Глава 8. Неочікувані гості

Не люблю довгого очікування. Ти вже зібрався, уже подумки в дорозі, обдумуєш щось, розклав усе по поличках, а потім — раз! Виявляється — ще навіть кроку не ступив! І нема чим себе зайняти, так і хочеться взяти щось до рук, ніби бувають речі, здатні відволікти від цього очікування...
А головне — сумніви. Які тільки й чекають, щоб навалитися на тебе в цю мить. Чи правильно я вчинив, коли відправив Реджинальда? Що робити, якщо вони вийдуть? І чи варто тут узагалі сидіти, у коридорі, під мірне хропіння запертого мною служителя готелю в його маленькій комірчині на поверсі? Той, другий, поверхом нижче, теж би, мабуть, хотів сісти й дати хропака, а не стояти в непевному очікуванні, але чомусь цього не робив, лише зітхав. І так голосно, що я навіть почав хвилюватися, чи не стало йому зле.
Пощастило мені... Ні, не з коридорним, а з тим, що поїхав із Шарлоттою. Хто його знає, як би все обернулося. Скільки їх зараз там, у мене в номері — невідомо. От прийшли б, постукали, а я б двері відчинив... Що далі? До речі, вони ж якось сюди пройшли. Їх пропустили... А чому? Не могли ж вони просто прошмигнути повз! Хоча, якщо той розпорядник внизу був переляканий, може йому пригрозили? Дивно. Прибули, просто ввійшли, зробили страшне обличчя...
До речі! Прибули! Оце ж зовсім із голови вилетіло! Якщо вони сюди приїхали, то навряд чи на звичайному візнику. В них свій екіпаж має бути, зі своїм кучером. А раптом утекти треба буде! Або вивезти декого, хто їхати сам не забажає...
Ото невдача! Коли прибуде Магерко, то цей кучер може їх одразу побачити й подати знак. І тоді вони розбіжуться, як ті таргани.
Я підвівся зі сходинки, на якій сидів. Сховав пістолет у кишеню й тихо пішов униз. Так тихо, що коридорний, який зітхав у своїй темно-синій уніформі, викликаючи в мене дедалі більше роздратування, навіть мене не помітив. А може, він заодно з цими і подає їм сигнал? Ні, це взагалі маячня...
Спустився в хол, при моїй появі розпорядник перелякано підскочив.
— Скажіть-но мені, люб’язний, — підійшов я до нього, — а чому ви пускаєте сторонніх людей до готелю?
Очі в нього забігали.
— Ні! Ні, добродію, я нікого не пускав!
— Та невже? — глянув я на нього, а потім почав роздивлятися екіпажі за вікном на вулиці.
Швейцар теж витягнувся і почав прислухатися до нашої розмови. А от на вулиці, наскільки я зміг розібрати, справді хтось стояв. Мабуть, я мав рацію.
— Може, мені варто звернутися до господаря? — згадав я про свою "легенду" і навіть вставив англійське слівце.
— Вибачте, — заюлив розпорядник готелю, — ви не так зрозуміли. Я не пускав нікого стороннього.
— Тоді що це були за люди? — згадав я і, вставивши монокль, уп’явся в нього дуже озброєним поглядом.
— Сер, просто це поліція, — довірливо зашепотів він мені, косячись на сходи, — вам нема про що турбуватися...
Я коротко розсміявся.
— Авжеж! Нема про що!
Повернувся до швейцара і зашарудів у своїй кишені. Там і монеток уже майже не залишилося, лише остання роза.
— Ей! Люб’язний, лови.
Швейцар був хлопець кмітливий, із зором усе було гаразд, тож упіймати зумів.
— Що завгодно, пане?
— Скажи всім на вулиці, щоб негайно звільнили проїзд. Здешній пристав штрафуватиме, якщо біля готелю екіпажі...
— Але...
— Сер!
Вони прийнялися на два голоси намагатися зі мною сперечатися, але я перервав їх різким помахом руки.
— Якщо будуть відмовлятися — скажи, що вечорами міський голова тут катається, ось він і буде дуже незадоволений.
Швейцар глянув на монету, потім на розпорядника і знизав плечима.
— І справді, вечорами хтось вулицями гасає, — і вийшов за двері.
— Але, сер! — запротестував розпорядник. — Нашим постояльцям може знадобитися екіпаж у будь-який час.
Я ледь поморщився. Папір свій чарівний зовсім забув, залишився десь у саквояжі. Гроші? Ну, гадаю, тут гроші не допоможуть, треба вмовляти. Дістав із кишені свій вагомий аргумент.
