Глава 12. Ех, Гаррі...

Коли я вийшов, безуспішно намагаючись знайти то Реджі, то Щиглика, одразу звернув увагу на купки збуджених роззяв перед будинком. Вони товпилися за ґратами, зазирали у двір і нервували сторожа. З особливо допитливими він вступив у перепалку й навіть не помітив, як я відчинив хвіртку і вийшов на вулицю. Зате ці роззяви почали мене уважно роздивлятися, і тут уже мені стало трохи не по собі. Не люблю я цієї уваги. Втім, я швидко пройшов повз них і почав озиратися в пошуках якогось візника, одночасно намагаючись згадати, скільки ж грошей у мене в кишенях. І яких саме. Давати золотий лев замість гривні — все одно, що подарувати пару гривень. Візники тут шустрі хлопці...
— Сер! Зачекайте! — почув я чийсь голос і здивовано обернувся.
Думав, наздоганяє хтось із моїх, але ні. Якийсь товстун кличе когось іншого.
— Сер! Прошу вас, зачекайте хвилинку...
Схоже, біг він саме за мною. Червонопикий, у картатому костюмі, захеканий... Коли він підійшов, я вже його впізнав.
— Містер Коннор, якщо я не помиляюся, — усміхнувся я.
— Вітаю вас, пане... пане...
— Гаррі, я ж тоді так і не представився. Але ви можете мене зараз називати просто пан Максим.
Переді мною стояв репортер "Таймс", якого я вже бачив того дня, коли в Одесі влаштував цілу конференцію. Здавалося, було це зовсім нещодавно, а таке відчуття, що вже минув цілий рік.
— Пан Максим? — товстун витер хустинкою обличчя. — Хай так, уже краще, ніж просто пан Ніхто.
— Кому краще? — я все одно шукав екіпаж, а його, як на зло, не було.
— Вибачте, сер, я вже тут, — почув за спиною знайомий голос.
Я обернувся. Щиглик винувато посміхався мені, добре, що не став шаркати ніжкою.
— А ти що?
— З вами, сер! — сказав він, миттю підібравшись і набувши молодецького вигляду.
Ну так, армію просто так не витруїш, звикла людина до строю, пісні й віддання честі...
— Пробачте, пане Максим, але, здається, ви вийшли з особняка Берлінгтонів.
— Василю, розшукай нам терміново якийсь екіпаж, — попросив я Щиглика і знову повернувся до репортера.
З великим невдоволенням відзначив, що дехто з роззяв біля ґрат будинку придивляється і починає підбиратися ближче, щоб прислухатися до нашої розмови.
— А що ви тут робите, Гаррі? Що тепер вас змусило сюди прийти?
Гаррі Коннор уже віддихався і поглядав на мене з великим інтересом. Як придивлялися й ґудзики його жилета, що ніби міцно тримали Гаррі в своїх обіймах, але вже явно були готові кудись відлетіти, назустріч новим пригодам. І явно до мене придивлялися, адже я ж стояв перед ними.
— Ви не чули про те, що сталося? Але ви ж щойно звідти... А-а, — вирячив очі Коннор, — не хочете говорити.
Здається, ми з ним перейшли на англійську. Бо я особисто став гірше його розуміти — якийсь у нього дивний був акцент.
— Так що ще сталося? — пробурчав я. — І чого тут усі зібралися? Це ваші колеги, Гаррі?
Коннор раптом засміявся. Живіт його заходив ходуном, жилет затрусився, піджак зовсім розчахнувся, а я почав шукати очима дерево чи стовп, щоб сховатися — ґудзики вже аж тріщали.
— Ви завжди так будуєте розмову, щоб тільки задавати питання? Щось я про таке чув...
— Мій друкований друже, я живу в місті, в якому мовчання цінується значно нижче за розмову, а вміння правильно поставити питання — вище за будь-яке красномовство. Ну так, що ж? Ви тут по роботі?
Він закивав, усе ще трясучись від сміху. Не знаю, я такий кумедний чи він смішливий.
— Хіба ви там були не з цього приводу? Мені здається, кому як не владі зацікавитися фактом появи двох лордів королівства замість одного.
Здається, у тій юрбі, що підбиралася до нас із Гаррі ближче, були теж знавці англійської. Бо за їхніми пиками було видно, що вони все розуміють.
