Глава 2. Розмови та покупки

Ми все їхали, не надто поспішаючи, карета мірно похитувалася, колесуючи по дорозі. Хмарки, що зрідка закривали сонце, тепер збилися в суцільну хмарність, обіцяючи якщо не грозу, то хоча б короткий дощ. Але було все так само душно й пильно, особливо коли повз проїжджали рідкісні вози й селянські візки, навантажені сіном. Лише зрідка більш дорогі екіпажі поспішали на дачі. Дехто поступалися дорогою, панські екіпажі, звичайно ж, не поспішали, але Дін, вправно орудуючи довгим батогом, примудрявся наставляти навіть чужих коней на шлях істинний… в сенсі правильний. А на деякі спроби обурення, які мені вдавалося почути, гучним голосом відповідав ліврейний слуга.
– Дорогу мілорду!
Після цього, я починав ховатися в глибині екіпажу, щоб мене не помітили, а от сестриці навпаки, завжди висовували свої цікаві мордочки. Щось мені не подобалося це навмисне випинання себе. Щоб відволіктися, почав роздумувати, поки залишили в спокої. Десять тисяч гектарів! Це ж величезна площа! Як взагалі всім цим керував Камницький, якщо він постійно, через день або два з’являється в маєтку?
– Артуре, ти чуєш? Ми повинні заїхати в магазин на розі Дерибасівської! В журналах були такі мережива…
– Ліско, які мережива? Спочатку потрібно підібрати відповідну тканину, у тебе зовсім суконь немає.
Олісава фиркнула.
– Шарлі, у тебе теж тепер дві сукні на всі виїзди!
Я опинився вмить завалений переліком "немодних" і "старих" суконь. Але дещо мене раптом зачепило.
– Стривай-но! Лотко, що ти тільки що сказала?
– Як ти сказав? Лотка? – засміялася Ліса, – Що ще за Лотка?
Шарлотта тріснула її віялом по руці.
– От ти дурепа! А ти Бетті?
– Фу! Не подобається!
– А королева Елізабет?
– Та почекайте ви, балаболки! Шарлотто, ти зараз сказала, що вам довелося позбутися суконь!
– Звичайно! Ці розтяпи то руками брудними схоплять, то впустять щось або праску перетримають. Що з нею потім робити? Вмить налетить міс Фокс.
– Так-так! – підхопила Олісава, і передражнила тонким голосом, – Воно вже нікуди не годиіііццааа.
– А сама одну єдину носить…
– Скоро побачиш! Варто тільки початися сезону й купити пару суконь, так обов’язково що-небудь трапиться.
– Краще б за столовим сріблом стежила, – фиркнула Олісава, – Як не прийом, так то тарілка гнута виявиться, то ложка скрючена.
Дівчата продовжували обговорювати, а я замислився. Як я розумію, керуючий і економка перебувають, вочевидь, у дружніх стосунках. А друг мого недруга мені точно не друг! В цих господарських справах складно розібратися, але мені цього і не потрібно. Достатньо знайти вагомий привід, щоб відправити подалі, і цього Камницького, і цю Фокс. У такої, як Фокс, яка лише третирує прислугу, не може не трапитися проколів. Візьму-но я собі на заміточку, як сукні, так і все інше. Іванна повинна дещо знати про те, як слуги господарів піджучують, от і пошукаю щось-небудь.
– …Але ж воно для прийомів! Я що, в Оперу теж в ньому маю йти? – голосно вигукнула Ліса і так картинно закотила очі, що я відволікся від своїх стратегічних роздумів.
– І скільки вам для цього сезону знадобиться суконь? – поцікавився я, намагаючись уявити собі масштаби майбутніх пошуків.
Мої сестри переглянулись.
– Ну, на королівський прийом одну, – почала Шарлотта, – на бал іншу… для візитів – третю. А ще для прогулянок, для обідів… Ранкова... Три. Домашні можна старі перешити, а ось вечірні... Три чи чотири обов’язково! І для жалоби, хоча навряд чи мене...
– А в мене для візитів всього три! – з явним стражданням в голосі повідомила Ліса, ніби йшлося про останні скоринки хліба, – А ще ж і капелюшки відповідні потрібні!
– Та ви з собою навіть запасні в магазин берете!
– Запасні? Про що ти? Це для прогулянки! Не можемо ж ми гуляти по місту в цих капелюшках!
– Та вже, звичайно! – вигукнув я, розуміючи грандіозний обсяг покупок, що насувалися, – Це зовсім непридатні капелюшки!
– Фу, який ти.
– А рукавички?
– Рукавички, звичайно! І туфельки? Як без туфельок?!
– Як ми встигнемо все сьогодні?! – я ледве зумів придушити важке зітхання, – я ж вам не фея.
Здається, хтось занадто далекий від простого народу… Інґіґерда Богуніч, згадав я про Лісину подругу. Стайні, маєток і ліс. Звучить привабливо, якщо захотіти вирішити проблеми Берлінгтонів одним махом. Хоча одруження…
– Лісо, – сказав я, – а що ще ти знаєш про твою подругу?
Вона тут же забула про свої туфельки.
– Ой, Інґіґерда така мила! Вона добре співає і грає на фортепіано, а ще, як і я, любить верхову їзду! У них такі коні, Артуре! І вона сама прекрасна наїзниця. Одного разу ми поїхали до…
Я уважно послухав Лисині історії. Ех, поки сам не навчуся стерпно в сідлі триматися уваги прекрасної наїзниці не доб’єшся. Господи! Та про що я взагалі думаю?! Яке одруження?
– …Він не мій! – відрізала Шарлотта.
– Зате він так не вважає, – Ліса глузувала над сестрою, я тільки розчув ім'я.
– Що Кандиба?
