Глава 16. Люди в синьому

— Як ти міг? Ні, ну як ти міг? — усе вигукувала мама, поки камеристки бігали з келихами та підносами.
Я сидів на кріслі, Вікторія сіла поруч на підлокітник і, тримаючи мене за руку, поклала голову мені на плече. Шарлотта стояла за спиною, сердито сопіла, але мовчала. А Олісава… не та, що королева, а та, що моя сестра, підскочила з крісла, ніби її ткнули голкою…
— Мамо! Ну скільки можна, зрештою! Нічого ж не сталося…
— І ти, Лісо?
Ми нарешті прибули додому. Мені не вдалося відмовитися від супроводу родини, втім, я і не хотів їх залишати, нехай і з Саймоном і Щигликом. Біля собору вдалося знайти якогось доктора, потім розшукати карету, щоб відвезти Гілберта в шпиталь. Нам дуже пощастило, що вийшло зчинити не дуже багато галасу, те, що відбувалося в соборі, взагалі не було чутно на вулиці, а всю цю метушню якось не всі й не одразу помітили. Від мене, всього в крові, поки я бігав по собору, всі, звичайно, сахалися, тут-то вже були свідки події. А я шукав маму і сестер, і мені це вдалося. Погано, що самі вони якраз були всьому свідками, та ще моє вухо… але ось обурювалася мама зовсім не цьому. Ні! Ані те, що я пішов, ані те, що я ризикував, усе це не було причиною її обурення.
— Як ти міг вдарити священника? — не вгамовувалася вона.
— Ну хто тобі це сказав? — поморщився я.
Вухо злегка нило, та ще й дратувало, що тепер позбувся його частини. Руку так, лише злегка дряпнуло, її обробили, а вухо взагалі заліпили, сиджу тепер, голова обв’язана, кров на рукаві, аби тільки вся не витекла по сирий землі…
— Так він же так кричав, як тебе побачив!
Ну так, тут не пощастило, зустрілися.
— Мамо, та я не бив його! Спіткнувся просто і руку витягнув, щоб схопитися…
Шарлотта взяла і смикнула мене непомітно за волосся.
— Але він-то вирішив, що ти його вдарив!
— Мамо, та здався тобі той мирський служка! Він зовсім не священник, і Артур його випадково штовхнув! А от сам він сьогодні був справжнім героєм!
— Що ви таке вигадали, дурні хлопчиська? — мама вже почала трохи заспокоюватися, але не могла не висловити все, що хотіла, — Не можна було просто покликати поліцію, щоб вони щось зробили з цим злодієм?
— Мамо, Артур захищав королеву!
Гапка принесла мамі її чай, почула Вікторію, завмерла, а потім подивилася на мене захопленими очима.
— І взагалі, свари краще Гілберта, йому більше дісталося! — зауважив я.
— Артуре! — покликала мене мама.
Я зітхнув, встав і підійшов до неї. Вона махнула мені рукою, щоб я нахилився, а потім поцілувала мене в лоб.
— Я пишаюся тобою, сину! Але ти достатньо проявив хоробрості! Тобі тепер потрібно бути обережнішим, бережи себе. І передай, будь ласка, цьому молодому офіцеру, який був поруч із тобою і мілордом Гілбертом, що я засмучена тим, що він дозволив собі такі бридкі слова, та ще й у такому місці.
— Так! — вигукнула Вікторія, — А хто він такий?
І подивилася на мене з очікуванням. Я лише зітхнув і похитав головою.
— Віко, нехай поки Шарлотта заміж вийде, а ти потім будеш поручниками цікавитися.
— Артуре! — одразу два незадоволених голоси.
— Я теж вас усіх люблю! — крикнув їм і швидко втік із вітальні...
Зранку, попри минулий день, повний усілякої метушні, в якому я щасливо уникнув кількох поганих куль, але не уникнув зустрічі з королевою, довго спати я не зміг. Щось мене розбудило, не став валятися, одразу зібрався і наказав готувати виїзд. Мені стало совісно, що Гілберт десь там у шпиталі валяється, а я тут прохолоджуюся, тому, зібравши якусь там їжу, трохи фруктів і взявши флягу лимонаду… гаразд, не сам взяв, а попросив… не попросив, а сказав. Загалом, не чекаючи пробудження матері та сестер, я вирушив до Гілберта, вчора його повезли у військовий шпиталь, здається, доктор казав, що він знаходився в кінці Портофранківської або Олешської. Вранці й не надто спекотної погоди дісталися ми швидко, в шпиталі цьому, мені теж досить швидко показали де там герой вчорашнього дня. Але ось зайти до нього мені не вдалося, біля палати маячили два типи в якихось ще небачених мною синюватих мундирах, які заявили, що пускати сюди не велено.
