Глава 11. Спокуса

Буває ж так, за цілий день набігаєшся, втомишся, ввечері очі вже просто заплющуються, так спати хочеться. Здається, що варто тільки присісти, так і заснеш, але як доберешся до ліжка, так тут і сну ні в одному оці! Покрутився, повертівся, а не спиться і все. Плюнув, підвівся і увімкнув лампу. От, крутись тепер, як дурень. А хто винен? Сам! Ні, так-то, звичайно, все трохи по-іншому вийшло. Увечері я сам відіслав обох Бартонів відпочивати. Гості наші вирушили в гостьове крило, вони залишалися в маєтку на ніч, але будинок був таким містким, що ми б іще багатьох прийняти могли без жодних утруднень. Зате дехто без цих ось утруднень скористався відсутністю мого камердинера, який якимось чином, але примудрявся контролювати коридор до моєї спальні. А тут упустив дещо. Точніше, декого. Про що вона взагалі думала? Вирішив я, значить, прийняти ванну. Ну немає тут поки що душу, каналізація в будинку зроблена, а з водою напряг. У кімнатах умивальники стоять, які наповнювати потрібно, а ось для душу ніхто не подбав, та й пристойний бак потрібен. Ще й з підігрівом. Ось якось не доходили руки в мене до цього поки що, всі ці танці з фінансами й сукнями весь час забирали. Наберуть ванну і помиєшся, тим паче, що гарячої води якось і не сильно багато потрібно, літо ж, тепло. При цьому і якось змити з себе всю цю воду з милом хочеться! Став вимагати відро з водою і ковшик, сиджу потім, обливаюся. Ні, треба б дізнатися, як провести воду. Ось упевнений, що тут простим рішенням не обійтися, воду ще підняти до рівня третього поверху потрібно... або, хоча б, другого. А значить, якийсь тиск потрібен... такий ось, як у Іванни. 
Сиджу, значить, у своїй ванні. Відмокаю, нікого не чіпаю. Не ганяю. Не... Загалом, валяюся у воді й просто відпочиваю. І бути нікого в мене не має. Наповнити ванну — наповнили, а далі мені ніхто був не потрібен. Раптом, чую якесь шорхотіння... Ванна в мене трохи відокремлена від кімнати, тут іще щось на кшталт гардеробної є, а ще унітаз справжній, який я не відразу знайшов. Зі змивом, ясна річ, тієї самої, умивальникової системи ручного наповнення. А ванна трохи далі. І ось, шурхіт чую, а хто там шарудить — не бачу. Страху не було, більше здивування, пістолет поруч лежить, і я його в руки взяв. Потім двері так — цик, і зачинилися. Ну, думаю, це мої речі чисті принесли, подбали про лорда. Але поки що не розслабляюся, тримаю пістолет. І тут раптом у дверях... на тобі...
— Ти що це? Га? Ти чого тут?
Самому гидко стало, що таке вголос белькочу. Але як інакше, коли просто в цих ось дверях справжня розпуста відбувається! Волосся розпустила, стоїть в одній нижній сорочці з рукавами і до щиколоток... А сама червона, ніби на сонці згоріла. Очі тільки з-під волосся так і зиркають. Під сорочкою, дивлюся, нічого немає. Не надто щільна вона, дуже тонка, тож і придивлятися не потрібно. А я ж, не святий подвижник... Уху-ху...
— Ви сказали, щоб я подумала...
— Ні! Я сказав інше, що мене так не влаштовує!
Ну от! Що за мода тут же якісь образи влаштовувати. А найголовніше, через що!!!
— Я чим погана... потвора хіба яка...
— Так. Ти хоч двері зачинила?
— Так, мілорде.
— Ну, добре, — поклав я пістолет, — Давай поговоримо про це.
— Чому?
— Що чому? — трохи роздратовано перепитав.
— Тільки розмовляти будете?
— Іванко, зрозумій дуже просту річ, ти працюєш у мене покоївкою. У тебе непросто з сім'єю, і ця робота для тебе важлива. Я все правильно сказав?
— Так...
Притулилася до дверей, наче її навіть погладжує, а в мене ніби волосся дибки... Ні, не буду на неї дивитися.
— Тож вийде, що я скористаюся твоїм становищем. А я так не хочу!
— І що ж робити? — сумно запитала вона.
