Глава 13. Короткі зустрічі

— Та що з вами таке, Артуре?
— Як що, Станіславе, це все думки... — зітхнув я, і тут немов у вухо хтось задекламував вірші, які я почав повторювати неслухняними губами:
- Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо ви сюди злетіли
Сумними рядами?
Чому вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чому лихо не приспало,
Як свою дитину?
Квіти мої, діти!
Нащо ж я кохав?
Чи заплаче серце чиєсь...
Може, і вгадав...
Може, знайдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплаче на сі думи, —
Я більше не хочу.
Думи мої, думи мої,
Лихо ж мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
Гілберт ошелешено дивився на мене, потім повільно заплескав у долоні.
— Ну знаєш, Артуре! Ти не перестаєш мене дивувати! Раніше твої вірші...
— Це не мої, Станіславе. Невже ти не впізнав?
Він здивовано дивився на мене:
— Що я мав упізнати? Ці вірші?
— Звісно! — впевнено кивнув я, чомусь згадавши автора цих рядків, хоча не можу сказати, що знав його напам’ять. — Це ж Шевченко!
— До чого тут якийсь син шевця?
— Та ні ж бо! Це прізвище. Тарас Шевченко, ти хіба не впізнав?
Гілберт повільно похитав головою:
— Ніколи не чув. Це його вірші? Якийсь маловідомий поет? Чи ти служив із ним?
Тут вже я замислився.
— Не пам’ятаю... Лише те, що він добре відомий... Навіть я, ось, зі своєю дірявою пам’яттю, і то його вірші деякі пам’ятаю.
Дивно. Мені здавалося, поет досить відомий, навскидку міг ще пару віршів його згадати, той самий «Заповіт». Утім, хіба Гілберт тут може бути орієнтиром? Карета зі скрипом нахилилася, ми кудись повернули, і Станіслав, не встигнувши вхопитися за що-небудь, ледь не з’їхав на інший бік.
— От негідник... — невдоволено повернувся він до кучера, а потім махнув рукою. — Послухай, Берлінгтоне, мені здається, що ти просто забагато думаєш. Певно, виною тому все, що навалилося на тебе останнім часом. Не варто все брати так близько до серця. Я тобі давно кажу, що час розвіятися...
— Та ми тільки те й робимо, що розвіюємося... Твоя служба взагалі ще та синекура, як я гляну.
Гілберт голосно розсміявся.
— Невже ти мені хоч у чомусь позаздрив? — запитав він. — Останнім часом я глибоко відчув усю іронію ситуації: той самий Артур, який завжди дорікав мені за готовність повеселитися, тепер поводиться, як старий, настовбурчений буркітливий сич!
Я на це лише зітхнув і знизав плечима.
— Бачили очі, що купували...
Карета сповільнилася і зупинилася, що знову викликало невдоволення Гілберта, оскільки сталося це досить різко, і я мало не звалився на нього.
— Ні, ну який мерзотник... Томасе! — висунувся він у вікно.
Тобто щось пробурмотів ротмістру, але я не розчув.
— Злазь, кажу, — гримнув Станіслав. — Біжи до мадам, запитай, чи відпустить вона на вечір пару дівчат... вона знає. А з тобою я потім поговорю...
Я смикнув його за рукав.
— Слухай, їдь-но ти сам у Безіменний. Ключі я тобі дам.
Гілберт швиргонув монету слузі, а потім резко повернувся до мене.
— Та годі вже, Артуре! Досить удавати з себе найзайнятішу особу королівства. Це місце зайняте канцлером, знаєш-бо!
— Ні, справді! Мені якось не хочеться.
Ротмістр нахилився ближче до мене і хитро підмигнув.
— Давай завтра гайнемо декуди, там тобі вмить поправлять здоров’я, і дівчата знову зацікавлять!
Я усміхнувся, сподіваюся, не надто жалюгідно, відкинувся на сидіння і розвів руками. Безглуздо все виходить, втім, я і сам не знаю, чого хочу. Станіслав заповзявся щось мені розповідати про якісь лазні, якісь краплі та про іншу нісенітницю, я вже не надто уважно його слухав. Усього мені чогось бракувало.
