Глава 7. Перерва на обід

Ресторанчик і справді був невеличкий. І людей у ньому було не надто багато. Хоча відразу намагалися щось сказати про замовлення місць, але швидко здалися під нашим спільним натиском. А може, просто її впізнали тут, адже сама Шарлотта якось про цей ресторанчик дізналася.
— Я не дуже голодна, — повідомила вона мені, коли я допоміг їй сісти.
Метрдотель професійно посміхався.
— Ми можемо запропонувати чудовий вибір страв, шановні панове.
— Що у вас є зараз легкого й без довгого очікування? — запитав я.
— Ваша милість, сьогодні шеф-кухар особливо рекомендує холодний суп із ракових шийок зі свіжими огірками та прованською олією — це надзвичайно освіжає після задушливого дня. Також з Одеси сьогодні доправили чорноморську камбалу, ми запікаємо її в пергаменті з білими грибами та молодою пореєю. Страва вкрай легка, але з багатим смаком. До неї я б наважився запропонувати келих Шаблі, у нього прекрасний сталевий відтінок, який підкреслить ніжність риби.
У мене й так слинка котилася, тому я лише кивав, але Шарлотта помітила.
— Але все одно доведеться деякий час чекати. Мені хотілося б легких закусок...
— І кави! — додав я.
— Є тарталетки з паштетом із печінки миня. Зовсім крихітні, на один укус. А ще зелений салат з артишоками та спаржею.
— Ох, люб'язний, — похитав я головою, — Якщо ви не поквапитеся, то я згризу зараз вам скатертину.
— Артуре! — обурено вигукнула Шарлотта, а метрдотель догідливо захихикав і відійшов.
— Як ти поводишся!
Я лише усміхнувся.
Симпатична зала, зручний стілець, стіл із білосніжною накрохмаленою скатертиною. Офіціанти, які швидко й безшумно заходилися носитися до нас від стійки. Вродлива дівчина навпроти. Господи, як ми не цінуємо прекрасні миті життя!
— Артуре!
— Да, Лотко? До речі, ти ж розумієш, що нам ще належить з'ясувати, кому так називатися.
Вона завмерла, потім обережно кивнула. Здається, її очі навіть зволожилися.
— Розумієш, я пам'ятаю свого брата. І я впізнаю його. Іноді він захоплював мене. Але потім я все одно мріяла, щоб він змінився, став цінувати мене, піклуватися... Так, можливо, мені завжди бракувало батька. Але в мене був брат. Тільки уяви собі, що я мала відчувати, коли раптом мені здалося, що він став таким, яким я його завжди собі уявляла. Таким, яким би ти...
— Знаєш, — сказав я після довгої паузи, — Тепер мені стало зовсім непросто. Я про себе нічого не пам'ятаю, а він вас пам'ятає добре. І виходить, я наче мушу відняти вас у нього... А я не хочу нікого ні в кого віднімати. Зрозумій, він же теж міг шукати родину, довгі роки пам'ятати про неї. Жахливе становище!
Офіціант, який з'явився з тарталетками, трохи відволік нас від цих сумних роздумів. Тим паче мене. Того, хто сумував, коли голодний, набагато дужче.
— Чесно скажу, Лотко. Я тобою захоплююся! Правда!
Мені треба було її відволікти, щоб злупити якомога більше тарталеток. Брешу, звісно. Вона й з'їла лише одну.
— Для того, щоб приїхати до ймовірного самозванця й сказати все це — треба мати не лише рішуче, а й велике, любляче серце.
Вона махнула рукою, схопивши хусточку, і нахилила голову, притиснувши її к очам.
— Прошу тебе, не треба сліз. Зрештою, тепер у тебе буде два брати замість одного. Погодься, мало хто може цим похвалитися!
— Дурень ти, Артуре! — аж трохи схлипнула Шарлотта.
Чомусь настрій у мене покращився, навіть прокинулася якась ніжність до цього дівчиська...
— Що дурень — тут не сперечаюся, вам видніше... Але от чи Артур... Усе-все!
Подивилася на мене докірливо Шарлотта й схопила виделку...
Теплий вечір щось шепотів рипінням старих лип. Саймон також отримав легкий перекус від мене, чому був сильно здивований і зраділий, тому дверцята відчиняв навіть трохи заздалегідь, ще коли ми тільки підходили.