— Тихо! Слухай мене! Зараз сюди прибуде поліція. Справжня, поліція. Це були не ті люди, за кого себе видавали. Тому, без шуму і галасу, замкни виходи, якщо тут вони ще є, крім цього. І сидимо спокійно чекаємо. Усе зрозуміло?
Аргумент на нього подіяв, хоча я просто тримав його в руках. Здається, він чомусь одразу заспокоївся.
— Але... Приїдуть? Сюди?
Щось він там собі вирішував і, зрештою, видав:
— Господар буде дуже незадоволений. Якщо ще здійметься галас...
— От і не будемо галасувати, — сказав я. — Зате у вас буде ціла історія, і ціну за той номер потім зможете підняти. Але не мені!
Ми з ним розуміюче усміхнулися.
— Є лише вихід на задній двір. Він замкнений зсередини, — сказав розпорядник уже якось привітніше.
— Треба зачинити так, щоб не втекли.
— Як би не виламали... — заклопотано мовив розпорядник і поліз щось шукати.
— Коли прийдуть, скажи, що я чекатиму їх на сходах, на другому поверсі.
Я кинув погляд на вулицю, здається, там швейцар почав відпрацьовувати свою плату. А мені час згадати, що я вже не лорд, хоча формально ним іще є. Нічого розкидатися грошима без розбору!
Наче нічого й не зробив, а якось веселіше стало! Живіше. Навіть стояти на цих сходах і те якось цікавіше. Такі види чудові. Ай! Оце ж я йолоп! Картину теж у номері забув! Якщо її поріжуть, я їх самих потім пошматую...

Час тягнувся повільно. А нерви були в усіх неспокійні. Розпорядник до мене двічі піднімався, чи то теж грошей хотів, чи то почав мене чатувати. А потім унизу почувся не то шум, не то тупіт, характерний для появи багатьох людей. Із холу до мене почали підніматися пани з суворим виразом на обличчях, який зовсім не став добрішим після того, як вони помітили пістолет у моїх руках. Але здивував я їх не цим. Я стояв і тримав притиснутим палець до губ, щоб вони не шуміли. І корчив таку страшну пику, що вони одразу перестали хвилюватися, чи я почну стріляти.
— Хто ви? Що тут? — почали вони ставити питання. 
Але в мене була універсальна відповідь:
— Де Савелій Кирилович?
Пара скорохватів, що розминали руки на руків’ях своїх пістолетів, нарешті зволили пропустити його до мене, хоча й не дали підійти надто близько. Вигляд у Магерка був втомлений і спантеличений. Він навіщось підкрутив свого вуса і сказав:
— Я Савелій Магерко. Хто ви і що вам завгодно?
Пістолет я сховав, щоб вони не нервували.
— Та я бачу, що це ви, Савелій Кирилович. Вибачте, що довелося вас потурбувати, але справа важлива і спішна.
— Голос ваш мені здається знайомим... — він почав пильно мене роздивлятися, хоча тут і не було достатньо світла, горіли не надто яскраві ліхтарі.
Я зсмикнув цю свою щіточку з-під носа і навіть вилаявся — боляче!
— Це тому, що ми з вами вже зустрічалися. І якось на бульварі в Одесі, і навіть в одному великому кабінеті. Вам що, Реджинальд не розповів про мене? Де він, до речі?
Магерко роздратовано махнув рукою своїм підлеглим і підійшов ближче.
— Я вас не впізнав, мілорде.
— Ні, Савелію Кириловичу, я просто Максим.
— Він щось наплів про...
— Там нагорі можуть бути агенти московитів, яких шукає Ханенко.
Магерко здригнувся.
— Але чому ми?
— Мені закрили шлях до Канцелярії. А справа спішна. Тридцять третій номер.
Хтось із людей Магерка підійшов ближче.
— Що там?
Магерко підняв застережливо руку.
— Тихо ви! Скільки їх там, пане Максим?
— Не знаю! Гадаю, кілька чоловік. Втім, треба запитати здешнього розпорядника — він же їх бачив.
— Звідки ви знаєте, що вони там?
— Так це мій номер узагалі-то!
Через пару хвилин Магерко ще дізнався, що нагорі сидить хтось із бляхою поліцейського, і це його зовсім засмутило.
— Вмієте ж ви...