— У сенсі що робити?! Ми ж говорили з тобою, ти працюєш, ми шукаємо тобі щось цікаве, а потім ти стаєш самостійною...
— Навіщо? До чого мені ця ваша самостійність?
Я навіть злегка сторопів.
— А що тобі справді потрібно? Переспати з лордом, щоб потім бути відставленою? Чи може ще народити дитину, щоб самій виховувати й усі в тебе пальцем тицяли? Ти он яка, молода і симпатична, зможеш без зусиль знайти собі гарного чоловіка. А я допоможу.
— Так ви ж й потім допомогти зможете...
Ні, ну ти диви яка!
— Стоп! Ану сядь! Куди?
Взяла і сіла на край ванни. Руде волосся розметалося по плечах, сорочка натягнулася, груди просто перед моїми очима гойдаються в такт диханню. Хоч маму клич, просто відчуваю, як мене охмуряють!
— Послухай мене. Справа не в тобі. Ти дуже приваблива дівчина, однак ти наче моя підлегла. Розумієш? Це неправильно, користуватися своїм становищем. Мені так не подобається. Не розумієш?
— Не дуже, — зітхнула вона й обережно провела рукою по воді. Я-то ноги схрестив, ховаю особисте надбання, але почуваюся при цьому якось не надто впевнено. От же Євині доньки, вміють же іноді поставити в незручне становище. Якщо, звичайно, не почати кричати, тупотіти ногами... Так, вона просто чутиме мою невпевненість і це тільки ще більше її розпалюватиме... 
Що робити? А якщо по-іншому?
— Гаразд, — сказав я, — Добре. Справа твоя, що тут подієш.
Глянула на мене уважно, немов в очікуванні.
— Знімай сорочку, — кажу і дивлюся їй в очі.
Ага, щось у них промайнуло, заметушилося.
— Знімай. Якщо ти готова, то хай так і буде.
Беру, встаю з ванни й таким ось мокрим і абсолютно не одягненим Аполлоном сідаю поруч на борт. Ванна, треба сказати, така пристойна. Велика, металева. Тут і вдвох можна легко розміститися. Що ж... 
А в її очах паніка, не знає, куди й дивитися. Дихає прискорено, руки інстинктивно притискає до грудей, ніби я вже збираюся здирати зараз із неї цю сукню.
— Знімай! Я-то, як бачиш, перед тобою сиджу, як є, голий.
— Але... Як же... Я так не можу. Не можна.
І починає відвертатися. Зітхнув, підвівся і пішов шукати рушник, щоб замотатися. Нічого тут своїми дзвіночками дзвонити.
— От і я кажу, що не можна, — м'яко їй кажу, — тому тихенько повертаєшся, одягаєшся... і марш звідси бігом! — додав металу в голос.
Раз, і вимелася з ванної. Сподіваюся, вона не вискочила як була. Зазирнув обережно... Ні, одягається швиденько. Ну й добре. 
А ось я почуваюся повним ідіотом. Хоча... Ні, це просто жаль. Насправді, головне, що немає цього дратівливого почуття незадоволення від самого себе. Що ідіот начебто підозрюєш, але все ще сумніваєшся. Тепер ще від Іванки двері зачиняти доведеться, ще й ланцюжок такий поставити, щоб щілинку відчиняти, значить, і дивитися, чи немає там її вже взагалі без будь-якої сорочки...
Так, я мотнув головою, відганаючи таку чудову картину. Пішла і пішла. Тільки сон перебила, ну і гаразд. Хіба був у мене інший варіант? Покористуватися дівчиною... ні-ні, не по мені це. Мені є про що замислюватися і без цього. Ось, наприклад, лампа. Взяв і увімкнув. Можна ще й верхнє світло увімкнути. І мені це якось звичайним здається. А ліхтарі й лампи, з якими ходять? Начебто, вони теж зрозумілі, але якось тут не б'ється... Воду, он, у спеціальній ємності нагріту можна отримати. А як вона гріється? Каміни в будинку є, але великих запасів дров на зиму я ніде не побачив. При цьому, якісь є пластини за дерев'яною обрешіткою в кімнатах. Реджинальд казав, що в холоди тільки запускається, від манопроводу працюють. А як, мені так і не стало зрозуміло. Манопровід... що воно таке?
