Глава 6. Сестра

— Унизу, — повторив я замислено.
За вікном вже були сутінки. І в моїй душі теж усе було доволі похмуро. У кімнаті досі відчувався цей легкий аромат бузку, на щоці свербіло місце поцілунку, а в пам'яті стояв розлючений погляд сірих очей...
Теж відчувши цей запах у номері, Реджинальд раптом, геть несподівано для мене, щиро й повно захопленого подиву посміхнувшись, присвиснув. І цим наче розрядив деяку напруженість, що повисла в повітрі.
— Ти що вирішив? — просто запитав я його.
А він одразу здогадався, що я маю на увазі.
— Я хотів одразу піти, але потім згадав, що ви ж просили наглядати за будинком. Потім переконався, що ухвалив правильне рішення.
Я вже було рушив по саквояж, але зупинився.
— Це ж яке саме?
— Чекаю на ваші накази, сер!
Він витягнувся й кивнув, з усією гідністю камердинера, який знає собі ціну, а в цьому темно-синьому фраку та елегантному банті на білій манішці він більше скидався на якогось джентльмена з вищого світу.
— Але ж я можу й не бути Берлінгтоном, — нагадав я йому.
На що Реджинальд лише знизав плечима.
— Так і я не Бартон.
Пошукав очима ще раз якісь речі, котрі варто було б забрати, але чемодан я повністю не розбирав, одяг Джеймса мав у саквояжі, а інших речей у мене й не було.
— Не Бартон? А й справді... Але твоя родина завжди служила тільки Берлінгтонам.
— Вам допомогти, сер? Треба прибратися? — помітив він мої вагання, проте неправильно витлумачив їхню природу.
— Ні, Реджі. Радше нам треба не прибратися, а забратися. Боюся, що це місце стало занадто популярним.
Він кивнув із дуже серйозним виглядом.
— Розумію. Хтось із челяді чув, де ви зупинилися, а язика за зубами мало хто вміє тримати. Та й із дому виходять. До речі, один із лакеїв навіть примудрився втекти на побачення, і це посеред білого дня. Як дядько й казав, за всіма не встежиш.
— І попри те, що ти Бартон, ти все ж вирішив...
Запитував я не просто так. Якщо Реджинальд визнав за потрібне показати, що готовий залишатися саме моїм камердинером, то цьому мало бути пояснення.
— Моє прізвище Неплюй, мілорде. І я вільна людина.
— Але... чому?
Реджинальд зітхнув і обережно забрав із моєї руки саквояж.
— За цей час я помітив, мілорде, що ви дивитеся на людей інакше. У вас я не прислужую, а працюю. І вчора встиг переконатися, чим одне відрізняється від іншого.
Я завмер, задумався. Щось там, імовірно, сталося... Стоп!
— Вчора? Чи не хочеш ти сказати, що цей другий Артур повернувся додому?
Реджі сумно кивнув.
— Того ж дня. Його притяг пан Герберт, він геть не тримався на ногах. А міледі не змогла його виставити й наступного дня, він її впросив залишитися. І заходився всім ставити запитання... не надто стримуючись.
Що ж... Це сумно. Але цього слід було чекати. Коли волають до материнського серця, коли нагадують про минуле, що ще матері залишається... Прийняти й пробачити. А я...
— Ходімо, Реджі, — я ляснув його по плечу, — Зрештою, я одразу припускав, що так і буде. І нічого тут не вдієш. До речі, є ще питання платні.
— Думаю, сер, що мені варто погодитися на її зменшення.
— Чому ж, річ не в її розмірі. А в тому, чи буде вона взагалі... потім.
— Гадаю, от потім і треба буде щось вирішувати.
Я знизав плечима й ще раз озирнувся. Поставив чемодан біля ліжка. Поклав краєчок ковдри на нього. Пошукав сірники, не шведські, величезні такі, якими камін розпалювали, а маленькі, їх часто залишали біля попільничок. Знайшов коробку, витягнув одного сірника, обережно засунув його між чемоданом і ніжкою ліжка сірчаною голівкою вниз. Якщо хтось рушить чемодан — він упаде.
Потім мы вийшли, і я примостив іще одного, тільки вже між самими дверима та навісною завісою, щоб, якщо ці двері відчинять, сірника просто зім'яло. От і подивимося, чи відчинятимуть їх.
Реджі стежив за мною з уважною цікавістю, але мовчав.
— Значить, Реджинальд Неплюй, — перевіривши, щоб цього сірника було непросто помітити, я показав йому на вихід.
Камердинер, тепер уже мій, кивнув.
— Бачиш, у тебе переді мною є велика перевага. Теж два прізвища, але справжні.
— Але як...
Він зам'явся.
— Як мені вас тепер називати?
