Глава 26. А ось тобі ще...

Ще було не так пізно, коли я виїжджав із того салону. Щойно настав ранній вечір, але на вулиці вже було досить темно, попри світло ліхтарів. Похмуре небо свинцевими хмарами висіло зовсім низько над головою, а пронизливий, холодний вітер силкувався позбавити залишків тепла, миттю видуваючи його з-під одягу. Вітер то грізно шумів десь поруч віттям дерев, які від того важко стогнали, то здіймав по вулицях цілі хмари гілок, листя та пилу, навіть коні починали голосно хрипіти й відвертати морди, коли все це летіло їм назустріч... Попри зачинені віконця карети цей пил усе одно скрипів на зубах, і я вже почав передчувати ту мить, коли, нарешті, опинюся вдома. Думка про дім зігрівала мене не гірше за теплий плед. Якого, на жаль, із собою не було. Як там Саймону нагорі — взагалі не уявляю. Щоправда, він досить передбачливий, і я тепер розумію, чому всі конюхи й кучери полюбляють одягати довгі кожухи, майже тулупи, хоча морозів ще й близько нема. Адже їм невідомо, яка негода зустріне в дорозі, а сховатися буде нікуди...
Ще одним поривом вітру з-за будинку трохи не викинуло на дорогу кота. Худий, увесь скуйовджений і якийсь жалюгідний, він на мить невдоволено зиркнув на мене своїми жовтими палаючими очиськами, потім притиснув вуха і швидко шуснув між дощок найближчого паркану. Ніби не кіт, а якась змія, що шукає укриття... Бідолаха, важко йому на вулиці. Та й не тільки йому. Не всім же пощастило виявитися лордом...
Думки мої мимоволі перескочили на сьогоднішню подію... ні, не на цей салон, де я почувався таким собі об’єктом для вивчення та пліток, а на сьогоднішнє вторгнення в мій кабінет. Ризикові та рішучі хлопці! Серед білого дня, ось так просто полізли... І не могли ж не знати, що в будинку повно людей. Але при цьому зважилися на такий зухвалий крок... на що тільки розраховували? Ні, певні шанси у них, звісно, були. Раптом щось просто лежало б на столі чи всередині нього. І якби не помітив їх з вулиці хлопчак... Ох, який вітер!
Поки Гілберт за допомогою Реджинальда, перед нашим походом до цього салону баронеси Чарнецької, приводив до ладу свій мундир і вибирав із Бартоном для себе сорочку в моєму гардеробі, я вирішив написати листа Надін. Так, мені не надто хотілося цього робити. Вона досить твердо показала своє небажання продовжувати наші стосунки, хоча і в цьому мені бачилося щось інше — не відштовхуюче, а скоріше заманливе. Інтригуюче. Таке, що змушувало мене думати про неї, хвилюватися і шукати зустрічі. Однак, насправді, це й так були ніби не почуття, а лише цікава гра з приємним виграшем. Причому зовсім не впевнений, що грав я сам, а не зі мною. Що ж, можливо, я просто занадто черствий і прагматичний. Але написати мені довелося. Саме тому. Хто ж іще може підказати потрібні контакти чи дати мені певну рекомендацію? Так-так, щоб пробратися в це лігво Бокова, в те місце, де він, схоже, ховався чи просто зрідка бував — найкраще піти на контакт із власником усього закладу. Є, звісно, ймовірність, що він може бути якось із Боковим пов’язаний, таке теж можливо, але ж треба щось робити. Інакше скоро зовсім знахабніють.
Ліхтарі мигтіли за вікном, я притулився до стінки карети й обхопив себе руками — після духоти салону, де було досить багато людей, тепер стало відчутно холодно. Плащ, який я мав — якась холодна, тонка тканина, можливо, під ним не можна було змокнути, але й зігрітися я теж не міг. І від того додому хотілося ще дужче. Нехай цуценята, нехай обговорення вбрання, наречених і майбутніх балів — зате тепло і точно є щось на вечерю...
