Глава 7. Перерва на обід

Ресторанчик і справді був невеличкий. І людей у ньому було не надто багато. Хоча відразу намагалися щось сказати про замовлення місць, але швидко здалися під нашим спільним натиском. А може, просто її впізнали тут, адже сама Шарлотта якось про цей ресторанчик дізналася.
— Я не дуже голодна, — повідомила вона мені, коли я допоміг їй сісти.
Метрдотель професійно посміхався.
— Ми можемо запропонувати чудовий вибір страв, шановні панове.
— Що у вас є зараз легкого й без довгого очікування? — запитав я.
— Ваша милість, сьогодні шеф-кухар особливо рекомендує холодний суп із ракових шийок зі свіжими огірками та прованською олією — це надзвичайно освіжає після задушливого дня. Також з Одеси сьогодні доправили чорноморську камбалу, ми запікаємо її в пергаменті з білими грибами та молодою пореєю. Страва вкрай легка, але з багатим смаком. До неї я б наважився запропонувати келих Шаблі, у нього прекрасний сталевий відтінок, який підкреслить ніжність риби.
У мене й так слинка котилася, тому я лише кивав, але Шарлотта помітила.
— Але все одно доведеться деякий час чекати. Мені хотілося б легких закусок...
— І кави! — додав я.
— Є тарталетки з паштетом із печінки миня. Зовсім крихітні, на один укус. А ще зелений салат з артишоками та спаржею.
— Ох, люб'язний, — похитав я головою, — Якщо ви не поквапитеся, то я згризу зараз вам скатертину.
— Артуре! — обурено вигукнула Шарлотта, а метрдотель догідливо захихикав і відійшов.
— Як ти поводишся!
Я лише усміхнувся.
Симпатична зала, зручний стілець, стіл із білосніжною накрохмаленою скатертиною. Офіціанти, які швидко й безшумно заходилися носитися до нас від стійки. Вродлива дівчина навпроти. Господи, як ми не цінуємо прекрасні миті життя!
— Артуре!
— Да, Лотко? До речі, ти ж розумієш, що нам ще належить з'ясувати, кому так називатися.
Вона завмерла, потім обережно кивнула. Здається, її очі навіть зволожилися.
— Розумієш, я пам'ятаю свого брата. І я впізнаю його. Іноді він захоплював мене. Але потім я все одно мріяла, щоб він змінився, став цінувати мене, піклуватися... Так, можливо, мені завжди бракувало батька. Але в мене був брат. Тільки уяви собі, що я мала відчувати, коли раптом мені здалося, що він став таким, яким я його завжди собі уявляла. Таким, яким би ти...
— Знаєш, — сказав я після довгої паузи, — Тепер мені стало зовсім непросто. Я про себе нічого не пам'ятаю, а він вас пам'ятає добре. І виходить, я наче мушу відняти вас у нього... А я не хочу нікого ні в кого віднімати. Зрозумій, він же теж міг шукати родину, довгі роки пам'ятати про неї. Жахливе становище!
Офіціант, який з'явився з тарталетками, трохи відволік нас від цих сумних роздумів. Тим паче мене. Того, хто сумував, коли голодний, набагато дужче.
— Чесно скажу, Лотко. Я тобою захоплююся! Правда!
Мені треба було її відволікти, щоб злупити якомога більше тарталеток. Брешу, звісно. Вона й з'їла лише одну.
— Для того, щоб приїхати до ймовірного самозванця й сказати все це — треба мати не лише рішуче, а й велике, любляче серце.
Вона махнула рукою, схопивши хусточку, і нахилила голову, притиснувши її к очам.
— Прошу тебе, не треба сліз. Зрештою, тепер у тебе буде два брати замість одного. Погодься, мало хто може цим похвалитися!
— Дурень ти, Артуре! — аж трохи схлипнула Шарлотта.
Чомусь настрій у мене покращився, навіть прокинулася якась ніжність до цього дівчиська...
— Що дурень — тут не сперечаюся, вам видніше... Але от чи Артур... Усе-все!
Подивилася на мене докірливо Шарлотта й схопила виделку...
Теплий вечір щось шепотів рипінням старих лип. Саймон також отримав легкий перекус від мене, чому був сильно здивований і зраділий, тому дверцята відчиняв навіть трохи заздалегідь, ще коли ми тільки підходили.
— Але як тебе мені все ж таки називати? — обережно нагадала Шарлотта, — Не може ж бути двох Артурів Берлінгтонів?
Я допоміг їй піднятися в екіпаж.
— Повернемося до мого готелю, потім відвезеш пані Шарлотту, — сказав я Саймону й поліз усередину й сам.
Лотка поправила свій капелюшок, обсмикнула сукню й знову запитально вп'ялася в мене очима. А я подумав, що настав час розкривати карти. Вона заслуговувала дізнатися бодай частину правди. Ні, не тому, що приїхала до мене. Просто це ж і її стосувалося.
