Глава 1. Зайдемо в магазин?

(Це третя книга циклу Спряжіння)

Від самого ранку все йшло шкереберть. Ледве прокинувся, як одразу відчув, що болить голова. Вочевидь, напекло сонцем напередодні. Та ще й якась апатія заволоділа мною цілком. Бо занадто багато усього трапилось зі мною в ці дні. Вивчення справ маєтку, незрозумілі ігри управителя, відмова нотаріуса визнавати мене лордом Берлінгтоном, кредитори брата Едварда, медичні працівникі та, як вишенка на торті, очікующий мене вбивця. Нічого не забув? А, ще зазіхання... Чомусь зовсім не мої, мені ж бо часу нема...
Реджинальд запропонував холодну воду і рушники, чай з м’ятою та трохи коньяку. Мені чомусь здавалося, що головний біль можна легко подолати, тому поповз на свій ранковий моціон, але бігати довго не вийшло — голова заболіла лише сильніше. Довелося спробувати і рушники, і чай, а от коньяк не дала випити стривожена мама. У цьому домі про все розповідають, схоже, негайно. Нічого не приховаєш! Абияк мені вдалося відстояти свою самотність, тільки витребували обіцянку поїхати з сестрами в місто по магазинах. Який жах! Та якби голова не боліла, після такої звістки точно б почала. Була одна надія, раптом здохну до вечора, тоді й не доведеться зображати супроводжуючу в магазин особу чоловічої статі. До речі, а гроші? Дозвольте, чому ніхто не казав про якісь гроші?
Мені було про що подумати, але гроші, звичайно, були чи не найважливішими з усього іншого. Якщо вже я почувався Артуром Берлінгтоном. Добре, що знову мав прибути Бродський, мати його викликала напередодні листом, щоб видати деяку суму своїм дочкам "на шпильки". Скоро мав бути сезон у столиці, і мої сестри дуже активно його обговорювали, враховуючи факт і моєї появи на людях. Стартував цей "сезон" з якогось свята, після якого два місяці в столиці відбувалися бали, прийоми та інші святкування, на які з’їжджалися всі пристойні люди з усієї країни. Як мінімум, саме для цього варто було тримати власний маєток у столиці, напевно, оплата проживання за ці два місяці десь у центрі столиці, як належить цим самим горезвісним пристойним людям, була співмірна з його річним утриманням. Агнесс Берлінгтон м’яко натякнула на те, що потрібно буде виділити певну суму на все це, а я не знав, як їй сказати, що мені навпаки потрібно десь гроші знайти. І при цьому, не бути нікому винним. Хоча були у мене думки взяти кредит або в борг, але от Едвард уже йшов цим шляхом, це лише погіршило ситуацію.
Не знаю, що допомогло, але десь за годину-дві біль якось притупився і зійшов нанівець. В одній сорочці та легких штанах я сів на широке підвіконня. Зараз тут була тінь, свіже повітря лилося через відкрите вікно і було б усе зовсім добре, якби не ці кляті виснажливі думки про гроші. Я собі прикинув, що, судячи з деяких цифр, тільки за оренду сім'ї мали приходити солідні суми. Це ще в мене руки не дійшли до гуральні. Була ж ще та, що виконувала цю саму привілегію, як я розумію, по ній потрібно поставити державі певний обсяг міцних напоїв та ще заплатити відкуп потім. А за це можна виробити стільки ж і продати самому за скільки хочеш… ну, відносно звичайно. Дуже відносно. Хто ж візьме, якщо буде дорого? По оренді землі підбивали підсумки після збору врожаю, перед озимими. Відкуп теж мав свої розрахункові терміни десь у грудні… А закінчується рік січнем. Тому, замість балів слід було б займатися справами. Ох ти, це ж ще є полк, Гілберт щось казав, що мені мають прийти папери. Які? Викличуть на службу? Хоча щось таке про спадкоємців чув. Так, час зайнятися не тільки танцями, а й верховою їздою…
Що ж… Пробував на коня сісти, мене чомусь при цьому трясе. Гарний кавалерійський офіцер! Ні, я-то не заспокоюсь, нехай трясе, навіть чимось їзда і подобається. Правда, старший конюх очі витріщив, але я йому кулак показав і сказав, що якщо дізнаюся, що він роздзвонив, нехай нарікає на себе. Так, значить тепер замість безглуздого бігу буду здійснювати кінні прогулянки, поки не зможу… Опанувати? Повернути? Поки не зможу добре триматися в сідлі. Бачив я книженцію, яку також просто життєво необхідно почитати. Статут називається, а ще Настанови військові. А ще… Загалом, є що почитати, якщо викличуть на службу, що тоді робити? 
