Глава 10. Чаша

Здавалося б, нічого в тебе не вкрали, та й залізли не до твого власного дому, а все одно залишилося якесь гидке відчуття чужої присутності. Ще й посилене розумінням того, як тобі знову пощастило. Ілюзій я не плекав — усе саме так і було. А удача — дама примхлива, завтра може на тебе й не глянути. А я ж у неї так закоханий...
— Як гадаєш, може нам переїхати? — запитав я, роздивляючись свій номер, у якому тепер бракувало не тільки зайвих гостей, а ще й спокою та порядку.
Реджинальд, який допомагав віднести речі в прання, а тепер дбайливо складав мойшин костюм до валізи, випростався й похитав головою.
— Гадаю, це зайве, сер.
— Так? — мені люб’язно принесли пакувального паперу, і я наново перев’язував картину.
Тим більше, мене чекала зустріч із мамою, і через це я трохи хвилювався. Та й зустріч не тільки з нею. Навіщо тільки треба нічого не їсти перед цим і намагатися не надто хвилюватися — я так і не зрозумів, але чесно старався виконати.
— А чому?
Реджинальд озирнувся, побачив, що складати більше нічого, зачинив валізу й підняв її, щоб віднести нагору.
— Деякий час сюди не сунуться, — сказав він. — Зате господар і прислуга тепер інакше ставитимуться до гостей. Та й вас уже знають.
— Резонно, — зітхнув я. — Хоч інколи краще залишатися для всіх невідомим.
— Вам про це краще знати, сер.
І поніс валізу нагору. А мені почулася в його словах легка насмішка. Але ж правий.
Повернулися ми сюди пізно. Мені треба було багато чого обдумати, нова зустріч із канцлером легко додала б головного болю, але... Раз уже попросили перед поїздкою до Чаші просто радіти життю на голодний шлунок, що ж, хоч і дивне прохання, але треба виконувати. Тому геть із голови всі роздуми. Зав’яжу картину, і в путь. Мені б ще тут не захвилюватися. Перед поверненням додому... Так, цей особняк я вже почав сприймати саме так, а все повернулося інакше...
На вулицях було людно, але сьогодні я навіть дивився на місто з якимось веселим інтересом. На ці будинки, на людей. Більшість із цікавістю зиркала у відповідь, зовсім не соромлячись витріщатися. Хтось усміхався, хтось плювався, хтось байдуже ковзав поглядом... словом, усе як завжди.
На диво, навіть сторож широко розчинив хвіртку, щойно мене помітив. І заходився кланятися, хоча раніше я такої моторності за ним не пригадував.
Ніхто навіть не став питати — той я чи не той. На відстані розпізнати було взагалі складно, але ніхто особливо й не придивлявся.
Ну а раз так, я зручніше перехопив картину, яку Реджинальду так і не вдалося в мене відібрати, й сміливо рушив до будинку, де біля дверей уже витягнувся на весь свій чималий зріст лакей у розшитій позументами лівреї з гербами Берлінгтонів. До речі, герб був доволі простий, якщо порівнювати з багатьма іншими, які мені тут траплялися. Просто вовк, що біжить по косій фортечній стіні. Так. Простий... Якби ж і в житті все було так просто.
Лакей уже розчиняв переді мною двері, як тут пролунав стрімкий цокіт копит, і у внутрішній двір особняка просто влетіли два вершники на розгарячених, хропучих вороних конях, дещо налякавши перехожих, що повідступали до стін будинків і, здається, були цим не надто задоволені.
Я вже почав підніматися сходами, але, почувши їх, обернувся. Звісно ж, ну хто б це міг ще бути!
Було щось у цьому дивне, дивитися ніби на самого себе з боку. Впізнавати знайомі риси — й водночас, не надто знайомі рухи. Артур теж мене помітив і насупився... Схоже, йому також було не по собі. 