Цокіт копит по бруківці ніби змінив свій ритм, ми сповільнилися, пропустили зустрічний екіпаж і, здається, вже повертали в наш провулок. Мелькнула й знайома вже решітка, біля неї довелося почекати деякий час. Саймон навіть крикнув щось зверху, напевно, підганяв. Ми закотили у двір, і я вискочив, навіть не дочекавшись повної зупинки.
— Сьогодні екіпаж вам уже не знадобиться, мілорде? — крикнув Саймон.
З-за дверей визирнув Олівер із ліхтарем у руці, побачивши мене, він чомусь застиг.
— Ні, сьогодні вже не поїдемо. Та й погода бач яка, — сказав я йому і швидко піднявся.
Лакей дивився на мене якось дивно, ніби вперше бачив.
— Олівере, йдемо, замерзнеш, — усміхнувся я.
Раз не квапиться відчиняти двері, відчинив їх сам і увійшов.
Уже в холі було набагато тепліше, з великим задоволенням я стягнув із себе плащ. Якась із покоївок пробігала повз, побачивши мене, вона теж завмерла, як кролик перед удавом, очі її стали круглими.
— Схоже, цей вітер якось на вас усіх подіяв, — поведінка прислуги ніяк не могла зіпсувати мені настрій. — Що там із вечерею?
Вона раптом розвернулася і кинулася кудись по коридору. Я лише зітхнув, іноді їх зрозуміти було просто неможливо...
Піднявшись сходами, я вирішив, перш ніж зайти до себе, заглянути у вітальню. Зазвичай там було досить гамірно, а зараз ніби всі розійшлися.
З усмішкою я відчинив двері й увійшов.
— Вітаю всіх! Як там наші цуценята? — запитав весело.
Але веселість моя раптом почала стрімко випаровуватися. І не без причини... Мама сиділа в напруженій позі, зціпивши руки, вона дивилася на мене чомусь зі справжнім жахом в очах. Шарлотта була біля вікна, і в її очах теж плескалися страх і подив. І не знаю, чого більше. Олісава ж втиснулася в крісло, навколо якого, немов квочки над курчам, завмерли покоївки. Навіть Іванна — і та дивилася на мене з дивним виразом обличчя.
— Що відбувається? — здивовано запитав я.
— Я б теж хотів це дізнатися, — пролунав чоловічий голос звідкись збоку.
Незнайомий голос, а водночас — ніби я його вже десь чув. Різко повернувся, мені вчулося щось загрозливе, я напружився, почав вдивлятися, намагаючись зрозуміти, що це за новий гість з’явився в домі. А він підходив до мене все ближче, і з кожним кроком у його постаті, у його рухах вбачалося щось знайоме. Нехай нечітко, але дуже знайоме. І мене раптом наче оглушило, ніби всі звуки миттю зникли, у цій тиші навіть серце ніби пропустило один удар, а у вухах наростав противний дзвін... Усе навколо сповільнилося, завмерло, і в цій лячній тиші я, мимоволі заціпенівши, стояв розгублено і просто не міг повірити власним очам!
Бо перед собою побачив, а побачивши, нарешті впізнав — себе самого! Того, кого бачив іноді в дзеркалі. Так, трохи іншого, кого вже не можна було сприйняти просто за це відображення. Неголеного, розпатланого і в зім’ятому одязі... Але це був я! Хтось, схожий на мене як дві краплі води. І, стоячи навпроти, ми розглядали один одного з якоюсь болісною уважністю... Він почухав свій шрам на щоці, а я чомусь одразу торкнувся мочки вуха. Костюм його був не надто добрим, занедбане волосся збилося, але це був точно він! Тобто я. Приголомшливе видовище...
— І що все це означає?! — з великим напруженням у голосі запитала мама.
