Глава 3. Чий кулак дужчий?

Коли я побачив Іванку, яка щодуху бігла до мене, серце тривожно тьохнуло. Навіть вороні, що гасали по загону, і ті зупинилися. Голосно пирхаючи та люто хльостаючи своїми довгими хвостами докучливих мух, вони скоса роздивлялися дівчину, яка бігла вздовж загону. Лише конюх Саймон, як втупився в тих конячек закоханими очима, так нічого навколо не помічав.
Я швидко пішов їй назустріч.
— Що сталося?
— Там... Там... Василя привезли.
— Що? — сторопів я.
— Пристав якийсь...
Я пішов широким кроком, ледве стримуючись, щоб не побігти.
— Що з ним? Живий?
Іванка трохи відсапалася і йшла за мною.
— Наче... Так.
Що ж, бігти не буду, все одно я не лікар. Та й везли ж його звідкись.
— Двоє, значить, з поліції. І побитий.
— Побитий?
Щиглика не було пару днів, може, навіть більше. Я вже й сам зрозумів, що щось з ним сталося, але ж побитий...
— Послали по лікаря?
— Пані Фокс наказала вас чекати, але пан дворецький розпорядився.

Від стайні було йти не дуже далеко. Поруч бокового входу до маєтку, біля сходів я побачив два кінні екіпажі, один, щоправда, був тим, на якому Щиглик і поїхав. На ньому сидів якийсь селянин, який, побачивши мене, вмить зіскочив до низу, зірвав із себе кепку, і, нервово її смикаючи в руках, почав смикано кланятися, наче той грішник, що кається. У другому екіпажі, в темно-сірій формі, сидів поліцейський, який чомусь віддав мені честь, а більше нікого, лише лакей у лівреї незворушно застиг біля дверей.
— Де він? — запитав я всіх, але вже й сам зрозумів, що його занесли в будинок, тому роздратовано махнувши рукою, поспішив всередину. 
Щиглика поклали в невеличкій кімнатці для персоналу, почув як Фокс щось дорікала Бартону, біля них крутив свої пшеничні вуса ще один поліцейський чин, у потертому і запиленому мундирі. Погляд його був живий і трохи глузливий, але це, можливо, його просто тішила суперечка економки з дворецьким.
Побачивши мене від навіть грюпнув каблуками:
— Пристав Маяцької управи Северин Козак. Бажаю здоров’я!
— І ваш не хворіти! Що сталося, шановний пристав? Василю, ти де там?
— Тут ось, мілорд, — почув я голос і зрадів.
Ну, раз розмовляє, то це добре... Пристав відійшов убік, інші теж розступилися... Що ж, вигляд у Василя був той ще. Обличчя розпухло, очі запливли, одне підбите, на вилиці та щоці щось жовтіє і синіє.
— Цілий? Сильно тебе? Лікаря покликали?
— Так, сер! — відгукнувся Бартон.
— Так, попрошу всіх повернутися до роботи, — непохитним тоном сказав я, мені тут ще Фокс з великими вухами не вистачає, — Бартоне, розпорядіться льоду там принести, води.
Я почекав, поки економка і дворецький вийдуть.
— Отже, пане приставе, ви мені привезли дуже неприємну звістку?
Цей Козак зробив здивовані очі. Він був досить молодий, не надто старший за мене. Очі з хитрункою, дивиться вивчаюче, дуже уважно.
— Прошу вибачити, мілорд. Я вам привіз зовсім не звістку, а цього пана, який не одразу, але ж визнав, що є вашим службовцем.
Я подивився в коридор, чи немає там цікавих вух, начебто нікого не було.
— Пане приставе, Василь — моя людина. І мені хотілося б знати, чому його привозять у такому вигляді?
Северин Козак, так його, здається, звали, важко зітхнув і з деяким сумом подивився на мене.
— Ми можемо розмовляти тут або можливо...
Я трохи зло посміхнувся.
— Якщо є про що казати, то можемо пройти до мого кабінету. Тільки я повинен переконатися, що з ним усе гаразд.
