Глава 10. Урочиста вечеря

Наша обідня зала виглядала якнайурочистіше. Вона й так вражала своїми розмірами, гарним каміном з вишуканою решіткою, а також доволі цікавими картинами на стінах, із зображенням різних пейзажів та натюрмортів, а зараз, накритий стіл, високі свічники, виставлені і на ньому, і розставлені на маленьких столиках біля високих, але вузьких дзеркал, що висіли на стінах, білі скатертини, ошатні лакеї — все це робило вечір якимось святом. Бартони, які мали дуже імпозантний вигляд, взяли на себе обслуговування мене і старого сивого генерала Несвіцького, який прибув разом зі своєю донькою. Навіть Гапка сьогодні не гасала, як ошпарена, а ступала тихо, повільно й урочисто, хоча і з'являлася в їдальні нечасто. Можливо, тут їй пощастило, сьогодні було кому допомагати, а основну роботу на кухні взяла на себе привезена Реджинальдом Алґе Катилюте, кухарка з ресторану, точніше, одна з кухарок. Як сказав Реджинальд, з її наймом не виникло жодних складнощів, чому вже здивувався я, але він мене запевнив, що рекомендації у неї є, і гідні. Втім, вибору в мене все одно вже не було. Почувши поставлене завдання, вона навіть зраділа, з готовністю зайнялася своєю справою на кухні, щоправда, не дуже задоволена всім, що там знайшлося. І зараз вона проходила серйозну перевірку своїх умінь. Ні, справа була не в мені, звичайно, тут, ймовірно, мама була навіть набагато прискипливим критиком, ніж її гостя. Прибула подруга Аґнесси Берлінґтон до нас теж не сама, а разом зі своєю вихованкою, що мене навіть спочатку дуже напружило. Однак, потім я себе заспокоїв, мене-то точно ніхто силою одружитися не змусить, з такою думкою вечеряти було набагато веселіше. Навіть не так дратував костюм, можливо, вже звик до тугого коміра і сюртука, що дихати давав легенько та потроху. Ну, сьогодні ґудзикам на ньому доведеться несолодко. Хотів я запросити ще й Ґілберта, але він сказався зайнятим, тільки надіслав записку, що неодмінно прибуде завтра. Ну, тоді сам винен, ось завтра й буду йому розповідати, чим сьогодні годували. Алґе розстаралася, на мій погляд. Гості теж виглядали досить благодушно, хоча, природно, я був у центрі їхньої уваги, доводилося навіть не їсти, а так, лише злегка поскубувати, щоб не намагатися потім швидко ковтати великий шматок відповідаючи.
Радослава Богданська виявилася дамою маминого віку, дуже елегантною і досить симпатичною, вона дуже приємно всім посміхалася, але при цьому її усмішка не виглядала штучною чи якоюсь формальною. Видно було, що маму бачити вона дуже рада, хоча голова її постійно поверталася, допитливо роздивляючись то її, то мене. Вони навіть були чимось схожі, хіба що у Радослави очі були пекучо-карими, вона й зараз могла подивитися ними дуже виразно, а вже раніше, напевно, це був просто постріл наповал. Бац! І лежить шанувальник біля самих ніг. Миленька молода вихованка її поводилася тихіше води, нижче трави. Звали її, здається, Лада, очей вона весь вечір практично не піднімала і я навіть подумав, може ця Радослава ще той тиран, так її затюкати. Сиділа ця вихованка від мене максимально далеко, на іншому боці столу, але не навпроти, хоча сама Радосава розташувалась поруч зі мною. Гості взагалі всі були від мене справа, сестри зліва, а мама напроти. Це мало щось означати? Все одно ніхто не пояснив, та й я не надто б почув, вся моя увага була зосереджена на тому, як правильно їсти і встигати щось відповідати. Добре ще, хоч генерала поруч не посадили, бо він виявився найбільш балакучим. 