Ми обоє здригнулися, подивилися на неї, а потім знову почали розглядати один одного з якоюсь хворобливою цікавістю.
— О, я б теж хотів це дізнатися! — криво усміхнувся я.
Не я. А той я, другий. Цьому, першому, зовсім не хотілося усміхатися. Аж надто багато думок роїлося в його голові, загрожуючи з тріском вирватися назовні.
— Очам своїм не вірю...
— Хто з вас справжній? — тремтячим голосом запитала Олісава.
Я навіть сам здригнувся від цього переляку, що прозвучав у її голосі.
— Ліско, це ж я, Артур! Ти мене хіба не впізнала? — повернувся мій альтер-его і блазенськи розвів руки в сторони. — Так, це я. Той, що впав з дерева в саду, коли ти на нього залізла. Який ховав тебе, Шарлотто, в сараї для упряжі, а ти ще там ледь не підвернула ногу. Я, любі мої, все той же Артур Берлінгтон.
І він повернувся до мене. Слідом і решта подивилися налякано й запитально.
— А ось...
— Не пам’ятаю! — різко перебив я його. — І всі знають, що я нічого не пам’ятаю. І не приховував цього.
— Ну, звісно ж, мій дорогий Я! Ти так благородно попередив про це!
Обличчя його скривилося.
— Коли вліз у мій дім!
— Артуре! — вигукнула тут мама, і він відсахнувся.
Недарма — я теж уже хотів заїхати йому кулаком межи очі. Або куди-небудь ще, аби тільки спробувати розвіяти цю мару. Цей привид...
— У мене зник син, — важко, хвилюючись, почала Агнеса Берлінгтон, а Шарлотта підійшла до неї і взяла її за руку. — Не вірила. Чекала. Молилася щодня, щоб його ще раз побачити. Але те, що я бачу зараз, зрозуміти не можу...
— Самозванець! — кинув мені той Артур і голосно закричав. — Гей, хто там? Бартоне! Подайте коньяку негайно!
У дверях з’явився Бартон. Він стояв так само рівно, але в нього трохи тремтіли руки. Він ніяк не міг наважитися подивитися на когось із нас одного.
— Та чого ви там застрягли, старий? Давайте вже коньяк.
Але Бартон стояв.
Я мовчки кивнув головою, але мій жест цей Артур помітив.
— Тут я господар! — скрикнув він.
— Тебе зараз хвилює тільки це? — запитав я.
Що ж, ось я і приїхав додому...
— А ти мені не "тикай"! — він навіть не став чекати, поки Бартон підійде, підскочив і вихопив у нього чарку прямо з підноса. І тут же її випив.
Але дивитися на нього мені стало нецікаво. Хоча ні, брешу, звісно. Цікаво. Не щодня бачиш іншого себе з боку. Але мені важливішою була мама, яка сиділа і мовчки дивилася на нас.
Я спробував зловити її погляд.
— Я теж нічого не можу зрозуміти, — сказав, дивлячись їй просто в очі. — Але мені здається, що ви чогось боїтеся...
— Звісно! — вигукнув той Артур. — Якийсь пройдисвіт вліз у мій дім...
— Помовч, — поморщився я. — А то я згадаю, що тут поки немає нічого твого! І сам ти поки мало що можеш пояснити...
— Та вже побільше за твоє "не пам’ятаю"! Я-то все пам’ятаю! Не вигадав собі виправдання...
— Артуре! Будь ласка, помовч! — попросила мама.
— Якого з них ти про це просиш? — подала голос Шарлотта. — Я зараз бачу їх двох. І відрізнити можу тільки за шрамами. Один, щоправда, вухо пошкодив. І ми знаємо, коли й де. А ось ти, — повернулася вона до того, другого. — Ось ти, Артуре... Де ти був увесь цей час?
Мій двійник помітно здувся. Він якось дивно зіщулився, ніби намагаючись відігнати неприємні спогади.