Як людина чемна, я торкнувся рукою козирка свого капелюха й удав, ніби припіднімаю його у вітанні. Здається, мою ввічливість оцінили не надто високо. Станіслав Гілберт спрямував коня мало не в мене, але в останню мить осадив.
— Треба зовсім не мати сорому і совісті! — палко вигукнув він, дивлячись на мене з відвертою неприязню.
— І не кажіть, Гілберте! Взяти чужого коня та ще й нацькувати його на господаря!
— Це мої коні! — одразу спалахнув Артур Берлінгтон і під’їхав ближче.
Лакеї навколо спробували сховатися, від цікавості витягуючи шиї, як якісь гуси.
— Взагалі-то ні, — незворушно відповів я. — Раз я офіційно визнаний Артур Берлінгтон.
— От бачите! — войовничо настовбурчив вуса Гілберт і зіскочив із коня, тримаючи його за повід біля самої морди. — Порядна людина давно б від усього цього відмовилася!
— І з якого це дива? — сам дивуюся, як мені вдавалося залишатися спокійним без жодних зусиль.
Гілберт мало не підскочив від злості.
— Із якого?! Та чи при своєму ви розумі, якщо не розумієте, що володієте тим, що вам не належить?! Явився якийсь пройдисвіт...
Я всміхнувся просто йому в обличчя.
— Не явився, а привели. Я нікого не шукав, ви самі назвали мене Артуром Берлінгтоном. Здається, ще й запевняли в одному листі, що я саме він.
Гілберт зам’явся, навіть ніби трохи розгубився, але тут устряв Артур... Ну, а як мені його називати? Не Максимом же!
— Гілберт вчинив як справжній друг. Він помилково прийняв вас за мене, і вини його в цьому немає. А от ви...
— Можливо, мені доведеться повторити ще раз, бо, здається, не всі розуміють із першого разу...
Я подивився йому просто в очі.
— Немає жодних доказів, що він помилився! Якби я раптом пригадав кілька подробиць із минулого, боюся, вам узагалі нічого було б сказати.
Він єхидно посміхнувся.
— Але ж ви не пригадали! Оце і є головне!
— Справді? — сміятися мені зовсім не хотілося. — Але ви ж чули про таку річ, як мнемонування?
Це мій удар влучив прямо в ціль! Артур здригнувся. Його погляд метнувся до Гілберта, потім назад до мене.
— Що? — здавлено перепитав він.
Навіть Гілберт глянув на нього здивовано.
— Мнемонування? Що за чорт? - гаркнув він.
— А от наш дорогий Артур, схоже, дещо про це чув. Правда ж?
І справді — вигляд у нього став зовсім спантеличений. Наче він сам щось раптом пригадав або про щось задумався. І ці думки явно не принесли йому радості.
— Що тут відбувається? — раптом почув я голос мами, Агнеси Берлінгтон.
У строгій темно-фіолетовій сукні, без жодних прикрас, вона стояла на порозі будинку, а з-за її плеча визирало цікаве личко Олісави, моєї сестри. Або сестри Артура. Хоча хто з нас хто, поки важко сказати з повною визначеністю.
— Мамо! — Артур явно зрадів можливості відволіктися.
— Міледі, — вклонився Гілберт.
А я просто всміхнувся.
— Артур! Я не хочу думати, що ти навмисно забрав коней саме перед нашим виїздом!
— Але...
— Міледі!
Вона глянула на Гілберта зверху вниз, суворо й холодно.
— А ви, пане полковнику, здається, вирішили випробувати межі мого терпіння.
Мама ступила вперед і зупинилася на краю сходів.
— Я хочу вірити, Артуре, що ти не навмисне з’явився тут саме зараз. І що в тебе не було бажання цією зустріччю зіпсувати нам відвідини Чаші.
Артур раптом зблід. Він миттю злетів з коня, кинувши повід, і майже підбіг до матері.
— Ні, мамо! Клянуся всім святим, це сталося випадково! Я взагалі нічого не знав!