— Та що вже там, — уже майже похмуро сказав Козак, — наш фершал дивився, ребра цілі, кров’ю не мочиться, лише так, синці та забиття.
— Тобто, — ще більш злісно вишкірився я, — Якщо мою людину не вбито, не покалічено, то це дрібниця якась, правильно я вас розумію?
— Мілорд, так... — почав був Щиглик, але я йому показав кулак і він замовк. Ага, все-таки щось бачить у свої щілинки, і очі, значить, цілі.
— Годі! Лежи, чекай лікаря. А ми підемо з приставом, поспілкуємося. Прошу!
У напівтемному коридорі побачив Тудора Крамара, одного з лакеїв, і покликав його.
— Стій тут, дивись, щоб ніхто сюди не ліз! — сказав йому, — Якщо що, я так розпорядився. Прибуде лікар, нехай мені повідомлять потім про його стан. І скажи Бартону, що ми будемо в кабінеті.
Щойно ми увійшли, пристав одразу сказав:
— Тут немає нашої провини, мілорд. Вже повірте. Я б і раніше привіз його, та цей упертюх все ніяк не хотів говорити, що він у нас робив, довелося навіть арештом погрожувати.
— І звісно, ви зовсім не знаєте, хто його так відгамселив! — глузливо сказав я.
— Чому не знаю, знаю, — дещо навіть здивувався Козак, — Чоловічки наші його і побили. Орендарі, он один навіть приїхав, як дізнався, кого відлупцював, мабуть його бачили.
Мундир пристава сильно вицвів під сонцем, один бік був весь у дорожньому пилу, однак сам він тримався впевнено і прямо, без зайвої догідливості. Хіба що, поширював навколо себе міцний тютюновий запах.
— Сідайте, приставе. Може запропонувати вам щось?
— Я на службі. Води хіба тільки. І моїм коням.
— Ну, цього можна було не говорити, — я почав дзвонити у дзвоник, — До Маяк, як я розумію, досить далеко. Однак, що ж спонукало цих орендарів битися?
Пристав обережно сів у крісло, обравши дальнє, дерев’яне. Форменого кашкета він поклав собі на коліно, сам же спрямував на мене погляд своїх хитро примружених очей.
— Насмілюся поцікавитися, мілорд, ви ж посилали його до нас із якоюсь метою?
Я глянув на нього, помовчав, подумав. Сказати йому навіщо відправляв? А раптом він знає Камницького і якось пов’язаний? Ні, навіть сумніватися не доводиться, що він його знає. Пристав містечка, розташованого ледь не в центрі тих самих десяти тисяч гектарів сім’ї Берлінгтон, не може не знати керуючого цієї сім’ї. Але наскільки вони ладнають, ось питання.
— У всякої дії буває якась мета. Рідко хто вештається без діла.
— Чи можу я зробити деякі припущення?
— Шановний приставе, та хто ж може вам заборонити це зробити?
Він трохи насупився, зрозумів, що я не горю бажанням що-небудь з ним обговорювати.
— Ваша людина з’явилася у нас для того, щоб щось з’ясувати. Судячи з його розпитувань, цікавився він орендою землі, видавав себе за бажаючого взяти ділянку в оренду, але при цьому зовсім не розбирався в суті справи.
Так, це мій прорахунок. Який із Щиглика орендар? Але ким йому ще було відрекомендуватися? Гострю ножі, ламаю стільці?
— Зізнаюся, для мене було новиною дізнатися, що спадкоємець Берлінгтонів живий. Нехай у нас і квартирує ваш керуючий, але він, чомусь не надто поспішав повідомляти про це.
— А що, це могло б на щось вплинути? Щось змінити? — я уважно подивився на нього, намагаючись хоч трохи розібратися, що за людина переді мною, і, звісно ж, якось визначити його ставлення до Камницького.
— Містечко у нас маленьке, можна сказати, село. Однак, пристань, переправа, багато хто так чи інакше пов’язаний із вашим маєтком. Думаю, що життя в Маяках добряче залежить від вашої милості, так що їм важливо було б це знати.
