Глава 25. Ось тобі цуцики

Гучний, радісний вереск, якому вторило жалібне скавчання, ледь не оглушив мене. Моя молодша сестра, яка всю прогулянку трималася рівно, гордо й прямо, наче та сама Олісава-королева, тепер стрибала й верещала на весь дім:
— Цуцикі! Цуценятка! Цуценяточкі!
Очі її палали, вона вхопила цих нещасних цуценят із кошика й заповзялася їх тискати. Здається, її покоївка готова була вчинити так само.
— Сідай, Артуре, — з усмішкою сказала мені мама. — Тепер вона їх ні за що не залишить.
Я зі стомленим позіханням сів поруч на диванчик. І справді, Олісава пострибала навколо кошика та й помчала кудись, забравши цуценят із собою.
— Микола Петрович привіз сьогодні, — подивилася їй услід мама. — Як минула ваша прогулянка?
Що ж, це було дуже... довго. Ось і все, що я міг би сказати, але не став.
— Боюся, мені не зовсім була зрозуміла моя роль, але я намагався впоратися.
— Яким тобі здався Доревич?
Ох! Я аж заплющив очі. Яким мені міг здатися молодик, що бліднув усю дорогу і намагався розповісти про якихось зябликів, поки його матінка розважала мене розмовами? При цьому вона, наче шуліка, стежила за Лісою. Добре, що ми пішли до цієї художньої галереї: там хлопець трохи ожив і досить цікаво розповідав про якусь картину. Говорив він, певна річ, усім нам, хоча слухала його лише Олісава. Принаймні вона навіть поставила йому кілька запитань, після чого він аж засяяв...
— Я вас дуже прошу, нехай із нею ходить Шарлотта...
— Або я... — усміхнулася мама. — Артуре, тобі теж треба десь бувати. І супроводжувати сестру на прогулянці — не така вже й важка праця, як ти зараз малюєш.
Вона всміхалася, а я все дивився на неї й не міг стримати цієї щемкої радості — радості від того, що бачу її, що вона сидить поруч і я можу просто підійти й обійняти її.
— Артуре! Гаразд, гаразд, я не буду часто тебе про це просити.
Я вмостився зручніше.
— Доревич — сором’язливий хлопець, яким мати керує так віртуозно, що подобатися потрібно виключно їй.
Мама трохи подумала, потім махнула рукою покоївці, щоб та відійшла подалі.
— Це не так погано, синку. Кароліна — розумна жінка, яка зуміла допомогти своєму чоловікові зробити непогану кар’єру. І для них наша Олісава — це справжнє благословення, за належної уваги з її боку, вона постарається влаштувати її сімейне життя на найвищому рівні. Наскільки, звісно, це залежатиме від неї. Сини ростуть...
Що мені залишалося сказати? Я й близько не міг осягнути всіх цих тонкощів, тим паче, що в голові крутилося безліч думок про інші справи. Не те щоб мені було зовсім байдуже, як там буде з сестрою, просто я геть не уявляв власної ролі в усьому цьому обережному роздивлянні та "обнюхуванні" одне одного. Про що чесно і заявив:
— Мамо, мені важко щось тут сказати. Я їх не знаю... або не пам’ятаю. Цей Доревич хоч і сором’язливий, але вміє триматися. Хоч і боязкий, але не розмазня. Щось там таке розповідав про Констебла — мушу визнати, і картина мені сподобалася, і його розповідь була цікавою. До речі, я б і сам не відмовився від пари пейзажів.
— У тебе прокинувся інтерес до Англії? — усміхнулася мама.
Я знизав плечима й замислився. Здається, у мене з’явився інтерес просто до якогось заняття, поки Доревичі в’юнилися біля сестри.
— Мені теж сподобався "Пейзаж опівдні". Хоча, зізнаюся, морські роботи Гайвазовського не менш прекрасні. Згодна, нам не завадило б прикрасити будинок деякими з них. Або просто пошукати талановитих юнаків — у нашій Академії їх чимало знайдеться, а вибір їхніх робіт дуже добре сприймуть у світі.
