Глава 24. Знову палац

— Що тут цей пан робить?
Я навіть прокинувся від цього гучного, обуреного голосу. Не голосу, а волання. Мій давній знайомий, той самий офіцер у синьому мундирі, якого я вже якось зустрічав в Одесі — саме тоді, коли мене там намагався допитувати такий собі Матвій Григорович, — зайшов до приймальні й заціпенів від подиву стоячи поруч зі мною та дивлячись на палацових служителів у кімнаті з якимось навіть, я б сказав, обуренням.
— Перепрошую? — здивовано запитав один із них, той самий, що мене сюди й привів, а тепер чекав на щось чи на когось, так і не дозволивши собі присісти.
— Що о цій порі біля малої королівської нарадчої зали робить ця людина, тоді як...
За його спиною відчинилися двері, але, побачивши мене, він, здавалося, зовсім оглух від свого негодування й нічого не почув. Ну не люблять мене ці пани в синіх мундирах. Не всі, але ось від таких похмурих поглядів дорогою сюди цього вечора я натерпівся вдосталь. Проте — сиджу. І мовчу, між іншим!
— Знову ви, Романе Мстиславовичу, оскаржуєте розпорядження королеви?
Олісава увійшла разом із ще одним паном у такому ж синьому мундирі, від якого в мене скоро почте сіпатися око. Петлиці та еполети у цього були багаті, аж променіли золотом, але сам він був геть сивий і якийсь трохи згорблений, із великими залисинами. Обличчя зморшкувате, при цьому погляд — швидкий, гострий, проникливий. І замість нагород на грудях — лише стрічки, хіба що один хрест за заслуги, схожий на мій, висів на шиї.
Я швидко встав, заледве стримуючись, щоб не позіхнути на все горло. Чи то музика мене так заколисала, чи то сидіння тут, у тихій приймальні під нерозбірливий гомін за дверима — у будь-якому разі, я мало не заснув, поки чекав. А тут же треба було тримати вухо гостро. Бодай те, яке ще залишалося цілим.
— Ох, онучку... Чого ти розходився? Коли людина вже тут, панікувати пізно, треба було раніше, — деренчливим голосом промовив цей старий, свердлуючи мене поглядом.
Олісава невдоволено повернулася до нього, але старий і оком не змигнув.
— Чи не той це пан, що зганьбив моїх онучків? — виступив він уперед, узявшись у боки й дивлячись на мене з невимовним виразом обличчя.
— Мстиславе Романовичу! — підвищила голос королева.
— Виховували б їх краще, дідуню! — вирвалося в мене, навіть не встиг міцніше зціпити зуби.
Старий здивовано глянув на мене, а потім раптом як зарегоче, та ще й так заразливо, ніби я дуже вдало пожартував. Онук же його, цей Роман, помітно почервонів — сподіваюся, від сорому, але боюсь, що від люті. Навіть медальки на його гаптованих золотом грудях тоненько завили від гніву тихим дзвоном.
— Почалося... — невдоволено процедила королева.
— А він нівроку! Ану, онучку, відгукнися, хто ти є, не будь таким невихованим!
Я здивувався, хоча більше розбирала досада, що знову встигаю сказати раніше, ніж подумати.
— Лорд Артур Берлінгтон, до ваших послуг.
— Ага! — кивнув дідуган. — Знав вашого діда й батька... спритний був юнак. Але ви точно їх перевершите!
— Мстиславе Романовичу, у нас є важлива справа, а ви казна-чим займаєтеся!
Олісава повернулася до мене, в її очах мигнуло щось невловне.
— Як би лорд Берлінгтон не дозволяв собі поводитися, зокрема й у королівській присутності, він устиг зарекомендувати себе не лише як людина діла, та й як гідний моєї довіри!
Я машинально кивнув, від чого дід, здається, знову заходився сміятися.
— Мстислав Паліса, начальник конвою її величності, — кивнув він мені вже церемонніше. — А також той, хто бажає особисто подякувати вам за скоєне! Та й цидулку вашу прочитав не без інтересу.
Королева ледь чутно зітхнула.
— А тепер, Мстиславе Романовичу, ми можемо нарешті взятися до державних справ? Щиро дякую! Лорде Берлінгтоне, йдіть за мною.
