Глава 9. Ханенко

Канцлер зустрів нас із посмішкою. Хоча було, між іншим, близько опівночі. Мені він посміхався якось особливо багатозначно.
— Ні, її величність надзвичайно прозорлива! Наче знала!
Що вона там знала, було мені зараз не дуже цікаво. Я тягнув картину, раз не вдалося забрати свої підштаники. І був за це злий на Магерка. Та ще конвойні знову до мене чіплялися, змусили чекати.
— Краще б вона дізналася, як охорона палацу несе службу, — буркнув я.
— Що, не хочуть пропускати? — добродушно розсміявся Ханенко.
Я лише похмуро глянув на нього, здається, він був у курсі.
— Вони просто не знають, хто ви. Але при цьому щось про вас та й пам’ятають. Втім, про це ми ще поговоримо. Поки що...
Тут він встав, і голос його став суворішим.
— Розкажіть-но мені детальніше про все, що сталося.
— З чого почати...
— З головного. Що вони у вас шукали?
О, ще таким канцлера не бачив. Це вже не той добрий дідусь.
— Вони шукали папери.
— Які? — дивився він на мене так пильно, ніби хотів побачити наскрізь.
— Вони мені не сказали які! — відповів я, дивлячись йому в очі.
Правду. Тільки правду...
— То значить, ви з ними зустрічалися! — спалахнули очі в канцлера.
А він, виявляється, ще й азартний!
— Зустрічався, — був змушений визнати я. — До мене прийшов чоловік, який заявив, що я не лорд Берлінгтон, та якщо негайно не віддам їм папери, то вони про це неодмінно розкажуть. Як бачите, потім з’явилися повідомлення в газетах...
— Ось як! — задумався канцлер і якось по-старечому пожував губами.
— А ви? — тихо запитав Магерко, бачачи, що канцлер глибоко поринув у свої думки.
— А я вже втомився всім повторювати, що не пам’ятаю, Берлінгтон я чи ні. Але довіряти словам якихось шантажистів не збирався.
— Ні, я не про це. Ви їх знайшли?
Оце ж... Який наполегливий товариш! А я ще його рекомендував королеві... Втім, обійшлися б і без моїх рекомендацій. Он і канцлер дивиться і чекає...
Я зітхнув.
— Савелію Кириловичу! Я шукав! Але якби знайшов, то куди міг сховати, скажіть? Хочете, — я розвів руки в сторони, — давайте роздягнуся ще, все одно мої кальсони в номері виставлені на огляд, так і сам покажу.
— Пане Магерко, — сказав раптом канцлер неголосно, — ви не залишите нас наодинці для особистої розмови?
Поліцейський мовчки вклонився і вийшов. А я навіть трохи напружився.
— Сідайте, мілорде, — сам Ханенко навіть плюхнувся в крісло, втомлено витягнувши ноги.
Раз запросили сісти, чому б і не посидіти у зручному крісельці. Тут було тихо, затишно, але зовсім не спокійно. У всякому разі, мені. Канцлер замислено потягнув до себе невелику скриньку, з якої дістав люльку і почав набивати її тютюном. Ну ось, знову почалися тортури... Довгий шведський сірник яскраво спалахнув, він притиснув його до своєї витягнутої, майже чорної люльки з якоюсь дивною широкою порцеляновою основою, куди й набивав свій тютюн. Здається, там була навіть намальована якась мініатюра. Канцлер сидів мовчки, попихкуючи люлькою і поглядаючи на мене. Мені попихкувати було нічим, а роздивлятися його було нецікаво. Тому розглядав кабінет. Великий, солідний такий. Трохи похмурий, як на мій погляд. Але, бути може, вночі просто темнувато, та й світло все Ханенко не запалював. Велика люстра над головою була темною.
— Скажіть, а які у вас тепер плани? — несподівано запитав канцлер.
Я повернувся до нього і знизав плечима.
— Складно сказати, пане канцлере. Хотілося б визначеності з розумінням, хто є хто, звісно. Але не уявляю, як це можливо. Звісно, мене можуть вважати самозванцем. Можна було спробувати уникнути всього цього і просто поїхати...
— І ви думаєте, що туди, куди ви поїдете, ніхто не повідомить, що ви Берлінгтон?
— Але ж я можу бути Штірліцем! Як можна довести протилежне?
Канцлер випустив клуб диму. Тютюн, треба сказати, у нього мав приємний запах. Щось схоже на вишню.
— Ви влучно зауважили — довести, — блиснув поглядом Ханенко. — Докази — це юридичний процес, а у вашому випадку — це можливий хаос. Не тільки у вашій родині чи у вашому житті, а ще й у державі. Все-таки Берлінгтони відоме прізвище, та ще й таке, що мало колись набутий статус королівських інспекторів.