Світ, світ... Не надто багато я його поки бачу, але вже люблю "глибокою палкою любов’ю".
— Артуре! Прошу тебе, поговори з Шарлоттою! У неї з’явилися залицяльники, але це, як каже Радослава, просто шукачі багатих наречених. Один із них уміє справити враження, щодня їй квіти й подарунки надсилає, але він їй не пара. Я-то скажу про це неодмінно, але й ти мусиш знати. До речі. Про квіти та подарунки пам'ятати теж.
Я згідно кивнув. У тому, що такі можуть бути, я не сумнівався. Тим паче, що Радослава, мабуть, сама багатьом повідала про моє рішення виділити їй кошти.
— А чим вони погані?
— Чим?
Мама взяла віяло і почала повільно ним обмахуватися, хоча сьогодні було вже зовсім не так тепло. До вітальні зазирнув Реджинальд, я подивився на нього, і він коротко кивнув. Здається, повернувся з новинами чи з новою тростиною.
— Реджинальде, люб’язний, нехай нам подадуть акватиру, — сказала йому мама, а я здивовано на неї подивився. Зазвичай вона за чимось ганяла покоївку, а мого камердинера взагалі не надто помічала.
Вона повернулася до мене:
— Встигнеш ще втекти від мене, — промовила мама і, опустивши віяло, заповзялася розправляти складки своєї сукні. — Артуре, я не можу сказати, що вони погані, але впевнена, що вони не підходять Шарлотті. З того, що я чула: один просто грубіян, хоч і ретельно це приховує, а другий просто не вміє вести справи. Настільки, що, по суті, давно збанкрутів, але сам впевнений, ніби вся річ лише у відсутності суми, достатньої для викупу ефіростанції, яка колись належала його родині. До речі, Артуре, треба б нам сходити до Чаші. Акватира має властивість швидко закінчуватися.
Тут мені довелося гарячково згадувати, що я взагалі знав про цю акватиру та різні "чаші". Не те щоб я не чув цих слів, але досі якось не звертав на них уваги. Акватира... пам’ятаю, вже була аквавіта, якою я лікував королеву. Це ще одні ліки? Навіщо?
— Не дивися так, я знаю, що ти не дуже любиш там сидіти, але ми маємо піти всією родиною. Якраз у суботу, на свято.
Оксамит оббивки тихо шелестів під моєю рукою, він був напрочуд приємним на дотик, але думки мої були дуже далекі від свят, хоч вони й мали відбутися зовсім скоро. Я машинально гладив диван, а в голові все крутилися думки про те дивне зібрання в королівському палаці, де вже вдруге я опинився в ролі запрошеного гостя. Ні, запрошення канцлера було спробою вивчити мене й поспілкуватися, але я й близько не розумів, навіщо йому це було потрібно. Ось Олісава, схоже, була засмучена й хапалася за мене, як за соломинку. А канцлер? І цей його пильний погляд... Щось було ще. Матір Божа!
— Артуре! Ти знову десь далеко?
— Так, мамо! — я намагався слухати, що вона каже, але нова думка просто свердлила мозок. А й справді! Але якщо так...
— Ти маєш обов’язково закликати до відповіді цю мерзенну газетку!
— Так...
Мама легенько смикнула мене за рукав, а потім обережно поправила його.
Я нарешті зібрався і подивився на неї більш осмислено.
— Про яку газету мова?
Кістяні пластини віяла сухо клацнули, і мені здалося, що мама навіть хотіла мене ним приголомшити.
— Ти думав, мені ніхто про це не розповість? Марно! Про це почали дуже активно шепотітися. Ладно б ці... але наша газета — це не те, що можна проігнорувати.
Я з силою провів по штанині, наче струшуючи пил.
— І без мене знайдеться кому з ними розібратися.
— Ні! — жорстко сказала мама, і я навіть мимоволі підібрався, бо зараз переді мною сиділа справжня леді Берлінгтон, і дуже незадоволена. — Цю справу не можна довіряти нікому! Йдеться про тебе! І про нахабні плітки. Якщо ти промовчиш — значить, завтра можуть осміліти й інші.
