Глава 21. Тиша перед чим?

Вітер практично стих, над морем не було жодної хмаринки, все навколо нібито застигло, як мої думки і моє життя… Лише пряний запах трав, легкий, ледь вловимий запах водоростей та пронизливе синє небо розбурхували мої почуття. Десь вдалині почала свою пісню якась пташка і тендітна, завмерла навколо тиша, ніби поставлене на паузу життя, немов стрепенулася, озирнулася і зробила свій наступний крок далі. В цій тиші протяжно замукала корова, десь у будинку впустили щось металеве і воно коротко дзвякнуло об підлогу... Почувся легкий шурхіт кроків людини, яка йшла доріжкою. 
Так, відсидітися в мене вже точно не вийде. Все одно не зможу сховатися, та й, по правді кажучи, не надто хочу. Мені ось дуже цікаво стало, чим це Олісава Миколаївна, ледь зійшовши на трон, встигла заслужити таку пильну увагу різних дуже агресивних осіб. Камердинерка королеви теж була не з простих. Чи як там... честниця. Та, що була на яхті, та й Глинська теж, мабуть, не з простої сім'ї. Щоб організувати заворушення в місті потрібно бути не просто робітником або селянином. А як нас швидко знайшли! Ні, не скажу, що я про це безперервно думав, мені вистачало і своїх турбот, однак же, мої думки ні-ні, та й весь час поверталися до цих замахів. Навіть пошукав у бібліотеці щось з приводу державного устрою. Не скажу, що знайшов довідник, лише велику енциклопедію, де вся ця інформація була розкидана по різних статтях в алфавітному порядку. Глави про державний устрій, на жаль, не було, а щоб знайти підходящий опис потрібно було знати хоч термін, яким він називається. А людина, яка не знала цього, або забула, могла лише читати поспіль або гортати в пошуках. Враховуючи, що тих томів було чимало, я вже було подумав - на кожну букву по одному, то часу це вимагало досить багато. Тож вирішив потім просто запитати в когось, все одно усі вже добре знають про мої провали в пам'яті, що тут приховувати. Хоча, хто ж мені зможе достемено розповісти чим заслужила Олісава таку полум'яну любов своїх підданих…
— Кхм-кхм, — повернувся, а біля мене стояв Реджинальд, як завжди зразково одягнений.
— Як там дядько?
— Дякую, мілорд. Ми відправили за лікарем.
— Реджи, запам'ятай! Не потрібно чекати моєї згоди, якщо комусь стало недобре. Лікарська допомога вимагає іноді швидких дій. І так доводиться довго чекати.
Реджинальд коротко кивнув. З ранку Бартон збирався перевіряти діяльність маєтку, але старому стало раптом погано, він ледь не впав. А вони ще вважали, що я сплю і чекали, поки дозволю послати за Касльхофом. От чорти! До речі, це що виходить, якщо раптом термінова допомога потрібна, так і чекати її доведеться… А як ті люди в халупах на березі? Касльхоф туди їздить лише тоді, коли сам вважає за потрібне. Ось цікаво, лікар Дольський, який поривався про щось там зі мною сперечатися, чи захоче туди приїжджати? Безкоштовно або за невеличкі гроші.
— І ще, — додав я, — Нагадай мені про лікаря.
— Сер? — здивувався мій камердинер.
— Мені тут спала на думку ідея. Раз у Щигліка є знайомець на постоялому дворі, там же ще знаходиться станція для диліжансів, вірно?
Реджинальд мовчав, лише запитливо дивився на мене.
— Загалом так, потрібно буде знайти або спорудити невеликий будиночок. Спочатку достатньо буде зняти кімнату на цьому постоялому дворі. І відправити повідомлення в найближчу лікарню, що я пропоную місце лікаря. Скільки там зарплата у них?
— Сімейного лікаря, мілорд? У них приватна практика…
— Реджинальде, мова про звичайного лікаря, молодого, але тямущого. Практики у нього тут може бути аж до несхочу. Просто потрібно розуміти, скільки йому доведеться платити на місяць. Гаразд, розберемося.