Ось воно як! Мало колись... Але, виходить, втратило? А чому ніхто не сказав? І чому при цьому Привілей цілком собі існує і працює?
— Будь-який хаос на руку ворогам. Ці вороги взагалі намагаються використати будь-яку твою слабкість у своїх цілях, сподіваюся, ви мене розумієте?
— Зізнатися, не надто. Сер.
Канцлер холодно усміхнувся.
— Можете не старатися, я вже зрозумів, що у вас своєрідна манера розмовляти. І це навіть забавно. Повага, зрештою, не стільки в словах, як у думках.
— Вибачте, пане канцлере, якщо я десь помилився. І знову нагадаю вам про свою пам’ять. Можливо, це вам здасться непереконливим, тим не менш, я справді багато чого позабув.
Знову довге попихкування і мовчання.
— Чому ж, — відповів нарешті Ханенко, — я це цілком допускаю. Але зараз мова про інше. Мова про хаос. Про розбірки. І про те, що ваша родина теж може опинитися під ударом. Так-так, — вскинув він руку, не даючи мені й слова сказати, — може, родина і не ваша. Або вона для вас несправжня. Але удари-то по ній будуть цілком реальними.
Як я розумію, це дуже схоже або на шантаж, або на цинічну реальність. Обирай обидва варіанти — і не помилишся...
— Є Артур, у разі мого від’їзду все швидко втихомириться, — заперечив я.
Канцлер лише похитав головою.
— Ви отримували листа від управителя? — несподівано запитав він, і я, здається, навіть не зміг стримати здивування.
Але поспішати з відповіддю не став.
— Він загинув, — обережно зауважив.
— Що він загинув, я знаю, — роздратовано відповів канцлер. — Розслідування дійшло висновку, що слуга вдарив його ножем, але той, уже будучи пораненим, встиг у нього вистрілити.
Забавна версія, що й казати!
— Однак же, є цікаві свідчення про те, що в тих краях бачили дивних листонош, якраз у той самий час... А де ви були в той день?
Тут уже я не здригнувся.
— Десь у місті, точно не пригадаю.
— Втім, це поки не важливо, — знову усміхнувся канцлер, але очі в нього залишалися холодними. — Важливо розуміти, що цей Камницький умудрився служити не одному панові.
— Мені здається, що він служив тільки собі...
Канцлер похитав головою.
— Ні, мій юний друже. Він служив тому, хто платить. І йому пообіцяли солідну суму за важливі папери, які могли бути у вашого батька. Знайти він їх не знайшов, зате встиг усім про це розпатякати. Чи бачили ви якісь папери в сейфі маєтку? Подумайте, перш ніж відповідати, від цього також багато залежить.
Так, я не був готовий до такої розмови. Але був впевнений, що рано чи пізно щось таке мене чекає. І рішення вже було прийнято, тому відповідав швидко і впевнено.
— Мені дістався ключ, як сказали, єдиний. Однак там був ще літерний шифр на цьому старому величезному залізному ящику. От про цей шифр мені ніхто нічого не повідомив.
— Ви впевнені?
— Абсолютно, ваша милосте! Боюся, що шифр знали тільки батько й Едвард. А в мене, як ви пам’ятаєте, амнезія. Щоправда, от нещодавно дізнався, що мій візаві вже був у маєтку.
— І що? — хижо роздмухав ніздрі канцлер.
— Ключ знаходився там.
— Значить, він міг забрати, — якось напружено сказав канцлер, але я дозволив собі усміхнутися.
— Вибачте, але це навряд чи. Він, бачите, накинувся на мене з докорами, що я його обчистив. І теж питав про якісь папери.
Канцлер нахилився ближче до мене.
— Ви, як мені доповіли, вирішили піклуватися про дітей.
Дітей? Яких дітей? Пансіон? Вікторія чи йдеться про тих дітей?
— Це викликає повагу. І певною мірою вас характеризує. Тому я не буду ходити довкола і скажу прямо: я не потерплю хаосу. Саме зараз мені хаос не потрібен ні за яких обставин, а хвилювання в Палаті лордів — тим паче. Тому ви або залишаєтеся і стаєте щитом для цього імені, або я не гарантую, що вас не використають для повної дискредитації Берлінгтонів.
Тут він відставив люльку і підняв угору палець.
— Більше того. Я наполягаю, щоб ви зараз ні за яких умов не відмовлялися від титулу, хто б вас про це не вмовляв. Вважайте це умовою моєї до вас прихильності. Щоправда, не єдиною.
Канцлер помовчав, розглядаючи мене, наче експонат. А я випадково зачепив ногою картину, і вона раптом упала.
— Що це?
— Вибачте, ваша милосте, це я купив для матері. І ледь не загубив, тому тепер й ношу з собою.
Ханенко відкинувся зручніше в кріслі й хитро примружився.