Їм, значить. Ну так, їм це знати було цікаво. Що і як, чи збирається Берлінгтон щось змінювати.
— Невже тому образилися і вирішили вахмістра мого побити?
— Вахмістра? — в очах пристава щось промайнуло, — Не сказав, шкода, одразу.
— Зачекайте, пане Козак. Не сказав, не поспішав... чи не здається вам, що мені потрібні якісь пояснення більше, ніж жителям Маяк. Чи хто там влаштував бійку? Зазвичай у вас так зустрічають усіх приїжджих, чи це тільки мій удостоївся?
Пристав пригладив свої розкішні вуса.
— Скажу вам прямо і відверто, сюди я прибув, щоб ви не гнівалися на цих ледарів. Ну дурні вони, вирішили, що він фіскал якийсь і щось винюхує, от і вибрали парочку тих, що усім завинили, щоб вони, значить, його повчили і прогнали. Але як почули, що він ваша людина, то один зовсім уже вмирати зібрався, а другий он шапку ламає.
Нарешті з’явився Реджинальд, я глянув на нього невдоволено, що дзвонив уже кілька разів, і попросив його принести води, чаю з печивом, а може й вина. А ще й бутерброд якийсь. Та й передати мої розпорядження Саймону потурбуватись про поліцейських конячок, напоїти інших приїжджих.
— Он як, якщо фіскал, то бити його, значить, можна?
Козак невпевнено посміхнувся.
— Може не фіскал, того чіпати не можна, але якийсь конкурент їм... лякані й схарапуджені вони. Усе тремтять, що ваша милість змінить їм оплату і встановить як скрізь.
Тут я завмер.
— Пане приставе, і що ж їх не влаштовує в оплаті, як у всіх? — запитав, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
— Та гроші ж! — здивовано подивився на мене Козак, — Адже частіше саме грошей з орендарів хочуть. Ще й одразу. А ви ж просто зерном з урожаю берете.
Цікаво, дуже цікаво. Не дарма... Утім, Щиглика шкода, сподіваюся, його не сильно побили.
— Бо зерном їм простіше віддавати, правильно?
— Так, мілорд. Простіше. Зерно в облік віддали і далі собі панують. Вони ж усі бояться, що продешевлять з продажом, а якщо вчасно не заплатити за оренду, то і тут можна обмішулитися.
— Ви добре в цьому розумієтеся!
— Так де живу! — заусміхався Козак, — Та й брати мої в орендарях. Навіть несхочеш, а дізнаєшся. Щоправда, вони орють не тут, далі. І завжди кажуть, що хотіли б як у вас, зерном вносити, нехай і дорожче здається, але вигідніше потім виходить.
Реджинальд з’явився з підносом, лимонадом і келихами. Пристав, схоже, добряче упрів дорогою, бо помітно зрадів.
— Однак, скажіть пане Северине, у чому ж вигода їм насправді? Адже дорожче...
Пристав видув умить келих лимонаду, це, мабуть, було єдине, що добре виходило в кухарки, і я вже подумував про те, що треба на зиму готувати, та тільки де тоді фрукти брати.
— Дорожче, та на цілих два з половиною сріблом з морга! Однак же й платити після збору, та ще й не грошима. Їх ще спробуй, отримай. Збери зерно, молоти, суши, повези... можна і в нас у Маяках продати, але всі везуть до Одеси, бо ціна лише тут вища.
— І що ж, — так само спокійно продовжив запитувати я, — Нікому з власників більше на думку не спало так само вчинити?
— Небагатьом, скажу прямо. Їм-то не з руки збирати, зберігати й возити... І бігати дивитися, щоб не вкрали, не порвали, не загубили... Простіше грошима узяти... Або взагалі наймитів набирати, коли є кому за ними стежити.