Її погляд трохи пом’якшав, але ненабагато. Вона подивилася на мене, ніби хотіла щось сказати, але тут на ґанок вийшла і Шарлотта у такій самій строгій сукні, як у матері. Без своїх улюблених локонів, із гладко прибраним волоссям під простим капелюшком.
— Хай там як, а все вже сталося, — голосно заявила вона.
Артур невдоволено повернувся до неї.
— І що саме ти цим хочеш сказати, Шарлотто?
— Гадаю, це питання радше варто поставити тобі.
Артур знову спалахнув, але мама зупинила його одним рухом руки.
— Прошу вас, обоє замовкніть! Де Саймон? Нехай готує виїзд. Якщо не зможемо поїхати, то підемо пішки. Артуре! Я просила тебе не влаштовувати суперечок, але ти знову мене не послухав. Шарлотто!
— Мамо? — вперто глянула на неї Лотка, трохи піднявши брову.
Здається, щось у домі відбувається і без моєї в цьому участі. Але, як завжди, шишки можуть дістатися не тому, хто штовхнув сосну, а тому, хто просто стояв поруч.
— Мамо! — я зашелестів папером. — Чесно кажучи, я зовсім не пам’ятаю жодних дат. Але вже точно знаю, що подарунка на минулий день народження не дарував...
Я вивільнив картину з паперу й підійшов ближче. Мама дивилася якось дивно. Здивовано, трохи обрадувано, напружено... Усе було в цьому погляді.
— Знайшов в Академії одну роботу, яка мені дуже сподобалася. Ви ж казали, що віддаєте перевагу такому стилю...
— У мами іменини п’ятого липня! — раптом повідомила Олісава, із цікавістю визираючи з-за маминого плеча.
— Дякую, — Агнеса Берлінгтон уважно глянула на картину.
Вона й справді була помітно здивована. Може, ще й тому, що я вирішив вручити подарунок ось так — просто на ґанку, без жодних передмов, просто посеред розмови. А мені, якщо чесно, було байдуже. Хтозна, коли ще побачимося. А збережи тут щось, коли по твоєму номеру всілякі типи нишпорять... 
Тільки Артур був не надто задоволений моїм подарунком. Втім, мені яке діло.
— Дякую від усього серця! — мама навіть захопилася, роздивляючись картину, але потім схаменулася. — Але ми зараз повинні їхати.
— Я готовий! — розвів руками я.
Краєм ока помітив, як Реджі зник у будинку. У нього там були свої справи, тож поки доведеться обійтися без камердинера. Та й до Чаші його, як я зрозумів, усе одно б не пустили. Коли ми всілися до карети, а їхати довелося всім разом, Шарлотта демонстративно сіла поруч. Говорити — нічого не говорила, але мама це помітила. І навіть посміхнулася їй. Або мені...
Дорога виявилася не надто близькою. Нам довелося переїхати по мосту Дніпро, і вітер, що налетів тут, тріпав завіси вікон екіпажу, а мені раптом страшенно захотілося висунутися у це віконце і вдихнути все це повітря на повні груди... Цей простір, цю ріку, ці пагорби, це небо... якщо я і не пам’ятав, у душі все одно щось озивалося якимось захопленим почуттям. Ні, це була моя земля! І мені начхати, хто там казав би інакше!
Проїхавши мостом під високими арками, з’єднаними довжелезними ланцюгами, ми звернули й покотили дорогою вздовж ріки. Усі мовчали, а я милувався околицями, викинувши все інше з голови. Чаша... Перевірка... Навіть було цікаво.
Попереду чекав ще один міст — тепер уже значно менший. Він вів на один із островів, що ділили ріку на рукави. І саме там височіла доволі дивна споруда. Вона нагадала мені чашку, наполовину вкопану в землю. Стояла майже на самому краю води, так що течія навіть частково оминала її стіни. Над цією сірою чашею здіймалося трохи менше півколо металевих арок, а весь простір між ними був засклений. Дорога вела саме туди, і мені вже стало зрозуміло — це і є та сама Чаша.