Глава 22. Загадкова пані

Пішов з зали, маміна записна книжка чимось нагадала мені бальну. Нещодавно мені сестри давали черговий урок танців, показували схожу книжечку, куди пристойна дівчина вносить на балу розклад для танців. А гідний кавалер повинен зробити все можливе, щоб, по-перше, у його сестер, якщо поки немає дочок, все було повністю розписано охочими з ними потанцювати і це повинні бути серйозні молоді люди, а не якісь там повіси і шукачі приданого, а, по-друге, він сам повинен записатися у максимальної кількості пристойних дівчат і точно пам'ятати з ким і коли він повинен танцювати, при цьому, ні в якому разі не роблячи ніяких записів, бо для нього не надто гарно звірятися з ними. Де тут логіка? Я обережно поцікавився, що робити, якщо кавалер не надто здатен танцювати, нога там у нього болить. Відповідь, щоправда, я знав і так. Краще взагалі не приходити тоді. Якщо хворий — лікуйся. Якщо прийшов — танцюй. Втім, якщо казати про мене, то буде один привілей, на званому балу розклад складуть за мене, з урахуванням дуже багатьох різних обставин, головна з яких — мій статус спадкоємця старшої сім'ї. Я навіть сам, швидше за все, не зможу нікуди записатися і буду перебувати у віданні знатної розпорядниці балу, вона буде уважно стежити за тим, щоб мені в пару потрапила лише гідна особа. До речі, Радомира і Зубенко якраз і виконували часто ці функції. Цікаво, а як же тоді мені ще стежити за тим, щоб із сестрами не трапився новий казус? Виявляється, і це питання продумано, просто я буду на різних балах у різній якості. Мене якнайкраще влаштувала б роль опікуна, ніж головної жениховської страви. 
— Артуре! Чудово, що ти тут! - не встиг я дістатися стайні, як на дворі побачив Шарлотту.
— Доброго ранку, Шарлотто. Гарно виглядаєш.
— І тобі доброго ранку, братику. Значить, Кандиба вже написав тобі.
У темній сукні, з ретельно вкладеним волоссям вона мала дуже симпатичний вигляд, а бешкетні іскорки в очах лише додавали їй чарівності. Тримайся, столице!
— Якийсь він неприємний, не знаходиш?
Шарлотта сліпуче посміхнулася.
— Я у всьому згодна з вашою думкою, лорде Берлінгтон.
— Звичайно-звичайно! Ось захочу тебе видати за…
— Ні! Ти вже пообіцяв! Нічого у тебе з Гілбертом не вийде!
Я лише посміхнувся. Ще б язика показала!
— Ну, якщо так, ось тобі завдання по плечу. Мені потрібна твоя допомога.
— Ти серйозно зараз? — насупилася Шарлотта.
— Абсолютно. Я хочу, щоб ти взяла камердинеркою Іванну. І мені потрібно, щоб ти потихеньку, без шуму і зайвих очей дечому її навчила.
Шарлотта здивовано на мене подивилася, потім підійшла, взяла мене під руку і зазирнула в очі.
— Чи не хочеш ти сказати, що я повинна щось від усіх приховати?
— Я хочу сказати саме те, що говорю. А тобі мало б бути соромно за те, про що ти подумала. Вона буде з тобою, нехай навчиться етикету, якщо вийде — письму і звичайній абетці. Вмінню тримати себе і поводитися в світі.
— Ого! Що ти задумав, Артуре?
— Послухай, Лотко, я ж не питав тебе, що ти задумала, коли ти просила відмовити Кандибі! У мене є свої причини просити тебе про послугу.
Вона відвернулася, трохи помовчала.
— Знаєш, ти маєш рацію. Минуло скільки… Тиждень? Або два? Але відтоді, як ти, на нашу радість, повернувся, сталося стільки подій, стільки всього, за що мені варто бути тобі вдячною. А це зовсім не те прохання, про яке варто говорити. Просто я про тебе турбуюся…
Вона стиснула мою руку, а я зітхнув.
— За це дякую, звичайно. Але тут немає причин для занепокоєння, повір. Твоя Христина також залишається при тобі, хочеш - її теж вчи всьому, мені в жодному разі не потрібні якісь чвари.
— Але, все-таки, навіщо?
— Побачиш. Сподіваюся, і оціниш.
— Ну, Артуре, — вона докірливо подивилася на мене, — Так ти тільки дужче підживлюєш мою цікавість.
— Послухай, всьому свій час. Ти краще подумай, чим маму зайняти. Вона поки буде думати про твоє весілля, але оскільки до нього далеко, як…
Шарлотта блимнула на мене очима, уважно роздивляючись.