Усе це було, звісно, страшенно цікаво, адже я навіть встиг трохи розібратися, поки читав ці гросбухи. Там цілком чітко було зазначено, що в мене береться якась сума за оренду, от тільки не пам’ятаю в який період. У грошах, звісно, а от про зерно там не було й слова. Треба собі поміточку в пам’яті зробити. Ага, в пам’яті. А ще написати на аркуші, покласти на полицю, а потім забути, де поклав, а потім забути, що шукав...
— І тому вони вирішили побити Щиглика, щоб не винюхав.
Козак просто зітхнув і розвів руками, мовляв, що тут поробиш.
— Я дуже сподіваюся, що йому нічого не відбили. І з цього й буду виходити, коли скажу, чим доведеться відповідати.
Пристав трохи засмутився.
— А скажіть, пане Северине, ви добре мого керуючого знаєте?
— Не надто, мілорд. Він більше з іншими власниками знайомий. Раз ми посварилися, скажу прямо.
— Через що?
Він швидко подивився на мене і відвів погляд.
— Кажіть, як є, приставе. Я сам погано знаю свого керуючого. Довго вдома не був.
— Та особливо нічого розповідати, мілорд. Є у нього помічники, які з боржниками справи мають. Не надто приємні. Один так взагалі, дрянь людина. Наче колишній моряк, проходу бабам не дає, руки розпускає, скільки бійок було... він ще й підлий, значить, то вдарить підступно, то ще й ніж завів хитрий.
— Хитрий?
— Такий... у руку взяв у кулаці й непомітно вдарив. Дуже неприємна штука. Та ще й пістолем лякати почав. Прийде в корчму, потім нап'ється, почне лізти і пістолем махає. Скільки я вже просив його приструнити, а толку... Заплатить штраф, навіть принесе вибачення ваш керуючий, той стихне трохи, але потім знов починається.
Це що ж за люди такі в мого керуючого завелися? Як добре... тобто, тьфу! Шкода, що Щиглика побили, але при цьому такі цікаві речі дізнаюся.
— Гадаю, ви знаєте, як його звати, — задумливо промовив я, намагаючись пригадати ще щось пов’язане з тими дивними ножами, — У кулаці, виходить... аби непомітно вдарити...
Пристав сказав якесь ім'я, мені абсолютно незнайоме. Але я намагався запам'ятати. Запам'ятати, треба ж!
— Ви сказали, квартирує — мій керуючий у когось живе? Знімає?
Він округлив очі в німому здивуванні.
— Так-так! — сказав я з невеликим роздратуванням, — Ось такий я власник, погано знаю про життя своїх підлеглих.
— У вас же там збудований будинок. Керуючі в ньому і живуть, а де ж іще? Звідти усе поруч, за день можна за гарної погоди об'їхати.
Значить, Камницький ще й за мій рахунок живе. Ну так, не дивно. Жити біля джерела і не напитися...
— А хто ще з ним живе?
— Ну так ці ж, двоє. Та стряпуха ходить і прибиральниця з місцевих.
— І що, ці двоє їх не чіпають?
— Не надто вони молоді, — кашлянув у кулак пристав, — однак же, між собою вони теж билися. Там кучером Прошка працював, пана Камницького возив, так цей з ним якось дуже посварився, навіть підстрелив. Паршивий чоловічок цей морячок. Думав усе, амба. Але ж ні, заяву Прошка забрав, хоч тепер тиняється. Незрозуміло, навіщо тримати такого, він адже постійно десь пропадає. Пригод шукає.
Уважно його слухав, мотав би собі на вус, та таких вусів не було... довелося і це запам'ятовувати, а пам'ять моя — річ підозріла. Тут треба запам'ятати, а потім ще запам'ятати, що саме я хотів запам'ятати... не кажучи про те, що належало потім згадати те, що я хотів запам'ятати... і так по колу. Ні, про всяку дурницю теж іноді думати хочеться, але про справу всяко корисніше.
— А ви мені звісточку передайте. Про все, що відбувається. І справа тут не тільки в моїй подяці за це, але в спокої тих, за кого ви піклуєтесь. Мені б такий неприємний тип теж не сподобався, і вже повірте, тут я вас чудово розумію.