У такому, здавалося б, приємному і комфортному житті лорда Берлінгтона все видавалося повільним, дивним, не завжди зрозумілим і вже точно — мало чим цікавим. Мама? Близкі? Сім’я? Так, мені було просто приємно перебувати поряд із ними, а от усе інше... Я живу, ніби уві сні. Ось! Точно! Весь час здається, що можна — раз! І прокинутися. А не прокидаєшся... і думаєш: гаразд, давай подивимося, що там далі.
Слуга Гілберта щось бубнив винуватим голосом, Станіслав вийшов до нього, потім знову повернувся, підкручуючи вуса... Він щось мені знову говорив, але я тільки мовчки всміхався і кивав. Нехай собі, він хотів як краще. По-своєму, але щиро, тут нема на що ображатися чи прикро за щось тримати.
Так минуло трохи часу, навіть Гілберт замовк, дивлячись у вікно й спантеличено хмурячись. Аж раптом Томас відчинив дверцята карети, і до неї, шелестячи сукнями, пурхнули дві дівчини, обидві з прихованими вуалями обличчями. Карета миттю наповнилась легкими квітучими ароматами жасмину та бузку.
Перша, яка негайно вмостилася поруч із Гілбертом, схопила його за руку:
— Ах, дорогий сер! Я така рада новій зустрічі з вами!
Друга сіла біля мене, трохи схиливши голову в поклоні; вона мовчала.
— Ріто, ви така чарівна, навіщо вам ця вуаль? — засяяв усмішкою мій друг.
Дивився я на них і лише чомусь зітхав.
— Артуре! Передай "розу" Томасу, хай віднесе, — навіть якось докірливо Гілберт подивився на мене, — а красуням сьогодні дістанеться лев!
— Роза і лев, — раптом почув я знайомий голос, друга дівчина нахилилася і шепотіла мені на вухо, — Це ж так романтично, Артуре!

Навіть цього задушливого літнього вечора її шкіра була прохолодною, сліпучо-білою і гладенькою... гладенькою настільки, що мої пальці просто ковзали цією поверхнею, яка ніби світилася в напівтемряві кімнати, і не зупинялися. Каштанове, темне зараз волосся з тонким пахом меду й ароматом бузку розсипалося по подушці — сам не помітив, коли встиг його розпустити.
А очі... вона весь час пильно стежила за мною. Не рухалася, не відгукувалася ні на мої дотики, ні на мої рухи. Лише дивилася на мене широко розплющеними, ніби здивованими очима, бачачи щось, відоме їй одній... Я не знаю, наскільки я добре можу розуміти і відчувати, все моє колишнє життя приховане від мене завісою забуття, однак тут будь-хто, хто був би хоч трохи зосереджений не тільки на своїх власних відчуттях, помітив би цю уважну відстороненість. Цю дивну податливість, що немов каже — бери, роби зі мною що хочеш, а я простежу за тобою... І не можу сказати, щоб мені це сподобалося, скоріше, навпаки. Я і так не втрачав голову, так, тіло реагувало належним чином, доводилося весь час стримувати себе, однак це відсторонення, цей вивчаючий погляд дивним чином лише допомагали мені. Мені здалося, що чомусь очікувався інший результат, квапливий і швидкий. Неуважний до неї, наче... так, чорти смугасті, саме так! Наче вона і була, по-справжньому, тією, під чиїм виглядом потрапила в цю мою квартиру в Безіменному провулку і чия товаришка вирушила з Гілбертом у його апартаменти на всю ніч... І моя увага, моє прагнення пестити, а не хапати, дивувало її, повіки іноді тремтіли й вона навіть пару разів прикривала очі, але все ж, все ж, все ж, була разом і зі мною, і десь зовсім далеко. Я на мить завмер, потім зважився, сперся коліном у ліжко, і підхопивши її на руки, встав. Від несподіванки, але не з переляку, вона раптом сильно вчепилася в мене, очі її широко розплющилися і опинилися просто навпроти моїх. І коли я посадив її на широке підвіконня розкритого вікна, вона, прикусивши губу, раптом стала спрямовуватися назустріч моїм рухам, все сильніше і сильніше втискаючись у мене і змушуючи тепер по-справжньому втрачати голову...