— Як... Якщо до нього ще далеко, то добре було б подумати саме зараз.
Ми пройшлися трохи по доріжці. Вже час мені було їхати в місто. Має відбутися зустріч із відправником цього дивного запрошення, місце обрано цікаве, недалеко від вокзалу, на додачу, серед дня. Цікаво, а якщо там стоятиме кілька екіпажів, то як впізнають мій? Загалом, не мені було про це думати... 
Коли карета скрипнула і відчинилися дверцята, я напружився, в одній руці у мене був пістолет, а в іншій цей проклятий циліндр, яким цей пістолет прикривав. Віконце з боку тротуару було ретельно зашторене, а ось інше, з боку вулиці розчинене і тому, хто заскочив би в карету світло било б в очі. Нехай хоч така невелика перевага, але вона у мене буде, вирішив я і чекав гостя разом з пістолетом у руках. Однак, у карету сіла пані, на вигляд, можливо, лише трохи молодша за мою матір.
— Мілорд? — напружено запитала вона мене, вдивляючись.
— Так, прошу, — сказав я їй, капелюх у мене був і так знятий, ситуація не вимагала великих шанобливостей, тому цілувати руку або щось таке я не став. Заодно дещо для себе вже відзначивши по першому враженню. Пані, яка призначила мені зустріч носила досить дороге плаття, я вже трохи розумівся на цьому. Тонкі рукавички, парасолька, модний капелюшок, загалом, це була така собі світська леді і тим дивнішим було прохання про зустріч.
— Дякую вам, мілорд Берлінгтон, що ви прийшли на цю зустріч, — голос у неї був приємний, навіть я б сказав, чарівний. При чому, не можна сказати, щоб вона якось намагалася мене зачарувати. Хоча, як би це точно знати, вірно? Жінки завжди хочуть подобатися.
Я кивнув їй, але нічого не сказав, тільки розглядав. Поки вона сідала навпроти, встиг засунути пістолет під ногу і надів циліндр.
— Чим зобов'язаний такій дивовижній можливості? — постарався я бути люб'язним настільки, наскільки дозволяло це зробити моє розуміння цієї самої люб'язності.
Вона мала досить виразне й симпатичне обличчя, матову шкіру, торкнуту зморшками під очима й на чолі, та пильний погляд темних очей... Втім, вона швидко потупилася і дивилася додолу, тереблячи в руках маленьку батистову білосніжну хусточку.
— Прошу мені вибачити, мілорд, але в мене не було іншої можливості з вами зустрітися. Та й залишилося занадто мало часу, я повинна незабаром поїхати.
— Щасливої дороги! — тут же відгукнувся я.
— Дякую вам, мілорд, мене хвилює не дорога, хоч вона і досить далека. Мене хвилюють дві мої маленькі крихітки, яких я змушена залишити. І я благаю вас подбати про них!
— Мене? — здивовано перепитав я.
Що за жарти? Ось буде номер, якщо виявиться, що я колись мав з нею якісь стосунки! А тепер ні хріна не пам'ятаю!
— Благаю вас, мілорд! Ви єдина їхня можливість на гідне життя. Боюся, що мені не скоро вдасться повернутися, а повідомити чоловікові — це спричинить катастрофічні наслідки.
— Для вас? Або для мене?
— Для мене, звичайно. Ви-то тут ні до чого, мілорд. Однак, я прошу вас, на згадку про вашого батька допомогти їм! Подбати про них! Все ж, вони вам рідні…
Оп-ля! Здається я починаю здогадуватися, про що піде мова. Однак же, ця пані…
— Вибачте, але ви мене знаєте, а я вас ні.
— Мілорд, вам це зовсім ні до чого. Я і так припустилася страшної помилки, тепер лише хочу, щоб мої діти, позбавлені батька, а тепер і матері мали хоч якусь можливість на гідне життя. Крім вас, у них нікого не залишиться.
— Чому ж, — пововтузився я на сидінні, — У мене є ще три сестри.
— Не потрібно їм про це знати, мілорд, — підняла вона голову, — Дівчатка завжди будуть на боці матері…
— А я, по-вашому, не буду?
Вона тяжко зітхнула і знову подивилася вниз.
— Ви голова роду. І ви можете зрозуміти, чому ваш батько…
— Ви знаєте, шановна незнайомка, батька я можу зрозуміти, але чому ви тут і зараз?
— Я їду, мілорд.
— Це вже почув. Але не розумію, хіба батько ніяк не подбав про вас? І про них?
Жінка смикала хустинку і лише похитала головою.
— І ви сказали подбати про них, значить, це не одна дитина? Як так могло взагалі вийти, щоб ніхто не знав?