— Мало які дурниці...
— Гірше, Артуре! Це гірше за дурниці! Вони там натякають, що твоя амнезія — лише ширма, за якою ти щось ховаєш!
— А ти не знаєш, кому належить ця газета?
Мама здивовано подивилася на мене.
— Хіба це має значення? Та ти й не завжди про це дізнаєшся. Втім, — тут вона спохмурніла, — цю газетку завжди пов’язували з однією партією при дворі.
— Партією?
Мама поклала свою руку на мою.
— Сину мій! Тобі слід багато про що згадати... або дізнатися наново. А часу в тебе для цього зовсім немає. Тому, благаю, доклади всіх зусиль!
Я подивився їй в очі, і клубок підступив до горла. За цю її турботу, за її переживання я хотів просто зараз скочити в сідло, поїхати до палацу й цією боковською тростиною добряче відгамселити Карибута. Мене зупиняла не думка про те, що майордом — це не управителька пансіону, якій лорд мав зухвалість погрожувати, а державний діяч найвищого рангу, а впевненість, що все завжди треба зважувати й ніколи не поспішати. Хто сказав, що це його газета? Чи знаю я про це достеменно? Зрештою, це Олісава казала, а їй точно не було сенсу щось вигадувати.
Я міцно зчепив зуби.
— А які партії взагалі існують?
Мама сумно всміхнулася.
— Я не та, хто може докладно про все це розповісти! Ти ж знаєш, ми навіть у столиці давно не були. А в цих справах рік чи два — дуже великий термін.
Я згідно кивнув.
— Розумію. Але ж щось ви знаєте! Не тільки ж про весільні перспективи йдеться, коли ви збираєтеся...
— Попрошу вас, молодий чоловіче! — мама з усмішкою, але все-таки ляснула мене віялом по руці.
Пластини клацнули, наче щелепи. Що це всі б’ються цими віялами? Скоро так увесь у синцях ходитиму...
— Тобі треба знати бодай про найбільші. Або про тих, від кого слід триматися подалі.
До вітальні увійшов Реджинальд, несучи на таці графин із високим горлом і рідиною, що злегка світилася. Він поставив його на маленький столик і обережно розлив напій у два келихи на високих ніжках.
— Можна було й покоївку послати, — м’яко зауважила мама.
— О, це мені зовсім не важко, міледі. Якщо потрібно щось іще...
— Ні, дякую. Ви дуже люб’язні, Реджинальде.
Він коротко вклонився, на мить затримався, очікуючи моїх розпоряджень, але я лише похитав головою.
Мама обережно взяла келих і подивилася крізь нього на світло. А я заплющив очі й пригубив трохи. Цією акватирою розпоряджалася тільки мама, досі мені лише раз вдалося її скуштувати — вже тут, у столиці. З нею було щось пов’язано, але я нічого не пам’ятав, а розпитувати було ніяково. Хоча, можливо, це й неправильно.
Один ковток ледь терпкої рідини, що пахла невідомими мені запашними травами, на мить наче повернув мене в дитинство. У те дитинство, коли ти раптом, без причини, у колі рідних відчуваєш миті щирої радості та справжнього щастя. Ти цього ще навіть не розумієш, тебе можуть хвилювати зовсім інші турботи, якісь жуки, коти чи собаки на вулиці, дружні стусани чи усмішка сусідської дівчинки, але потім, через роки, ти завжди пам’ятатимеш це відчуття. Воно залишиться з тобою на все життя, і щасливий той, хто, помираючи, відчуває його...
До вітальні увірвався справжній вихор зі скавчаннями. Олісава обіймала обох цуценят і ніяк не могла від них відірватися. Разом із покоївкою вона намагалася їх годувати, хоча до них додавався докладний лист із переліком того, що можна і чого не можна робити. Та хіба зупиниш цю непосиду?
— Куди їй ще заміж... — пробурмотів я під ніс, дивлячись на неї, але мама почула.