— О! — підняв я вгору вказівний палець, — Усе залежить від слушної нагоди. Сказати щиро, і сам не знаю. Нехай буду поки Максимом. Але ще буду Джеймсом.
Ми пройшли повз коридорного, потім спустилися вниз і вийшли на вулицю. Коли швейцар зачинив за нами двері, Реджинальд вирішив уточнити.
— Але як відрізняти одного від іншого?
— Думаю, розберемося. Навіщо приїхала Шарлотта, знаєш?
— Напевно, ваша сестра бажає поговорити. Вибачте, не сестра...
— Сестра, сестра.
Я швидко роззирнувся довкола. Це було безглуздо, але я не втримався. Навряд чи хтось стоятиме в очікуванні моїх поглядів із загрозливим виглядом. Радше нападуть підступно, зненацька. Якщо, звісно, захочуть узагалі напасти.
Якийсь кінь нечемно залишив цілу пригорщу своїх кульок на бруківці, а я вскочив в одну, коли ми переходили вулицю. Здається, це був мій кінь. Бо саме наша карета стояла на вулиці, і знову Саймон мені кланявся, тільки вже цього разу зістрибнувши з козел донизу. Ну як мій, мій колишній кінь...
— Сер! — м'яв він свого кашкета в руках, — Я це...
— Саймоне, та все гаразд, — усміхнувся я йому й заходився човгати ногою по камінню, щоб позбутися гною на черевику.
Тут, на вулиці, було досить свіжо, і стало якось веселіше. Вечір вабив згасаючою загравою десь там за будинками, м'яке світло ліхтарів робило тіні розмитими, а все довкола — трохи таємничим.
— Тут іще довго, Артуре? — пролунав із віконця карети невдоволений голос Шарлотти.
Я підмигнув Реджинальду.
— Бачиш, для когось я досі він.
— Мені поїхати з вами?
— Якщо тобі не треба забрати свої речі. Ось, до речі, тримай.
Я підійшов ближче й простягнув йому ключ.
— Запитають — скажи, що ти камердинер містера Джеймса, — тихо, так, щоб ніхто не почув, шепнув я йому. — Його номер прямо над тим, де ми були. І ще мені треба знати, чи допоможе мені Іванна. До речі, а як там Василь?
— Сидить охороняє, що ж іще, — незворушно відповів камердинер, узяв ключ і статечно кивнув.
— І прислухайся! — натякнув я йому, — Тільки нікуди не лізь.
Він ще раз кивнув, підійшов к кареті й навстіж відчинив мені дверцята.
— І саквояж, — нагадав я.
Підніжка жалібно рипнула під моєю вагою, і я побачив Шарлотту, яка сиділа всередині з дуже рішучим виглядом у всьому своєму блиску молодої, вродливої леді. Щоправда, ту саму «англійську» сукню вона все ж сьогодні не вдягла.
Я був радий її бачити, попри все.
— Чому ти спустився, а не покликав мене?
— А чому ти приїхала? — усівся я, закинувши ногу за ногу.
Легкий запах гною миттєво поширився всередині, і Шарлотта невдоволено зморщила носа.
— Мені треба було з тобою поговорити, — сказала вона. — Я приїхала подивитися тобі в очі.
Мені чомусь стало весело.
— Лотко, ти хотіла мене посоромити?
— Що? Ні! — вигукнула вона, — Але чому ми сидимо тут і...
Вона кинула погляд на мої черевики, які, на лихо, один раз ступили не туди.
— Коли могли б поговорити в готелі.
— А поїхали поїмо чогось? — раптом запитав її я, і ця ідея здалася мені чудовою ще й тому, що відчув, як уже зголоднів. Шарлотта раптом повела носом, принюхуючись. Ну, чиста тобі...
— А ще від тебе тхне жіночими парфумами... Легкими такими... — вона подивилася підозріло, дістала з обшлагу сукні носову хустинку й притиснула до обличчя, — Тому не хочеш говорити там?
Я лише усміхнувся й обережно засунув черевик під сидіння. З ногою, звісно, як же без неї.
— Давай спочатку визначимося. Хто до кого приїхав. І навіщо.
Тут вона сіпнулася, наче я її вколов голкою, руки її стислися в кулаки.
— Я... я не знаю, Артуре! — раптом зі сльозами в голосі, глухо сказала вона, — Я не знаю, хто Артур... Не розумію, що відбувається. Але дуже прошу, дай відповідь — чи правда те, що ти кажеш?
Я подивився на неї уважно. Очі її блищали, вона стискала руки й помітно хвилювалася.
— Необачно ось так приїжджати, — усміхнувся я їй, — Все ж таки ти не знаєш, до кого їдеш.
— Але мені чомусь хочеться тобі довіряти!
Охо-хо... Просто ви всі такі довірливі!
— Але тобі завжди треба пам'ятати, що між бажанням довіряти й самою довірою є важлива відмінність.