— Подарунок? Цікаво. Але ми відволіклися, а я б хотів, щоб ви це зрозуміли. Незалежно від того, ким ви себе вважаєте, цим вашим Штірліцем чи Берлінгтоном, якщо вам хоч трохи дорога Олісава, якщо ви хоч трохи можете взяти до уваги слова людини, яка стільки років займає цю посаду — ви не маєте зараз права ні від чого відмовлятися і нічого підписувати з кимось із вашої родини! Ви мене зрозуміли?
Канцлер грізно подивився на мене, а я міг тільки кивнути.
— Не надто вас розумію, але постараюся просто зробити, як ви хочете. Хоча тут може виникнути безліч питань.
— Це вірно, але ви той чоловік, який вже не раз рятував її величність. І робив це не за обов’язком служби, не в силу службового становища чи якихось обітниць.
Я навіть похолов. Олісава — раз справа в ній, значить канцлер розуміє, про які документи йдеться.
— Я бачив багато людей. Одні могли клястися і легко це порушувати, інші нічого не обіцяли, але завжди робили. І мені зараз зовсім не важливо, хто ви, звідки взялися біля королеви. Важливо — що ви для неї зробили! На мій великий подив — без жодної вигоди для себе.
— А вона завжди повинна бути, ця ваша вигода? — різко відповів я йому. — Ну, тоді вважайте, що я самовпевнений бовдур, якому просто подобається собою пишатися.
Канцлер неголосно розсміявся.
— Може й так. Але все ж мені здалося, що ви на багато що готові заради неї.
— Кого?
— Не старайтеся вдавати з себе дурня більшого, ніж є насправді.
Я поправив картину, яка знову почала з’їжджати й ледь не впала.
— Їй зараз буде непросто, — канцлер замислено постукав пальцями по столу. — Не надто вдалий вибір, на якому вона наполягала. Сімейні... негаразди. Майбутнє вкрай невизначене.
— Чому це? — наважився запитати.
Ханенко важко зітхнув, так що навіть трохи пластівців попелу злетіло з його люльки, наче злякані різким пострілом птахи.
— Тому, що ніхто не бажає тепер розглядати варіанти шлюбу з нашою королевою. Кажуть, може бути пізніше, через рік, а хтось узагалі відмовляється розмірковувати про це. Ви знаєте, мій любий Штірліце, що таке династична криза?
Я знизав плечима. Звідки мені знати. І якби знав — усе одно про це не пам’ятав. Хоча з чого раптом на канцлера напала така відвертість.
— До речі, — вирішив я йому нагадати, — серед тих, хто ввалився в мій номер, не було головного або того, хто...
Канцлер відмахнувся від моїх слів, наче я говорив про якісь дрібниці.
— Мене ці пани не надто турбують. Одним більше — одним менше... Я за це з Деріча спитаю. Або, он, із Магерка. Зараз украй важливо те, що вони шукають. І ще більш, — тут він багатозначно на мене подивився, — щоб вони це не змогли отримати. Ні за яких обставин.
Ми побуравили поглядами один одного. Але тут уже мені не хотілося відступати.
— Може вам, пане канцлере, варто було б пояснити мені, що це за документи. Я б міг поспитувати у рідних...
— Ні! — різко відповів Ханенко.
Він потягнувся до своєї скриньки і люльки, потім досадливо відкинув її вбік.
— Ні, — повторив він, — ні з ким розмовляти не потрібно. Ви і так зараз неврахована ланка, несподіваний фактор. І поки шукають ці папери, вам не варто зайвий раз впадати у вічі й нагадувати про себе. І так ви задали задачу.
— Не я, — заперечив я йому.
— Ви! Раз ви Артур Берлінгтон. Оскільки юридично саме ви зараз є цією персоною. А той, хто бігає від Карибута в Палату до Кандиби потрапив у юридичний глухий кут. Якщо так усе піде і далі, ми раптом можемо загрузнути в розбірках надовго. І привернути до родини Берлінгтонів непотрібну увагу.
Ну, тут я був із ним цілком згоден. Чим більше уваги — тим більш імовірно, що вилізуть ще якісь гріхи, документи чи свідки. Почнуть у всьому цьому ритися, і до чого це призведе? Явно не до благополуччя і спокою. А знайди хто-небудь хоч найменший натяк на близькість до королівської родини...
— Навіть не уявляю, як узагалі можна це питання вирішити, а вже швидко...
Ханенко всівся глибше в крісло і склав руки на животі. Дрібний тютюновий попіл рідкісними пластівцями лежав на його костюмі, наче сніжинки на темній землі, він всівся так глибоко в крісло, що майже лежав, від чого навіть його щоки трохи розпливлися, притиснуті головою до грудей, що зробило канцлера схожим на великого хом’яка з густими сивими, сердито насупленими бровами.
— Зате я не тільки уявляю, а й знаю, ким ви насправді можете бути...