— Послухай, — сказав я, розшукавши свій саквояж, який так і валявся тут, поки ми вечеряли в ресторані, — і постарайся просто повірити. Довіра — це велика цінність, тому я буду тобі дуже зобов'язаний, якщо ти мені її виявиш.
Шарлотта напружено кивнула, навіть трохи нахилившись уперед, щоб бачити моє обличчя.
— Говорив уже й ще раз скажу — клянуся, я не знаю ні хто я, ні чому схожий на Артура! І всім чим завгодно можу поклястися, що, побачивши маму, одразу зрозумів, що це саме вона!
Шарлотта притисла руку до губ, наче хотіла скрикнути чи охнути.
— Нічого довести я не можу. І вже втомився говорити про це! Не збираюся завдавати неприємностей ні вам, ні навіть йому... тримався б він тільки подалі й не влаштовував сцен, розумієш?!
Вона кивнула.
— Що сталося, чому — мені невідомо. Але ти повинна знати, що у родини... у нашої родини можуть бути великі неприємності. Точніше, вони вже були й раніше, а зараз ситуація взагалі ускладнилася.
— Але що сталося?!
— Ти вибач, я поки говорю, буду переодягатися. Якщо що — можеш відвернутися.
Відсіла трохи далі й відкинулася на спинку сидіння, але заплющувати очі Шарлотта не збиралася.
— А що ти робиш?
— Розумієш, родина стараннями батька виявилася втягнутою в складні ігри. Які дорого можуть коштувати всім нам!
— Навіщо ты роздягаєшся?
— Мені треба переодягнутися. Я зняв у готелі ще один номер. Упевнений, що ті, кому треба, вже з'ясували, де я перебуваю. А оскільки стараннями Артура я зараз зовсім не Артур, то до мене неодмінно прийдуть!
— Ті, хто вліз у наш будинок! Це були не просто злодії! — вигукнула Шарлотта.
— Звісно! — я витяг із саквояжа плащ, чоботи, піджак і м'яту сорочку.
— Вони дещо шукають. Припускаю, що заради цього готові на багато що, тому вам усім слід бути обережнішими.
Тут я завмер. І справді, треба. Хто завадить схопити когось із них, щоб вимагати обміняти на документи? Ні, поки вони вважають, що я ніхто — шукатимуть саме мене.
— А ще мені потрібна буде Іванна. І твоя допомога в її переодяганні.
Шарлотта зробила круглі очі. Чи то здивувалася, що переодягатиме Іванну, чи то здивувалася, що переодягаюся я.
— Тебе сильно здивувало, що я не впізнала когось на тій фотографії! — раптом випалила вона.
Що ж, уважності та кмітливості молодим дівчатам не позичати. Тільки повний кретин у цьому б сумнівався.
— Так і є, — погодився я, — Мені сказали, що це наш батько... твій батько... Коротше, не знаю.
— Навіщо?
Визирнув у віконце. У цих вулицях, тим паче вечірніх, я зовсім погано орієнтувався, але щось підказувало мені, що ми вже близько.
— Лотко, я постараюся тобі розповісти все, що зможу. Просто вір мені! Не як Артуру...
Я подивився їй в очі й широко усміхнувся.
— Раптом ангели існують!
— Ти це до чого?
— Ну от уяви собі, що ангел-охоронець Артура не впорався зі своєю роллю і його заслали на землю виправляти ситуацію!
— Ні, ти точно божевільний...
— І ще. Можливо, все це пов'язано, Шарлотто! І твоя зруйнована дружба з королевою теж! Та й не дивись так. Зможу — розповім.
Карета похитнулася, завернула кудись, потім почала сповільнюватися.
— Який же ти все-таки... ангел!
— Клич мене поки просто Максим.
У саквояжі знайшовся маленький пухирець клею, збоку лежала моя прекрасна щіточка — кілька мазків, і я притис її до губи. З кишені дістав дбайливо заховані кісточки від оливок, по одній за кожну щоку.
— In case we haven't met, let me introduce myself: Джеймс Горич!
Шарлотта лише похитала головою.
— Мабуть, у цьому місті лише ти можеш відрекомендовуватися двічі поспіль. І різними іменами...
Швейцар готелю поспішив відчинити мені двері, але цього разу не надто усміхався. Напевно, був не радий пізньому поверненню постояльців? Я, шкутильгаючи, піднявся сходами до холу, мимохідь роздивляючись, чи не чекає на мене ще хтось. Втім, я ж Джеймс!
Розпорядник за стійкою поводився якось трохи скуто. Тільки піднявшись сходами вже на другий поверх, я раптом зрозумів, що мене здивувало — його трохи зляканий погляд. Піднімаючись уже повз третій, я скосив очі: коридорний був на місці й справно ніс службу, витягнувшись, ніби на параді. Однак номер Джеймса був на четвертому поверсі, тому я пройшов повз, тут коридорний уже дрімав у своєму закутку.