— Тільки не треба мені зараз повчань!
Я помовчав. Подумав про те, що я втрачаю, якщо буду відвертим. Втрачу більше, ніж втратив раніше.
— Шарлотто, скажи мені, будь ласка, я давав привід підозрювати себе в якихось поганих намірах, бодай у чомусь, щоб це пішло вам усім на шкоду?
— Ні. Не давав.
— Так, їдемо, — я стукнув Саймону, — Ти знаєш якесь тихе місце, де нормальна кухня?
— Сер? — відчинив наш візник своє віконце.
— Саймоне, їдемо до Жана, — сказала йому Шарлотта, і кучер, кивнувши, свиснув коням і замахав віжками.
— Так ось, Лотко. Я тебе просто прошу — зараз довірся мені! Все виглядає дивно, а насправді все ще гірше!
Вона притислася до спинки й дивилася на мене широко розплющеними очима.
— Гірше?
— Так. Вибач, мені зараз треба буде переодягнутися. Тому вважай, що ти досі їдеш із братом. У всякому разі, повір, в мені ти його точно знайдеш. Хай би що там казали, справжній я чи ні.
— Переодягнутися? — здивувалася вона, — Але навіщо?
— Мені доведеться зіграти одну роль. Є певний чоловік, якого треба знайти перш, ніж він завдає удару. А для цього потрібне невеличке маскування. Хоча, стривай... Воно зараз зовсім не потрібно! Щоб тебе ще бачили в товаристві невідомого чоловіка!
Шарлотта підібрала свою сукню й згідно кивнула.
— Бачиш, ти продовжуєш про мене дбати. Саме тому я не могла не приїхати. Нехай узагалі не розумію, як таке можливо, що вас тепер двоє.
— А ми розділилися! — іронічно зауважив я, — і поділили між собою: пам'ять йому, а мені...
— Совість, — буркнула Шарлотта, — Бо саме її йому й бракує.
Я зітхнув і відкинувся на спинку сидіння. Деньок був іще той. Навіть не хочу згадувати, що нещодавно було, бо знову доведеться гарячково мізкувати, що ж далі станеться.
Карета котилася не надто швидко, бруківка тут, у центральній частині міста, здебільшого була викладена з рівних сіро-чорних кам'яних плит, що щільно прилягали одна до одної, тож їхати було приємно, навіть підкови коней цокали якось весело й хвацько.
— Мама хоче, щоб ти пішов із нами до Чаші.
— Куди, пробач? — здивувався я.
— До Чаші. Ми давно там не були. І вона вважає, що проходження цілком здатне показати якщо не всю правду, то бодай твоє ставлення до всіх нас.
Я замислився. Про що це взагалі йдеться? Не зовсім це розумію.
— Чаша... Це що таке?
Тихенько зітхнув, Шарлотта, глянула у віконце.
— Скоро приїдемо... Чаша? Ти хіба не чув про фон Тейна? Або про роботи Рейленюка?
— Знаєш, щось чув. Навіть книжку взяв... але не встиг почитати. То одне, то інше.
Вона підозріло подивилася, але ніяк це "інше" не прокоментувала.
— Чаша — це просто резонатор. Накопичувач цілющих намірів, простіше кажучи.
Простіше? Хм, накопичувач намірів!
— А таке можливо? — здивувався я.
Шарлотта тільки рукою махнула.
— Знайшов про що думати! Ти просто зваж на те, що твої наміри можуть стати відомими.
Подивився на неї здивовано. Нічого собі!
— Це що ж, ти зараз мені пропонуєш не ходити туди, щоб не показати свої наміри? До вас?
Шарлотта підібгала губи.
— Я ж не знаю про них.
— Але попереджаєш!
— Раптом ти злякаєшся й утечеш. От і не треба буде тоді сумніватися.
Я розсміявся.
— Логічно. Молодець ти, Лотко. Але знаєш... — тут я на мить замислився, а потім зважився, — довіра за довіру. Згодна?
Шарлотта Берлінгтон нервово зім'яла свою хустинку й засунула її кудись у складки сукні.
— Я дуже боюся помилитися...
— Тому я тебе й прошу дещо зробити. На знак моїх добрих намірів і для того, щоб віддячити тобі за довіру. У мене в будинку заховані документи. Того самого типа, що ти бачила з дітьми. Паспорт. І один лист.
— Тобі їх треба забрати?
— Так. Особливо паспорт. Вони запечатані в папір, і краще б тобі їх поки не читати.
Шарлотта мовчки кивнула.
— Лежать вони в стільці, який стоїть за столом у кабінеті. З правого боку, якщо дивитися ззаду спинки. Треба просто зняти цвяхи й витягти.
— Здається, ми приїхали, — вона визирнула у вікно, потім повернулася до мене, — я постараюся. Ні, я зроблю це!