Глава 12. Скачки

Що таке скачки? Досі я якось узагалі не замислювався над цим питанням. А може й замислювався, але вже не пам'ятав, ну так це вже не важливо. Для мене скачки — це, насамперед, коні. Я чомусь собі одразу уявив саме їх, що мчать на повен дух у клубах піднятого пилу, ронячи піну і гризучи вудила... Або мундштук, плутаю ще ці назви. Виявляється, для інших це щось інше, для них — це цілий світ. Ні, не так! Це справжній храм, а не якісь там світ. Саме так! Вже на під'їзді до цього місця їх охоплює якесь дивне нетерпіння, вони стають напруженими, захопленими або знервованими, все залежить від того, яку жертву і кому вони збираються принести в цьому храмі. Натовп біля кас жертвує щось богу вдачі, хоча тут під його маскою ховається лише божок легкої наживи, що потирає руки. Дехто жертвує чванливості й гордості, інші, навпаки, шукають хто б їм самим дещо пожертвував, волаючи до свого спритного, непомітного божества... загалом, це справжній храм і є. На вигляд зовсім непоказний, просто велике поле на краю міста, з легкою огорожею і внутрішнім овалом бігових доріжок, і всього дві значущі споруди, кожна з яких все одно має вигляд тимчасової — це стайні, досить довгі, просторі, з великими бочками води поблизу, і трибуна. Містка дерев'яна трибуна з двох ярусів. Нижній — для простої публіки, тут лише три великих, довгих сходинки щоб більше народу влізло, а інший для публіки багатшої — тут і лави є, в кілька рядів, і навіс прикриває зверху від палючого сонця, та ще й продавці снують туди-сюди, пропонуючи охопленій тривожним хвилюванням публіці, то якісь папірці, то льодяники, то прохолодну воду, а також тютюн, горілку, пиво, пироги та інше, інше, інше, та ще й за такою ціною, що той самий божок наживи, що сидить внизу біля кас, ні-ні, та й поглядає нагору, шанобливо прицмокуючи, коли чує вартість усього цього...
Карету довелося залишити трохи віддалік, де теж додумалися поставити навіси, щоб хоч якось сховатися від спеки. По суті, тут же був просто пустир, шматок степу прямо біля міської межі, неабияк витоптаний, але рівний. До міста було рукою подати, Портофранківська вулиця проходила поруч, однією стороною тікаючи до моря, іншою в бік залізничного вокзалу, вдалині виднілися будівлі в'язниці і ще якісь невеликі жовті будинки, які я запам'ятав, коли ми якось проїжджали повз них. І ось для  цього поля, по якому вітер, якщо сильно захоче, зможе ганяти справжні хмари пилу, потрібно було одягатися як на променад бульваром і Дерибасівською? Утім, усі мої сестри мали задоволений вигляд і з цікавістю поблискували оченятами на всі боки, при цьому чинно ступаючи під руку з... ну, Шарлотті довелося йти попереду з Гілбертом, а я йшов з Олісавою і Вікторією. Збоку і попереду йшли лакеї, так що ми мали вигляд представницької делегації й самі удостоювалися поглядів та уваги публіки, що дуже надихало сестер. Вони бралися йти рівніше, дивовижним чином дивлячись і собі під ноги, і навколо з-під приспущених вій. Утім, іти довелося недалеко, до трибуни. Гілберт озирнувся на мене, розгублено подивився на натовп біля кас. Він що, хотів зробити ставку?
— Артуре! Ми можемо на кого-небудь поставити? — зашепотіла мені Ліса, яка йшла ліворуч від мене.
— Ти пропонуєш нам прорватися через цих божевільних? — іронічно подивився на неї я і кивнув на натовп. Народ там рвався до кас, активно працюючи ліктями, декого навіть випихали, неабияк уже пом'ятих, інші й самі вискакували, скуйовджені, немов горобці навесні...
— Що ти! — кинула на мене здивований погляд моя середня сестра, — Нагорі ж будуть букмекери теж.
Оплата за вхід на трибуну виявилася чималенькою, от би ніколи не подумав. А номерів на квитках чомусь не знайшов, хоча й чекав, утім, у мене був у напарниках цілий ротмістр Станіслав Гілберт, а цей жук найкращі місця знайде швидко. Ледве тільки посадили сестер, як він одразу до мене підійшов:
— Ставимо, Артуре? — тихо запитав, а в самого очі горять, азартом просто бризкають.
— Розпоряджайся тут, я не надто добре розбираюся, — відповів я йому, озираючись на всі боки.
Він вмить кивнув, широко посміхнувся моїм сестрам і одразу ж кинувся кудись убік.
— Так, сестриці, — зітхнув я, — Давайте ви кожна будете самі розпоряджатися що і як. А я просто спостерігатиму.
— Невже?
— Артуре! Я можу ставити?
— І я?
— Ну, чесно кажучи, для мене все, що відбувається, ніби вперше. А вже знати, що і як...
Гілберт повернувся швидко, тягнув із собою якогось служку, який пропонував папери, точніше аркуші з описом сьогоднішніх забігів та учасників.
— Пані, тримайте їх при собі. Скоро буде виводка, дивіться в обидва, якщо подобається якийсь кінь — запишіть... Артуре, ти взяв олівець?
— Думаю, що в того приятеля, який стоїть за твоєю спиною, можна і на олівці розжитися. А що потім?
— Що ти маєш на увазі? — взявся обертатися Гілберт і шукати цього служку, який уже комусь поблизу штовхнув ще купу своїх папірців.
— Артуре, — помахала мені Шарлотта, — потім ми поставимо деякі суми...
— Ні, я це зрозумів, — холоднокровно їй відповів, — Тільки доведеться спускатися в касу?
— Та далася тобі вона! — махнув рукою, обертаючись до мене Гілберт, — Он там є верхній букмекер, ще не вистачало нам із тобою внизу юрмитися...
Верхня трибуна поступово наповнювалася публікою, тут були доволі поважні пані та панове, одягнені як на прийом або тримали себе, ніби з прийому. Якийсь хлопець став нижче перед нами, він як вчепився в поручні, так і застиг на довгий час, з нього можна було виліпити скульптуру й назвати її, наприклад, Напружене очікування. Волосся в нього було жовте та довге, до плечей, капелюха не було, він стояв так зсутулившись, що воно сповзло вперед, ніби відкриваючи шию під сокиру ката... брр, які дурні аналогії в мене полізли. Але особливо роздивлятися було нікого, люди просто проходили, витріщатися на них якось було не з руки, коней не бачив, лише по біговій доріжці ходять парочка людей, але вони не особливо-то ганялися, і не змагалися хто швидше зробить коло, тож і дивитися було ні на кого і я став відверто нудьгувати. Однак, раптом усе змінилося. Недалеко від нас, я побачив знайоме обличчя, тому навіть не витримав і посміхнувся. І це знайоме обличчя теж мене побачило, але, швидко зігнавши посмішку, заходилося відвертатися і прислухатися до того, що говорив її супутник, якийсь досить літній чоловік, сивуватий, із жовтуватими вусами, але в гарному костюмі.