Миколі Несвіцькому було, як мені здається, вже років під сімдесят. Трохи вищий зростом за свого брата, але такий же підтягнутий, він трохи горбив спину, а так виправка була хоч куди. Над його водянистими очима нависали великі такі сиві брови, що далеко виступали вперед, і коли він щось питав і злегка примружував очі, ніби вів допит, вигляд ставав такий суворий, що хотілося схопитися й братися тут же виправдовуватися. Зате коли він сам щось слухав, вони злітали високо вгору, очі округлялися, рот його відкривався і старий генерал мав при цьому досить кумедний вигляд. Вікторія та Олісава, які сиділи навпроти, весь час лукаво на нього поглядали та хіхікали, втім, по-моєму, старому було від цього тільки веселіше, і він їм навіть підморгував. Від чого вже нервувала Шарлотта, мабуть боялася, що просватає. Донька Несвицького, пані Теодора Зубенко, яка прибула разом з ним, зовсім була на нього не схожа, хіба що деякою сухорлявістю та жвавістю характеру. Чесно кажучи, всі вони мені спочатку не сподобалися вже одним фактом свого приїзду, проте зараз, незважаючи на необхідність поводитися дуже пристойно, як наголосила мама, не викликали вже такого роздратування, а навпаки. Ну, а ще, це було важливо, стало набагато спокійніше від того, що Щиглик із вартовими цілком вдало відвіз цінні папери Бродському, і тепер мені вдалося вирішити одразу два завдання, головне з яких — це оплата привілею. Втім, головне завдання було в іншому, але думати про справи зараз не хотілося. Та й можливості мені не давали.
— Чудова штука, цей галантин, — сказав Несвіцький, зсунувши брови і повернувшись до Радослави, що сиділа поруч, — ось не все французьке вигнали, і відмінно.
— Тату, спробуйте тепер юшку, у неї дуже оригінальний смак, — відволікла його донька.
— Хм... Цей консоме теж непоганий, — неголосно сказала мама, ніби сама собі.
— Вже краще за той, яким нас частували на твоїх заручинах.
— Артуре! Ти що, подавився?
— Ні, мамо, — витер я серветкою сльозу, що навернулася, — просто мені дуже цікава ця тема.
— Заручини? Ех, діло молоде, — встряв генерал, — Ви ось, зараз, не розумієте, як важливо було... що? Юшка?
Радослава з усмішкою подивилася на Несвіцького, потім повернулася до мене.
— Так, Артуре. На заручинах вашої матері трапилася якась дика неприємність із закусками. То їх затримали, потім супи понесли такі собі...
— Радо, припини! Не ганьби Руссетів. Вони просто не могли оговтатися від того, що до їхньої доньки вирішив посвататися сам лорд Берлінґтон.
— Тим більше, вже зарученої.
— Радо! Що ти таке кажеш! - трохи занервувала мама.
— Цікаво! Цікаво! Розкажіть! — підключилися мої сестри.
Я лише полегшено зітхнув. Ні, я розумів, що цей візит неспроста, що тут вдієш, Аґнесса Берлінґтон вважає, що її синові потрібно одружитися якомога швидше, тому покликала на допомогу своїх добрих знайомих. Не зрозумів тільки, яким тут боком Теодора, але ось подруга матері, із знатної сім'ї, це вам не кіт чхнув. Ех... Одружитися, одружитися? А чи треба мені воно?
— І я, значить, беру цю псину, а вона так виє тихенько і...
— Тату! Не за столом же! - обурилася Теодора.
— Так це про собачок! - зробив невинний погляд старий генерал.
— Залиш їх, будь ласка, дівчатам вони не надто цікаві.