— Де був... Ти, Шарлі, не думай... Якби я міг, то давно повернувся б. Але ці не дозволяли, — ткнув він пальцем у мій бік.
Усі знову подивилися на мене, а я міг тільки розвести руками.
— Не знаю, хто вони — "ці", але абсолютно точно я не маю до них жодного стосунку.
— Це неправда! — гаряче вигукнув Артур і знову зважився підійти до мене ближче. — Це все якась ваша московитська інтрига, мерзенний задум.
— Тоді, можливо, ти розкриєш хоч якісь його деталі. Бо мені вони зовсім невідомі...
Мама раптом із силою ляснула долонею по дивану.
— Які ще московити?! Відповідайте мені, хто ви такі! Хто з вас мій син?!
— Я! — тут же обернувся той, другий.
Я важко зітхнув і відповів:
— Ви, мамо, єдине, що я пам’ятаю...
Вона вхопилася за голову і притисла пальці до скронь.
— Господи! Дай мені сили!
Олісава раптом підхопилася і підійшла до нас.
— Що тобі, Ліско? — стомлено запитав Артур. Але не я.
— Ви дуже схожі, — сказала Олісава.
Ми з моїм двійником перезирнулися і одночасно поморщилися. Ні, не тому, що нам стало неприємно бачити один одного, хоча й радості великої в цьому теж не було — вся річ у тім, що це була правда. Я не надто часто дивився в дзеркало, але той, кого я бачив зараз перед собою, був схожий на моє відображення як дві краплі води. Якщо тільки одній не відростити і не пошкодити вухо, звісно.
— Він просто піде, — спокійно сказав той.
Але тут уже я не витримав:
— Якщо тут замішані московити, то саме ти й підозрілий, братику!
— Це ще чому? — зло подивився він на мене. — І не називай мене братом... у мене тільки один брат, Едвард. Де він, до речі?
— Його, на жаль, немає... А ти підозрілий, бо з’явився через стільки часу, та ще й саме тоді, коли московити раптом почали дивну кампанію проти Артура Берлінгтона, зі звинуваченнями бог знає в чому!
— Де Едвард? — запитав він, зціпивши зуби.
— Він загинув! Чуєш! — крикнула мама. — І я думала, що ти... ви... теж... Бартоне, налийте мені вина!
— Як?! — зблід мій двійник. — Ед загинув?
Я задумався, чи не варто дещо розповісти про це, але швидко передумав. Правда взагалі нікого не втішить, до чого їм ці звістки про Камніцького?
Мама притисла долоні до обличчя, Олісава теж підійшла до неї і приобійняла. Другий Артур мовчки подивився на них, потім зітхнув.
— Слухай... Не знаю, хто ти, але просто йди...
— Просто? А я знаю, хто ти? — розлютився раптом я, відчуваючи, як злість, біль і страх охоплюють мене все дужче. — Прийшов невідомо звідки через стільки часу, та ще й у таку невідповідну годину... І йди... Чому? Я пам’ятаю маму, я знаю, що потрібен їм, а от ти? Ти, який заявляє мені — йди! Чи не ти сам маріонетка московитів, яку запустили після того, як не змогли змусити мене втекти з цього дому?!
Тут мама підняла голову і закричала:
— Знову московити? Чого вони хочуть, негідники? Чому вони ніяк не дадуть нашій родині спокою!
Тут уже і я насторожився, попутно зрозумівши, що бовкнув дещо зайве.
— Змусити? — Артур випрямився. — Тобі все одно доведеться це зробити! Якщо ти розраховуєш, що зможеш дурити всім голову своїм безпам’ятством, то я все одно знайду на тебе раду. Ім’я Берлінгтонів ще дещо значить!
— Тільки воно дещо значить не для тебе!
— Тоді я вишвирну тебе силою!
Я розсміявся, почувши сам, як злобно це прозвучало.
— Мені навіть не знадобиться допомога лакеїв! — вигукнув номер два.