— Навіть молоді лікарі отримують чимало, сер. Якщо не так, як управитель у маєтку, то дуже близько до того.
Ну, я тепер власник товстої книги, в якій ведеться облік витрачання коштів, буду платити по ній заробітну плату. Пристойна сума на рік виходить по маєтку, але ще один лікар там просто загубиться. Камницький не дасть збрехати. Однак, вести облік кожного зі слуг було просто необхідно, оскільки за них сплачувався спеціальний податок. А квитанцію про сплату цього податку слід було відсилати не лише в державне казначейство, а й копію в якийсь джентльменський клуб у столиці. Немає квитанції та потрібної кількості обслуги — і немає тебе в клубі. Дурниця, здавалося б! Але так здавалося ж тільки мені, навіть мама приходила нагадати, і Шарлотта цікавилася. Це, бачте, вимоги статусу, в цьому клубі лише певні сім'ї перебувають, ось так…
— Будь ласка, поклич мені сюди Іванну. І ще… ти сказав про управителя, добре б відправити вінок який-небудь у Маяки, те що він злодюга ніхто і не знає майже, а що був управителем у нас знають усі…
З цією рудою потрібно якось визначитися, вистачить їй переді мною крутитися, я ж не залізний. Крім того, є у мене і тут ідея, при чому, з розряду полювання на двох зайців відразу. Покликати ще й цю кухарку, Алге? Або потім просто поставити перед фактом? А що, ідея мені здається перспективною. Навіть вільні кошти на неї є. Тут є один момент, звичайно. Як вкладатися, відразу серйозно чи поступово? Не знаю, чи хороший з мене ділок, я-то не Фальконер, однак у цій справі запитувати нікого, вона вимагає певної конфіденційності. І абсолютно невідомо, піде чи не піде, проте абсолютно не взавтра. Якщо купити приміщення відразу, то втратиш гроші. А якщо зняти, то набагато менші. Водночас, якщо все закрутиться, то хто дасть гарантію, що господар приміщення потім не покаже дулю на прохання про викуп? Або поставить таку ціну, що точно доведеться шукати інше місце. Ні, це не діло. Потрібно не просто купити приміщення! Потрібно побудувати будинок! Прямо в центрі міста. Що-що, а нерухомість завжди при ділі буде, поки не відберуть… Стоп, а хто може відібрати? Таке теж буває? Чому? Ось погано пам'ятаю, гаразд.
— Ви мене кликали, мілорд?
Стоїть Іванна така вся тиха, скромна, тільки оченята зиркають туди-сюди.
— Загалом, я вирішив дещо.
О, тепер погляд дуже уважний став.
— Іванно, я збираюся дати тобі можливість дечого домогтися у своєму житті. Ми вже про це говорили. Відсьогодні, якщо ти погодишся, звичайно, я визначу тебе на кухню.
— На кухню, мілорд? — здивовано розкрила вона свої баньки, у синяві яких ніби небо глянуло.
— Так. Твоє завдання стати старанною ученицею в Алге. Не стільки в готуванні, як у самій кухні. Як вона працює і як цю роботу налагодити і побудувати.
— Ви хочете…
— Послухай, спочатку! Я хочу, щоб ти знала кухарську справу, але стала зовсім не кухарем. Ти більше вивчай усякі десерти. Тістечка, морозиво… Фрукти. Вивчай чайні церемонії та сорти чаю, каву і як її готують. Ми з тобою трохи пізніше відкриємо в цьому чудовому місті чайну, господинею якої ти станеш.
Очі її загорілися, посмішка розтягнулася до вух, вона навіть притиснула руки до грудей і сунула в рот кулак, щоб, мабуть, не заверещати від радості. І зиркнула на Реджинальда, немов питаючи…
— Так, Реджинальд буде все знати. Але ти краще думай про те, як це зробити, тому що багато чого доведеться дізнаватися. У тому числі, етикет.
— Етикет?
— Так, його. Це буде не проста чайна, це буде чайна виключно для дам. Лише десерти і легка закуска, можливо. І обов'язково вбиральня, доступна всім охочим.