І ми урочисто, під звуки... ну, гаразд! Просто цей Роман метушливо ткнувся вперед, королева пішла за ним, а ми вже слідом, і я навіть злегка вклонився старому, пропускаючи його вперед. За що отримав добродушний ляпас по спині. Мені цей дідуган почав навіть подобатися — не надто великий аматор церемоній, зовсім як...
І поки заходив до цієї зали, чи як вона там офіційно називалася, я раптом впіймав кумедну думку: може, ми чимось із цим Палісою схожі, і королева раптом побачила в мені його молодшу версію? Але бути начальником конвою мене зовсім не вабило...
Всередині зали засідань було так накурено, що мені негайно захотілося вийти, я навіть закашлявся. От не шкодують нікого — ні себе, ні оточуючих.
Тут були всі знайомі мені обличчя: канцлер Ханенко, начальник якоїсь там Управи Дерич, Савелій Кирилович та ще пара панів у мундирах, не надто мені знайомих. Тобто мундири мені були незнайомі. І пани ці, ясна річ, теж. Побачивши королеву, всі підвелися й прибрали хвацького вигляду, але, судячи з винуватих поглядів, щось у них усе ж таки сталося.
— Вітаю вас знову, панове. Маєте що мені повідомити? — королева подивилася на всіх по черзі, потім кашлянула, і один із тих двох невідомих мені поспішив відчинити вікно.
Канцлер мазнув по мені поглядом і заперечно похитав головою.
— Боюся, ваша величносте, новин у нас немає. І похвалитися особливо нічим. Про успіхи ви вже знаєте, а...
— Про невдачі ми вам потім доповімо, чи не так? — саркастично посміхнулася йому Олісава.
Вона підійшла до столу й сперлася на нього обома руками. Дідуган з онуком мовчки завмерли біля порога, а я тихенько відійшов убік — усе одно до столу не покликали, сяду в куточку, з’їм пиріжка...
— Я бачу лорда Берлінгтона, — невпевнено почав Дерич. — У нас є до нього одне важливе питання, воно стосується...
— Ні! — різко обірвав канцлер, невдоволено глянувши на нього. — Немає жодних важливих питань! Але я радий його тут бачити.
Я проковтнув клубок у горлі й мовчки йому вклонився. А вже як я вам усім радий, друзі мої! Бачити вас, окрім королеви, звісно — це те, про що я мріяв глибокими, темними, суворими ночами, сповненими небезпек і поривів вітру...
— Ой, сумніваюся, Митрію, — втрутився дідусь Паліса. — Коли це ти був комусь радий?
Канцлер насупився.
— Та ще й Берлінгтону! — пирхнув старий, і ця фраза змусила мене миттєво зібратися.
Я помітив швидкий погляд канцлера, здається, ще похмуріший. А чому, власне?
— Мстиславе Романовичу! — голос королеви став суворішим, і старий одразу, злегка розвівви руки, схилився в шанобливому поклоні — не такому вже й знущально-недбалому, як мені спершу здалося.
Але Олісаві було не до нього. Вона переводила погляд з одного на іншого з німим запитанням. Проте всі опускали очі й мовчали.
— Як розумію, немає ні ідей, ні припущень... Ані, звісно, винних!
Тут канцлер теж схилився в поклоні.
— Боюся, ваша величносте, що якраз винний є. Він перед вами.
— Ви?!
— Саме я попросил поки що тільки наглядати за цією дівчиною. І припустився помилки.
Якої помилки? За якою ще дівчиною не вгледіли? Господи, невже моя присутність на цьому зібранні означає, що не вгледіли за Глинською? Щоправда, не знаю, куди вони дивилися, а я її бачив не далі як пів години тому.
— Але як це могло статися? Куди поділися ті, хто за нею наглядав?
Тепер настала черга Дерича зітхати й удавати розкаяння.
— Вона просто зникла зі своєї квартири. Ніхто її не бачив, із будинку вона не виходила.
— А чорний хід?
— За ним ми теж спостерігали. Це невеликий будинок, лише на чотири квартири. Одну з них винаймали наші люди. Вікна там досить високі, але й зовні було кому дивитися.