— Ким? — здивувався я, — Що ще за новини?
— Не велено мною, — поспішав до мене по коридору ще один тип у такому ж мундирі, на якому цієї всякої мішури було помітно більше, — Звольте повідомити, в якій справі вам потрібно пройти до цієї палати?
— А, — здогадався я, — Ви, ймовірно, приставлені охороняти мілорда Гілберта.
— Охороняти? — поморщився, підходячи до мене не дуже високий офіцер, з густими вусами, чи не на всю ширину обличчя кожен, — Ні, ми тут не для охорони… А ви хто, дозвольте запитати?
— Запитуйте, звичайно, — вирвалося у мене, — Але можу задати вам те ж питання!
Щось мені він не сподобався. Із сусідніх дверей виглянула дуже незадоволена сестричка в темній сукні та білій хустці. Вона не дуже доброзичливо подивилася на нас, але тут уже я ніяк не міг нічого вдіяти.
— Надпоручник її величності конвою, Саймон Пірсов, — узявся в боки офіцер, йому взагалі незадоволений погляд сестрички був нецікавий.
— А! — навіть якось зрадів я, — Конвой, треба ж! Виявляється, він існує!
Не сподобалася їм моя усмішка, ось прямо це я одразу відчув.
— Хто ви такий, пане, і що вам тут потрібно?
Так, папір був зі мною, але виписаний він на яке ім’я? На те ще, зовсім не лорда!
— Мені потрібно провідати мілорда Гілберта, який, як мені сказали, знаходиться в цій палаті.
— Але ви-то хто такий? — остаточно розлютився цей Пірсов.
— Мене звати Макс Отто фон Штірліц.
— Як?! — чомусь він навіть зрадів.
І ті двоє переглянулися. Оп-па… Може, потрібно було представлятися Берлінгтоном?
— Так це ви були в соборі разом із зазначеним ротмістром Гілбертом? У нас є розпорядження доставити вас до палацу губернатора.
Сестра розсерджено зачинила двері в іншу палату і рішуче пішла до нас. З іншого боку коридору теж стали підтягуватися якісь люди. Що взагалі відбувається? І де Гілберт?
— Я прибув сюди дізнатися про стан мілорда Гілберта і поки це не зроблю, від доставки відмовлюся.
— Ви в своєму розумі? — ошелешено запитав Пірсов, — Конвой його величності, ви що, не розумієте?
— Не знаю, що я повинен розуміти…
— Панове! Тут лікарня! Вона вимагає тиші! — незадоволеним, але дуже впевненим голосом сказала сестра, підійшовши до нас.
— Прошу вибачити, о прекрасна незнайомко! — заусміхався я їй, і схилився в короткому поклоні, не звертаючи увагу на надпоручника, що настовбурчував вуса, — Але може бути у вашій владі повідомити мандрівникові про його страждаючого друга?
— Та я вас зараз… — почав шаленіти Пірсов, а його колеги загрозливо до мене повернулися.
— А ви помовчіть поки! — різко відповіла медична сестра Пірсову, — Весь ранок тут горланите, усіх хворих турбуєте. Мілорд Гілберт зараз отримує процедури.
Я миттю підібрався і подивився на неї вже серйозно.
— Процедури? З ним трапилося щось погане?
Вона насупилася, зсунула брови, хотіла було виглядати суворіше, але її дещо дитяче, хоч і миловидне обличчя з кучерявими пасмами, що стирчать з-під хустки, з насупленим чолом виглядало трохи кумедно, ніби дитина сварила великих дядьків.
— Чому ви так вирішили? — запитала здивовано вона.
— Послухай-но… — тут ожив Пірсов, але сестра раптом підійшла до нього впритул і ткнула пальцем прямо в груди.
— Надпоручнику, звольте поводитися належним чином! Інакше, я повідомлю міледі Рейлі про вашу поведінку і вам тоді точно непереливки буде!