— Мілорд? — здивовано протягнула Іванна, Реджинальд теж спантеличено на мене подивився.
— Що ви дивуєтеся? Все має бути саме так! Треба буде з Бродським обговорити місце. Та й будівництво займе чимало часу… Поки воно в тебе є, Іванно. Але його може бути не так багато, будівництво все одно нешвидка справа, так що доведеться спочатку орендувати. Так!
— Вибачте, мілорд. Ви сказали вивчити етикет, я не надто добре читаю, та й книжок у мене немає.
— Нічого, я знайду тобі вчителя. Правда, вона поки про це не знає. Реджи, чи відомо Шарлотті про те, що я відповів пану Кандибі?
Вчора, щойно приїхав, знову тишком стрибнувши з тяговоза, мене чекало ще декілька листів. В одному з них, цей тип вирішив повідомити мені, що він має намір мене відвідати з розмовою про важливу справу. Прямо так і написав, маю намір вас відвідати! Уже по самому тону листа я зрозумів, що мені така людина не дуже сподобається, тому, не відкладаючи справу в довгий ящик, я одразу ж написав відповідь і попросив Реджинальда показати листа моїй сестрі.
— Гадаю, що якби не примірка, то леді Шарлотта змогла б особисто засвідчити вам свою гарячу подяку.
Ну так, я ж написав, що в мене з ним немає жодних справ і взагалі, найближчий рік я дещо зайнятий, тому прийняти його не зможу.
— Мілорд! — раптом здогадалася Іванна, — невже ви попросите леді Шарлотту?
— Саме так! — кивнув я, сподіваюся, не сильно роздуваючи щоки при цьому, — Ти переходиш ще й у її камеристки, тимчасово, звичайно. І Христина теж залишається. Тобі, щоправда, складно буде розриватися…
— Гадаю, мілорд, — встряв тут Реджинальд, — Іванні за наявності ще однієї покоївки, буде нескладно приділяти годину-дві кухні. Вона ж може подавати леді Шарлотті.
— Але мені не потрібні зайві запитання!
— Якщо ви дозволите, мілорд, то можна й іншу прислугу прилаштувати до справи. Всім корисно буде дізнатися щось нове.
— Ну, сторожам і лакеям я заняття знайду. З конюхами ось… Втім, як Саймон до тями прийде, придумаємо.
Головний конюх учора від мене отримав розпорядження знайти сріблясто-чорних коней, від чого впав в екстаз і здається так досі й стояв біля стайні зі щасливими очима. А я подумав, чому б і ні, раз Артур Берлінгтон віддавав переваги саме вороним, а попереду у нас сезон, де потрібно заявити про себе. Так, кожен такий кінь буде коштувати значно більше лікаря, це-то я теж прекрасно розумію, але все одно допомогти всім і кожному не зможу, навіть якщо сильно захочу. 
— Так що, Іванно, ти готова до змін у своєму житті?
Вона дивилася на мене такими очима, що я навіть трохи зніяковів. Ні, цим не можна користуватися. Багаті люди повинні залишатися, насамперед, людьми, а не просто багатіями, що купують собі людей, наче іграшки…
— Але навіщо я вам тоді, мілорд? — тихо запитала вона раптом.
Реджинальд навіть відвернувся.
— Послухай, хіба ти не потрібна, перш за все, самій собі? Своїй родині? — відповів я. — І в тебе буде можливість щось зробити для неї. Якщо вийде, ми створимо успішну справу. Модне місце, розумієш? Ну, або не створимо, так теж може бути. Спочатку тут, потім у столиці. І тоді вже я буду всім хвалитися знайомством з тобою! Готова до такого повороту у своєму житті?
Вона швидко-швидко закивала.