— Але все одно недогледіли...
— Та ховається в будинку дівка! — кинув дідусь, навіть без усмішки. — Сидить десь у шафі, якщо не втекла, поки її шукали.
Дерич енергійно замотав головою.
— Ні, Мстиславе Романовичу, все перерили. Довелося всіх сусідів обшукати. Немає її ніде. Навіть одні двері зламали — не було там нікого. Я ж казав: будинок невеликий, в одній квартирі вона жила, іншу ми винаймали. У ще одній — пара літніх чиновників, нічого не бачать, нічого не чують, обоє недочувають. І в четвертій квартирі нікого. Там якась дама... кокотка живе, не так часто її бачили, але вона з "цих" точно. Якраз напередодні ввечері пішла і ще не поверталася. Але якщо прийде — одразу помітять, вона яскрава, костюм увесь у пір’ї, обличчя нафарбоване, волосся...
— Остапе Інгваровичу, ви мені це зараз навіщо розповідаєте? — розізлилася королева, аж кулаки стиснула. — Яке мені діло до якоїсь вашої дівчини в пір’ї?!
У пір’ї? Хм, кокотка. Яскрава дівиця... Кумедно. Проститутка чи що? Щось навколо мене весь час якщо не борделі, то їхні відвідувачі. Добре хоч ніс перестав боліти... Я його крадькома поторкав.
Але в цій напруженій тиші, у цьому королівському роздратуванні, що розлилося залою, мій рух був помічений миттєво.
— Мак... Лорде Берлінгтоне! — повернулася до мене королева, її погляд потеплішав. — Схоже, мені знову потрібні саме ви! Бо тільки вам удається бачити трохи далі власного носа!
Я так і завмер, почухуючи свій ніс. Погляди оточуючих були... багатообіцяючими, я б так їх назвав. Навіть той старий мружився, наче в мене цілився. І Магерко просто ошелешено дивився, а от решта...
— Чи правильно я зрозумів, ваша величносте, що втекла ваша чесниця? — обережно запитав я.
Олісава ступила трохи вбік, кивнувши.
— Так, саме так. І я чудово пам’ятаю, що саме ви від самого початку звертали на неї увагу.
Ну, було діло. То що тепер, показувати на мене пальцем усім, щоб ще дужче зненавиділи?
— І втекла саме тієї миті, коли було ухвалено певне рішення! — продовжила королева, у задумі дивлячись на підлогу. — Що особисто мені дає змогу з упевненістю сказати: її попередили.
— Ми стежили і за прислугою!
Олісава лише недбало відмахнулася.
— А раз так, значить, і хтось зміг про це дізнатися. Ось я і думаю — хто?
Тут канцлер раптом почав говорити про те, як багато вони всі встигли зробити, когось затримати. Я так зрозумів, що дрібним гребінцем пройшлися по армійському штабу, виявивши там причетних до нещодавніх подій в Одесі, коли там ледь не влаштували повстання й висадку десанту... До речі, Олісава казала, що це якась її сестра була чесницею. Та як же її звати? А запитувати незручно. Може, про цю запитати, сусідку її... у пір’ї. Дивись, і дізнаюся ім’я. Мда.
Стоп! Постривай-но...
Я стрепенувся, підвів голову й завмер. Королева дивилася на мене, ледь прикушуючи губу, з якоюсь легкою усмішкою і німим очікуванням в очах.
— Так я і знала, що ви щось придумаєте, — тихо сказала вона, несміливо всміхаючись. — Чи не так?
— Пір’я! — вигукнув я голосно, аж деякі пани здригнулися. — Скажіть, а обшукували квартиру цієї жінки, яка сусідка?
Дерич невпевнено кивнув.
— Чи був там одяг... довгі рукавички, наче театральний костюм?
Він зніяковів, королева різко повернулася й подивилася на нього.
— Ви ж обшукували всі квартири?
— Саме так, ваша величносте, — сказав тут Магерко. — Там були й мої інспектори. Так, там було багато суконь, деякі схожі на театральні, але більшою мірою...
— Савелію Кириловичу! Запитуйте Одесу!
— Навіщо? — запитав канцлер.
— Рукавичка! Чорна рукавичка, у якій була та, що передала пістолет студенту біля собору!