Так, день не задався з самого ранку. У сідлі тримаюся погано, а ще ж я хотів вчитися танцям. Але запрошувати якогось вчителя, це викликати зайві запитання. І гроші. Але навіщо платити й давати привід запитувати, якщо в тебе є сестри, які цілком можуть навчити й показати? Але за танці мені доведеться тепер витримати поїздки по магазинах. Окремо чи з Шарлоттою, тільки чи сьогодні підемо, навіть не знаю. Це враховуючи, що й оплачувати поїздки теж буду я, може простіше вчителя найняти? З такими сумними й сумними думками я сидів, поки не прибув Бродський. Мама його не надто затримала, її ж цікавила лише невелика така книжиця з відривними аркушами. Чековою книжкою називається. Передбачлива леді виписала через повіреного книжку на певну суму, щоб не виникло у сестер спокуси купити півмагазину, бо воно ж усе таке чудове… Невже, я вже знаю, як це відбуватиметься? Книжку при цьому, мама вручила, звісно, мені. Сестер мало поїхати зі мною дві, це варто було врахувати. Як я розумію, наймолодша ще не буде включена в цю круговерть уявлень і відвідувань, що викликало в неї жахливий сплін і депресію. Ще мама багатозначно подивилася на мене в халаті й зауважила, що негоже мені буде хизуватися в старих костюмах. О боже! Ще й це!
Швидко запросив Бродського до себе в кабінет.
– Мілорде, – одразу порадував він, – Я знайшов достойну людину.
– Чудово! Сподіваюся, я йому вже не винен?
Самуїл злегка посміхнувся.
– Пан Римша займається аудитом земель для охочих отримати незалежну оцінку перед придбанням. Він чесний і мовчазний. Банк батька має з ними справи, я знайомий по деяких операціях. Що зручно, мілорде, йому не потрібно нічого пояснювати. Він просто вивчає і дає відповіді на деякі питання.
– Як швидко?
– Усе залежить від обсягу, мілорде Берлінгтон.
– Самуїле, тут постане питання ціни. І високої терміновості. День-два. Мені потрібен не повний аналіз, це почекає, а тверді доказові маніпуляції.
Бродський активно закивав.
– Я це розумію. Але дозвольте зауважити, що пан Римша служив у повітовому відділенні Міністерства фінансів, тому компетентний у питаннях щодо земельного регістру.
– Що серйозна людина — я вже зрозумів. Як щодо зв’язків з Камницьким?
– Гадаю, в цьому місті всі одне одного знають. Я не можу стверджувати, якщо не знаю точно.
– Тоді назвіть йому ціну, яку самі вважатимете гідною, і ризикнемо. Час дуже підтискає. Зможете забрати облікові книги? Думаю, буде краще, якщо він їх вивчить не тут у маєтку.
Бродський злегка здивувався.
– Ви впевнені, що припустимо їх виносити звідси?
Я лише рукою махнув.
– Якщо він сюди приїде, то неодмінно хтось проговориться і тоді Камницький насторожиться. А самі книги… Припускаю, що там багато брехні. Але зберегти необхідно, так.
– Я надам йому свій кабінет для роботи й простежу.
– Так, і ось ще що. Гроші. Самуїле, хто б міг позичити під заставу каблучки? Абсолютно не афішуючи і з обов’язковим викупом?
Бродський здивовано звів брови, потім поміркував, трохи шевелячи губами, так що борода його теж ворушилася й тремтіла.
– Мілорде, але навіщо?
– Я не хочу матері розповідати про те, що цінних паперів уже немає. А нас чекають витрати.
Взяв пару облікових книг і вручив спантеличеному повіреному, попередньо обернувши їх величезною серветкою, однією з тих, що мені вічно тягав Бартон. Повірений обережно взяв їх, здивовано покрутив у руках, потім подивився мені в очі:
– Якщо забажаєте, я можу закласти в банку батька. Але… мілорде, необхідно відкликати право підпису керуючого.
– І закрити доступ до коштів, – зітхнув я, – Ви думаєте, я цього не розумію? Але для цього поквапте нотаріуса з документами. Йому мало свідчень матері та пана Гілберта?
– Ось тут, як мені здається, є деяка непередбачена обставина. Розумієте, мілорде, пан Камницький був посадженим батьком на хрестинах молодшого сина пана нотаріуса.
– Ти диви! І як це у нього син народився? Скільки ж йому років?