— Теж мені новина! — пирхнув я безтурботно. — Невже це настільки всіх зацікавило, що вони юрбою збіглися сюди?
— Як же, сер! Хіба це не гідне газетної шпальти? Була одна людина — раптом стало двоє!
— Це трапляється повсякчас, Гаррі. І ніхто не робить із цього великої події. Ну, хіба тільки батьки цієї людини.
Гаррі здивовано подивився на мене, на секунду завмер, а потім почав реготати ще дужче. От чорт, пощастило! Ґудзик у нього виявився міцно пришитим, не зірвався, а просто з прорізу вискочив. А в репортера навіть сльози виступили. От же смішливий товариш...
— Бережіться, Гаррі! Ще хвилинка сміху — і ваш жилет порветься.
— Ха-ха... двоє у батьків! Це добре сказано! Але все ж таки, можливо, ви дасте мені інтерв’ю — пару слів. Усе ж таки просто так така людина тут би не з’явилася.
Я подивився навколо, здається, глядачі на мій виступ уже майже зібралися.
— Така, не така... Немає про що казати, Гаррі. Та й вам би знайти теми цікавіші. І важливіші.
Коннор раптом звучно ляснув себе по лобі:
— І справді! Як я міг забути! Робочий день! Ця тема вкрай схвилювала наших читачів. Нас завалили листами з проханнями розповісти про вашу трійцю. Що це означає.
Тут і юрба навколо забурлила. Дехто підскочив ще ближче. Хтось уже чиркав щось у блокноті. Інші тягнули шиї, ставали навшпиньки, щоб розгледіти й розчути.
— Сер! Сер! — закричав хтось ззаду, і мені здалося, що це був голос Щиглика.
— Гаррі, ну що ви, справді! Хто я такий, щоб говорити про це? Вам же потрібна офіційна особа...
— А ви?!
— А що я?
— Сер! Сер!
— Що він сказав? Та не штовхайтеся ж! Що там про робочий час? Це хто — інстигатор?
Загалом, ситуація почала накалятися. Стою в оточенні натовпу, який щось хоче від мене почути, а при цьому навіть не знає, хто я! Оце життя пішло — суцільна комедія!
— Ану, розступись! Розступись, кажу!
— Що тут за зібрання влаштували?
— Сер!
Гаррі вхопив мене за лацкан і довірливо зашепотів, нахилившись ближче:
— Запам’ятайте, ми завжди готові про це написати, це найважливіша зараз тема. Тільки скажіть же, як нам вас знайти, на кого посилатися...
— Посилатися? Навіщо? Я вам ще нічого не говорив, не вистачало ще вам понаписувати казна-що!
— Тоді давайте домовимося про зустріч!
Я вирвав свій костюм із його рук і почав розштовхувати навколишніх.
— Ви ж не хочете, щоб ми понаписували зайвого! — хитро підморгнув мені цей ушлий товстий тип у картатому костюмі.
Тут хтось почав розштовхувати людей прямо переді мною. Це, виявляється, Щиглик кинувся мені на допомогу.
— Там екіпаж, мілорде.
І ми почали активно, розштовхуючи всіх, пробиратися.
— Ах, чорт забирай! — вигукнув хтось за спиною.
Я кинув короткий погляд назад - це Гаррі за мене міцно так тримався чи це його вже почали штовхати в погоні за мною?
— Ходу, Васю, ходу!
Ми протолкалися й просто бігом підбігли до екіпажа. Тут навіть кінь бив копитом, у нетерпінні висікаючи іскри з бруківки.
— Оце я дурень! Мілорде! Невже, мілорде Берлінгтон?!
Я вскочив в екіпаж і закричав страшним голосом:
— Рушай!
А потім повернувся до Коннора, який стояв на вулиці в цьому натовпі й озадачено чухав потилицю.
— Гаррі, не можна бути таким кмітливим! — проорав я, а коні шарахнули вперед, відвозячи мене геть від натовпу шанувальників. Шанувальників мого таланту знаходити собі різні...
Я раптом розсміявся. Та хіба ж це неприємності?
— Сер, — крикнув мені Щиглик, — Іванна втекла з дому. Та й я туди не надто хочу повертатися.