— Зачекайте, — раптом осілим голосом мовив канцлер. — Чи не хочете ви сказати, що...
Я рішуче ступив уперед.
— Я нічого не хочу стверджувати, панове. Однак мені спало на думку: немає нічого кращого, коли хочеш сховатися, ніж навмисно привернути до себе увагу! А коли чесниця королеви живе в маленькому будинку, де тільки пара глухих сусідів, то це мусить щось означати! Яскравий образ, зухвала поведінка — і тебе вже просто не впізнають! А ти при цьому вільно пересуваєшся.
— І залишаєш усіх у дурнях, — криво посміхнулася королева. — То значить, собор.
Усі подивилися на неї, а в мене тепер засвербіло вухо. Так, те саме, яке мені не встиг повністю відстрелити жовтоволосий студент.
— Яка наполеглива дівчина, — як би мені його почухати, коли всі дивляться, — і рішуча до того ж.
— Але як нам тепер її знайти?
Тут канцлер трохи ожив.
— Остапе Інгваровичу! Вокзали, станції диліжансів, виїзди з міста. Савелію, розішліть опис...
— Чий? — нервово сіпнулася королева. — Кого тепер удаватиме ця талановита акторка, моя дорога троюрідна сестра?
— Дозволю собі зауважити, що це вбрання не надто зручне, якщо бажаєш непомітно зникнути.
— Ну? Кажіть, Савелію! — вимагав канцлер, і Магерко, коротко вклонившись йому, продовжив:
— Якщо це було поспіхом, значить, немає поки що іншого вбрання. А залишатися в тому самому — значить усюди привертати до себе увагу. Припускаю, що вона ховається десь у місті. Можливо, їй хтось допомагає. Усе одно тут життя не буде, тож їй одна дорога — за кордон.
— Посольства? — недовірливо запитав Ханенко і один із незнайомих мені панів якось зарухався. — Ні, це дурно. Там завжди є зайві очі. Хоча хтось із посланців точно в справі.
Один із тих, незнайомих мені людей, що стояв за столом, ворухнувся.
— Певне пожвавлення в посольствах є, але воно більше пов’язане з жалобою, співчуттями... Та іншою справою, про яку є невтішні вісті.
А в мене тут замигтіла в голові одна ідея. Кокотка, кажете? Тобто, як я розумію, це така собі елітна гетера. Так, це тільки образ, який вона прийняла, але його ще треба зуміти зіграти! Це зовсім інша поведінка, яка має бути настільки природною, щоб досвідчені нишпорки одразу не розкусили. І де ж такий досвід можна здобути? На театральних подмостках? Ну-ну...
— А ця дівчина, — повільно запитав я, — любила театр?
Ханенко заціпенів, Магерко насупився, а Дерич лише втомлено зітхнув.
— Та хто ж із цих вертихвісток його не любить! — заскрипів забутий мною дідусь.
Олісава обпекла його ще одним невдоволеним поглядом, а потім подивилася на мене.
— Так, завжди любила. Самій розігрувати, а не тільки дивитися. Поки їй суворо заборонили.
— Заборонили? — здивувався я. — А чому?
Тут Олісава трохи зам’ялася.
— Були певні обставини, причини яких залишаться лише в сімейному колі.
І справді, нехай таємниці зберігаються, поки ви тут ломаєте голови, як знайти ту, що могла зазіхнути на королеву. Таємниці ж важливіші!
— Пане Деричу, — раптом звернулася королева, — яке у вас було питання до лорда Берлінгтона?
Той скосився на канцлера, але тепер Ханенко мовчав.
— Бачите, ваша величносте, нам надійшло повідомлення з Маяків про те, що було вчинено напад на його садибу.
Я вдав, що здивувався.
— Але в мене там немає садиб!
— Це резиденція вашого управителя.
— Це саме зараз було так важливо? — вигнула брову королева. — Цікаво, чому?
Так! Ось тепер відповідайте, коли запитують!
Дерич ледь помітно зам’явся, наче не хотів чи не міг чогось сказати.
— Непересічна подія, хотілося дізнатися чому.
— Сподіваюся, всі живі? — запитав я його.
