Глава 17. Олісава

— Що тут відбувається? — почув я владний голос Олісави. Не тієї, що сестра, а тієї, що королева. 
— Матвію Григоровичу? — перепитав чоловічий голос здивовано.
Я встав, повернувся і зробив крок уперед.
— Оце так зустріч! — голосно мовив. 
— Караул! — тихенько пробекав цей Матвій за спиною.
Переді мною завмер ще один представник конвою в синьому мундирі, на цьому було вже зовсім багато прикрас, схоже, це був якийсь начальник. А поруч із ним стояла хоч і здивована, але чомусь усміхнена королева.
— Максиме? Що тут відбувається? 
— Як що? — розсміявся я, втім, трохи нервово, — Ваша величносте! Вдячні охоронці збираються зробити мене винним у всіх замахах. Чи не так, панове? 
— Прошу вибачити, — ще один офіцер конвою підійшов ближче, — З ким маю честь? 
— Як же! — глузливо усміхався я. — Ви дали розпорядження про мій арешт, не спромігшись дізнатися ім'я? Макс Отто фон Штирліц.
Королева раптом тихо розсміялася. Вона була трохи блідою, виглядала втомленою, але помітно краще, ніж тоді, коли ми з нею бачилися востаннє. Вона пройшлася навколо, так само розглядаючи мене, наче експонат, шарудячи у повислій тиші своєю суворою чорною сукнею.
— А куди поділися Вільгельм, Фрідріх та решта? — запитала вона навіть якось весело. 
— Вони побігли гострити свої мечі та кинджали. 
— Що? — роззявив рота офіцер. 
— Отже, Матвію Григоровичу, будьте ласкаві повідомити, що тут відбувається, — королева раптом подивилася на того, хто мене допитував, і в її голосі веселощі якось раптово згасли.
Матвій Григорович смикнув пальцем комір своєї сорочки, ніби вона раптом стала тиснути йому шию, потім схопив зі стола папку.
— Ми виконали ваше розпорядження, ваша королівська величносте! Нами був знайдений і доставлений сюди цей пан, як ви й наказували. 
— О-хо-хо, — зітхнув я.
Королева знову глянула на мене.
— Що не так? 
— Що доставлений — сперечатися не буду, а от знайдений... це неправда. Це я сам захотів дізнатися, як справи у бідолахи Гілберта, що дістав кулю, а виявилося, що на нього чекають застінки, як і на мене за це. 
— Не розумію вас, Максиме, про які застінки йдеться? 
— Бачите, ваша величносте, ваш конвой дуже занепокоївся тим, що нам довелося виконувати їхню роботу. І тому вони вирішили одним пострілом убити двох зайців: показати свою старанність і позбутися суперників, яких самі собі вигадали.
Королева глянула на цього Матвія, а потім на того, іншого. Цікаво, що він не видавав і звуку, просто стояв, дивився і слухав.
— Мені зовсім не на часі зараз у цьому всьому розбиратися, — невдоволено сказала Олісава, — Але я обов'язково хочу про це почути. Трохи згодом. А поки що залишіть нас.
Подумав був бадьоро потопати до входу і чкурнути, але Олісава дивилася саме на мене, а наказувала своїм конвойним. Матвій той намагався щось заперечити, але вона кинула на нього короткий погляд, і він зовсім зніяковів.
— Пробачте... Ваша величносте... Але як же! Залишити вас саму!
Королева схрестила руки на грудях і повернулася до конвойних.
— Мені здалося, ви не надто бажаєте виконати моє повеління? 
— Матвій Григорович просто турбується про те, що ви залишитеся в товаристві невідомої йому людини, — раптом сказав начальник конвою чи хто він там був, кинувши на мене зовсім недружній погляд. 
— Мабуть, Максиме, ви маєте рацію. Справді час згадати про покарання. Здається, хтось став дуже багато собі дозволяти!
Вона раптом зсунула брови і стиснула руки в кулаки, ніздрі її носа гнівно роздулися.
— Вам виявилося замало моїх слів, що цей чоловік користується моєю довірою?! Моєю! Довірою! Вважаєте для себе можливим сумніватися? Вирішили знову грати у свої ігри? Геть з моїх очей!
Олісава дочекалася, поки конвойні вийдуть, потім немов видихнула, знову повернулася до мене і сказала вже спокійним, але дещо ображеним голосом:
— Однак, Максиме, вами я теж незадоволена! Чому ви мене залишили? Не поїхали з нами до столиці.
Я тільки руками розвів — ну що за питання...
— Пробачте, але що мені там було робити?
Вона навіть здивувалася.
— Як що? Ви могли б просити про якусь службу, у мене не так багато підданих, здатних на те, що ви зробили. І я справді вам вдячна.
