Глава 14. Гроші та відсотки

Хотілося дуже спати, ще дратувала не лише вся ця метушня, а й увесь цей вихор звинувачень та обурення, що налетів на мене, тільки-но ми повернулися до маєтку. Звісно ж, саме через те, що я не приїхав учора, ми обов'язково запізнимося сьогодні. А зовсім не тому, що всі збираються на похорон годинами, та ще й тільки й шукають знайти можливість висловити мені своє невдоволення. Ох...
Мати була в ударі, це не дивно, бо вона, здається, звинувачувала мене в тому, що втекла Фокс і була цим чомусь засмучена. Я ж не став їй розповідати про все, що та робила, ні до чого це зовсім. Звісно, трохи допомогло те, що ця кухарка, Алге, не впала обличчям в бруд на вечері і її навіть хвалила мамина подруга, проте, все одно своє невдоволення мною вона ні-ні, та й показувала. Але мені було якось навіть зворушливо на все це дивитися, такі дрібниці ці мізерні образи та демонстративне фиркання... Я запросив Алге і далі в нас працювати кухарем, усе одно її не надто, як виявилося в тому ресторані, цінували, адже вона жінка, але мама і тут показала своє незадоволення. Втім, скоріше тим, що знову не порадився. Ех, мамо, мамо... Якби ти тільки знала, яка це просто радість, бачити тебе живою та здоровою...
Напередодні нам доставили пакети з міської управи, виявляється, існує якийсь церемоніймейстер двору, який повідомив, що як владний лорд можу бути на прощанні з принцом Георгієм. Наче я когось про це просив! Вони дозволяють присутність і моїй сім'ї. А я й не збирався туди їхати! Так і сказав. Ось тоді-то на мене й налетіли обурені родичі! У чому тільки не звинувачували... Увесь настрій після такої приємної ночі зіпсували. Як мені коротко повідомив Бартон, коли я вголос при ньому здивувався такій нервовій реакції, всі були просто приголомшені через несподіване це прощання. Раптом змінилися плани, нікуди принца не повезли, а вирішили відспівувати тут, в Одесі, у Свято-Миколаївському кафедральному соборі і сюди навіть прибудуть його родичі, про що їм, схоже, повідомили раніше, ніж усім іншим. До речі, і поховають його теж в Одесі, і до столиці, Києва, не повезуть. Ну, мені всі ці рішення і рухи були, чесно кажучи, абсолютно байдужі. Я й не думав, що потрібно буде туди вирушати, але, як виявилося, це було просто обов'язково. Положення, бачте, зобов'язує. Адже королева прибуде! Ох, сказав би я їй, якби міг, що це вершина дурості сюди знову приїжджати, але дуже сподіваюся, що не доведеться. Зустрічатися не доведеться. Ще пригадає щось, не так сказав, не так уклонився... звісно, уникнути зустрічі непросто, але ж можна хоча б спробувати. Втім, кого я обманюю, розумію, що тягатимуть мене всюди як ту мавпочку, щоб полюбуватися гуртом на нове видовище. Та й сім'я цьому буде лише всіляко сприяти, навпаки, днями ж були тут дві кумоньки з вищого світу, ось вони-то й полетять по салонах і прийомах розхвалювати і ліпити образ героя війни, ще молодого, проте зовсім неодруженого... Нехай їм буде.
Я одягнувся в урочистий фрак, на превеликий мій жаль, пістолет до нього ніяк не підходив. Просто ніде не поміщався так, щоб його було не видно. А я вже до нього так звик, що практично поріднився. І що тепер виходить, я на похоронах буду зовсім беззбройний? Може в циліндр цей безглуздий заховати? Але Бартон відрадив, сказав, що все одно доведеться стояти без головного убору, похорон усе ж. Що ж, покликав Щиклика, вручив йому свою зброю і сказав, що він їде з нами і намагатиметься перебувати постійно десь поруч. Василь почухав потилицю, сказав, що його навряд чи пустять до собору, там тільки для найважливіших осіб місце знайдеться, але якщо там буде натовп народу мені спокійніше, якщо десь поруч і надійна людина опиниться. А ще Саймон, головний конюх, Реджинальд і лакейський слуга. Супроводжувати вони будуть, швидше, маму із сестрами, я ще Оліверу, лакею сказав їхати, адже десь карету все одно доведеться залишити, нехай супроводжують. Правда, обійшлися без яскравих цих сюртуків з позументами, похорон все ж, навіщо так свою пиху тішити. Раз залишився без пістолета, я засунув кілька монет у хустку, і поклав у кишеню, подивлюся по обставинах, раптом когось отоварити доведеться або грішми заохотити... 