Виставлені спочатку закуски, той самий галантин з дичини з вишневим соусом, усяке м'ясне асорті та різні сири, тепер змінили супи в невеликих тарілочках, що було дуже зручно. Я не скуштував того консоме з кнелями, а ось юшка мені зайшла. Свіжу рибу нам поспіхом доставили зі щигликівських куренів, зварена з лимоном та шафраном, вона здалася мені дуже смачною. Чесно кажучи, я не надто й переживав, якою там гостям видасться кухня, це більше хвилювало маму і, меншою мірою, сестер. Однак, коли почали третю подачу, коли на столі з'явився справжній ростбіф із хріном, смажені перепели із соусом із лісових ягід та розмарину та запечена камбала, тут мені подумалося, що дарма я не вигнав стару кухарку раніше. Ну ось! Ще й салати є! Це вам не вівсянка...
— Сер! — схилився до мого вуха Бартон, — Ви не могли б спуститися в хол на хвилинку.
Ось як так! Тільки зібрався насолодитися, так би мовити, становищем лорда...
— Артуре? — подивилася на мене мама, але я посміхнувся їй, сказав, що на хвилинку і вийшов.
— Поліція, сер, — повідомив мені старий дворецький.
Так, тепер він став повноправним дворецьким, хоча, насправді, я б не хотів, щоб він багато на себе звалював. Що ж, поліція, зрозуміло чому з'явилася...
— Інспектор поліції, сер!
— Може, увійдете? У мене сьогодні гості, я б не хотів надовго їх залишати.
— Пробачте, мілорде, але тут така справа, що вона не вимагала зволікань. Ваш керуючий, Адам Камницький...
— Так? — подивився я на нього.
Імені його я так і не розчув, другий взагалі був звичайним постовим, надивився я вже на їхні мундири. Прибули не екіпажем, а верхи, ніби поспішаючи мені повідомити карколомну новину...
— Ваш керуючий мертвий, сер! Його знайдено у своєму будинку в Маяках. Нам телеграфували.
Я злегка насупився. Дивна, все ж таки, у них організація, то пристав сам приїде, а щодо вбивства когось іншого відправляють.
— Мертвий? Шкода, шкода, — сказав я задумливо, потім подивився на цього інспектора, — Як це сталося?
— Вбитий у власному будинку, сер! І ще його слуга.
— Що діється... шкода бідолаху. І хто ж їх так? Тільки інспекторе, попрошу зауважити, що будинок цей був не його. Бачте, якби його не вбили, я б сам був не проти це зробити.
— Мілорд? — отетерів інспектор.
— Так-так! Ще той мерзотник виявився! Якраз днями мені вдалося його вивести на чисту воду, виявляється, він мене обкрадав. Хоча, хіба це новина про керуючих... Я отримав цьому залізні докази, можете мені повірити.
Поліцейський невпевнено кивнув, продовжуючи здивовано на мене витріщатися. Ну, дивись-дивись, моя совість чиста.
— Нам із моїм повіреним вдалося розібратися з документами, і ми знайшли дуже багато порушень. Якби не сьогоднішня звана вечеря, можливо, сам би до нього вже відправився, щоб вимагати відповіді. І, зізнаюся чесно, не втримався б, міг би й по пиці з'їздити. Досить багато грошей вкрав, негідник. До речі, а ви знайшли в нього гроші?
Поліцейські переглянулися, потім інспектор повільно відповів:
— Не впевнений... Нам нічого не повідомляли про це, мілорде.
— Але вони мусять бути в нього! Було б непогано їх повернути. Сховав, чи що, скотина? — я говорив абсолютно щиро, анітрохи не переграючи, і я по очах бачив, що вони мені вірили.
— Скажіть, а хто його добре знав? Може, у нього були друзі в маєтку, може, спілкувався він із кимось.
— Тут я вам не помічник, шановні панове. Я ж повернувся додому не так давно і, зізнаюся чесно, не надто добре знаю, як його, так і решту слуг. Минуло багато часу, відтоді як я залишив будинок, хіба що ось дворецького згадав. А про керуючого мені нічого сказати. Я й розмовляв-то з ним два чи три рази. Але дуже б хотів поговорити ще й запитати, куди він подів мої гроші... Ще мій брат Едвард підозрював, що з ним щось не так. Однак же, в нього не було фактів, або він ретельно тоді все приховував. А ось після смерті Едварда, судячи з усього виявленого в облікових книгах, він зовсім знахабнів.