Вона теж пригубила акватиру і тепер сиділа, усміхаючись і стежачи за Олісавою, навіть не роблячи їй зауважень. Почувши мої слова, вона повернула голову і зітхнула:
— Час минає швидко, — тільки й мовила у відповідь.
— Подивіться! Подивіться, які лапочки!
Цуценята й справді були кумедні. Руді, з блискучими оченятами, зовсім ще малі. Але ні вони, ні чудова акватира не давали мені забути про свій здогад... У мене їх багато останнім часом, просто приклади до потрібного місця й отримаєш відповідь. Гаразд, усе це непотрібне буркотіння.
Камницький! Що він там писав? Не сам він потрапив до Берлінгтонів. Хтось його віртуозно підвів, хтось рекомендував, бо без таких рекомендацій управителями не беруть.
— Мамо, а хто рекомендував Камницького батькові? — вирвалося в мене знову швидше, ніж я встиг обдумати запитання. — Чи не Карибут, який був йому великим другом?
Вона злегка нахмурилася, але метушня Олісави з цуценятами швидко розгладила зморшки на її чолі.
— Ян Карибут завжди був другом лише самому собі! Навколо нього ходило багато різних пліток, але він умів спритно з усього викручуватися, завжди на свою користь. І вперто дерся вгору, залишаючи за собою не лише переможених ворогів, а й покинутих друзів. Теж мені, великий друг!
— Тоді хто?
— Якийсь знайомий твого батька рекомендував його і просив влаштувати йому кар’єру. Дуже хвалив. Я вже й не пригадаю хто. До нього у нас був зовсім пропащий п’яниця.
Цікаво! Але ж...
— Єдине — писав він з-за кордону. Адам Петрович прибув до нас із цим посланням. Для нього це був останній подарунок від благодійника.
— Благодійника?
— Здається, той кореспондент твого батька вже помирав. Чи то від хвороби, чи то від старості. Лісо, задушиш!
Я повільно допив світлу рідину, думки знову кудись вилетіли, хвиля щастя прокотилася тілом, наче весь світ передав мені по часточці тепла, а в грудях засяяло сліпуче сонце... Так, міцна штука! Здається, Фальконер теж щось у свій коньяк підмішує, але після того просто з’являється трохи сил і стає веселіше, а тут усе набагато сильніше і глибше.
Але навіть це щастя не завадило мені вмить згадати про здогад. Ці запитання... Що саме я пам’ятаю. Ця співчутливість у погляді. Увага до всього, що зі мною пов’язано. І Камницький... який почав свою гру і поплатився за це. А ще дивне фото, яке мені дбайливо вручили. Щоб перевірити, кого я впізнаю? Чи підсунути мені цю байку про дітей?
— Прошу вибачити! — увійшов лакей Олівер. — Пан Гілберт просить прийняти його.
— Здається, прибув твій друг...
Я згідно кивнув, хоча великої радості від зустрічі не відчував.
Гілберт з’явився у всьому своєму блиску: у наглянцеваних чоботях, у мундирі з блискучим гаптуванням і не менш блискучими еполетами. З усмішкою, що сяяла білими зубами з-під хвацько закручених вусів.
— Міледі! Моє шанування! Щиро радий бачити вас у доброму здоров’ї... Панна Олісаво...
— Подивіться, які цуценятка!
— Артуре!
Гілберт зробив обережний крок убік, тримаючись подалі від скавучого цуценяти, яке, здається, вирішило в цей момент обпісятися від страху.
— Друже мій, дуже радий тебе бачити, — сказав він, скоса спостерігаючи за тим, як Ліса, сміючись, разом із заклопотаною покоївкою шукають якісь серветки. — Здається, Несвицькі все-таки прислали своїх собак.
— О так, як бачиш. Не бажаєш келишок акватири?
Мама ледь чутно пирхнула.
— Боюся, Артуре, лише твоя родина може розділити всю її повноту. Для мене така радість недоступна.