— Чи задоволені ви, лорде Берлінгтон? — через деякий час раптом запитала вона мене.
— А ви, така загадкова і несподівана Надія?
У напівтемряві сяйнула її посмішка.
— На жаль для вас, мій бідний хлопчику, я не Надія. Ні ваша, ні взагалі...
— Ось як? — здивувався я, — А хто? Надін — це якесь інше ім'я?
Мадам Надін відштовхнула мою руку від своїх грудей і, потягнулася, як кішка, до тремтіння витягнувши свої руки й ноги.
— Артуре, Артуре, все ви хочете знати, навіть те, що знати вам зовсім не потрібно...
— Є десь чіткий перелік цих знань? Це потрібно, а те — не дуже.
Мені захотілося пити, я встав, натягнув ці незрозумілі труси-штани з тонкої тканини майже до колін, і пішов шукати приховану пляшку. Але знайшов тільки трохи звичайної води, ну так, хто б тут став пляшки ховати.
— Що ви там шукаєте? — сіла на ліжку Надін.
— Та ось, думаю, потрібно завезти сюди пару пляшок хорошого вина, а то тільки вода одна залишилася.
— У вас тут, з мілордом Гілбертом, вони навряд чи надовго збережуться.
— Хочеш води?
— Дякую, — вона не соромилася своєї наготи, і я, із задоволенням розглядав, як вона п'є, впускаючи важкі блискучі краплі на білосніжні, що навіть світилися в темряві, груди... Дивно, я озирнувся у вікно, так, це світло від вуличних ліхтарів дозволяло роздивитися все, на ніч потрібно засмикувати важкі завіси...
— Не можу сказати, що ми багато п'ємо... та й не так часто тут з'являємося, — я дивився і дивився на неї. Якби я був художником, малював би тільки такі картини. Втім, ні. Мені раптом згадалося бачене колись, кольорова суміш фарб, пориву, руху і повітря... Вільям Тернер, навіть майнуло прізвище, але я прогнав непотрібні зараз спогади. І повільно наблизився до неї. Вона знову дивилася на мене з якимось німим викликом, але тепер я вже знав з чого потрібно починати...
— Мене чекають... — прошепотіла вона, проте не пручалася, коли я став гладити її ноги.
— Можеш крикнути у вікно, щоб не переживали, — сказав, сідаючи.
Відкинувшись і навіть немов прогнувшись, вона вже не захотіла відповідати...
— Ти навіть не запитаєш, чи часто я так роблю? — запитала вона через деякий час, неквапливо одягаючись.
— Робиш як? — запитав я, продовжуючи на неї дивитися.
— Ховаюся за маскою і видаю себе за одну зі своїх дівчаток, — деталей жіночого гардероба було так багато, що в мене була ціла вічність, щоб поспостерігати за всім цим процесом, та ще й вивчити деякі.
— Навіщо мені це знати? — здивувався я, — Говорити тобі — ах, як це недобре? Або, розкажи, як це? Ти мені краще інше скажи, як так виходить, що ти не Надія, але Надін?
— Артуре, я хотіла вгамувати вашу цікавість, а ви... прибери руки, мені вже час йти!
— Це безкорислива допомога, всього-то!
— Знаю я цю допомогу! Я розумію, що у вас давно нікого не було, але вже втомилася.
— Бачиш, ти відповідаєш на одне питання, але не відповідаєш на інше.
Вона завмерла і повернула до мене голову.
— І що ж я відповіла?
— Важливіше, на що ти не відповіла, Надіє.
— Я не Надія.
— А хто? Що за ім'я тоді?
— Це прізвище, дурненький!
— Дурний ви? Чи дурний ти?