— А ми можемо вивчити ці книги, мілорде? — вклинився тут другий.
— Боюся, що ні. Як ви собі це уявляєте? — запитав його я з щирою усмішкою, — Та й яке це має відношення до справи? Я б не хотів влаштовувати громадські слухання з смакуванням у всіх газетах деталей того, як мою сім'ю обкрадав мерзенний шахрай! Вже, пробачте. Якщо вам у чомусь іншому  буде потрібна моя допомога — я готовий її вам надати. Але спочатку, все ж таки, хотів би, щоб поліція допомогла мені знайти вкрадені у мене гроші. Можу тільки повідомити, що неодмінно відправлю когось розбиратися з усіма справами в Маяки найближчим часом.
— Ви не знаєте, чи були в нього якісь родичі?
— Звідки ж мені знати? Якщо треба — попитайте прислугу, може, хтось чув. Але тільки зараз деякі з них міцно зайняті. Втім, — я повернувся до Бартона, що застиг за спиною, — розпорядіться, будь ласка, щоб ті зі слуг, хто найбільше контактував із паном Камницьким, могли дати пояснення поліції.
— Рахівник, сер!
— Так, правильно. Дякую, Бартон. Ось, до речі, — змахнув я рукою, наче запрошуючи інспектора приєднатися, — Цей мій рахівник Приходько! Він, мабуть, сам із Камницьким разом мене грабував. Трясоніть його добряче, може, він вам щось і розповість.
Ну, наскільки я встиг пізнати цього переляка, то він білітиме, мукатиме й тремтітиме, а потім втече звідси при першій нагоді, поганка. Що мені з ним робити? Побити? А сенс? Вигнати? Тоді якщо втече і грошей йому платити не потрібно, хоч якийсь буде штраф...
— Прошу мені вибачити! — твердо заявив я, — Якщо ви не заперечуєте, то я б хотів повернутися до гостей.
Загалом, поліцейські не заперечували. У гості я їх кликати не став, навіщо вони мені там потрібні? Поки повертався в їдальню, встиг подумати про те, чи все я правильно їм сказав. Але не дійшов єдиного висновку. Сказав і сказав. Все одно це не я його грохнув, то про що переживати?
— Кажуть, що сезон можуть скасувати, — почув я, повертаючись за стіл.
— Артуре? — запитала мама, але я просто похитав головою, не вистачало їй ще новин про Камницького, щоб апетит зіпсувати.
— Гадаю, що жалоба не стане на заваді відкриттю сезону, — зауважила Радослава і глянула на мене, — Тим більше, що є така прекрасна новина, про те, що спадкоємець Берлінґтонів живий.
— Пробачте, але де я і де принц! — не втримався і бовкнув.
— Син мій, твій родовід кращий, ніж у принца Георгія, — неголосно, але твердо промовила мама.
— Не думаю, що він встиг знайти у нас безліч шанувальників, — пробурчав старий генерал, — Не найкращий то був вибір, але що ж тепер зробиш.
— Мені здається, що жалобу оголосять днями і триватиме вона якраз до початку сезону, — сказала Радослава, а мама придивилася на неї якось уважніше.
— Ти щось про це чула? — запитала вона.
— Мені казали, що канцлер запропонував її величності загальнодержавну, але коротку за часом жалобу, але треба сказати, що життя в столиці зараз так вирує, що приглушити його ніяк не можливо, — Теодора Зубенко, здається, була дружиною якогось високопоставленого чиновника, я поки не надто з'ясував усі ці нюанси, та й коли мені було це робити. Я ж слуг відучував красти, а це набагато важливіше. І справді ж!