— Вони й не допоможуть! Я — лорд Берлінгтон. І служать вони мені.
— Нічого, у мене знайдуться друзі! З міцними кулаками.
Я все сміявся. Гіркий сміх ніби рвався з мене, розриваючи груди.
— Чи не Гілберт бува, з яким ми розлучилися пів години тому? З яким разом дивилися в обличчя смерті...
— З яким разом ми росли! — почервонів від люті другий. — І я багато чого пам’ятаю абсолютно точно. А ти? Ти що зможеш сказати?
— Припиніть!!
Мамин вигук пролунав дуже вчасно. Ми знову були готові вчепитися один в одного.
— Навіщо?! — у розпачі вигукнула Агнеса Берлінгтон. — Ви з’явилися тільки для цього? Повернулися сюди, щоб завдати всім шкоди?! Навіть вашому Гілберту...
Мені раптом стало гірко, у горлі став клубок, і я тільки міг сказати:
— І справді, завжди краще бути мертвим героєм... мертві хоча б не кусаються і не створюють проблем.
— Припиніть!! — мамин вигук пролунав різко і дуже голосно. — І йдіть! Обидва!
Я завмер.
— Ідіть. Обидва!
Мама встала. І виглядала рішучою. І по-справжньому величною.
— Йдіть, інакше ви тільки остаточно перелякаєте всіх навколо.
— Мамо! — вигукнув я.
Гіркота раптом охопила мене... О, це був нестерпний біль, нікому б не хотів такого побажати. Другий теж стояв як мішком прибитий.
— Але... Мамо! Я сюди діставався, ледь не на смітнику харчуючись! Куди мені тепер іти?!
Я заплющив очі. Намагався опанувати себе.
— Шарлотто, нехай принесуть мою книжку.
— Не треба! — я сунув руку в кишеню і витягнув відірваний аркуш зі своєї чекової книжки.
Другий ледь не затрусився.
— Ти не маєш права розпоряджатися грошима!
— Не потрібно! — повторив я. — Ось, тут є. Мамо, я тобі віддам.
Спеціально виписав чек і хотів під слушним приводом всучити Гілберту, але все ніяк не виходило. Небагато, не надто велику суму, не став тринькати гроші, та й він би велику суму не прийняв.
— Подавись своїми...
— Досить! — різко сказала мама. — Я бачу, що доброго з цього все одно нічого не вийде. І в мене голова розколюється.
Артур викинув цей папірець, глянувши на мене, як на ворога.
А я просто не міг зрозуміти, що мені тепер робити. Йти? Куди?
— Я не уявляю, що й думати, — опустила мама голову. — Як усе це можна пояснити? І що скажуть при дворі, у місті... Гадки не маю!
— Мамо! — гаряче вигукнув Артур і кинувся до неї, бажаючи обійняти.
Однак вона швидко виставила перед собою руки, зупиняючи його.
— Прошу вас! Обох! Дайте мені привід, хоч натяк на те, як усе це взагалі стало можливим! А до того часу, благаю! Не підходьте!
І вона рішуче вказала на двері.
Розгублений, приголомшений Артур... не я, другий, мовчки розвернувся, злобно зиркнув на мене, а потім знущально вклонився.
— Тільки після вас, сер!
Я подивився на маму, на Шарлотту, на Олісаву... На Бартона, який притиснув до себе піднос і стояв, спершись на стіну. На покоївок, що притиснулися одна до одної, на Реджинальда, який стояв із роззявленим ротом у коридорі...
Повернувся і поплентався вниз. Схопивши плащ і циліндр, я вийшов у двір. Вітер негайно кинув мені в обличчя пригорщу листя. Він із подвоєною силою заповзявся віднімати в мене залишки домашнього тепла. Коли підійшов до воріт, десь над містом спалахнула блискавка, і за кілька митей до мене докотився гуркіт грому.