Здається, пан Боков вирішив скористатися моєю порадою, але не зумів усе в Маяках провернути тихо. Проте чому раптом Дерича ця подія так зацікавила? І чому йому повідомили, а мені, до речі, ні? Самі питання, де і в кого тільки відповіді отримувати — гадки не маю.
— Будинок був, як я зрозумів, порожній, — відповів неохоче Дерич. — Тільки там перевернули все догори дриґом, ніби шукали щось.
А чому Ханенко на мене дивиться так вивчально? Як побачив, що я помітив його погляд, так одразу співчутливо закивав.
— Дякую, що ви так про мене турбуєтеся! — сказав я, намагаючись замість сарказму вкласти в голос максимум вдячності, якої зовсім не відчував. — Мій управитель зовсім нещодавно трагічно загинув, хтось міг дізнатися про це, от і розраховували чимось поживитися.
— Як добре, що ви такі уважні до справ лордів королівства, Деричу, — а от у голосі королеви сарказму було хоч відбавляй. — Сподіваюся, до моїх справ буде не менше уваги.
— Я переглядав сьогоднішні газети, — Ханенко задумливо постукав пальцями по столу. — Там нашого дорогого лорда Берлінгтона теж згадано. Але мені зовсім не подобається ні тон, ні зміст цих повідомлень.
Я мовчки кивнув і несвідомо випрямився.
— Хочу зауважити, пане канцлере, що мені, звісно, байдуже до московитських газет, проте дуже неприємно, коли в нас передруковують звідти всяку гидоту.
Дідусь Палиса мерзенно захихотів, але більше ніяк не прокоментував мої слова, інші ж дивилися з сумішшю нудьги й подиву.
— Справді? Хтось передрукував цю статтю про вас? І хто ж?
— Якесь "Руське время".
Дерич із канцлером швидко перезирнулися.
— І що ж там написали такого, що ці писаки нашого чудового майордома вирішили це у свою газетку тиснути? — запитала королева.
Майордома? То це газета Карибута? Ах ти ж, гнусна пико! Вирішив мені помститися?
— Там написали, що я був у них у полоні й вони так мене добре лікували, що я перебив усіх їхніх лікарів і втік звідти.
— Отакої! — здивувалася Олісава, потім знову був цей її дивний погляд. — Це правда? Так і було?
Я намагався всміхнутися якнайприродніше.
— Ваша величносте, та я ж і мухи не скривджу!
Вона дозволила собі тихо засміятися.
— Ось це я знаю. Але все ж таки...
— Впевнений, це брехня.
— Впевнений?
— Так. Нехай я нічого не пам’ятаю, але совість моя абсолютно чиста. Ці негідники спершу мають пояснити, як стільки років мене переховували й нікому нічого не повідомляли. Втім, щось мені підказує, що вони брешуть легко, завжди і в усьому, тож довіри їм немає ні на гріш.
Ми стояли й дивилися деякий час одне на одного, поки канцлер не кашлянув, повертаючи нас до реальності.
Якщо ти мені не віриш, хотілося сказати, то згадай, що я завжди тільки захищався! Хотів було сказати це вголос, але не зміг. Та й Олісава зробила видиме зусилля, щоб змовчати.
— Це справжній скандал, — тихо промовив Ханенко.
Та начхати мені, якщо чесно. Скандал то й скандал. Єдине — як усе позначиться на сестрах. Вони ж переживають, яким буде ставлення і таке інше. А з іншого боку... Артуре, будьмо чесними перед собою! Якщо все це якось на них вплине, якщо якісь родини посміють косо дивитися на них через чиїсь лихі слова — то нехай сміливо крокують мимо! Невже вони не зустрінуть у житті гідних людей, яким будуть важливі вони самі, а не шепотіння та плітки оточуючих...
— Так, це скандал, — твердіше сказав канцлер. — Неприпустимо газеті королівства так писати про одного з підданих її величності. Безпідставні звинувачення благородного лорда... Мабуть, я матиму що сказати її редактору.
— Дякую, але дозвольте зауважити, що зараз важливіше зовсім інше.
Королева тепло мені всміхнулася.
— То ми цю дівку шукати будемо чи ні? — вигукнув дід Палиса, і королева вмить зморщилася, усмішка її швидко згасла.