Він не договорив, але я зрозумів. Якщо там хтось зі "своїх", то приємного для поліцейського начальства в цьому мало. Загалом, частина прибулих тихо пішла на вулицю, чекати під вікнами. З’явився Реджі, якому я зрадів, як рідному. І потім чоловік п’ять поліцейських рішуче вирушило зі мною нагору, щосили намагаючись крокувати якомога тихіше. Я ще спробував їм сказати, щоб вони не стояли навпроти дверей, мене навіть вислухали.
Коридорний, побачивши нас, хотів закотити очі й тихо сповзти по стіні, але йому не дали. Просто показали сидіти мовчки, і він покірно це виконав. Мрії, вони такі — можуть збуватися, коли зовсім не чекаєш...
Хтось постукав у двері, але ніхто звідти не відгукувався. Після чого здоровенний поліцейський, із невеликою сивиною у вусах, але з руками завтовшки з мою ногу, вагомо прогудів:
— Негайно відчиніть, це поліція! І в разі непокори ми зараз вишибемо двері.
Якийсь час нічого не відбувалося. Я зітхнув, напружився, вважаючи, що ось зараз і почнеться найскладніше — вибивання дверей, якщо хтось почне стріляти зсередини — це небезпечна справа. Однак, на мій подив, двері раптом відчинилися. Оце так!
П’ятеро поліцейських, відтіснивши мене, швидко просочилися в номер, влаштувавши там метушню. Магерко ринувся за ними, я навіть не встиг його втримати.
Реджинальд став поруч зі мною і замислено почухав потилицю тростиною.
— Хтось там справді був, — зауважив він.
І справді, був. Не один, а цілих троє. І при цьому, що трохи сумно, жодного Бокова серед них не виявилося.
— Вибачте, а що відбувається? — напустив на себе здивований вигляд один із них. — Чим зобов’язані?
Однак поліцейські мовчки і вправно всіх їх вишикували біля стіни, навіть легенько обшукали, заперечливо махнувши головами своєму начальнику. Та годі вам!
Магерко кинув на мене запитальний погляд.
— Може, панове повідомлять, що вони робили ввечері в чужому номері? — запитав я, підійшовши ближче.
— Просто помилилися номером! — променисто посміхнувся мені говіркий. — Випадково вийшло. Перепрошую.
— Тут валяється наша бляха, — раптом сказав один із поліцейських, ногою виштовхнувши з-під ліжка невеликий металевий жетон.
Поліцейські почали уважніше вдивлятися в обличчя всіх трьох, ніби намагаючись розшукати серед них когось знайомого.
Магерко ж неквапливо підійшов і підняв її.
— Хто там? — обернувся він до дверей, тут з’явилися ще нові глядачі. — Пахоме, негайно повідомити в сьомий відділок, нехай пришлють його начальника у терміновій справі.
Тут Реджинальд торкнувся моєї руки.
— Сер, там...
— Що ще? — подивився на нас невдоволено Магерко.
— Кажи! — підбадьорив я свого камердинера.
— Я впізнав цього, — Реджинальд махнув тростиною на одного з сидільців у моєму номері. — Оцей ліз у ваш кабінет, сер!
Магерко навіть дозволив собі усміхнутися.
— А! Це значить, вони вже не вперше кудись випадково потрапляють!
Двоє поліцейських, поки інші стежили за цією веселою трійцею, продовжували займатися швидким оглядом номера, один навіть пішов у ванну, і через деякий час ми почули його задоволений вигук:
— Тут два самопали, вашмосте!
— Номер чужий, мало що тут могло валятися... Ми ж нічого не чіпали! — продовжував усміхатися цей говіркий, але усмішка в нього вийшла вже якась напружена.
— Не чіпали? — не втримався я, озирнувшись.
Речі мої були викинуті з валізи, перевернуті, зім’яті й скинуті в купу. Навіть костюм від Мойші не пошкодували! Хоча він постраждав менше. На перший погляд. А от упаковку картини роздерли, добре хоч полотно від рами повністю не відірвали...
— Ну так, звісно, — усміхнувся собі у вуса Магерко, — нічого не бачили, нічого не чіпали, і навіть звірення на подібність із руків’ями цих самопалів у відділку, звісно ж, нічого не дасть!
Говіркий раптом витягнувся, у нього заграли жовна на вилицях, він раптом злісно промовив:
— У мене дипломатичний імунітет. Я вимагаю до себе належного поводження!
Магерко аж розцвів від задоволення.
— Треба ж! Як несподівано! І у вас є підтвердження, добродію?
