Глава 11. Знову дома

Повернулися до особняка ми також у повному мовчанні. Тільки тепер поруч зі мною сиділа не лише Шарлотта, а й Олісава. Вони тримали мене за руки всю дорогу, і, відчуваючи тепло цих прохолодних долоньок, я просто відчув себе по-справжньому серед близьких. Серед своїх. Не знаю, це відчуття важко пояснити словами, а в мене й так з’явилося якесь безглузде щемливе почуття, від якого, дивись, скоро й пущу сльозу.
Та ледве ми приїхали, як мама попросила сестер залишити нас, а сама запросила до вітальні.
По дорозі я шукав поглядом Реджинальда, Щиглика чи Бартона. На мій подив, нікого з них так і не побачив.
— Не розумію, — мама жестом відпустила Софі, свою камеристку, — Я вже зовсім заплуталася.
Я просто дивився на неї й усміхався. Мені було так добре... десь там маячили Боков зі своїми московитами, канцлер зі своїми загадками, інші різні справи... Так, десь там була королева, яка пішла, залишивши мене в товаристві Надін з повним нерозумінням того, навіщо вона взагалі приходила. Точніше, не те щоб зовсім нерозумінням, але...
— Як же таке стало можливим, що ви обидва тут! — говорила мама, і я взявся її слухати. — Ви такі схожі й водночас різні! Артур... точніше... Ах!
Мама притиснула пальці до скронь і похитала головою, ніби в марній надії розігнати якісь неприємні думки. Очі її були сумні, вона навіть дістала маленький пухирець із сумочки й піднесла до носа. Запахло чимось таким різким, від чого навіть сонячні промені, здавалося, майнули по блідо-рожевих стінах вітальні. А може, то просто хмарка пробігла, на мить затуливши сонце.
— Я думала, що Артур саме той із вас, хто більше пам’ятає. Хто розповідає про речі, які міг знати лише він. Але Артур, виявляється, аж кипить від злості. Навіть у Чаші його побажання виявилися не найкращими!
Вона побачила когось із прислуги й розпорядилася подати чай. Потім подивилася на мене, про щось замислилася і додала, щоб мені принесли легкий сніданок.
— Але вже майже обід, — усміхнувся я.
— Це неважливо, — зітхнула вона. — Мабуть, тобі самому варто тут розпоряджатися. Ти нічого не пам’ятаєш, а проте служителі кажуть, що твої побажання — ледь не найкраще, що вони бачили останнім часом. Як за чистотою, так і за силою. Як таке може бути?
Я лише знизав плечима. Усе, що стосувалося Чаші, було мені геть невідомим. Але й цікавим. Втрата пам’яті взагалі робить життя цікавішим. Хоча важко сказати, чи кращим...
— Хотіла просити тебе виїхати. Так, може, це було жорстоко з мого боку.
Мама знову піднесла хустинку до очей.
— Через усе це виникає безліч клопоту. Артур... він... Ні, я так не можу! Хто з вас Артур? Скажи мені відверто, благаю! Ти?
Я похитав головою:
— Мамо, я тобі ніколи не брехав. І не збираюся. Я не пам’ятаю. Те, що мені знайоме, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Я пам’ятаю лише тебе. Мені раптом стала знайома Одеса. Трошки, ледь-ледь. Знаю якісь мови, тому легко переходжу з однієї на іншу. Буває, щось спливає в голові, з’являються якісь ідеї, але все навколо частіше здається скоріше дивним і новим, аніж знайомим.
Вона замовкла, потім почала повільно погойдуватися, ніби ці розмірені рухи її заспокоювали.
— Розумом я усвідомлюю, що треба робити. Потрібно, щоб ти передав усі справи й поїхав, зник. Саме тому, що ти не пам’ятаєш, а отже — ти не Артур. У мене було лише двоє синів, Артур і Едвард. І ніяк інакше. Ніколи не чула, щоб були люди, схожі один на одного, як ви. Але ви ж є, і багато чого в цьому житті, що здавалося неможливим, також трапляється. Тому моє прохання було егоїстичним. І помилковим. Щиро прошу в тебе за це пробачення...