– Ай, та нічого! – Ліса відмахнулась, – Просто до слова припало. А так він просто пихатий індик! Просто Інґіґерда не така, як усі вважають! Вона скромна і добра. І зовсім не пліткарка!
– Ну, ось це в наш час найцінніше! – сказав я.
Шарлотта засміялася, а Ліса здивовано заплескала очима.
– До речі, – перебив я її, схоже, вона наважилася продовжувати перераховувати переваги своєї подруги, – як ви взагалі про всіх дізнаєтеся? Про нові магазини, про когось, хто поїде до Двору?
– Артуре, це ж так просто! Береш і робиш те, що ти не любиш – пишеш листи!
– А ще, – додала Ліса, – мама завжди отримує свіжі журнали зі столиці. І завжди знає, що нове у нас відбувається.
Я кивнув. Зрозуміло, що не зрозуміти. Листи та журнали. Усім писати й будеш знати. Одна тільки проблема — почерк у мене поганий і писати нікому й нічого. Гілберту хіба що. 
Карета сповільнила хід, гуркочучи колесами по брукованих вулицях центру міста. Пил давно змінився твердою бруківкою, за вікном з’явилися міські квартали, захопившись розмовою я пропустив, як ми в’їхали в місто. Швидкість помітно впала, навколо покрикували візники, сиплими голосами галасували рознощики газет.
– Одеса, Артуре! – радісно вигукнула Ліса, нетерпляче виглядаючи з вікна, – Тепер нас чекають покупки! Весь тиждень!
Я лише важко зітхнув, уже уявляючи собі все те, що мені тільки належить витримати. Але робити було нічого.
– І чому Одеса саме Одеса? – пробурмотів я собі під ніс, але чутливі вуха Шарлотти мене почули.
– Як чому? А ну, Ліско, розкажи-но брату, чому там тебе навчили в пансіоні?
– Що розказати? – неохоче відірвалася від віконця Олісава.
– Чому Одесу так назвали?
– Артуре, ти хіба… Ах, так! Це зовсім просто. Коли після заколоту французькі емігранти на службі корони займалися розвитком нашого краю, вони складали карти своєю мовою й давали деяким місцям назви, виходячи з якихось місцевих особливостей або старих назв. Біля Кочубея якийсь з інженерів написав французькою: "Eau de saline", тому що звідти брали грязі й солі для лікування дружини його величності, а також чумаки возили сіль. Потім, ближче до кінця минулого століття, при подальшому розвитку міста його вирішили перейменувати… Я відповіла на ваше питання, мадам?
– Яка я мадам, дурна! – Шарлотта прикидано розлютилася.
– Ах, вибачте.
Наша карета зупинилася на розі якихось смутно знайомих вулиць. Вікна тут були величезні, вони вабили погляд моїх сестер своїми розкішними тканинами, шовками, що переливалися, і тонкими мереживами. Вулиця кишіла публікою: дами з парасольками, у супроводі добре одягнених чоловіків, рознощики з лотками, що поспішають кудись, пропонуючи всім підряд лимонад, прохолодні напої, а також пироги. Тут пахло помітно краще, хоч і кіньми, але і квітковими парфумами та свіжою випічкою з найближчої кондитерської.
Джеймс Дін знайшов вільне місце, зупинив карету, лакей з Реджинальдом, зіскочивши із задка, шанобливо відчинили дверцята. Виліз на вулицю, начепивши клятий циліндр, і допоміг сестрам вийти, фізично відчуваючи їх легке, але помітне тремтіння, від передчуття відвідування магазинів. Схоже, для них це було справжнє свято.
– Братець, ходімо скоріше! – Олісава вже тягнула мене за рукав, її очі блищали яскравіше, ніж сонячні зайчики у вітринах. Шарлотта, старша, більш стримана, лише озирнулася на всі боки, перш ніж м’яко взяти мене під руку.
– Не так швидко, Лісо. Артуре, не звертай уваги, вона завжди така, коли справа стосується покупок.
Я нервово посміхнувся.
– Що ж, будемо сподіватися, мені вдасться витримати це випробування… Може прогуляємося?
– Звичайно! Але… після.
Ми пройшли через арку і потрапили у великий критий двір, що представляв собою самі лише магазини, які манили своїми вітринами моїх сестер, мов метеликів на нічний вогонь! Яких тут тільки не було! І закрутилася круговерть… І ж, дивно, їхали за тканинами для суконь, а обійшли всі магазини й до тканин звернулися лише потім. Дякувати матері, яка як генерал перед битвою, поставила мені чіткі завдання й орієнтири, інакше б усі гроші могли бути витрачені практично відразу… на що завгодно. Ми увійшли ще в один магазин, де нас знову огорнув цей специфічний запах тканин, який буде тепер переслідувати мене довгі роки. Тут було набагато прохолодніше і набагато просторіше, ніж можна було очікувати, дивлячись на нього ззовні. Високі стелі, великі люстри та ряди вітрин, заставлені всім, що тільки могло знадобитися вибагливій модниці. Сестри тут же кинулися до стійок з тканинами, їхні пильні погляди забігали на всі боки, оцінюючи кожен відріз, пара окатих прикажчиків тут же почали витися навколо них, шанобливо щось радячи, пропонуючи французькі шовки, англійське сукно, парчу, оксамит… Миготіли мережива, вишивки та стрічки, виблискували й стукали один об одного всілякі ґудзики, шелестіли й тріщали віяла… Я ж просто очманів уже від усього побаченого і почувався загубленим серед цієї пишноти. Що я розумію в цих фасонах або відтінках? І чому ніде немає готових суконь, як я того очікував? Адже це все ще везти кравцям, потім обговорювати з ними, приміряти, звужувати, підганяти…