він… Да тьху на них обох…
— і ти втекла… Хто тобі сказав, де я?
Василь винувато розвів руками.
— Ах, ну так. Ти ж знав. Ясно… Добре, але що далі думаєш робити?
Іванна опустила погляд і опустила голову.
— Якщо не потрібна, то повернуся в Одесу. Попрошу грошей і повернусь.
Я замислився. Чи маю я право втягувати це дівчисько у свої справи? Тим більше зараз. Коли навіть прізвище у мене намальоване поспіхом поліцейським, яке не коштує нічого дорожче за ту краплю чорнила на папері паспорта…
В коридорі тут почувся якийсь шум. Я насторожився. Щиглик теж. Поглянувши один на одного, ми ступили до дверей. Але тут в них різко застукали.
Махнувши Іванні, щоб вона відійшла, я дістав свій вірний пістолет, руків'я якого вже блищало від постійного мацання, і кивнув Василю, щоб він відчинив двері.
Але там виявився розпатланий від поспіху Реджинальд.
— Сер! — застрибнув він у номер і швидко зачинив двері, немов за ним хтось женеться, — Він там!
Тут я одразу підібрався, як той хижак, що голодним зачув запах славної здобичі.
— Точно?
Він кивнув.
— Хлопчиська! Вони бачили його. Правда, він тут же поїхав, але зеленщик чув, ніби скоро повернеться.
Думки мої забігали, заметалися. Боков. З'явився, чортяка, в домі побачень. Що він там забув? Що йому знадобилось? Треба б його там прищучити… Схопити на вулиці! Але як?
— Як він приїхав? Сам? Пішки прийшов? Екіпаж? Найманий?
Реджинальд потихеньку відновлював дихання, здається, він сюди просто біг. Або по сходах швидко піднімався.
— У нього той самий кучер, що й тоді. Це його людина.
Значить, якщо брати, то вже двох. Пристукнути кучера, а потім чекати Бокова?
— А ну, давайте присядемо, — сказав я і всі слухняно розсілися, навіть Іванна обережно присіла на краєчок стільця і блискала цікавими оченятами.
— Отже, він повинен повернутися. Чи буде чекати його карета?
Реджинальд замислився, потім якось невпевнено похитав головою.
— Здається… Наче хтось із хлопчиськ говорив, що його чекають, він же там надовго не затримувався.
— Чекають?
— У той, перший випадок, його чекав не тільки кучер, але ще хтось.
Так, а це проблема. Невідомо, скільки чоловік буде з ним цього разу. Магерко мав і кучера схопити, того, що привіз тих трьох по мою душу, але, якщо так, значить, він був у Бокова не один. І екіпаж далеко не єдиний. Тому вірогідність того, що з ним може виявитися навіть більше людей, ніж один візник — висока. Ось як тоді хлопнути кучера? Раптом не один. Ризик. Шум. Метушня. Це ж не ніч же.
— Треба йти всередину, — сказав я ніби сам собі.
— Куди? В ентот? А я завсегда готовий! — тут же відгукнувся Щиглик, на що Реджинальд легенько пирхнув.
— Ще б пак! — відгукнувся мій камердинер, навіть не повертаючи до Василя голови.
— Можливо, — продовжив я не звернувши уваги на їхню перепалку, — доведеться там навіть затриматися. Спробувати пошукати, послухати…
— Це буде складно зробити, сер, — тут же заперечив Реджинальд, — Якщо ви…
Тут він подивився на Іванну і кашлянув обережно в кулак.
— Вважаю, що одного вас там ніяк не залишать. А отже, буде складно пояснювати свої дії.
Резонно. Та й я це розумів. І у мене навіть був який-не-який план на цей рахунок. Ось він, точніше вона. Сидить, очима кліпає.
— Іванна, у мене є до тебе одна дивна, можливо непристойна пропозиція.
Реджинальд раптом махнув Щиглику, вони обидва встали і делікатно вийшли в спальню, дівчина провела їх здивованим поглядом.