– Це не перша його дружина, та й сталася подія кілька років тому. Однак же, це незаперечний факт.
Я тільки головою похитав. Несподівано! А я все думаю, які такі труднощі заважають нотаріусу, нарешті, дезавуювати факт смерті Артура Берлінгтона.
– А причину він не говорить? Може, підозрює, що я чийсь шпигун, обманюю всіх і збираюся таємно влаштуватися під виглядом Артура Берлінгтона на службу в полк, щоб там провести шпигунську розвідку і з’ясувати кількість випиваного… чаю?
Бродський знову витріщив очі, а потім весело розсміявся.
– Ось вже цього не знаю, мілорде.
– Може, слід йому нанести візит?
Повірений, сміючись, зауважив:
– Упевнений, що він відкараскається якоюсь помилкою дрібного клерка.
– Нехай відкараскається, але зробить! Самуїле, як би не було смішно, але все це неспроста! Тут нещодавно, один дуже цікавий пан, звернув мою увагу на необхідність виплат по привілею. І то, що зробити це мав Камницький вже давно. А він оплатив лише половину необхідної суми за минулий рік і хотів відтермінувати виплати. Як ви думаєте, про що це може говорити?
Посмішка тут же зникла з обличчя Бродського, тепер він нахмурився і прийняв дуже серйозний вигляд.
– Якщо правда, що пан Камницький нечистий на руку, то з цього випливає, що він або збирається погашати борг, або він намагається відстрочити галас, який виникне в разі невиплати. Дивно було б запустити руку в касу, а потім повертати… якщо, ти, звичайно, не чесна людина. А якщо чесна, то звідки тоді заборгованість? Так, це все досить дивно.
– Ось і ламаю голову, – поскаржився я повіреному, – Але от те, що право розпоряджатися майном мені так не підтверджено, а різні дива множаться, все це разом змушує підозрювати майбутні неприємності. І досить великі… судячи по сумах боргів і виплат.
– Мілорде, а може мені потрібно ще раз попросити вашу матінку написати схожий папір? І звернутися до іншого нотаріуса.
У мене знову почала боліти голова і я тільки рукою махнув.
– Дійте, Самуїле. Я прямо відчуваю, як щось відбувається. Але ці питання, також дуже цікава активність нотаріуса привели до появи тут нещодавно навіть поважних професорів медицини, які не стільки щось так знайшли, як вимусили мою матір звернутися з проханням до судді. Та оформити якісь там афідевіти. Гадаю, це також може допомогти, але побачим. 
Бродський, попрощавшись, поїхав. Чи правильно я зробив, що віддав фінансові книги сім’ї якомусь невідомому Ритші? Чи Римші? Чому б і ні. Чорт! Забув віддати перстень Бродському, втім, це більше жест відчаю, насправді. Ну скільки там за нього дадуть? Вже точно, не стільки, скільки потрібно. Звісно, можна Фальконера просити ще раз розщедритися, зрештою він був більш за інших у цьому зацікавлений. Однак, це все одно не вихід. Так можна і заплатити по цих фігових розписках всім охочим, а потім? Едвард міг і тому кинутися грати, що не бачив іншого виходу отримати гроші. І напиватися теж від безвиході. Хоча, що його понесло в дешевий генделик, не розумію. Вийшов з дому, зайшов на завод, налив собі та пий, ніхто не помітить. Так ні ж, ще й у бійку поліз…
Я з силою потер обличчя. Потрібно було струсонутися, потрібно було діяти, а не рефлексувати. Ось тільки куди бігти? Щиглика відправив з дуже важливим дорученням, він поїхав шукати орендаторів. Йому самому було цікавіше шукати Дольського, адже це, як не крути, в місті, де є прохолодне пиво і тінь від будинків, але я наполіг на іншому. Сумніваюся, що цим керуючим всі орендатори були задоволені, а будь-який незадоволений фермер або подільник це той, хто нічого не буде приховувати. Навпаки, сам захоче розповідати. Василь не дуже був радий мотатися пару днів по спеці по всьому повіту, але виділена для цього коляска і можливість привезти що-небудь своїй сестрі, дуже його простимулювали. А чому ні? М’ясо, сало, ті ж овочі. У селі вони усяко дешевше будуть, а тут можна за мій рахунок затаритися… Витікають гроші. Зовсім нічого не залишилося з "королівських"…
– Ну, не будь таким нудним, Артуре! – Олісава чи Ліса Берлінгтон, була гарненькою вісімнадцятирічною дівчиною, дуже схожою на свою матір. Тільки очі в неї були сірими, а не зеленими, як у Шарлотти, а так, та ж форма обличчя, той же колір волосся, розліт брів, трохи кирпатий носик. Хіба тільки характер був більш непосидючим, хоча може це просто я матінку Берлінгтонів у цьому віці не бачив.