Мої такі цікаві роздуми перервав стукіт у двері.
— Увійдіть, — зітхнув я, очікуючи нових докорів.
— Сер! — на порозі виник Бартон, — Прошу вибачити, але пан Фальконер просить про термінову зустріч.
— Зараз?! Він що, знову вже тут?
— Так, мілорде. Насмілюся зауважити, що ваша карета вже готова.
— Це зрозуміло. А як щодо моїх сестер?
— Вони будуть готові з хвилини на хвилину, мілорде.
— Як же, хвилину... Жартівник ви, Бартоне. Втім, це важливо. Запроси пана Фальконера, тільки сповісти мене, коли всі вже спустяться вниз. Якщо що, буду наздоганяти...
Цікаво, а що такого термінового раптом йому знадобилося? Може, йому повідомили, що я зажадав зустрічі з орендарем другої винокурні, яку Камницький, нібито, здав за десять тисяч і пообіцяв заборонити проїзд, якщо ніхто не з'явиться?
— Дякую, що ви так швидко прийняли мене, мілорде.
— А хіба могло бути інакше? — здивувався я, — Ви ж мій партнер у справах, як я розумію. А партнера потрібно не тільки поважати, але і цінувати. Прошу вас!
Він коротко схилив голову, але в очах його, коли він сідав, майнув спантеличений вираз.
— Всяке буває, — обережно сказав він, — Ви, я бачу, маєте намір кудись вирушити, а я вас затримую.
— Це ви вірно сказали, — погодився я, — Справді, буває всяке. Приміром, розраховуєш на одне, отримуєш інше. Але це життя, воно бентежить та дивує нас постійно.
— Сподіваюся, сказане вами не стосується наших взаємин? — блиснув очима Фальконер.
— Я теж на це сподіваюся! — посміхнувся я йому якнайдоброзичливіше.
— Однак же, мені сказали, що виникли якісь складнощі на винокурні, — зауважив він, дістаючи свою сигару і повівши очима в пошуках попільнички.
А Бартон її заздалегідь приготував і вона його чекала на столі.
— Складнощі на моїй винокурні? — недбало запитав я, — Чому це вас хвилює?
Він підпалив сірник і крізь палаючий вогонь і смердючий дим подивився на мене уважно.
— Згідно з нашими домовленостями, вона перебуває деякою частиною в моєму віданні... — він заходився підкурювати сигару все також дивлячись на мене.
Я лише зітхнув.
— Дорогий мій пане Фальконере, ви щось забули. У нас з вами не було ніяких домовленостей. Ви просто мені повідомили про існування таких у минулому, а я взяв це до відома. До того ж, — він хотів щось сказати, але я жестом зупинив його, — нічого не було сказано про те, що тепер мої винокурні, які призначені для виконання привілею, перебувають у вашому повному розпорядженні. Це, як ви розумієте, було б зовсім неможливо.
— Чому? — він не кліпаючи дивився на мене, тримаючи сигару в зубах.
— Як ви повинні чудово знати, цей привілей заснований не на торгівлі як такій, а на виконанні деяких функцій, певних завдань, кошти з яких вона й надає. Крім того, це державна стаття доходів.
— Поки не бачу тут нічого нового і нічого того, що пояснило б вашу позицію.
— О, моя позиція дуже проста. Те, що тут відбувалося, було просто можливістю нажитися на сім'ї Берлінгтонів нечистим на руку керуючим. Який, до того ж, вийшов далеко за рамки можливого в пошуках особистої вигоди.
Фальконер повільно кивнув.
— Я був вражений швидкістю вирішення вами цієї проблеми.
— На жаль, — я знизав плечима, — Певною мірою, я запізнився і тут потрібно дякувати комусь іншому. Здається, Камницький зумів насолити комусь ще більше, за що і поплатився. Я ж тут залишився постраждалою стороною, з розладнаними справами, нестачею і абсолютно невизначеними перспективами.
І подивився йому в очі, а він випустив клуби диму і трохи помовчав.
— Але мені сказали, що привілей закритий за останні два роки, — сказав він, через деякий час, хитро глянувши на мене.
Дивись, про Камницького те вже не бажаєш згадувати... 
— Усього лише тимчасова латка. До речі, я отримав деякі розрахунки щодо цього привілею, щодо виплат та умов.
Фальконер злегка скривився.