І при цьому довелося б там відповідати на всі ці запитання, які твої синьомундирники хочуть ставити навіть зараз і тут, еге ж. 
— Штовхатися біля трону в пошуках милостей здалося мені нудною справою.
Королева навіть трохи розгнівалася.
— Що ви таке кажете? Тямущих, рішучих людей завжди бракує...
 — Зате тих, хто чекає на милості, завжди вдосталь, — парирував я. 
— Але ж ви мені були потрібні! І тоді, в дорозі, ми пережили тяжкі хвилини. І потім... Я тільки в Києві багато чого зрозуміла і взагалі раптом відчула, що всі ці кілька днів перебувала в якомусь дивовижному стані, коли немає нічого зайвого, коли радієш зовсім простим речам, а при цьому відчувала себе навіть більше під захистом, ніж у самому палаці. І щойно забула про свої страхи, як тут знову! Цей безглуздий молодик із пістолетом... я навіть не уявляю, чим я встигла заслужити таку ненависть, щоб просто під час служби... Що я могла йому зробити? Ви ж усе завжди знаєте, скажіть мені!
Я швидко підійшов до неї й просто обійняв. Мов за якимось наїттям. Відчував, як вона здригається від ридань, проте не зронив ні слова. Вона просто надто тяжко все це переживала, мусила тримати фасон, а я... я, схоже, несподіванно став тим, при кому вона могла дозволити собі побути просто людиною. Та плакала вона недовго, і хвилини, певно, не минуло, як королева різко відсторонилася, мало не відштовхнула мене. Відвернувшись, вона притиснула долоні до щік.
— Здається, ви знову собі багато дозволяєте, пане Максиме, — наче й сварить мене, не збагну достеменно, але мовчу. — Та і я теж гарна...
Стоячи спиною, вона заходилася витирати очі.
— Просто я надто неперевершений і до біса привабливий.
Вона приголомшено розвернулася до мене, в очах заіскрилися веселі вогники, та я вмить зіпсував свою незграбну спробу її розважити, додавши:
— Звісно, лише тоді, коли немає з ким порівнювати.
Обличчя її немов скам’яніло, погляд застиг, і веселощі миттєво скінчилися, навіть не розпочавшись. Вона ніби провалилася кудись углиб себе, і я зрозумів, що мимохіть нагадав їй про втрату.
— Пробачте. Вам, мабуть, зараз не до дурних жартів.
Вона злегка смикнулася, немов оговтавшись.
— Жартів? — перепитала Олісава, ніби не почувши.
— Вам зараз його бракує...
Вона звела на мене погляд, спохмурніла.
— Бракує?
Повільно підійшла до вікна, потім повернулася.
— Я багатьом пожертвувала, пішла навіть наперекір своєму канцлеру, захопилася, як дівчисько, щоб... Бракує? О, так! Стала не лише закоханою дурепою, а й посміховиськом... як же мені тепер його бракує! Але що це знову коїться? Чому я тут вам це кажу, не розумію...
Вона зітхнула і знову відвернулася.
Чому-чому... я ж не з твого двору, та й, можливо, спільно пережите дещо стерло межі.
— Ось! — здавлено мовила вона, витираючи долонею обличчя. — Що тепер про мене взагалі подумають?
Тут уже я демонстративно закотив очі й гучно пирхнув.
— Господи, було б за що бідкатися! Яке діло Ользі фон Штірліц до того, що про неї взагалі думатимуть?
— Дурень! — вона раптом ляснула мене по руці, закопиливши губу і чимось нагадавши мені моїх сестер. 
Моїх? Так, схоже на те...
Понишпорив у сюртуку, знайшов хустинку і вручив її королеві, просто тицьнув у руки. Міг би й раніше здогадатися, та все оцінював власну неперевершеність...
— Цього хлопця я бачив на кінних перегонах. Здається, він добряче програвся... До речі, а що там поліція?
Королева витерла очі й тихо зітхнула.
— Мають незабаром прибути з доповіддю. Савелій Кирилович, на жаль, залишився в Києві...
— Ну звісно! Ти ж здогадалася підсунути йому весь департамент одразу. Замість того, щоб спершу виділити спеціальну групу, аби він цілком зосередився на цій справі, а не загруз у всіх проблемах відомства.
— Але ж ви... Максиме, а що це ви зараз робите? Обговорюєте свою королеву?
— Та тебе... вас усі обговорюють! Повсякчас перемивають кісточки, чим я гірший?
— Ні, ви таки справді нестерпні!
Я кивнув.
— Це ще м’яко сказано! І як такого в столицю допускати! А ти й досі не хочеш почути головне...
Вона пильно подивилася мені в очі.
— Головне?
— Так! Усі ці замахи на тебе... вас і відсутність належної охорони. Як взагалі допустили, щоб ти в соборі залишилася сама, а навколо був натовп людей, яких навіть не оглядали?