— Якби все так швидко робилося, як ти киваєш… Гаразд. Пам'ятай, що всьому ще потрібно дуже добре навчитися…
Загалом, тепер можна було ставити ще одну статую поруч із Саймоном. Хоча, все ж, через деякий час змогла вклонитися і піти. А у мене залишався ще один лист, той, що прийшов учора. Лист, який змусив мене замислитися. Він був не підписаний, але в ньому було дивне прохання про зустріч з дуже важливого приводу, хоча сам цей привід не був вказаний. Зустріч у місті. Для чого мені потрібно буде чекати в зазначеному місці в кареті. Цікаво і, я б навіть сказав, інтригуюче. На мить я навіть зрадів, подумав: а чи не Надін це вирішила пограти в подругу Тристана? Все ніяк не згадаю, як її там насправді звали... Вона казала, що така зустріч не повториться. То чи варто нав’язуватися, коли тебе не чекають? Чи, може, навпаки — чекає, що буду наполегливо домагатися? Що ж, сидіти, значить, у кареті в зазначеному місці в зазначений час і чекати... а раптом це пастка? Ось як бути? Сам розповідав про безпеку, а тут варто домовитися про зустріч, підійти до карети, відчинити дверцята і бахнути з пістоля і ось тобі, отримай. Або чого там ще є, люди ж багато придумують способів смертовбивства. Правда, виникає питання, а кому і навіщо це було б потрібно. Відповідь тут може критися в тому, що я зробив останнім часом. Міг би це бути привіт від Камницького? Або від розсерджених "сицилістів"? Навряд чи, їм ще потрібно знати про мою роль, так-то навіть королева бажала нагородити Максима Штірліца, та й конвой шукав його ж. Дивно, але факт. А ось Берлінгтон… Знову ж таки, Камницькому чим могло б це допомогти? Уже нічим. Цікавий у нього був підручний, який був, судячи з деяких свідчень, не надто керованим, але і той тепер весь вийшов. Якось так, побоювання зрозумілі, але, може, абсолютно зайві.
— Сер, — протягнув Реджинальд, — ще міледі…
— Міледі? — я повернувся до нього, — а що з нею?
— Вона знову послала за повіреним, мілорд. І була дуже сумна.
— Чим же, Реджинальде?
— Насмілюся зауважити, мілорд, міледі могла відчувати прихильність до пані Фокс, а тепер може почуватися трохи самотньою.
Диви який доморощений психолог! І не заперечиш!
— Хіба її не займають приготування до сезону?
— Якщо дозволите висловити своє зауваження, сер, справа не у Фокс. І не в сезоні. Мені здається, що міледі просто вважає, що може залишитися на самоті…
Хм, яка тут самотність? Тут такий натовп гасає… А може мамі не вистачає турбот? Камницький увивався біля неї, вона займалася… або їй здавалося, що займається господарством, намагається дати дітям найкраще, а тут раптом, раз — нічого їй не потрібно робити. І ніби як скаржитися немає на що, але при цьому невесело… Так? Не буду змагатися в психології з Реджинальдом. Піду її провідаю, думаю, вся справа в тому, що вона не знає чим себе зайняти. Фокс хоч плітки домашні носила, а тепер і того немає. Подивимося після сезону, а взагалі треба про це добре пам'ятати. Тому піднявся і пішов.
Міледі Берлінгтон замислено перебирала якісь відрізки тканин, заодно роблячи собі позначки в невеликій такій записній книжці.
— Доброго ранку! Обираєш нові сукні цим вертихвісткам?
Мама подивилася на мене і злегка всміхнулася.
— Ні, Артуре. Я думаю, як краще оздобити бальний зал у нашому особняку, в Києві. Сумніваюся, що там все буде готово.
— Ось уже тут можеш не сумніватися! Там буде нічого не готово. Я відправлю кого-небудь подивитися попередньо, є у мене впевненість щодо цього.
— Ти все також категоричний щодо Адама Петровича…
Ох, вона ще не знає, що його вже немає з нами. А чи треба їй про це розповісти?
— Мамо, ми його точно не побачимо, тому, краще взагалі про нього не згадувати. Ця людина - шахрай.
Агнеса Берлінгтон зітхнула і трошки нахилила голову, ніби погодившись. На ній була темна сукня, мої родичі вважали, що оголошена королевою жалоба стосується і їх, тому вирішили надіти темний одяг. Втім, мама і так віддавала перевагу темним кольорам, від фіолетового до чорного. По-моєму, бачив у неї ще темно-синю сукню, але ось світлих не бачив взагалі.