Легенько постукав. За кілька митей двері відчинилися, і Реджинальд застиг на порозі, весь якийсь дуже напружений, цього не можна було не помітити.
— Щось сталося? — одразу запитав його.
Він мовчки кивнув і показав пальцем униз.
— Що там?
— Я почув шум унизу, — тихо, майже пошепки сказав він.
— Давно?
Реджі замислився.
— Щойно прибув. Не більше ніж півгодини тому, сер.
От і не довіряй після цього своїм чуттям!
— Ти поки слухай, а я піду перевірю.
Він лише кивнув.
Скинув цей громіздкий плащ, а потім намагався якомога тихіше відчинити двері й визирнув у коридор. Тут було порожньо. Просто ряд цих білих дверей, пофарбовані стіни й доріжка, нехай і невизначеного кольору, але чиста. Всього один слід, і той свіжий... Чи не мій?
Коридорний так само тихо хропів, я навіть прикрив йому двері, щоб не потурбували. Перевірив пістолет, переклав його до кишені. На секунду застиг, роздумуючи — що ж удіяти? Втім, треба бути впевненим... Я напустив на себе спокійний вигляд, спустився на третій поверх і пройшов коридором. Службовець готелю провів мене поглядом, але мовчав як риба. Що ж... Коридор повертав, з його місця все одно мої двері не проглядалися. Йшов спокійно, але намагався не шуміти. Зупинився навіть трохи далі за двері, кинувши короткий погляд на дверну завісу — а сірник-то був просто вдавлений. І тут же пішов далі, як людина, яка просто щось шукала в кишені й на мить зупинилася. Дійшов до кінця коридору, постояв ще хвилину в напруженому очікуванні. Потім уже впевненіше й сильно тупаючи пройшов назад.
— Люб'язний, а що, з тридцять третього номера пан іще не повернувся? — запитав у коридорного.
Ні, це був не мій номер. Навіть не знаю чий та чи був там хтось. Якщо є — скажу, що не відчинили просто. Але коридорний сіпнувся, наче вжалений:
— Ні, сер! Не знаю! Не повертався!
— Що за дурепа... — пробурмотів я англійською й пішов собі далі.
Піднявшись на прогін вище, прислухався. Ні, за мною ніхто не біг, утім, не дивно. Вони сидять у моєму номері, а це означає — або його обшукують, або на мене чекають. Ну, правда також, що можуть і поєднати обидва ці захопливі заняття. Що ж, треба й нам із Реджинальдом якось розважитися... Тільки подивіться, як нудно ми живемо...
Побачивши мене, Реджинальд знову показав, що щось почув. Я насупився. Потім, плюнувши на те, який це матиме вигляд, узяв і ліг на підлогу, притиснувши вухо до паркету. Так, щось чути. Не занадто голосно, але якесь помітне ворушіння внизу є. Чорти смугасті! Вони там що, костюм мені зібралися розпороти? От негідники! Я навіть схопився й ухопився за пістолет, готовий негайно бігти й рятувати народне надбання, чудовий костюм маяцького Мойші, та ще й в єдиному екземплярі! Шкода, що його покликати не можу. З хлопцями з Маяцької дороги ми б їм швидко про гоп-стоп розповіли й навчили панду зображати... До речі, а це ідея!
— Реджі, потрібна твоя допомога.
Камердинер якось похмуро подивився на пістолет у моїй руці, потім повернувся й дістав з-під якихось речей симпатичну таку тростину.
— Для вас замовив у тій крамниці, — пояснив він, — Це не проста тростина.
Він помахав їй у повітрі, приміряючись.
— Важка донизу, зручно. А ще... — він прокрутив руків'я, і на кінці вискочили леза. Не надто довгі, всього на півпальця, але широкі. Розкішна річ.
Перехопивши зручніше тростину, Реджинальд показав, що готовий іти за мною.
Тепло в моїй душі розгорялося дедалі дужче.
— Реджі, оцінив... Вдячний. Але ти мене не зрозумів, тобі треба вирушити до департаменту поліції й знайти там Савелія Магерка. Це їхній начальник.
Реджинальд мовчки й з гідністю кивнув.
— Має ж бути там у них чергова частина! Що б вони там не казали, скажи, що справа термінова, вкрай важлива, невідкладна. І лише Магерку можеш сказати, що ти камердинер пана Максима. Поясни ситуацію. У нас тут серйозні гості, я їх поки покараулю.
— Добре, мілорде.
— Боюся, що з мілордом можуть бути складнощі, Реджі.
— Тоді ви повідомите мені, мілорде, коли це станеться!
Я навіть хихикнув. Напевно, нерви.
— І ще! — згадав я, — З мого номера видно тільки частину вулиці, тож краще їм прибути з лівого боку... І готовими до всього!