— Що означає «оглядали»?
— Ну, обшукували. Перевіряли, чи немає при собі зброї.
— Як? — жахнулася вона. — Обшукувати всіх, хто прийшов? Та хіба це можливо?
— Ох, — зітхнув я. — І справді, як таке можна. Адже попереду ще всі ці сезони, бали, зустрічі... і всюди пхатимуться, не вивернувши кишені перед прибуттям. Хіба це правильно?
— Але обшук? Навіть дам? Як? 
— До речі! — згадав я, — Пістолет цьому сонцеволосому панові передала саме дівчина. Вона несла його у своїй сумочці і, очевидно, робила це на той випадок, якщо раптом будуть обшукувати... Стоп!
Я остовпів. Це ж важлива думка! Треба її неодмінно повідомити Ксаверію.
— Вони думали, що всіх, хто буде в тому соборі, можуть обшукати. Однак були впевнені, що жінок не чіпатимуть. 
— Що? — смикнула мене за руку Олісава, з тривогою дивлячись на мене. — Що це означає?
Я зітхнув ще раз.
— Це означає, що вони самі навіть не розраховували на таку бездіяльність. Треба щось робити як з охороною, так і з розслідуванням. 
— Але що робити? І кому? Ви ж самі... Ви ж самі, Максиме, втекли...
Знову розвів руками, що тут можна сказати.
— Дорога моя королево, тут же воно як: хто на себе захоче повісити таку купу турбот?
Вона якось дивно на мене дивилася.
— Ви ще й такий... А мені ж так потрібна допомога... 
— Ех, у нас же у всіх є свої обов'язки, борги. 
— Тобто ти мені відмовляєш? — підняла вона брови.
Я усміхнувся.
— Погодься, це звучить якось неправильно і зухвало. 
— Неправильно? Так! Але як можна відмовити своїй королеві?! 
— А тепер ще й двозначно! 
— Ні, ви все ж неабиякий негідник, Максиме!
Сплеснувши руками, я тільки й зміг, що вмоститися на стілець.
— Ось! Що за люди навколо! Жодної вдячності, самі лише вимоги! А ще застінками, мабуть, почнуть погрожувати...
Олісава ледь не роззявила рота від подиву.
— Ви ще й погано вихований!
Я знову кивнув.
— Та ви, будь ласка, сідайте, ваша величносте, — махнув я їй, від чого вона ледь не підскочила, — Давай обдумаємо головне, а потім уже станеш мені виказувати, який я невихований і чому сиджу в присутності монаршої особи. Маю право!
Вигляд у неї був надзвичайно здивований. На секунду вона, здавалося, навіть втратила дар мови.
— Маю-маю! Адже я зараз розмовляю не з королевою. 
— Знову ця ваша Ольга... 
— Ні! — злегка ляснув я по столу. — Не Ольга. Зараз я розмовляю з людиною, на яку вже кілька разів скоювали замах. Не з главою держави. Мені зовсім не до цих церемоній, це марна трата часу, а у тебе, мабуть, зустрічі.
Вона здригнулася і невпевнено кивнула. А потім тихо сіла за стіл, на те місце, де кілька хвилин тому сидів цей Матвій. Я глянув у вікно, де за пильним склом на повну силу сяяв новий день.
— Що більше я думаю, то більше запитань у мене виникає. 
— То ви про це думаєте! 
— Іноді... Хоча вистачає своїх турбот... Зауваж, я ж не ношу синій мундир! 
— То в цьому вся річ? 
— Ні! — енергійно замотав головою я, — Він мені зовсім без потреби. Просто ніяк не можу збагнути, як так відбулося, щоб замахи прямо як із рога достатку сипалися, один за одним! Був би ще тиран якийсь, але ви ж на троні зовсім нещодавно, як я розумію, а при цьому... Коли стається якесь убивство, то розслідувач передусім має відповісти на запитання: кому воно може бути вигідне. Саме відповідь на це запитання дозволяє окреслити напрямок пошуків винного.
Олісава злегка зблідла.
— Вбивство... Так, це правда. Вбивств було вже достатньо.
Це правда. Раз у раз згадував про це.
— Але я не розслідувач. Боюся, для цього потрібен особливий склад розуму, особливі вміння. Однак у тебе... у вас, ваша найясніша величносте, є чудова можливість таких знайти. Але це буде лише половина справи. Навіть чверть. 
— Чому ти не хочеш мені допомогти? — тихо запитала Олісава, — Тобі потрібен титул? Гроші? 
— Ні! — підняв я руки, — Це ви зараз наче правильне запитання ставите, королівське таке запитання, але якось... Ні, я хочу допомогти і допомагаю. Хіба ви в цьому не переконалися? Нехай усе й сталося випадково... Але в мене є свої обов'язки, від яких мене нікому звільнити. Та й навряд чи при вашому дворі, ваша величносте, знайдеться ще хтось, крім вас, хто з такою поблажливістю слухатиме такого негідника, та й вам це швидко набридне... Прошу вибачення!