Не знаю, хто це така, але я одразу відчув до цієї міледі щире ставлення.
— А вам, — вона різко повернулася до мене, залишивши Пірсова тільки відкривати й закривати рот, — скажу, що все з мілордом добре, просто його відправили вітаналер пройти, щоб швидше рана закрилася.
— Вітаналер? — тут уже я заходився чухати потилицю.
— Так, — спокійно кивнула вона, — Необхідність у цьому була, слід визнати, не надто висока, але доктор Брандт вирішив інакше.
— Ви зможете йому передати гостинці? — простягнув я полотняну сумку, яку мені зібрали на кухні.
Сестра милосердя подивилася на неї з сумнівом, але все-таки взяла.
— Будьте люб’язні, передайте йому, що я його провідував і буду чекати від нього повідомлень.
— А поки, — втрутився тут Пірсов, — Прошу вас слідувати за мною, вас вимагають негайно розшукати.
На це я тільки зітхнув… Боюся, що тікати від них не найкращий вихід, це викличе великий переполох, та й який у цьому сенс?
Відвезли мене до цього палацу губернатора досить швидко, та й розташовувався він недалеко, наприкінці Приморського бульвару. Однак, навіть за коротку дорогу туди Пірсов усі нерви виматав: то не хотів дати можливість розпорядитися, щоб Дін рушив за нами, то вдавав перед оточуючими, ніби затримав важливого шпигуна. Чесно кажучи, мені все, що відбувалося, дедалі дужче не подобалося. І сидіти в одному з кабінетів цього палацу в очікуванні теж дратувало. Не знаю, скільки насправді минуло часу, але я вже почав закипати. Тут на вікнах не було ґрат, двері теж були не замкнені, хоч за ними й стояв якийсь бовдур; до того ж, мене ніхто так і не обшукав, тож пістолет був при мені, а це додавало певної впевненості. Конвой, дідько! Надія та опора...
Скрипнули двері, і в кабінет тихо шугнув ще один синьомундирник, але це був чоловік уже зрілого віку, із сивуватим волоссям і пониклими вусами. Я ж залишився сидіти на стільці, навіть не повернувся, лише стежив краєм ока. І ця моя поведінка йому дуже не сподобалася. Він кинув свою папку з паперами на стіл, уперся в нього обома руками й ніби навис зверху, грізно свердлючи мене поглядом.
— Маю честь представляти особистий її величності конвой. У нас виникли до вас деякі запитання. 
— Я міг би відповісти на них вашому Пірсову просто в госпіталі й не марнувати ваш час. 
— Пірсову? Ні, я мушу вас допитати у зв'язку із вчорашніми подіями.
Я насторожився.
— Допитати? На якій підставі?
Він посопів, але сів і розкрив свої документи.
— На підставі вашої в них участі. 
— Участі? Ось як? — щось мені зовсім не сподобалося сказане.
Навіть серце почало активніше стукати, розганяючи кров.
— Ви ж визнаєте, що були вчора в соборі під час відспівування принца Георгія? 
— Чи правильно я розумію, що конвой... 
— Відповідати на запитання! — раптом гримнув «синій». 
— Будьте ласкаві розмовляти зі мною в належному тоні! 
— Здається, — він хижо усміхнувся, — ви не розумієте, з ким маєте справу!
Я лише розвів руками, намагаючись, щоб поли сюртука розійшлися ширше — раптом доведеться хапатися за пістолет.
— Я не знаю вас і не знаю, якого біса ви мене питаєте. 
— Ах, не знаєте... Скажіть, а чи були ви коли-небудь на борту яхти «Аріадна»? 
— Що? — завмер я від подиву. 
— Так-так! — свердлив він мене поглядом. — У списках гостей ви не значилися, в екіпажі не перебували. Звісно, у вас тоді могло бути інше ім’я.
А ось це стало зовсім цікаво! Чому раптом випливла ця яхта? Королівський конвой... це що, виходить, особиста охорона королеви? Не просто охорона, а щось на кшталт таємної служби? І вона доручила їй щось про мене з'ясувати? Розповіла все, і вони стали вивідувати, хто я? Чи, шукаючи мене, щоб висловити всю свою гарячу вдячність, раптом вельми зажурилися, що не могли довго знайти?
— Я ніколи не був на цій яхті. Принаймні, я цього не пам'ятаю. На неї екскурсії водили коли-небудь? 