— Там не так багато вимог, але вони жорсткі. Судячи зі звітів, моя винокурня виконує виключно королівський привілей, працює практично без жодного прибутку, лише для того, щоб її виконати. Це навіть чиновників захопить. І таку Камницький взяв, та й здав в оренду! Дивовижна людина! Правда, важливо тут розуміти ще й кому він її здав...
— Гадаю, — зітхнув Фальконер, — зараз це вже і не так важливо. І що ж ви хочете, мілорде?
— Боже мій! Ви ставите таке запитання, на які навіть не знаю, що відповісти! Хотіти можна багато чого. Тому, для початку хотів би визначитися не з бажаннями, а з чим маю справу. Для мене ситуація бачиться так: утримувач привілею — це виключно довірена особа королівської влади. А сам її сенс — у тому, щоб королівство отримувало гроші і виконання деяких завдань. При цьому, воно було цілком згодне на отримання прибутку цим самим утримувачем. По суті, він приносить дохід королівству за свою невелику частку. Або велику, тут вже як хто дивитиметься. Одна справа, простий міщанин чи там, селянин, а інша — державний муж. Для перших сума в сто гривень суттєва, для другого — це тільки його викинута носова хустка, образно кажучи.
Фальконер пихкав своєю сигарою і мовчки слухав.
— Тому мені тут важливо виконувати саме те, що малося на увазі при введенні, не літеру, а дух. Це постачання, і це забезпечення.
— Отже, прибуток як такий вам нецікавий, — раптом сказав Фальконер з якоюсь запитальною інтонацією.
— Зовсім ні! Я сказав, що важливо. Що мені здається має бути виконано в першу чергу. Сам по собі привілей це ще й форма доходу для сім'ї. Доходу гідного.
На це Фальконер мовчки кивнув.
— Я тут довідувався щодо деяких цифр. І тепер маю деяке уявлення про її прибутковість.
— Он як? — трохи глузливо запитав Фальконер, — Ймовірно, ви знаєте тепер оптові та роздрібні ціни? Знаєте, як продати за однією, а не за іншою?
— Я тільки знаю, що чарка горілки може коштувати в корчмі шістдесят шагів, лише п'яту частину гривні. А корчмар може купити бочку горілки за трохи більше ніж чотириста гривень, а це буде цілих сімсот п'ятдесят дві півквартові пляшки. І купити він може на такій ось винокурні, як моя. Як мої, адже їх дві, правильно? І виробляють вони майже тисячу бочок горілки щороку, половина якої передається королівським представникам, додатково оплачується збір на цей обсяг до скарбниці, ті самі виплати, а це щось близько третини гривні за кварту. А друга половина має всі шанси бути реалізованою.
— Є ще податок на продажі та вартість самого виробництва, — флегматично зауважив Фальконер.
— Вірно. Півгривні коштує зробити десять кварт горілки.
— Це якщо ви візьмете зерно!
— Зате виноградна горілка зовсім не обкладається податком, оскільки королівство стимулює розвиток виноградників у нас у повіті. А ви, як я пам'ятаю, орендуєте у мене землю якраз під виноградники і у вас, здається, при перегонці навіть залишається деяка кількість виноградного спирту для купажу.
— Землю, за яку плачу!
— Як за неугіддя, вірно. Навіть дрібний селянин за свій маленький шматок ріллі платить більше.
— Що ви хочете, мілорде? — Фальконер глибоко затягнувся, він був увесь оповитий димом, ніби сидів у осередку пожежі.
— По-моєму, очевидно. Своє.
— Є такий вислів — левова частка. Це теж, певною мірою, своє.
— Як я розумію, ви займалися повністю реалізацією. До того ж, це всього лише побічне виробництво, основне — коньяк. Як ви зауважили, привілей зараз закритий. Я не маю стосунку до минулих боргів, до минулих домовленостей. Понад те, тепер я маю намір ігнорувати будь-які заяви про те, що мої брат чи батько брали гроші в борг... зіткнувся вже з підробками зобов'язань. Однак же, я чудово розумію, що основа вигідного партнерства це, перш за все, те, що воно вигідне, а не те, що воно партнерство. Хоча, в деяких випадках, моє прізвище вже важить щось саме по собі, та ще й дозволяє ввозити деяку частину французького коньяку, якого в самому маєтку чомусь не виявляється.
— Чому ж, просто знахабнілі слуги навіть тут намагалися щось вкрасти.
Я лише розвів руками. Ще скажи, ти за мене мстив Камницькому...