— Чи відомо, що сталося з «Аріадною»? — запитала Шарлотта, — Як взагалі вдалося врятуватися її величності? Газети таке пишуть.
— Мила Шарлотто, — посміхнулася Радослава, — ти могла б їй написати і спитати сама.
Шарлотта якось засоромилася і почала задумливо колупати виделкою якийсь салат.
— Чарівно! У вас теж не залишилися осторонь цієї моди?
— Про що ти кажеш, Теодоре?
— Салат цей на французький манір...
— Ох, знову вони.
— А про «Аріадну» мало хто знає, і не надто квапляться язики розпускати. Кажуть, що її величність прибула до столиці з якимось поліцейським чином, звідси, з Одеси. Може, ви про нього чули?
— Дорога, ми останнім часом були надто від усього далекі, — з деяким смутком у голосі сказала мама.
Радослава миттю її підтримала.
— Це вірно, Аґнессо. Але час закінчувати з цим затворництвом. Твої доньки мають блищати в новому сезоні, а вже Артур... мій хлопчику, ти просто зобов'язаний стати його головним героєм.
— Дякую, але мені б не дуже хотілося ставати модним одягом...
— Модним одягом? — не зрозуміла пані Богданська.
— Лорд Берлінґтон, ймовірно, має на увазі, що не хотів би опинитися в центрі уваги лише на один сезон. Гідна позиція! — з легкою посмішкою сказала Теодора Зубенко.
— До речі, — якось підібгала губи Радослава, наче, чимось незадоволена, — Вам дійсно потрібно опинитися в центрі уваги. І бути скрізь, де тільки вийде бувати. Вас надто довго не було при дворі, а разом із Шарлоттою ви маєте справити справжній фурор.
— Справимо, — спокійно кивнув я, і всі наші гості дуже уважно на мене подивилися.
— Потрібно обов'язково щось зробити, щоб заговорили про Шарлотту, — якось наполегливо продовжила Радослава і, на мій подив, мама згідно закивала.
— Щоб припинити ці безглузді чутки...
— Чутки? — перепитав я, — Які чутки? Ви поясніть до пуття, а то я не все розумію.
Несвіцький посміявся і підморгнув уже мені, коли я на нього подивився.
— Милі дами, ми ж солдати, і вам потрібно чіткіше ставити завдання для рішучої битви, — посміюючись сказав він і пригубив келих вина.
— Артуре! Мама, напевно, хоче більшої ясності про мій посаг, — Шарлотта виразно подивилася на мене.
— А про що тут говорити? — прикинувся я, що зовсім нічого не розумію.
Тут усі жінки подивилися на мене так, ніби я... не знаю що, але зробив щось недобре за столом.
— Річ у тім, що почали ходити чутки... Пробачте, я не хотіла б втручатися у ваші справи, але я подруга вашої матері і...
Я лише посміхнувся і завзято випив вина.
— Дорогі гості! Я, звичайно, все ще недостатньо добре в усьому розібрався і прошу мене вибачити, якщо щось забув, упустив чи не знав, проте скажу прямо — ось про що точно не потрібно турбуватися, так це про посаг моєї сестри.
— Так? — Теодора подивилася на здивовану Шарлотту, потім на заклопотану чимось матір, — З мого боку буде не надто правильно сказати про це, але я дуже добре ставлюся до леді Берлінґтон, тому не можу промовчати. Якісь... якась родина намагається з'ясувати ваш інтерес до шлюбу...
— Одну хвилинку! — підняв я руку, — Вибачте, що вас перериваю, прошу вибачити мою незграбність, але тут необхідно дещо роз'яснити. Нікому не потрібно ні зараз, ні потім з'ясовувати в мене що-небудь, пов'язане з весіллям Шарлотти. Тільки вона сама ухвалюватиме остаточне рішення! Що ж стосується забезпечення і, — я посміхнувся і подивився на них, — раз уже тут зібралися друзі нашої родини, я зауважу, що сьогодні віддав розпорядження про виділення Шарлотті особистої частки, яка буде обумовлена як її повне і невід'ємне володіння. Мені не хотілося б, щоб навколо моєї сестри вилися мисливці за посагом. А там уже, як вона сама вирішить! Тільки сама!