– Нехай відпочиває, Лісонько. На нього чекає ще довга подорож, – Шарлотта чарівно посміхнулася, але посмішка ця була єхидною.
Мені навіть хотілося сказати слово - Кандиба, яке змусило б її замовчати й перестати єхидничати, але це було б просто дріб'язково з мого боку. Сестриці виїхали в люди, що ж, нехай розважаються.
Ми поїхали на кареті з гербами, її спеціально відмили від пилу, та й усередині теж постаралися. Нас супроводжували Реджинальд з лакеєм у лівреї, але їх мої сестри відправили на задок, у цієї карети ззаду було високе просторе сидіння, і навіть з козирком, який захищав від сонця і дощу. Втім, після обіду стало не так жарко, на небі з’явилися хмарки, які часом закривали сонце. Однак же, дорога була ущільнена дрібним щебенем і піском навпіл з якимсь пилом, нікуди від нього не дітися. Був би тутешнім градоначальником, обов’язково зажадав залити ці дороги чим-небудь… а чим же їх заливають? Виходять ще такі рівні…
– А хочеш, я тобі розповім дещо про когось? Дуже вигідна партія! – загорілися очі у Олісави й вона схопила мене за руку, – Ну ж бо, Артуре, ми дуже переживаємо за твій вибір.
– Вибір кого? – не зрозумів я.
– Як кого? – здивувалася Ліса, а Шарлотта глузливо хмикнула.
– Мама сказала, що тобі обов’язково потрібно одружитися! А в цьому сезоні буде представлена до двору одна моя подруга, вона з хорошої родини, Інґіґерда Богуніч.
Я посміхнувся, але промовчав.
– Мама, до речі, про неї мене розпитувала. А ти мовчиш!
– Чим же вона така гарна? – запитала Шарлотта.
– Хоча б тим, – жваво повернулася до неї Ліса, – що в них прекрасні стайні, великий маєток і величезний ліс поруч. Там так чудово!
Вона закрила очі, немов занурившись у спогади, на обличчі в неї застиг мрійливий вираз.
– Гостювала в неї якось…
– Це ж Солоний Край, там кордон поруч, – зауважила Шарлотта.
– Ой, та в нас теж кордон поруч і що? – Ліса зневажливо махнула рукою.
– Важливо ще, з ким цей кордон, дурненька… Мама і про моїх подруг розпитувала. І взагалі, у неї свої резони, щодня пише в столицю комусь, — Шарлотта подивилася у вікно й зітхнула.
– Нас же теж представлять!
Не витримав і сказав:
– Так може про вас і йдеться, а не про мене! Я повинен спочатку подивитися, оцінити, поспілкуватися…
– Що?
– Пф!
– А хіба ні? Хіба я одружуюся не на людині, з якою повинен прожити життя, а на стайні? Стайню можна і самому завести…
– Ой, правда? – Олісава дивилася на мене захопленими очима, – Ні, ти чула Шарлі?
– Чула. Було б чудово, Артуре. Як шкода, що її тепер у нас немає, так не вистачає! Так би й помчала… – очі її мрійливо затуманилися.
Я посміхнувся, але нічого на це не сказав. Стайня… Поки нехай на тих, що є їздять.
– Шарлі, а правда, що ти каталася з королевою на поні?
– Ах, Ліско, я не хочу про це згадувати…
З королевою? Шарлотта знайома й каталися разом? Цікаво.
Олісава тихо захихикала.
– Як ти звалилася і сукню порвала, а вона тебе ховала.
– Ліса!
Олісава надула губки й відвернулася до вікна, Шарлотта деякий час дивилася на неї невдоволено, потім відвернулася.
– Зараз їй важко, – сказала вона неголосно, – Незрозуміло, чи буде взагалі відкрито сезон, вона ж буде в траурі. Загинув принц Георгій на "Аріадні".
– Мені він не подобався, – фиркнула Ліса, – Хоча все одно його шкода.
Якось за всіма турботами по маєтку я зовсім перестав стежити за тим, що відбувалося в королівстві. Втім, мені-то що, королева дісталася до столиці, змова не вдалася, вона ціла й неушкоджена. І, як я розумію, з Георгієм цим було не все так просто. Ні, королеву треба рішуче викинути з голови.