Глава 8. Мілорд в гостях у Камницького

Реджинальд приторочив невелику валізу з речами, і ми, нарешті, відбули.
— Так, орлики, — сказав я, коли, від'їхавши на деяку відстань, я загнав усередину всіх, крім кучера, — Слухайте нашу диспозицію.
— Так точно, пане прем'єр-майоре, — веселим шепотом відгукнувся Щиглик, а Реджинальд стримано кивнув, хоча в очах у нього також світилася цікавість.
Знову в кареті піднявся пил, але я вже не став на це звертати увагу, все одно доведеться незабаром влаштовувати персоналу великий гармидер. Та й взагалі його якось багато було на дорогах, може вони і намагаються прибирати, а я тут фирчу.
— Спочатку ми їдемо в місто, зупиняємося недалеко від місця, яке я тобі, Василю, назвав. Там ти вирушиш за вказаною адресою і домовишся про квартиру.
— А якщо вона її вже здала?
— Ця мила жінка не надто прагне брати квартирантів. Я познайомився з нею і розговорився, лише потім якось про це зайшла мова. Ти ж, скажеш, що ти мій... мій хто?
— Слуга? Камердинер?
Реджинальд скоса подивився на нього не надто доброзичливо.
— Та який із тебе камердинер, скажеш, що ти мій прикажчик.
— Уже краще тоді вам самому, мілорде. Старенька-то може злякатися.
— Ну, вигляд у тебе хвацький, — погодився я, — Ось тільки, якщо я заявлюся до неї в такому вигляді, роздягнений як старший Бартон прописав, то і вона здивується, і її сусіди. Мені не потрібно, щоб мене прийняли за Артура Берлінгтона, і якомога довше. Я для неї Максим Максимович, за яким до неї вже якось приходив дрібний поліцейський чин. І начебто величина, але якщо подумати, так-то не дуже.
— Переодягніться в кареті, мілорде. Я допоможу, — запропонував раптом Реджинальд.
Я мовчки вказав у бік кучера.
— Один язикатий уже був, — зауважив я.
Щиглик заворушився і натхненно зашепотів:
— Станемо тихо в передмісті. Пошліть кучера зі мною, ну хоч за квітами чи там цукерками, а самі швиденько переодягнетеся і потихеньку вийдіть. Вони потім чекатимуть в обумовленому місці, а ми візьмемо візника.
— Непогано.
— Чи можу я відправиться з вами, мілорде? — запитав Реджинальд, пильно дивлячись на мене, — Вам все одно потрібна надійна людина.
— А ти? — дивився я на нього.
— А я Бартон, мілорде! — твердо відповів він, — Нехай тільки по матінці. Якщо ви мені дозволите одружитися і у мене буде два сини, то один точно буде Бартоном.
— Ух ти! — витріщив очі Щиглик, весело посміхаючись.
— Та як я можу тобі це заборонити? — здивувався я.
— Дворецькому не часто дозволяють одружуватися, щоб від справ нічого не відволікало.
Я тільки й міг похитати головою.
— Реджі, ти готовий бути вірним і чесним?
— Мілорде! Я клянуся, що не осоромлю ніколи Бартонів! Ви повинні повірити! Он, Василеві ж повірили!
— Ну...
— А Бартони вже стільки років вам служать!
— Добре. І я тобі клянуся, що буду намагатися бути гідним господарем. Але носити буду, що забажаю! А ти одружуйся, тільки потім сам думай, куди дружину прилаштувати.
— А економка...
Глянув незадоволено на Щиглика.
— По-перше, вона ще в маєтку. По-друге, орлики, подивимося. І на вас теж. Непросте завдання у нас має бути.
Реджинальд раптом пригнувся і тихо зашепотів.
— Ви можете довіряти мені, мілорде!
— Я вже сказав тобі, Реджі. Але справа простішою не стане, навіть якщо ти з нами будеш.
— Але зате він може карету взяти, коней на пошті поміняємо...
— І ку-ку вороні, так?
— Але як же тоді?
— Мілорде, а хіба немає в цьому дворі стайнь? Може доручити комусь?
— Бачиш, Щиглику, потрібно частіше думати. Тоді так, Дін нехай у місті перебуває. Чекати йому доведеться довго. А ну, на ось, тримай, — я дістав з кишені пару гривень.
— Не турбуйтеся, мілорде, — відповідав стримано камердинер.
— Бери давай, відправиш Діна послухати, що там базікають на вулицях. Нехай і газети почитає, а то часу ніколи немає.
— Боюся, що тоді мені точно доведеться правити кіньми на зворотному шляху, мілорде. Якщо ми взагалі його знайдемо до ранку.
— Зате мілорд спокійно у своє переодягнеться, — приглушено розсміявся Щиглик.
— Отже, коней пробуємо залишити у дворі, якщо ні, шукайте в сусідніх. Можна ж десь в Одесі залишити на добу конячок, щоб їх не звели? Василю, ти біжиш туди, через квартал, де у місцевих візників стайня...