— Припускаю, що...
— Ось ви і подумайте поки, а я б хотіла дещо обговорити з лордом Берлінгтоном.
Олісава відійшла від столу подалі, зробивши мені рукою знак іти за нею. Я подивився на ошелешеного Ханенка, невдоволеного Дерича та незворушного Магерка. Ті двоє невідомих мені знавців посольств взагалі стояли мовчки, наче води в рот набрали. І хто вони такі? Судячи з мундирів — люди заслужені. Хоча що тут судити, он "онучок", що дзвонить тихою злістю, як його там, Роман, здається? Він теж увесь у гаптуванні та з медальками... а заслужити може хіба що питання: "А ти хто взагалі такий?".
— Лорде Артуре! — тихо сказала королева. — Ось, звикла вже називати вас Максимом, і весь час на язик проситься.
— То кличте, як зручніше. Тільки всі потім скажуть, що моя забудькуватість виявилася заразною і навіть її величності передалася. Тоді вже точно мене в каземати запроторять.
— Ви весь час жартуєте? Буваєте взагалі серйозним?
— Не знаю. Це залежить від товариства, у якому перебуваю.
— Ах, ось як! Значить, я у вас викликаю сміх?
Я зробив здивовані очі.
— Ні! Лише шанобливий, жалюгідний страх. А коли я чогось боюся, то починаю багато базікати. У мене язик одразу як хвіст гримучої змії стає...
— Господи... що ви взагалі верзете?
— Вірнопіддану маячню, зрозуміло!
Вона важко зітхнула, але очі її сміялися.
— Що у вас із Карибутом?
Тут уже я здивувався по-справжньому.
— Нічого. Я його і пам’ятати не пам’ятаю, і знати не бажаю.
Олісава трохи схилила голову набік.
— Зате він вас згадав. Знати б ще чому.
Дивилася вона так уважно, ніби щось знала. Втім, це цілком могло бути правдою. Не здивуюся, якщо за цим ад’юнктом Саєнком, який приперся до мене додому серед ночі, теж наглядали. Хоча... якби навколо мого будинку вешталися якісь шпигуни, Боков міг би їх "змалювати" і в паніці втекти куди подалі. У бордель, знову ж таки. Хех.
— Мені повідомили, що ви відвідали Глинських, — королева продовжувала уважно на мене дивитися, не зважаючи на те, що за столом почали щось запекло обговорювати пошепки.
— Відвідав. Мені потрібно було засвідчити свою шану.
— І як вам моя пропозиція?
— Пропозиція?
— Саме так. Я ж казала, що підшукаю вам підходящий варіант. Глинські — міцна, солідна родина, де і капітал достатній, і заслуги очевидні. Вони, як я чула, дуже втішені. А ви?
Я трохи розгубився. Ситуація знову здалася мені дещо абсурдною. Стою вночі, у палаці, балакаю з королевою, запрошений у важливій справі. А говоримо при цьому про якісь там варіанти мого одруження. Це що, подія державного значення? Тоді можна якось без мене обійтися? Тьху, як набридли питання...
— Я?
— Ксенія — вигідна партія.
— Чесно кажучи, мені всі ці вигоди не надто цікаві.
— Це ще чому? Вам не потрібен шлюб із Глинськими?
Я подивився на неї з подивом.
— Одружуюся я з людиною, а не з усією її родиною. Мені важлива саме вона, а не все інше. Якось і сам маю певні кошти, тож на життя вистачить. А от хто буде поруч — це єдине важливе питання.
Вона схилила голову й задумливо потеребила мереживо на своєму рукаві.
— Ви говорите так, ніби ви один із тих простих людей там, на вулиці. А не знатний лорд, представник роду, історія якого сягає часів появи в Києві мого предка і навіть ще раніше.
— Я говорю як той, хто має можливість хоча б спробувати поєднати своє особисте щастя з цими дивними ідеями навколо роду.
— Значить, мій вибір вас не влаштовує...
Я знизав плечима.
— Не казав цього. Ксенія вродлива дівчина, розумна, я не можу сказати, що вона мені не сподобалася.
Хм. Щось тут змінилося в повітрі. Чую запах озону. А, це відчинили вікна...