— Кого? Які екскурсії? Ви мені тут зуби не заговорюйте! Хто ви такий, Максе Штірліц? І чому ви завжди з'являєтеся там, де скоюються замахи на її величність? 
— А хто ви такий, щоб ставити ці запитання? І чому я мушу на них відповідати!
— Ах, так... Зволійте встати! — голосом, сповненим стриманого гніву, сказав він. 
— Не хочу! — відповів я, променисто йому усміхнувшись. — І для початку прошу повідомити, що вам від мене треба! 
— Що?! — йому явно хотілося підскочити й загорлати, але він тримався. — Та ви нахаба, пане! 
— Можливо, — кивнув я і став міркувати, як пробиватися назовні і що потім взагалі робити. 
— Хто ви взагалі такий? Як смієте так поводитися? 
— А хто ви? — відповів йому. — Так, хто ви, що дозволяєте собі з порога поводитися подібним чином. Ви вважаєте, що належність до якогось конвою дає вам безумовне право на шану? Чи одразу скасовує елементарну ввічливість? Чи ви тут обвинувач і суд в одній особі? 
— Я з особистого конвою її величності, — злісним, свистячим шепотом почав говорити синьомундирний, — ми ретельно вивчаємо ваше ставлення до всього... 
— Авжеж! — вигукнув я, — Після того, як уся ваша служба, увесь хвалений конвой виявився цілком марним, ви щось там заповзялися! 
— Та як ви смієте? 
— Що, правда очі коле? І, можливо, це вам, а не мені пощастило її витягнути?
Він схопився і роззявив був рота, щоб закричати, але потім передумав.
— Це лише ваші слова.
Я розсміявся.
— Справді? Скажіть ще, що я все вигадав, не було вибуху на яхті, не було стрілянини, ніхто взагалі ні на кого не зазіхав. 
— Або ж усе це було зроблено для того, щоб наблизитися до її величності й домогтися її прихильності! — випалив раптом цей із конвою.
Жах який! Не мала баба клопоту — купила поросятко... Я голосно й від душі засміявся, рука ковзнула в кишеню й міцно стиснула руків'я пістолета.
— Ви мене в ці ваші дурні палацові інтриги, будь ласка, не вплутуйте. Я розумію, що ви від страху за свої місця починаєте винних усюди шукати, але розберіться якось без моєї участі. І займіться, зрештою, своїми прямими обов'язками, може, це принесе результат.
Він мовчав, пильно дивлячись на мене, на його чолі виступили краплі поту.
— Ви, схоже, не усвідомлюєте, що перебуваєте зараз у дуже скрутному становищі. З'явилися нізвідки... 
— І потім ось так просто взяв і вирішив урятувати королеву. Всього пару-трійку разів. А треба було цього не робити, авжеж?
Я різко нахилився до нього, готовий вихопити пістолет і далі кинутися на прорив, хоч до біса на роги, але до останнього битися, аби тільки жодна сволота не змогла більше знущатися з мене, щоб за жодну ціну не повернутися в жодні каземати...
— А тепер ви... ви скажіть! Правда, що хтось вам поставив завдання перешкоджати пошуку справжнього винуватця цих замахів? 
— Що ви верзете? — витріщив він очі. 
— Чому тоді ви не шукаєте винного? 
— Це... її величність наказала вас розшукати! 
— Розшукати? Не затримати? Не заарештувати? — допитувався я, — Майте на увазі, у мене є з собою один папір, за допомогою якого весь ваш конвой зможе лише поцілувати мене в... Але оскільки ваша служба переслідує рятівника королеви... Це така помста, що замах не вдався, чи не так? Чи, можливо, ви самі за всім цим стоїте? 
— Ви... Ви що це вигадали?! 
— Та плювати, що вигадав я! Це ви тут зовсім береги попутали, як я бачу! Усіх підряд у змовники вирішили записати! 
— Її величність доручила вас знайти, ми виконуємо свій обов'язок, — з деяким пафосом сказав синій мундир. 
— До чого тут обов'язок? Вам недостатньо знати, що я не дав її вбити? Вчора зокрема! 
— Але хто ви? 
— Чому вас тільки це цікавить?! А змовники, хто вони — таке питання не спадало вам на думку?
За дверима почулося якесь шурхотіння. Я почув, як за спиною відчинилися двері і хтось увійшов.