Я підскочив, сів поруч на софу й взяв її за руку, після того як вона витерла очі.
— Тобі ніколи не треба переді мною вибачатися. Це я маю просити пробачення.
— Ти? — вона ледь посміхнулася, а потім швидким рухом розпатлала мені волосся.
Помовчала, а тоді додала:
— Тим не менш, ти — не Артур. І зараз я бачу певні відмінності. Бачу зараз, хоча не помічала одразу. Наприклад, Артур не скаже мені "ти".
— Та невже? — задумався я.
— Мабуть, ти теж цього не робиш, але інколи чомусь кажеш саме так.
— Пробачте, я від хвилювання.
Мама посміхнулася вже не так сумно.
— Немає за що тут вибачатися. Ви відрізняєтеся. Але при цьому схожі... Як таке стало можливим?
Я нахмурився. Саме в цей момент принесли чай із сендвічами. Їсти хотілося страшенно, але перебивати розмову не варто було.
— Знаєш... Знаєте... — я виправився, на що мама лише знову посміхнулася, — Мені здається, тут стирчать вуха тієї Московії. Я цього не пам’ятаю, але Артур був у полоні.
— Він не дуже хоче про це розповідати. Каже, що був поранений. Важко.
Вона зітхнула, але трималася.
— І він теж не пам’ятає всього, що з ним було. Не одразу згадав, не одразу з’ясував, де знаходиться. Потім довго одужував. Не в найкращих умовах. І втік. Він увесь якийсь поривчастий, різкий, іноді навіть грубий... Але, проте, дуже схожий на того самого Артура, якого я знала до цієї клятої війни. А ти...
— Так, імовірність того, що я не Артур, виходить, дуже висока.
— Він зараз вбачає в тобі джерело всіх своїх бід. Задумав боротися... Я сказала, що проситиму тебе відмовитися від усіх прав.
Тут я здригнувся, згадавши, чого саме вимагав від мене канцлер.
— Але він навіть не хотів мене слухати. Сам вирішив довести, на що здатен, особливо після всіх перепетій свого життя. І тільки влаштував непотрібну метушню. Можна ж було все зробити тихо.
Я замислився. Тихо зробити — що? Передачу прав? Від кого кому? Від Артура Артуру? Це смішно. По суті, жодної передачі не потрібно. Потрібно всього лише з’ясувати, хто саме Артур. І, схоже, цей Артур швидко збагнув, що для цього йому потрібно зробити.
— Мабуть, — повільно промовив я, — за ці дні він встиг багатьох відвідати...
Мама кивнула і знову зітхнула. Вона взяла блюдце з чашкою і зробила маленький ковток. Тут голод знову нагадав про себе, я встав, узяв серветку, що лежала на розносі, нею взяв сендвіч і постарався не зжерти його за секунду, а просто, не поспішаючи, відкушуючи, уважно стежив, щоб крихти не розлетілися на килим.
— Так. Він завдав багато візитів. І всім повідомив, що його намагається позбавити прав самозванець. Тепер тобі складно буде з’явитися в товаристві.
Що ж, він знав, що робить. Думка цього високородного світу не береться нізвідки й не є дрібницею.
- Мені вже Глінські дещо повідомили, про те, що стежать за ситуацією..
Рука мами завмерла. А потім вона спокійно поставила чашку на блюдце.
— Вони відмовили? Глінські?
— Ну, це не була пряма відмова, — я взяв другий сендвіч. — Щось на кшталт, розберетеся — приходьте. Але це, взагалі-то, було не моє рішення. Ксенія — дівчина симпатична, але посада чесниці чомусь у мене почала викликати побоювання.
Мама не посміхнулася, вона просто кивнула.
— Відмова, хоч як її подай — це відмова. А коли відмовляють тому, хто ще й нічого не запропонував... Втім, Глінські завжди були занадто квапливі. І я не помітила в тебе жалю...
— Так його й немає! — вигукнув я. — От сендвічів із м’ясом мало — ото справді прикро.
Мама ледь усміхнулася, але посмішка одразу зникла.
— Але виникли інші ускладнення, — вона зробила кілька ковтків. — Шарлотта. І Олісава, звісно. Візити до них припинилися.