Козак, дещо здивований, навіть схилив голову.
— А що ж, ваша милість, робити з цими дурнями, які кулаками розмахували?
— Для початку, ви повинні самі їм зробити зауваження, це ж абсолютно не нормально, щоб людей били за дурною підозрою. Ось, наприклад, приїду я, почну щось запитувати і до мене теж побіжуть битися? Так я і пристрелю на місці, — сказав я йому досить твердо і дивлячись прямо в очі, — Це зовсім не діло! Ніхто нікого так не провчить і нічому не навчить. Не приховає. І потім, ось ви сказали, що вони тепер... наче хтось переживає, вірно?
— Ну... Так, — кивнув насторожено пристав.
— При цьому, якби пішли усім натовпом — то й вбити могли, натовп він же куди дурніший, а не пішли всі — так тепер хтось віддувається за всіх. Куди не кинь — усе погано.
Северин Козак тільки кашкета крутив у руках, та очі ховав, не було йому чого відповісти. Усе це він, імовірно, і без мене розумів, однак неприємні слова і неприємні дії завжди хочеться відстрочити. Це-то якраз очевидно. І навіть моя втрата пам’яті розумінню цього не була на заваді...
Глек з лимонадом поширював легкий, приємний запах фруктів, пристав усе на нього скоса поглядав, я просто кивнув йому:
— Та ви наливайте собі, пане Козак, не чекайте, поки я це зроблю!
Очі в нього знову стали круглими, потім він нервово розсміявся і почав обережно наливати собі в келих цей лимонад. Хоча, чи можна називати лимонадом напій з фруктів зокрема? Господи, та яка мені різниця!
— Давайте зробимо так, приставе. За дурість ці мужики заплатять, і заплатять міцно.
Його рука з келихом завмерла, він почав мене уважно слухати.
— Насамперед, вони напишуть мені, на яких умовах зараз орендують землю...
— Вони писати-то того... не надто, — обережно поставив келих назад на рознос Северин.
— Значить, напишіть самі з їхніх слів, а вони нехай підпишуть або якось підтвердять. Далі, вони заплатять виру моєму вахмістру. Нехай формальну, але тим не менш. Раз зерном усе міряють — ось нехай по парі мішків з брата і заплатять. Самі не схотять, нехай усі скинуться. І буде ще третє, але тут вже ви самі визначте їм покарання.
— Та вони за вас молитися будуть!
— Ох, не впевнений! Що стосується умов оренди, то я скажу дуже просто — я поки тільки починаю розбиратися. І як усе відбувається — поки не відаю. Однак же, не бачу сенсу викручувати людям руки. Якщо когось влаштовує саме такий розрахунок, якщо сам він при цьому веде справи чесно — не бачу причин, щоб ми могли не вдарити по руках. Більше того, є ж орендна ставка, зерно теж повинно рахуватися чесно, це запорука добрих відношень. Однак, ось мало не забув — зараз жодних нових договорів ніхто підписувати не буде. Ні від мого імені, ні без мого імені. А у пана Камницького право розпоряджатися землею відкликано.
— Ось воно як! — видихнув Козак, — Несподівано! Та тільки я чув, що якась зустріч має бути. Терміново ще раз домовлятися потрібно, так мені розповідали.
— Пане приставе, ось я перед вами. Я власник цієї землі, так?
— Так, мілорд, — пристав аж схопився.
— І я особисто вам кажу — поки жодних переукладень, розрахунків і змін. Нічого! І ви скажіть про це усім! Прибуде нова людина з паперами, я напишу листа і до вас же його направлю. Ви представник закону в тих краях, вірно? Тому все і буде чітко, законно...
— По-військовому, — кивнув, витягнувшись, Козак, — Я вже зрозумів.
Я теж встав.
— Не знаю, але сподіваюся, що зможемо вирішити ці питання до загального задоволення. Точніше, до загального незадоволення, але це вже, на жаль, життєві реалії, бо ніколи не буває усім задоволених...