Усі переглядалися, а у Шарлотти, здається, навіть сльози виступили.
— А я? — пискнула Олісава.
— Лісо!
— Ви курите, Артуре? — раптом запитав Несвіцький.
— Артуре, це...
— Милі дами, дозвольте старому солдату викрасти вашого героя на деякий час...
У кабінеті було набагато прохолодніше.
— Дорогий Артуре, ви дозволите старому вас так називати?
— Звичайно, пане Несвіцький, я з великою повагою...
— Годі-годі! — зупинив він моє незрозуміле лепетіння, — Я справді старий і заслужив деяке послаблення етикету. Втім, ви, мій юний друже, і самі не надто йому поклоняєтеся.
— Я просто багато чого, на жаль, забув...
Старий генерал зручно розвалився у кріслі, кивнув Бартону, який приніс келих коньяку і почав пихкати старою, потертою люлькою, такою простою і такою старою, що я зовсім би не очікував її побачити у генерала, нехай і у відставці. Це була, швидше, солдатська люлька.
— Ось я вас, Артуре, чудово розумію. Завдяки Господу, я пам'ять свою не втратив, але кілька моїх старих друзів, таких же старих руїн, як і я, пам'ятають багато чого набагато гірше і це, справді, сумно.
— Ще гірше, ніж коли навколишні надто багато про тебе пам'ятають дуже добре?
Він посміхнувся, брови роз'їхалися в сторони, обличчя набуло напрочуд добродушного вигляду. Прямо Санта-Клаус...
— Ви не звертайте уваги на наших милих дам, їм здається, що цінність нареченої полягає лише в її імені та її посагу. Запам'ятайте, мій хлопчику, це повна нісенітниця! Повірте людині, яка була тричі одружена, ніколи не одружуйтеся на чомусь! Зріть лише людину!
Я пригубив коньяк, який грів у руці.
— А цим балаболкам так і скажіть, справжня леді цінна сама по собі, вона справжня окраса для будь-якого чоловіка. Якщо, він, звичайно, не настільки дурень, щоб цього не розуміти. Втім, мій друже, дурнів нині вистачає.
Тільки посміхнувся на це.
— Вони турбуються про те, щоб забезпечити гідне життя. Але іноді не хочуть розуміти, що його не забезпечують, а ростять. Ось так просто, як ростять собачок. Ось їх цілий виводок, начебто всі однакові, а якщо вміти дивитися, то один попереду, один десь позаду ховається, а решта хто привітний, хто ледачий... Однак, якщо правильно виховувати, то таких красенів можна вивести! Так що, не турбуйтеся про це, головне розумно дивитися на людей, а не на їхні статки.
— Думаю, що Шарлотта так і робитиме. Не знаю, що це за чутки, про які говорять...
— Про що у нас тільки не балакають! Тут, бачите, ще часто банкіри, які ведуть наші справи чомусь забувають, що їм платять не за їхній довгий язик. Втім, вони вважають, що в такий спосіб роблять послугу тому, хто до них звертається. Авжеж! Адже допомагають уникнути неприємностей!
Старий почав смоктати свою майже погаслу люльку, кумедно плямкаючи губами, а я раптом насупився, щось мене зачепило.
— Чи правильно я зрозумів, пане генерале, якісь банкіри щось говорили про мою сестру?
— Ні ж... До речі, мій друже, не величайте мене генералом, це тільки Михайло до нього зміг дослужитися. Не про вашу сестру, Артуре, а про вашу родину. Нібито, немає тепер такого посагу у ваших сестер, як раніше і взагалі... Прошу мені вибачити, це не надто приємна розмова, та ще така делікатна, але, повірте, я кажу вам лише зі щирого розташування.