Вона скинула голову, але промовчала.
— Так, дякую. Моя провина, відволікся. Так от, друга справа — це ваша безпека. Цей синій конвой...
Я похитав головою.
— Це не те. Вам треба влаштувати кілька кіл охорони, які будуть постійно при вас. Це мають бути такі люди, як той поліцейський, про якого я вам уже розповідав. Молодший інспектор із дуже уважним поглядом. Який не тупо виконує свої обов'язки, а живе своєю роботою. Отакі ось, без жодних мундирів, уважні інспектори мають бути першим колом. Оцінювати, дивитися, шукати підозрілих. А кілька таких мають бути у постійній готовності за сигналом цих підозрілих ізолювати. Перевірити. Ще одне коло — це служителі й слуги. Усі вони мають бути перевірені, і всі вони мають вміти самі перевіряти. Тут головне, щоб хтось постійно намагався їх підкупити або з ними домовитися. 
— Навіщо? 
— Щоб вони знали, що їх перевіряють. І щоб справді перевірити. А ще одне коло — це хтось на кшталт тих єгерів, які примчали зі Скарлатом. Ті, хто перевірить людей, що утворюватимуть охорону в усіх цих соборах та на прийомах. 
— Так конвой же! 
— Я їх не бачив. Що вміють — не знаю. Але критерій ефективності — результат. А вони не можуть цим похвалитися. Та нехай собі теж будуть, але без нормальної охорони вам більше не можна залишатися. Не цього конвою, який шукає не там, не того і не так. 
— Якщо ви знаєте, кого і де шукати, то чому відмовляєтеся це зробити? Критикуєте інших, а самі ніби не чуєте, як до вас звертається королева з проханням...
Хотів щось сказати, але не знав що. А вона насмішкувато дивилася на мене, трохи нахиливши голову. Мимоволі хотів почухати вухо, але тицьнув пальцем, і воно так спалахнуло різким болем, що я трохи не засичав.
— Ваше вухо... 
— Дякую за турботу, ще дещо від нього залишилося. І краще вже так, ніж у голову. 
— Я хочу знову подякувати вам. Мені справді спокійніше, коли ви зі мною поруч.
Раптом вона встала і відвернулася. Так, знову слова прозвучали якось двозначно.
— Я хочу нагородити вас, — продовжила вона дедалі впевненішим голосом, — Ви це заслужили. Заодно допоможе вам впевненіше почуватися при дворі. Я так вирішила!
Наприкінці вона суворо подивилася на мене і навіть підвищила голос, не давши нічого заперечити. Може, варто зізнатися їй, що я не Штирліц, а Берлінгтон? Якому дуже хотілося бути якомога далі від того двору! Бо навіть ці гарні очі, які так дивляться на мене не захистять від тутешнього яду. Вона сама потребує захисту, чим тут можна помогти?
— Ви все одно намагатимесь втекти, звісно... — замислилася королева, — Однак я не прошу, а вимагаю вашого прибуття до Києва. Бачу, що ви зберегли мій перстень, хоча погрожували його продати.
Я розвів руками, в голові гарячково миготіли думки про те, що мені робити — я тут якось прижився вже, господарством обзавівся. Дивився на королеву, намагаючись опанувати цю паніку. Почав навіть стягувати з руки цей перстень, але вона так на мене глянула, що я одразу здогадався: повертати ніхто й не просив.
— Я маю перед початком сезону провести прийом і вручити деякі нагороди тим, хто відзначився, вам там буде саме місце. Однак, розуміючи ваш непосидючий характер, не уявляю, де вас доведеться шукати для цього. Хоча, втім... Звідки вам знайомий Гілберт?
Знизав плечима, роздумуючи, чи не розповісти, що саме він прийняв мене за Берлінгтона.
— Зрештою, неважливо, — вирішила щось собі королева. — Ви, схоже, добре його знаєте і навіть ніби вболіваєте за нього чи не більше, ніж за мене. 
— Ну вже ні! Я його ні від чого не рятував! На дідька він мені здався... Є такий анекдот про це...
Олісава усміхнулася.
— Бачите, мені з вами легко розмовляти, — перебила вона мене, - А при дворі всі у більшій жалобі, ніж я, але за спиною шиплять, як змії. Знали б ви, як не вистачає мені там облич, якіх радувало б моє товариство не тому, що я королева... навіть моїй охороні важко повірити, що є люди, яким не потрібні королівські милості.
Вона зітхнула і трохи зажурилася. Я не став нічого їй на це відповідати, сам задумався, як же я її сприймаю.