А потім повернулася до мене.
— Непристойна? — щічки її трохи порозовішали.
— Так. Хтось би сказав, що навіть дуже. Але я тобі обіцяю, що…
Вона випрямилася і склала долоні перед собою майже в молитовному жесті.
— Я довіряю вам, мілорд! Ви же знаєте! Розпоряджайтесь мною, як вважаєте за потрібне.
Я зітхнув. Ну що ти робиш, старий осле… Але який інший вихід? Кого мені ще туди взяти?
— Послухай, усі мої пропозиції про те, щоб допомогти тобі знайти якусь свою справу — в силі. Нехай я не лорд Берлінгтон…
— Але ви — це він! — у неї навіть сльози виступили, — Ви не повинні дати йому можливість повернутися!
Що тут сказати? Тільки можна зітхати.
— Якщо це справжній Артур, то це і його дім. Але це зовсім не означає, що можна все тому дозволити. Але й тобі треба думати про свою долю. Що для тебе буде краще. Все ж, багатий дім…
— Я не хочу повертатися. Не хочу, як Стефа. Не хочу так… Силою.
Вона знову опустила голову.
— Ось і я не хочу тебе до чогось змушувати. А виходить, що мушу! Але не змусити, а просити допомогти, бо не можу знайти іншого варіанту…
— Допомогти? — скинулася вона, рудий локон навіть метнувся з-під чепця, — Звичайно, я допоможу!
— Ні, — я посміхнувся, — Спочатку нам треба обговорити умови.
— Але ж допомогти…
— Ти ж не зобов'язана це робити! Та й завдання перед нами не надто просте.
— Але що ж я можу? — здивувалася Іванна.
Я встав і закрокував готельним номером, коли охоплювала жага діяльності, навіть думалося краще в русі.
— Мені треба проникнути в цей Дім побачень. А для того, щоб там спробувати відшукати одну людину, треба, щоб мене прийняли за відвідувача.
— Дім побачень? — дівчина трохи насупилася, а потім ахнула і навіть долонею прикрила рот, — Це ж…
— Так! Це ж бордель. Саме так. І туди найпростіше потрапити, як простий відвідувач. Але Реджі правильно помітив, що якщо відвідувач буде вештатися по сторонах, то це викличе підозри. Особливо у тієї, з якою він буде.
Іванна здивовано дивилася на мене, а потім зовсім зашарілася.
— І ви хочете, щоб з вами була я?
Я зупинився, посміхнувся і ляснув у долоні.
— Саме так! Правильно! Якщо ми прибудемо з тобою туди, як парочка… ні, навіть роздільно! То ніхто нічого не запідозрить.
— І… І… І що ж там… — вона раптом наче почала задихатися.
— Ні, — твердо відповів я, — Тобі там нічого не загрожує. З мого боку так точно.
Іванна раптом закрила долонями палаюче обличчя.
— А шкода… — почув її тихий шепіт, але вдав, що не розчув.
— І, як би банально це не звучало, але я повинен буду тобі за цю роботу.
Ми так і завмерли на деякий час — Іванна сиділа, закривши обличчя долонями, а я стояв перед нею, роздумуючи про те, що таке примус і як його визначити.
Чесно сказати, я не сумнівався, що вона погодиться. Була у мене впевненість, що є в ній щось таке, ризикове. Але не хотілося б втратити і її довіру.
Втім, у нас було мало часу. Реджинальд пішов наставляти своїх хлопчиськ і роздобути нам що-небудь перекусити. Василь вирушив до особняка Берлінгтонів. Так, тут без Шарлотти було не обійтися.
— Мені ж нема в чому туди піти! — сказала мені Іванна з таким виразом на обличчі, що я навіть запідозрив, ніби це єдина важлива річ, яка її дійсно хвилює.
Ось і вирушив Щиглик поспіхом до Шарлотти, хай пожертвує одну зі своїх старих суконь. І ще пару речей. Та там такий список, що якби ми почали все це купувати, до ранку не встигли б!