— Як почуваються ваші батьки, Станіславе? Сподіваюся, у них усе гаразд і вони зможуть ощасливити нас своєю появою на наступному балу.
— Дякую, міледі, — Гілберт якось навіть трохи скривився. — У них усе добре, якщо не брати до уваги деяких невеликих прикрощів. Утім, вони не надто їх обтяжать, тому не позначяться ні на їхньому самопочутті, ні на настрої.
— Буду рада їх бачити, — усміхнулася мама.
— Готовий, Артуре? Нас із тобою сьогодні чекають у відомому салоні, і я заїхав нагадати тобі про це.
Я закрив долонею обличчя і важко зітхнув.
— Я вже послухав музику з Шарлоттою, яке нове випробування ти мені хочеш влаштувати?
— Випробування? Зустріти старих знайомих — хіба це випробування? До речі, друже, вам слід змінити костюм, на цьому якась пляма.
— Це пляма від моєї бідної троянди... символу не кохання, а... яке б слово підібрати?
Гілберт аж почервонів.
— Вибач, Артуре! Сам не знаю, що на мене тоді найшло.
— Станіславе, я навіть була трохи розчарована, коли почула про це від доньки, — добила його мама. — Втім, я припустила, що ви так хотіли по-своєму допомогти...
Бравий полковник Одеського кінно-єгерського полку імені пана Берлінгтона скрушно опустив голову, наче підставляючи її під сокиру ката.
— Винен, міледі.
Я вже відкрив рот, щоб він остаточно зрозумів усю глибину свого падіння, як раптом пролунав тупіт ніг, до вітальні вскочив розхристаний Реджинальд і уривчасто кинув:
— У ваш кабінет вдерлися, мілорде!
І миттю зник, побігши нагору! Я підхопився і кинувся за ним, поки всі заціпеніли від несподіванки. Пістолет був при мені, а душа давно жадала дій.
Залетів слідом за Реджинальдом до кабінету — тут усе було розкидано значно більше, ніж коли гуляв вітер. А мій камердинер щось схопив біля відчиненого вікна.
— Тримаю, мілорде!
Я підбіг ближче. Вікно було розчинене навстіж, а на підвіконні лежала широка дошка. Реджинальд тримав її, поки якийсь чоловік на даху навпроти намагався потягнути її до себе. Побачивши ще й мене, він тут же кинув дошку, скочив у маленьке віконечко горищної надбудови й зник.
— За ним! — вигукнув я, збираючись вилізти у вікно.
— Ні за що! — Реджинальд розкинув руки, не даючи мені рушити далі. — Це дуже небезпечно, сер! Треба бігти на вулицю!
Дошка стояла під невеликим кутом, відстань була не надто велика, але він мав рацію, звалитися можна було дуже легко. Мій будинок стояв близько до сусіднього, стіна в стіну, але сусідній був нижчим, на його даху була ця надбудова — невелика будка з вікном і маленькими дверима. Рами в тому вікні не було. Як і сенсу соватися вниз.
— Що у тебе тут... — почувся від дверей голос Гілберта.
— Біжимо, Станіславе! Реджі, наглянь поки тут.
Кинув крадькома погляд на свій стілець. Оц, тоц, а він усе-таки цілий... І як же вчасно я сховав паспорт, лист Камницького і незрозуміле фото! Залишилося тільки забрати папери з пошти, от і тягаю другий паспорт, той, що на ім’я Горича, з собою... Смикнув свого друга-полковника за руку, і ми помчали вниз, лякаючи домашніх. А потім і перехожих, і мешканців сусіднього будинку — навіть влаштували імпровізований штурм. Ясна річ, без жодного толку. Злодій просто втік, поки ми гукали, вмовляли, лаялися і йшли перевіряти дах.
— Не можеш ти без пригод, — зауважив Гілберт, коли ми поверталися. — Тепер, схоже, і мені треба переодягатися.
— Тобі переодягатися, а мені всіх заспокоювати і ще думати, чи не поставити ґрати на вікна.
— Які нахаби! Але поспішаймо, друже, недобре запізнюватися до хороших людей...