— Але як тебе мені все ж таки називати? — обережно нагадала Шарлотта, — Не може ж бути двох Артурів Берлінгтонів?
Я допоміг їй піднятися в екіпаж.
— Повернемося до мого готелю, потім відвезеш пані Шарлотту, — сказав я Саймону й поліз усередину й сам.
Лотка поправила свій капелюшок, обсмикнула сукню й знову запитально вп'ялася в мене очима. А я подумав, що настав час розкривати карти. Вона заслуговувала дізнатися бодай частину правди. Ні, не тому, що приїхала до мене. Просто це ж і її стосувалося.
— Послухай, — сказав я, розшукавши свій саквояж, який так і валявся тут, поки ми вечеряли в ресторані, — і постарайся просто повірити. Довіра — це велика цінність, тому я буду тобі дуже зобов'язаний, якщо ти мені її виявиш.
Шарлотта напружено кивнула, навіть трохи нахилившись уперед, щоб бачити моє обличчя.
— Говорив уже й ще раз скажу — клянуся, я не знаю ні хто я, ні чому схожий на Артура! І всім чим завгодно можу поклястися, що, побачивши маму, одразу зрозумів, що це саме вона!
Шарлотта притисла руку до губ, наче хотіла скрикнути чи охнути.
— Нічого довести я не можу. І вже втомився говорити про це! Не збираюся завдавати неприємностей ні вам, ні навіть йому... тримався б він тільки подалі й не влаштовував сцен, розумієш?!
Вона кивнула.
— Що сталося, чому — мені невідомо. Але ти повинна знати, що у родини... у нашої родини можуть бути великі неприємності. Точніше, вони вже були й раніше, а зараз ситуація взагалі ускладнилася.
— Але що сталося?!
— Ти вибач, я поки говорю, буду переодягатися. Якщо що — можеш відвернутися.
Відсіла трохи далі й відкинулася на спинку сидіння, але заплющувати очі Шарлотта не збиралася.
— А що ти робиш?
— Розумієш, родина стараннями батька виявилася втягнутою в складні ігри. Які дорого можуть коштувати всім нам!
— Навіщо ты роздягаєшся?
— Мені треба переодягнутися. Я зняв у готелі ще один номер. Упевнений, що ті, кому треба, вже з'ясували, де я перебуваю. А оскільки стараннями Артура я зараз зовсім не Артур, то до мене неодмінно прийдуть!
— Ті, хто вліз у наш будинок! Це були не просто злодії! — вигукнула Шарлотта.
— Звісно! — я витяг із саквояжа плащ, чоботи, піджак і м'яту сорочку.
— Вони дещо шукають. Припускаю, що заради цього готові на багато що, тому вам усім слід бути обережнішими.
Тут я завмер. І справді, треба. Хто завадить схопити когось із них, щоб вимагати обміняти на документи? Ні, поки вони вважають, що я ніхто — шукатимуть саме мене.
— А ще мені потрібна буде Іванна. І твоя допомога в її переодяганні.
Шарлотта зробила круглі очі. Чи то здивувалася, що переодягатиме Іванну, чи то здивувалася, що переодягаюся я.
— Тебе сильно здивувало, що я не впізнала когось на тій фотографії! — раптом випалила вона.
Що ж, уважності та кмітливості молодим дівчатам не позичати. Тільки повний кретин у цьому б сумнівався.
— Так і є, — погодився я, — Мені сказали, що це наш батько... твій батько... Коротше, не знаю.
— Навіщо?
Визирнув у віконце. У цих вулицях, тим паче вечірніх, я зовсім погано орієнтувався, але щось підказувало мені, що ми вже близько.
— Лотко, я постараюся тобі розповісти все, що зможу. Просто вір мені! Не як Артуру...
Я подивився їй в очі й широко усміхнувся.
— Раптом ангели існують!
— Ти це до чого?
— Ну от уяви собі, що ангел-охоронець Артура не впорався зі своєю роллю і його заслали на землю виправляти ситуацію!
— Ні, ти точно божевільний...
— І ще. Можливо, все це пов'язано, Шарлотто! І твоя зруйнована дружба з королевою теж! Та й не дивись так. Зможу — розповім.
Карета похитнулася, завернула кудись, потім почала сповільнюватися.
— Який же ти все-таки... ангел!
— Клич мене поки просто Максим.