— Ти знову вчора запізнився до вечері, — м'яко дорікнула вона мені, не бажаючи, мабуть, говорити про Камницького.
Що ж, тема управителя мене теж не надто зараз займала.
— Було багато різних справ, — сказав я.
Покоївка, яка стояла поруч з мамою, здається її звали Софія, подала їй ще якісь тканини. Мама кинула їх поруч із собою і щось зашаруділо, це були кілька газет.
— Добре, що ці справи не затримали тебе на ніч у місті, — неголосно сказала мама, а я і тут відчув легкий докір.
— Що пишуть у газетах? — кивнув я на них, адже не тільки вона вміє йти від того, про що не хочеться розмовляти.
Мама склала руки на колінах.
— Ці ще можна буде прилаштувати. А де перелік посуду, Софіє?
— Він тут, міледі, — покоївка взяла зі столу кілька аркушів щільного жовтуватого паперу.
— Здається, Артуре, нам доведеться везти з собою і посуд, — зауважила мама, тримая від себе ці аркуші на відстані витягнутої руки, як усі люди, які страждають на далекозорість.
— Так є ж хтось в особняку, сподіваюсь. Потрібно дати телеграму, щоб повідомили, що є і чого бракує. І тоді ми будемо знати точно. Якщо що — купимо.
— Артуре, Артуре… — зітхнула мама, — під час сезону в столиці ти навряд чи знайдеш щось гідне. За розумні гроші, само собою! Ти ж не збираєшся ставити нашим гостям звичайні тарілки?
— А які вони мають бути? — здивувався я.
Мама тільки головою похитала, трохи сумно посміхнувшись.
— Ти так і не почав замислюватися про все це… втім, може й правильно. Посуд має бути з нашими гербами, сину. Нам не можна виглядати в чомусь неналежно!
Тут вже посміхатися почав я.
— Мамо, ми не будемо сліпо керуватися всім цим правилам!
— Будь ласка, зволь висловлюватися ясніше!
— Ми їх самі будемо створювати! Нема тарілок з нашим гербом? Що ж, нехай носять свої! І видивляються в кого більша.
Мама тихо розсміялася.
— Артуре, тобі все жартувати! А це, насправді, не жарти!
— Гаразд! — підняв я руки, ніби визнаючи свою поразку, — Нехай не приносять, ми що-небудь придумаємо, обійдемося взагалі без тарілок, влаштуємо вечір східної їжі за допомогою рук.
— Звідки тобі відомо, як там їдять?
— Звідки? — я подивився на всі боки, — Ах, ось же! У газетах прочитав!
Мама насупилася.
— У газетах теж дивне пишуть, не можна всьому довіряти.
— Дивне?
Вона погортала свою записну книжку, потім із досадою її відкинула вбік.
— Не бачу нічого… а ще люблять роздмухувати цілі історії та про всякі жахи повідомляти.
— Слухай, може тоді варто звернутися до окуліста? І про які жахи йдеться?
— Артуре, ти хочеш, щоб я тобі газетні плітки переказувала? Он, московити щось таке написали у своїх газетах, а ці раді підхопити… Ніби хтось із наших полонених солдатів вирвався з в'язниці і влаштував справжню різанину. Як уявлю, що ти міг опинитися в них у полоні, так серце немов перестає битися… А як це читати родичам тих, кого тримають ці жалюгідні підкорювачі у своїх катівнях!
— Не читай тоді!
— Як це не читай, а важливі новини?
Я трохи замислився, але потім зважився, все ж, запитати.
— Послухай, а ти не хотіла б зайнятися…
Мама різко ляснула рукою по тканині, яка лежала поруч неї.
— Артуре! У мене зараз багато важливих справ! І до кінця сезону їх не стане менше!
Я схопився і жартівливо стукнув підборами.
— Ясно! Так точно! Будемо знати! Дозвольте йти, вашество?
Навіть покоївка відвернулася і тихенько хихикнула, мама теж не витримала і розсміялася…