Я здивовано подивився на маму.
— А вони тут до чого?
— Вони теж сім’я. І ці дивні з’ясування, хто з вас Артур, кидають тінь на всіх.
Я махнув Софі й показав на рознос.
— Добре б ще стільки ж!
Вона зробила реверанс, подивилася на маму, але та й оком не повела.
— Невже всі ці палкі офіцери, всі ці ранкові візитери з кошиками подарунків — всі раптом зникли? Бідна Шарлотта...
Мама ледь підтиснула губи.
— Послухай... Я б не хотіла, щоб ти втручався. Артур... Ох... Але як же мені тебе називати?
Я пройшовся вітальнею. Здається, знову треба щось вирішувати, думати. З кимось сперечатися, кудись іти...
— Насправді, я не знаю свого імені. Королева знає мене як Максима. Ви — як Артура. Як воно насправді... Ми всі, немов якісь безликі ряди банківських комірок. Ці імена приростають до нас немов шифр, за яким можна відкрити двері... і хто ж ми тоді — комірка, шифр від неї чи її вміст?
Мама глянула на мене з подивом.
— Не зовсім розумію...
— Хай я буду Максим, — зітхнув я, але тут же зрадів, бо несли нові сендвічі. — Та й Герберт мене тоді віз до вас під іменем Максима фон Штіглица.
— Ох, тепер ти ще й Штиглиц...
— Теж погано? — схопив я сендвіч.
— Прізвище надто відоме. Залишишся на обід? — запитала мама.
Я похитав головою. Мені потрібно було шукати Бокова. А для цього знайти Реджинальда. І Іванну. Тільки де ж вони?
— Максим... — мама вимовила це ім’я і зупинилася, ніби прислухаючись, як воно звучить. — Здається, ми все одно ні з чим не розберемося. Судячи з Чаші, не варто чекати від тебе неприємностей, і мене це дуже тішить. Пообіцяй тільки, що розкажеш усе, щоб зрозуміти, звідки ти... І треба зробити все ж...
Вона замислилася. Потім знову підняла голову.
— Усі ці права. Ці документи. Їх потрібно було б просто передати, але Артур такий войовничий... і такий нетерплячий. Боюся, що він зараз буде геть некерованим.
Я зітхнув. Це треба було сказати, і я скажу:
— Боюся, це доведеться вирішити дещо інакше. З певних причин я поки залишуся формально Артуром Берлінгтоном. Бродському я написав, він займатиметься фінансами, я тут не втручатимусь. Хіба що...
Згадав про Фальконера. Адже тут нікому не можна довірити цю справу. І не можна Фальконеру нічого поки пояснювати. Особливо якомусь Максиму...
— Хіба що в моєму повному віданні залишиться привілей і один орендний договір. Це важливо. Дуже. Хоча всі гроші й так будуть підзвітні саме Самуїлу Бродському.
— Але... Максиме! Я не сумнівалася в тобі! І готова взяти на себе деякі твої витрати, якщо потрібно! Проте справи треба передати Артурові.
Я заперечливо похитав головою:
— Ні, мамо. Цього зараз робити не можна. Я не заперечую такої можливості в майбутньому, нам би добре з ним поговорити, але поки...
— Але як же всі інші... Та ж Шарлотта! Адже він знайшов їй гарний варіант для заміжжя. Тим паче зараз, коли всіх так налякала ця поява двох однакових Берлінгтонів. І ця ситуація поки не має шляхів для розв’язання. Без обвинувачення одного з вас...
Я доїв, що зміг. Узяв ще одну серветку, витер губи й руки.
— Даремно він це зробив. Я ж обіцяв, що Шарлотта буде сама обирати? Ось вона й обиратиме. Посаг — залізно за нею. Чому він вважає, що має право розпоряджатися чужою долею?
Тут пролунав якийсь шум, сопіння, шурхіт... З-за дверей вискочила Шарлотта й кинулася мені на шию.
— Ви знову підслуховуєте! — обурилася мама, але Шарлотта тут же дременула геть із вітальні. Тільки ми її й бачили...