— Дякую, — відповів я трохи насторожено, потім плюнув і розслабився, — Дурниці кажуть. Особиста частка Шарлотти з сьогоднішнього дня становить сто тисяч гривень. І це не просто гроші, а державні облігації.
— Он як! — скинув свої брови Несвіцький, — То це чудово, чудово. Обов'язково скажіть про це Теодорі. Але все ж, я хотів поговорити з вами не про це, Артуре.
— Так? — знову напружився я, і знову ковтнув коньяк, його тонкий запах і багатий смак немов наповнював мене умиротворенням і спокоєм, але якщо звикнути до нього, то недовго і спитися.
— Саме так, — тепер погляд його очей був уважний, — Я все хочу почути вас.
— Мене? Чому? Що ви хотіли почути?
— Як же, — він побовтав келихом, — Ви зробили Михайлу послугу, він був дуже здивований, написав мені, і я розумію його подив. Тому й приїхав сюди.
— Я думав, тому, що мама вам написала про собак...
Несвіцький хитро посміхнувся.
— Собачки? Звичайно ж! Але важливіше за них інше, важливіше, чим Несвіцькі можуть відплатити замість за надану послугу.
— Прошу вибачити мене, але про яку послугу йдеться? Я справді не розумію.
Старий вояка пильно подивився на мене, хоча я, швидше, знав це, ніж бачив, очі його були практично приховані за густими сивими бровами.
— Як же! У цій ситуації із замахом на її величність ви мали багато чого повідомити, але ви цього, вочевидь, не зробили. І цим, ви надали велику послугу Михайлу.
— Пробачте мені, Миколо Петровичу, але я не розумію, що і кому я мав повідомити. Була складна ситуація, потрібні були рішучі кроки, ваш брат усім цим займався, а моя роль у цьому була виключно другорядна і формальна.
— Ось ви, значить, який! — раптом пожвавився він, — Що ж, Артуре, це сталося просто так?
Він доброзичливо мені усміхався.
— Без жодних умов, просто послуга, як є?
Що він від мене хотів? Я зовсім не розумів. Останнім часом і так було досить різного роду подій, голова відмовлялася міркувати. Що їм не сподобалося? Або навпаки.
— А ви ж мали усунути його від виконання обов'язків. Він навіть сам так казав. Тому що зволікав, довго міркував...
— Микола Петрович! Було й було, давайте будемо дивитися вперед! Не знаю, чому ви все це мені кажете, я, наприклад, переконався, що він був на своєму місці і, впевнений, навіть без моєї присутності в усьому б розібрався. Одна тільки деталь із часовим багато чого може повідомити знаючій людині.
— Що ж, — посміхнувся він ще раз і доволі щиро, — Я зрозумів вас, лорде Берлінґтон. Хочу лише додати, що Несвіцькі завжди відчували повагу до вашої родини. І ваші дії лише підтверджують нашу правоту.
Ось же, чорти смугасті! По-моєму, він мені на щось таке натякає, але я геть не готовий розуміти, що саме він хоче мені сказати! Що за ігри такі?
— А що стосується собачок, Артуре... — він знову почав розкурювати свою люльку, тут я вже не витримав.
— Бартоне! — покликав я, і коли старий дворецький з'явився, запитав у нього, — Бартоне, принесіть сигари лорду Несвіцькому.
— Годі, Артуре! — підняв генерал свої брови, — Ви не звертайте уваги, зі своєю цією горлогрійкою я нізащо не розлучуся! Навіщо ті сигари псувати, мені просто подобається з нею поратися. Так! Собачки! Є у мене нова порода, прямо з Південної Африки. Доставили з нагоди старі приятелі. Хочете? Тямковиті красені. Не голосять даремно, дуже дружелюбні, але при цьому, відмінні сторожі...