Вона знову підняла голову і подивилася мені в очі.
— Це вже неважливо, мілорд! І стосується лише мене і вашого батька. Він дійсно готовий був забезпечити їм життя, хоч і був незадоволений тим, що так сталося. Ні-ні, він звинувачував не мене, а себе. І думав, як краще все влаштувати.
Я уважно на неї подивився, ще раз зазначив, що вона була напружена, але не надто нервувала. І, як мені здалося, зовсім не відчувала того сорому або збентеження, як це намагалася мені показати. Може, це якийсь такий спосіб обдурити довірливого лорда? Або будуть пред'явлені докази їхнього зв'язку?
— Ваш батько, мілорд, збирався оплатити їм навчання і навіть виділити деяку суму на життя. Невелику, але гідну. Однак же, після того, як з вами трапилися… після цієї війни і того нещастя що сталося, він трохи змінив свої плани. Він присягався мені, що щойно все вирішить, так обов'язково зробить це. Але, не встиг…
— Плани? А що він збирався зробити?
— Оплатити навчання і виділити їм суму…
— Їм! А кому їм, ви так і не сказали! — нагадав їй.
— Правда? Їх двоє, мілорд. Їх звуть Максим і Ольга, на честь їхньої бабусі і дідуся.
Я отетерів і вирячився на неї, ледь утримавшись, щоб не розсміятися.
— Ось, — вона розкрила сумочку і дістала звідти фотокартку.
Обережно взяв її і подивився. Цікаво, на ній був зображений якийсь чоловік із двома дітьми, це був мій батько? Я-то його зовсім не пам'ятав. Ще й імена такі, що за мода всіх підряд називати Максимами і Ольгами? Добре хоч не Олісавою назвали! Втім, одна Олісава у батька вже була…
— А вони зараз де знаходяться? — запитав я, простягаючи картку назад.
— Ні, — замотала вона головою, — нехай вона залишиться у вас. Метрика їхня тут.
Вона знову залізла в сумочку і дістала якісь папери. Якось машинально взяв і їх.
— Вони знаходяться в притулку. Це гарний притулок, директор там чудовий, але батьків вони своїх не знають. У нас були лише кілька зустрічей, коли вони були зовсім маленькими. Якби я тільки могла…
Вона знову схилила голову, але сліз я не помітив.
— Ви хочете, щоб я про них подбав? Але як мені пояснити це?
— Змогла ж ваша мати пояснити появу Сашка Корецького!
— Що ви маєте на увазі? — напружився я.
— Це, мілорд, питати потрібно не мене, не мої таємниці. Я всього лише нещасна жінка, яка помилилася… або мені просто не пощастило. Якщо ви справжній син свого батька, то ви не залишите без допомоги своїх єдинокровних брата і сестру! Ваш батько цього зробити не встиг, але я дуже щаслива, що у мене є можливість про це попросити справжнього Берлінгтона.
— Але чому він не встиг?!
Вона якось дивно глянула на мене.
— Ви не знаєте?
— Я?! Ні, звичайно!
— Йому тоді знадобилися терміново гроші. Він мені клятвено обіцяв, що щойно все зробить, так обов'язково оформить на моїх крихіток деяку суму. Однак…
— Знадобилися гроші? — вхопився я, — А ви не знаєте для чого? Просто мені відомо, що він збирав велику суму…
— Як навіщо? — несміливо посміхнулася вона, — Для вас.
Я тільки й міг, як здивовано дивитися на неї, чекаючи продовження.
— Так, для вас! Він же намагався вас викупити з полону.
— Викупити?
— Так, ви ж були в полоні у московитів. Він казав, що вийшло з кимось домовитися. І, судячи з того, що ви тут, йому це вдалося.
Ось так штука! Я подивився на картку в моїх руках. Чоловік на ній був щиро радий, він обіймав цих дітей і на його обличчі квітла усмішка. Щось у його рисах було знайоме…
— Це все, мілорд! Хай береже вас Господь!
Жінка вискочила з карети швидше, ніж я встиг її зупинити. На сидінні залишилася візитна картка, ще впав на підлогу пістолет, поки я підхоплював і те, і інше, а потім вискакував на вулицю й озирався в пошуках своєї співрозмовниці, вона швидким кроком підійшла до карети, яка стояла поруч із моєю, мить — і опинилася всередині, коли її кучер вже почав нахльостувати коней. Не знаю, може потрібно було за нею бігти, кричати… Можливо я трохи розгубився. Як би там не було, вона поїхала, а я залишився. З цілим оберемком нової інформації, яку потрібно було ще осмислити…