Скільки я вже тут? Максимом чи Артуром... Але нічого про себе так і не зрозумів, все бігаю кудись вирішувати проблеми, які через день здаються вже й не такими важливими. Мені що важливо? Хто я? А хто я? Як мені це дізнатися? Мене ось впізнали, то що ж мене самого це мучить? Дивна лінія на нозі, дивні шрами на тілі, я їх усі навіть і розгледіти не можу... І чому мене не залишає відчуття, ніби все навколо для мене нове і чужинне? А при цьому, якщо не замислюватися, так навіть поводитися якось інакше можу, говорити щось, відчуваючи ніби себе трохи збоку, а іноді наче іншим... Може, саме з цим мені потрібно розбиратися насамперед? Але як? Як?!
Я навіть почитати щось не встигаю, заліз пару разів до тієї бібліотекі, знайшов пару цікавих книжок і відклав собі, але читати можу лише уривками. Ось хоч зараз бери й читай, поки вночі ніхто не припирається з розпитами, проханням погуляти, щось запитати, почути розпорядження... Що робити з молоком, якщо його зараз є багато, а потрібно в маєтку мало? Ні, ось терміново, давай лорде, відповідай! Або, як часто сторожам уночі обходити маєток? Нормально так, вони, значить, вирішили, що їм потрібно вночі ходити по всіх цих стежках і дивитися, щоб ніхто не заліз. Ніби вони в темряві взагалі когось побачать! Ходять по двоє з ліхтарем, більше трясуться, ніж когось шукають... 
Загалом, купа роботи. Додати відставників до сторожів. Закривати повністю всі ґрати на ніч і контролювати лише внутрішній простір, а зранку починати обхід...
Втім, від цього не втечеш. А ледве голову від цих справ відірвеш, як питання виникають. Накочують як снігова куля. Ким замінити Камницького? Що робити далі? Чому так буває тужливо і нудно? Куди подівся той мільйон? Ось, до речі! 
Взяв лампу і вирушив у кабінет. В одній кишені халата ключ, в іншій пістолет. Прийшов, сів біля сейфу і на нього дивлюся. Так і є, ключ марний без знання буквеного коду. Мабуть, при його наборі відкриються ці невеликі дверцята, за якими буде замкова щілина для цього ключа. І не зіб'єш її ніяк, вона внутрішня, не відігнеш, стоїть міцно. По стінках постукав, звук такий... не знаю, який має бути з різної товщини стінок, але цей взагалі не давав жодного гулу, відлуння... стукай собі й стукай. Наче в цільний шматок заліза грюкаєш. Сам же сейф хороший... масивний, не уявляю навіть, чи можна його, наприклад, витягнути й перевернути. По-моєму, так він просто в будинок якось вбудований. А головне, чи є там мільйон? Схоже, Едварду відкрити сейф не вдалося, а Камницькому? Цікаво, а для чого йому взагалі знадобився цей сейф? Настільки, що він готовий був підкласти під старшого Берлінгтона свою коханку. Він щось знав? Він бачив у ньому ці гроші, які батько отримав, продавши цінні папери? Тільки, на біса ж, було потрібно це робити? Лорду Берлінгтону раптом знадобилася готівка, настільки сильно і настільки велика сума, що він навіть вилучив придане своїх дочок. Навіщо? І що, якщо ці гроші так тут і лежать?
Я нетерпляче пововтузився в кріслі, розглядаючи це металеве чудовисько. Як же бути? Сидів і тупо стукав, розглядаючи ці руків'я з буквами. Вони теж викликали в мені дивне почуття. Ні, не впізнавання, а розуміння. Наче я десь про таке чув. Ось Гілберт мені щось розповідав про якісь оздоровчі салони, ніби розумію, про що йдеться, але вислизають деталі й деякі принципи дії, чи що... Скільки тут літер-то, на кожній? Вісім? Ну, так це не так багато комбінацій виходить... Якщо порахувати. Можна взяти й спробувати підібрати... Підібрати? Оп, а навіщо тоді просто так клацати? Якщо це механічний пристрій, то при правильному виборі він хоч якось, але спрацює. А які ще бувають пристрої? Якщо не механічні, то на мані цій... Манопровідні? Тоді просто відключити можна було б. Ні, тут має бути механізм. А раз так, то беремо, акуратно крутимо коліщатко і слухаємо... У будинку тихо, за вікнами теж стоїть оглушлива тиша. Саме час для зломщиків сейфів. Сиджу, притулився до сейфа, як до рідного, і тихенько ручку цю обертаю... 