Вона тихо розсміялася.
— Дурненький взагалі! Це просто прізвище, але вам нікому це на думку не спадає, так?
Я схопився і сів по-турецьки, схрестивши ноги. По-турецьки? Туреччина — це що? Стамбул? Порта? Втім, гаразд.
— Ти навіть не уявляєш, що нам може спасти на думку, — замислено протягнув я.
Вона неголосно пирхнула.
— Дуже навіть уявляю. Он, вбив собі в голову... — раптом відчув, як вона гладить мене по щоці, — мене звуть Аделіна, допитливий лорде Берлінгтон.
— Аделіна? — перепитав я, ніби смакуючи це ім'я, — Гарне ім'я, чому ж...
— "Отже, почнемо: леді Аделіна, Амондевілль була вельми знатна, Її нормандський гордий рід старовинний, Великі прикрашали імена..." — процитувала когось Надін, стоячи в одних панчохах і тонкій сорочці, може тому вірші здалися мені надзвичайно привабливими, хоча її голос, якесь почуття, що зазвучало в ньому, змусили мене промовчати.
— Називайте мене мадам Надін, мій друже. Так буде правильніше, — вона почала одягатися якось навіть швидше.
— Як скажете, — тільки і міг відповісти я.
Не думаю, що варто лізти людині в душу, коли... коли... не знаю я, коли! Ось просто іноді цього не варто робити і все тут!
— І ще, мілорде. Смію сподіватися, що вас не утруднить розлучитися зі ще одним левом.
Надін натягнула нижню сукню і повернулася до мене спиною.
— Допоможи зав'язати, — сказала вона.
Я забарився.
— Лев? — тільки і запитав.
— Звичайно! — відповіла вона рівним голосом, — Має ж дівчина, яка провела з тобою ніч, отримати хоч щось за це? Тим паче, якщо її навіть до тебе не допустили.
— Ах, так. Зрозумів, — здогадався я, ляснувши себе по лобі і чесно намагаючись допомогти їй одягнутися, — Не дійшло одразу...
— Здивувався, що я раптом захотіла отримати з тебе грошей за цю ніч? Чому? Я ж дбайлива господиня, на відміну від такого собі Берлінгтона. І хочу, щоб моє підприємство процвітало.
— Ти їх кудись потім прилаштовуєш? — очі давно звикли до напівтемряви кімнати, але в поводженні з цим одягом потрібна була справжня вправність і досвід, у мене його, як я вже зрозумів, було недостатньо.
— Відколи тебе стала турбувати їхня доля?
— Мене багато чого тепер турбує, ти так і не зрозуміла, що маєш справу зовсім з іншою людиною?
Вона завмерла. Потім повільно повернулася до мене.
— Помітила. Інакше б мене тут сьогодні не було. Але це зовсім не означає, що я буду тут завтра або післязавтра...
— А ти цього хочеш? Або тобі цікавіше було б у якомусь іншому місці?
Я підвівся і став навпроти неї. Ми так і стояли деякий час, розглядаючи одне одного в напівтемряві кімнати, повної невисловлених слів і неяскравого світла далеких вуличних ліхтарів.
— Це була хвилинна слабкість. Може ж слабка жінка бути спокушена молодим, багатим і відомим знатним лордом.
Здається, я сьогодні вже чув схожі слова, і не можна сказати, що вони мені сподобалися ввечері більше, ніж уранці.
— У тебе їх буває там, на Садовій, чимало. І ти знову не відповіла, Аделіно.
Вона здригнулася.
— Артуре, будь ласка, називай мене Надін. Якщо вже так кортить — Надія.
— Як вам буде завгодно.
— Мені буде завгодно саме так. Жакоб чекає... Слухай, до такого собі Трістана, який заявився на Садову, прийшла в гості Ізольда. А на ранок, з'ясувалося, що немає Трістана, немає й Ізольди, і ніколи не було.
Я подивився в її очі.
— Завжди щось та залишиться. Нехай навіть приємний спогад про коротку зустріч...