Хвіртку так ніхто й не зачинив, я вийшов із неї, кутаючись у плащ і до очей насунувши на голову цю коробку, що за непорозумінням називалася капелюхом. І пішов куди очі бачать...
У душі було оглушливо порожньо. У ній, щоправда, вило щось не гірше за вітер на вулиці. Той уже вщухав, удалині рівно зашуміло, і на мене впали перші краплі дощу, але було байдуже. Йшов, немов вигнане на вулицю цуценя, і було нестерпно боляче. Дуже! Ось ти вдома — і ось ти один на вулиці! Разючий контраст! Ні, від цього теж стискалося серце, але значно дужче мене мучила інша думка — хто я, чорт забирай, такий?!! Якщо це й справді був Артур... але хто ж це міг бути ще? Двійник? Це як? Якось зуміли змінити зовнішність? Як?! І забрали в мене пам’ять? Але навіщо? Навіщо все це, якщо батько збирався і так боротися за трон — допоможи йому, і ось тобі прямий зиск! Ні? Маріонетку вирішили з нього зробити? Тоді чому нас двоє? Чому, чорти смугасті?!
Ббах! Гримнуло, здавалося, над самою головою, і дощ полив сильніше. Цей клятий плащ ще й воду тримав не дуже добре, на біса він взагалі тоді був потрібен?
Удалині побачив слабкий ліхтар і ледь чутний перестук коліс.
— Гей! — хрипко крикнув я, давлячись краплями води.
Мені пощастило, візник був вільний. І навіть готовий був мене відвезти. Залишалося тільки вирішити — куди.
Що ж, вибір був невеликий. У цьому місті було повно нічліжок. Одна з них цілком може прийняти до себе... а кого, власне? Ні, можна і далі називати себе лордом Берлінгтоном, зрештою, саме я ним офіційно визнаний. Та чи варто мені за це ім’я боротися? Не за титул, грець із ним, — за родину! Кого вони тепер у мені побачать? Невідомого? Підозрюваного в чому завгодно?
Я тихо застогнав і швирнув циліндр, розбризкуючи навколо краплі води.
Поїхати? Втекти? Кинути? А московити? А всякі Карибути? І чи справді це був Артур Берлінгтон? Адже у нас із ним однакові права — вони на обличчі написані! Одна тільки різниця — він-то про них більше знає. Ну, звісно, є ще й моя дорога королева. Біжи, звертайся... З чим?!
Трахнувся головою об дверну стулку.
Що просити? Забери від мене його? А родина? Ой, хлопці, а що це вам усім привиділося таке? Ні, ніхто не приходив... Я? Два таких? Ну, де ж ви такого другого знайдете...
А ще Боков... Я раптом розплющив очі, і холодна, як мої закоцюблі руки, рішучість дала мені такий необхідний зараз якір... ні, впевнену точку опори, спершись на яку я точно спробую зробити це... Я не знаю, як мене звати. Я не знаю, хто я. У мене немає нічого свого. Крім голови та пари не надто міцних рук. Так, і пістолета за пазухою. Але є щось важливе. Що цінніше для мене в сто разів! Так, я пам’ятаю тільки тебе, мамо! Але це благословення! Це немов мій рятувальний круг у цьому лячному мороці порожнечі. Нехай уже є люди, яких я знаю, які стали мені близькими, але пам’ятаю по-справжньому я тільки тебе! І ні за що не підведу! Нехай я — ніхто, нехай! Зате тепер зможу стати ким завгодно...
І хай відбувається що завгодно, якщо мама вимагатиме — я віддам усе і піду. Але не кину. Не дам вилізти всякій наволочі, постараюся бути поруч. Якщо треба — буду брехати й викручуватися. Якщо доведеться бити й стріляти — рука не здригнеться. Хіба що є ще кілька людей, які дарують мені тепле почуття всередині.
Дощ барабанив по даху, карета ляпала по калюжах, а я сидів і усміхався...