— Як то кажуть, ми маємо — те, що маємо.
— З чистого аркуша? — Фальконер загасив сигару і глянув на мене.
— Дивіться самі, пане Вікторе, навіть при гасінні привілею, виходить, що я грошей не бачу взагалі.
— Ви сказали, що не хочете чути про борги ваших родичів, але що, якщо це були не борги?
— Мені здається, що хтось із них міг вимагати більше, ніж потрібно.
Фальконер помовчав, у пальцях його з'явилася нова сигара, а я тільки міг зітхнути, як гостинний господар мав миритися з цим димом.
— Мені здається, що оренда землі, при тому, що я не надто багато її орендую, не варта взагалі уваги.
— Згоден, — кивнув я йому.
— Що стосується горілки... ви бажаєте самі її виробляти і продавати?
— Тут є одне невелике, але важливе уточнення. Про яку горілку йдеться? Адже, як я розумію, виноградна дорожча.
— Але вона і користується меншим попитом!
— Однак же, продається, — заперечив я, — Ті двісті тисяч кварт виноградної для всього королівства — саме та необхідна кількість, для стійкого попиту при недостатній пропозиції.
— Де ви були весь цей час, мілорде? Цікаві у вас вирази... Якщо ми поставимо справу так, що ви виконуєте привілей, отримуючи ціну, наче з роздробу? — примружився він.
А я задумався, згадуючи те, про що ми з Бродським розмовляли...
— Оплата привілею на мені, виробництво на вас. Виконання королівської частки — рівно, на високому рівні.
— Хм, я вже було подумав, що і привілей... Це непогано, мілорде. Щодо якості можете не турбуватися, я зацікавлений в тому, щоб вона була найкращою. Звісно, потрібно робити знижку на те, що завжди і у всіх може з'явиться такий собі Камницький.
Я відкинувся в кріслі і замислено крутив у руках перо. Так, значить привілей повністю на мені, а при цьому, я тільки отримую гроші. Крім того, ще підозрюю Фальконера в тому, що саме він прибив Адама Петровича за намагання вкрасти гроші ще й в нього. 
— Але більше мене хвилює питання домовленостей щодо оренди. Так би мовити, довгострокової оренди моїх бочок коньяку, — сопнув димом Фальконер, — Якщо я запропоную десять відсотків?
— Мінімум тридцять відсотків! — твердо сказав я, — Я розумію, що складно буде перевірити, я розумію, що вам тут не надто потрібні партнери, однак же, мені чомусь здається, що це буде вигідна інвестиція. Не для мене, а для вас.
— Тридцять це дуже багато, мілорде.
— Пане Фальконере, налагоджена справа, готова винокурня, земля...
— Добре, п'ятнадцять.
— Пане Фальконере! — іронічно посміхнувся я йому, — Я не мастак торгуватися, а ви забуваєте важливу річ. Вкрай важливу. Це репутація. Це ризик. Тому, з поваги до вас і остаточно — чверть.
— Я очікував більшого, — злегка посміхнувся негоціант, що сидів переді мною.
— Мені здається, що так буде справедливо.
Він схилив голову набік, подивився кудись убік, потім поліз у внутрішню кишеню і дістав чекову книжку.
— Якщо ми покінчили з цим, то я випишу чек і можете мені повірити, що буду чесний з вами. Не люблю інакше вести справи.
— І тут ви зустрінете твердого однодумця...
Коли він пішов, то я глянув на чек, там була сума в сто двадцять п'ять тисяч гривень. Це що виходить, він торгує коньяком на пів мільйона? Непогано влаштувався! Чи продешевив я? Упевнений, що ні. Я без жодних проблем з робітниками, всякими перевезеннями, виробництвом і контролем, зумів домовитися на чималу суму. Ми навіть нічого не підписували, просто потиснули руки. При цьому, я отримав частку в його коньяку, а ризик і так давно був присутній. Що ж, непогано...
Знову цей стукіт у двері, невже зібралися? Довго чи коротко, та скільки слів не кажи, а яка-небудь справа все одно зробиться, загалом, ми все-таки поїхали, хоч і в напруженому мовчанні. Ні, я згоден, що квапитися на похорон не варто, я б взагалі краще запізнювався... особливо на свій. Усі одягли темні сукні та чорні вуалі, їдемо, а ні пожартувати, ні поспати... Та ще всім незрозуміло, чомусь це їм довелося так швидко збиратися, а я їх потім затримав якимись незрозумілими розмовами з дивними негоціантами...