— Я пам'ятаю, мілорде. Потрібна застава.
Подивився я на цю хитру пику, з якої ще остаточно не зійшли сліди побоїв і дуже спокійно сказав:
— Ось і викрутися. Візьми мій паспорт, заплати, але коней добудь. А там і поїдемо, скільки тут до Маяк...
— Ми ж заганяти їх не будемо?
Я зітхнув. Час підтискав, їхати належало як би не три години, а як там піде...
— Ні, ми їх повернем, але, можливо, вже тільки завтра. Зрозумійте, головне зараз інше, треба збагнути, куди рвоне ця пташка, коли я їй привезу повідомлення...
— Мілорде, — обережно запитав Реджинальд, — а чи можемо ми дізнатися цілком ваш задум?
Щиклик швидко кивнув і теж почав буравити мене поглядом, це була кумедна картина, сидять вони удвох навпроти мене, сонячні промені підсвічують пил, що клубочиться від вітру, а за цим світним стовпом їхні очі біліють у темряві, немов очі пугачів або сов у нічному лісі... незрозумілими і некліпаючими поглядами.
— Ох, орли. Гарні плани так легко ламаються... а у нас взагалі не дуже. Я привезу йому листа, з якого він дізнається, що все пропало, про його махінації стало відомо. Що він зробить, як ви думаєте?
— Побіжить напевно, — сказав Щиглик.
— Це якщо зовсім у нього справи погані, — зауважив Бартон.
— Зовсім, — кивнув я, — у мене є підозри, що він причетний до смерті Едварда. Крім того факту, що разом із Фокс влаштував розтрату і вона вже повідомила про це. Договір із ним розірвано, право підпису відкликано, паспорт для виїзду за кордон він не отримав.
— І-і, що той паспорт! — вигукнув Щиглик, — Якщо знати кого потрібно, тебе завжди перевезуть і без паспорта.
Тут я посміхнувся.
— Але не в цьому випадку. Він трохи посварився з людиною, яка промишляє цією справою дуже серйозно. Ба більше, поцупив його гроші.
— Мілорде, а в нього з собою є велика сума? Чи йому потрібно її збирати?
— Ось правильне запитання, Реджі! Правильне і дуже важливе. Я вважаю, що він уже готовий до від'їзду. Не знаю тільки, чи захоче він одразу їхати сам чи йому буде важлива дама, яку він планував із собою відвезти.
— Вона ж завжди може до нього приїхати!
— Може. Але він буде підозрювати, що через неї його можуть вистежити. І я не знаю, наскільки вона йому важлива, документ на неї він виправив, щоб гроші за Фокс отримати.
— Кине мадаму, — зітхнув Щиглик, — цьому дорогий лише він сам.
Я згідно кивнув.
— Підозрюю, що так і є. У будь-якому випадку, він не стане ризикувати залишатися, але куди поїде — ось питання! Нам потрібно десь його чекати.
— Пробачте мене, мілорде, але це марна справа.
— Обґрунтуй!
— Сер, якщо ви навіть його сполохаєте, то він може довго думати. Може чекати вечора або завтра. До того ж, ви збираєтеся його схопити, коли він покине свій будинок, вірно?
— Не потрібно шукати гроші... Камницький це справа другорядна, головне — гроші, які він вкрав.
— Але ж не одразу побіжить. А де ви його будете чекати?
— І як хапати будемо? — вліз Василь.
Помовчав, подумав, але щось в голову мені нічого не приходило.
— Одразу потрібно його за зябра, — зітхнув Щиглик, — Все одно доведеться.
— Але якщо він гроші на городі ховає або ще де.
— Ну, не такими балакучими ставали, — зауважив колишній вахмістр, камердинер подивився на нього, підняв брови, але потім здогадався.
— Мілорде! Не та це людина, щоб на городі-то копатися. Та й побоїться, раптом помітять, поцікавляться. У будинку він ховає десь, а що ж ми там не знайдемо-то?
Мені залишалося тільки невесело посміятися.
— Ось такий вибір — або вриватися і допитувати, або знати, якою дорогою побіжить.
Щиклик висунувся у вікно, озирнувся, потім повернувся до мене.
— Там кордон недалечко. Туди може.
— Без паспорта? Сумнівно, зараз із цим суворо, — заперечив Реджинальд, — Мілорде, він у місто поїде! Місто велике, там складніше знайти. Кораблі заходять, потяги є.
— А з Маяк, куди ще можна?
— Якщо не стирчати на переправі, значить, лише по тракту на Тигину. Або далі по чумацькому шляху, на Кодиму, — почухав у потилиці Щиглик, — Екіпажем, значить, диліжанс-то, ваша милість, лише на Одесу і все.
— Ось-ось, — зітхнув я, — у нас повна невизначеність. Скрізь не будеш, боюся, що і видивлятися довго теж не вийде.
— Це правда, — спохмурнів Василь, — Знову вилізе якась собака поцікавитися...