Треба ж, є! Є легеньке клацання, ледь чутне! Так, це стає цікавим. Ану! Мільйончик, іди-но до мене... Хоча, що мені з ним робити? На що витрачати? Правда, краще, коли є що витратити, але не потрібно, ніж коли потрібно, а нічого... Ось! Тепер і друге клацання! Так зрадів, що став чути, як у тиші весело стукає моє серце. Треба б якось спокійніше, інакше нічого й не розчую. Мені вдалося впоратися з хвилюванням, але провозився я з третім найдовше. Зате четвертий підійшов практично відразу. Пролунав неголосний брязкіт, який у цій тиші пролунав як гучний постріл. І... ось вона, замкова щілина для ключа. Що ж, вставив у неї ключ. Прокрутив, хоча довелося докласти сили. Дверцята й відчинилися. Серце моє знову заколотилося, я в передчутті зрадів, зазирнув туди й... і...
І нічого не виявив. Ні, не те, щоб зовсім нічого, тут лежало кілька паперів, однак не було грошей, папери ці не були якимись акціями чи ще чимось. Це була просто метрика, як я зрозумів. Досить старий жовтуватий папір, не надто гарний почерк... Схоже, це було свідоцтво лікаря про народження дитини, а також папір про визнання батьківства. Однак же, знайомих мені імен тут узагалі не було. І я відчув жахливе розчарування. Сиджу, як ідіот, вночі сейф зламую. Свій! Ох-хо-хо... Я машинально переставив та запам'ятав літери, які були потрібні для відкриття, сходив за документами на маєток і всіма тими паперами, що мені вручив нотаріус, поклав на іншу полицю і закрив знову той сейф. Прикро. Мільйона немає. Або витягнув хтось, або його сюди так ніхто і не поклав. І тут облом, нікого звинувачувати, крім самого себе. Що ж, пора спати...
У всьому блиску сяйва нового мундира, дуже рано-вранці, годинках так об одинадцятій, якраз після того, як ми з його милістю, генерал-хорунжим Миколою Несвіцьким поснідали і я провів старого помилуватися морем, у маєток із шиком прибув сам Станіслав Ґілберт. Пані всі снідати зволили по кімнатах якось окремо, після чого взялися про щось теренькати в салоні, а ми влаштувалися на терасі. І тут Ґілберт повідомив, що у нього на сьогодні намічена зі мною ціла культурна програма. Він вирішив відвідати іподром, на якому сьогодні були перегони. Мені здалося, що кидати гостей якось не надто зручно, але вони й не збиралися затримуватися, генерал із дочкою вирушали відвідувати ще когось у місті, а потім збиралися повернутися до себе. Планів Радослави я не знав, але її кучер уже з самого ранку стирчав біля готової до відбуття карети, залишалося лише почекати й розкланятися. Так я і не зрозумів, для чого вони здійснювали таку подорож, утім, було чим забивати собі голову. А ось сестри мої, висипавши на вулицю проводжати гостей і почувши куди ми збираємося, взялися на три голоси вимагати взяти їх із собою. Гілберт сяяв, звичайно, своєю фірмовою усмішкою, але шепнув мені, що взагалі-то планував після скачок продовжити розважатися в іншому товаристві на знайомій вже мені вулиці. Але як було не взяти їх розважатись? Тим паче, що Гілберт прибув на своєму видатному екіпажі, з козлів якого на мене боязко дивився його кучер Томас, от і добре, значить запам'ятав, що я йому казав.
— Дорогі мої сестри! — сказав я, ледве карети гостей зникли з поля зору, — Ми з паном ротмістром раді скласти вам компанію, проте...
— Артуре! Ну, будь ласка! Ми й так із дому рідко виїжджаємо!
— Ви мене не дослухали. Просто я ще вирушаю після скачок по справах, а от ви повернетеся додому.
— Самі?
— Чому ж? Саймон і Олівер поїдуть із вами. Згодні? Їдемо?
Дарма я думав, що вони вже зібрані і тепер можна вирушати. Ні! Тепер потрібно заново переодягатися, та ще й камердинерок із собою брати.