Говорун нервово сіпнув плечем.
— Він у мене всередині, під сорочкою, дипломатичний паспорт.
Савелій кивнув, і один із поліцейських невдовзі дістав з-за пазухи у цього типа документ.
— Ось як! Значить, у нас гість із Ханства.
Я хотів був здивуватися, але тут Магерко повернувся до мене.
— Вибачте, сер, а ви не бачили тут якогось паспорта? Кажуть, московитського.
Говорив він із певним знущанням, але я спантеличено мовчав, не розуміючи, до чого він хилить.
— Починається... — пробурмотів говорун.
Магерко підійшов до прочиненого вікна, картинно змахнув руками, а потім раптом викинув на вулицю цей паспорт.
— Ах, яка невдача, — кинув він, повернувшись, під смішок підлеглих. — Я такий незграбний! Так ви кажете, у вас є дипломатичний паспорт? Де ж він?
— Я помічник радника посольства. І буду скаржитися.
— Неодмінно. Уведіть його! Кайдани!
Один спробував смикнутися, але скорохват із пудовими кулаками просто легенько приклав його в груди, і той, охнувши, нахилився. Руки йому одразу заламали, і невдовзі всі троє вже були в кайданах.
— Куди везти, вашмосте? До нас? Чи під Лавру?
— Ні, у Четверту. Подаруємо синім. Із стрічечкою.
Говорун злісно всміхнувся, але ще один поліцейський сильно штурхнув його і просто потяг за собою.
— Давай, курво, смикнися мені тільки! За племінника ще не розрахувався з вами...
— А ви, панове? — запитав Магерко. — Піддані її величності, вірно? Заблукалі вівці...
Ех, шкода, тільки ці. І не було Бокова. Не думаю, що в нього багато людей для подібних візитів, і дуже добре, що цих взяли, але самому йому хотілося б поставити кілька запитань, а тепер знову шукай вітру в полі...
— Думаю, вельможний пан канцлер захоче вам їх поставити.
— Кого? — я й не чув, що Магерко до мене звертається.
— Пан канцлер вас неодмінно зажадає до себе.
Магерко теж озирнувся, і весь цей розгром йому не сподобався.
— Вони, схоже, щось шукали. І ваш камердинер упізнав того, хто вже намагався до вас проникнути. Але ви не повідомляли...
Я взяв картину і спробував розгледіти ступінь її пошкодження. Але потрібно було тільки меншу рамку приладнати до великої, а так нічого страшного.
— А який сенс був звертатися в поліцію, коли цей негідник утік?
Затриманих уже повели, пара поліцейських, що залишилися, обережно, навіть хустинками, зібрали пістолети й ще пару невідомих мені, але не надто приємних дрібниць: здається, мотузку і щось на кшталт шила чи щипців.
Магерко вперто хитнув головою.
— Я не про це, пане Максим. Ви не повідомляли, що московити у вас щось шукають.
— Вірно, — потер я чоло, — не повідомляв. Правду кажучи, сталося це зовсім нещодавно, а потім просто було не до цього.
Савелій помітив, що протерся десь ліктем, і почав його обтрушувати.
— Ви ж чули, напевно?
— Про що? — здивовано повернув він голову.
— Про появу другого Артура Берлінгтона.
Начальник департаменту поліції збентежено завмер.
— Другого?! Бути такого не може! Ледь тільки перший...
Хм, це жарт такий?
— Так. І якщо тепер мене десь побачите, дивіться, не переплутайте. У нього шрам на обличчі, а в мене, як можете переконатися, вухо. Точніше, тільки його частина.
— Але як, хай йому грець?
— Як мені так вдається?
— Як таке взагалі може бути?!
Я спробував зв’язати картину залишками мотузки, яку порізали ці нещасні злодюжки. Або не злодюжки...
— Це дуже непросте питання. Але...
— Ні! — вигукнув Магерко і замахав руками. — Нічого не хочу чути. Нехай у канцлера голова болить, а в мене й без цього справ повно...
Однак довелося нам іще трохи затриматися, я хотів зібрати речі, нагадав Савелію про кучера, а він вирішив мене поки що в номері залишити під наглядом і ще наполіг залишити тут усе, як є. Мовляв, потрібні свідки, опис і все таке. Щоб можна було пред’явити в суді. Ну, посперечалися ми трошки. Який суд? Які докази? Влаштовувати тут екскурсії мої кальсони роздивлятися? Пістолети вже понесли... Ні? А от картину я забрав. Із собою.