Глава 23. Візити

Вночі довго не міг заснути. Чи то виною був вітер, що дужчав і взявся вити за вікном та постукувати віконницями, чи то різні думки, що охопили того, кого величали лордом Берлінгтоном, — не знаю, але ворочався я довго. А щойно заснув, як наснилися кошмари...
Коли виринув зі сну, ще певний час пам’ятав, як щойно когось шукав у порожньому місті, а потім блукав безкраєю холодною сніговою рівниною і раптом опинився на вузькій, стрімкій стежці на скелі, з якої намагалася зіштовхнути мене донизу велика така золота статуя з жмутком обскубаного пір’я на голові. Все йшла за мною потім і йшла, під моїми ногами кришився лід і падало каміння, а їй хоч би що... Брр. І що це на мене найшло... Мабуть, це просто вітер. Ось і знову стукає у вікно, а я ж його наче зачиняв!
— Мілорде! — почулося за дверима.
Та щоб вас! Це ж зовсім не вікно. Але ж іще зовсім темно! Ніч глуха!
Підвівся, намацав халат і накинув його, мимохідь порадівши своїй маленькій перемозі — можу тепер спати просто в тонких коротких чорних кальсонах, а не в тих довгих потворах, які мені намагалися досі підсовувати. Ні, я ж модник, мушу відповідати, навіть якщо й показати нікому...
— Хто там іще?
— Чи можу я увійти, сер?
Я впізнав голос свого дворецького.
— Бартоне, заходьте.
Двері тихо рипнули, і він з’явився на порозі, уже вбраний майже як зазвичай.
— Ну, Бартоне, ви мене тепер просто дивуєте своєю енергійністю!
Здалося, він трохи зніяковів.
— Прошу вибачити мені, мілорде, але справа, як запевняють, невідкладна. Мені конче треба було розбудити вас.
— Чому не Реджі?
— Він теж тут, сер. Тільки з гостем.
Ось як! Невже московитський... кхм, гість вирішив перевірити всю широту моєї гостинності? Може, не випускати його звідси? Дивись, у глибокому підвалі я й дізнаюся більше.
— І хто ж це у нас у гостях?
— Я проведу його до кабінету, мілорде, коли скажете.
— Але ж його знову впустили до будинку, чи не так?
Бартон застиг статуєю, чимось нагадавши мені ту, з мого сну.
— Перепрошую?
Я зав’язав халат, підняв зі стільця пістолет і поклав його собі у велику кишеню.
— Бокова навіщо знову впустили до будинку, Бартоне?
Дворецький і бровою не повів.
— Сер, це не він. Цю людину я давно знаю.
Що ще за новини?
— Ну, ходімо поглянемо... Може, і мені варто з ним познайомитися.
У кабінеті вікно було розчинене навстіж, тому тут було прохолодніше, а ще вітер розкидав папери по всьому столу, і це вже було геть зовсім невчасно. Заповзявся їх збирати, але почувши тихі кроки в коридорі, вилаявся під ніс і просто всівся за стіл.
— Хто там, щоб тебе пофарбувало... — пробурмотів я, аж тут Реджинальд завів до кабінету чоловіка, який і мені був уже знайомий. Це був той самий тип, що супроводжував у палаці майордома. Як його? Кор... Кар? Карибот, Карибут! Точно!
— Найуклінніше прошу пробачити мені, лорде Берлінгтон, — поспіхом замимрив цей чоловічок, низько кланяючись.
Чого це він, боїться мене, чи що? Я такий величний і страшний? Ото ще!
— Що привело вас до нас... цієї чудової ночі?
Я так щиро зрадів, що це був не Боков, аж відчув до гостя навіть певну прихильність.
— Мене послав до вас мій добрий пан у терміновій справі. У вкрай невідкладній справі.
— Ну-ну!
Маленький, юркий чоловічок, від якого виразно війнуло холодною вуличною вологою, був одягнений у чорний костюм, чорні штани, чорні черевики, навіть сорочка у нього була темною, тому він трохи губився на тлі стін кабінету в тьмяному світлі лампи, яку тримав Реджинальд. Мені це не сподобалося, тому я смикнув за шнурок і ввімкнув лампу, що стояла в мене на столі, — так і обличчя гостя було краще видно, сам же я трохи в тіні лишався.
— Я повідомив вашого дворецького, і ось я тут!
Що за театральщина? Дивні пояснення появи.
— Ви тут. Це я бачу. Але от навіщо, не розумію. До речі, нагадайте, як вас звати?
— Перепрошую, мілорде. Порфирій. Порфирій Саєнко, ад’юнкт його милості, майордома королівства Русь, вельможного пана Яна Карибута.
Я намагався стриматися, щоб не поморщитися. Давай, ще перелічи, кавалером яких орденів він є, то я тут посплю ще годину... Мовчки змахнув рукою, привітавши його ще раз жестом, який краще б пасував Ходжі Насреддіну чи якомусь великому рубаїсту.
— Ясновельможний лорде Берлінгтон! Потрібна ваша участь! Мій пан поспішає повідомити вам, що сталася надзвичайно прикра подія і треба терміново розв'язати складнощі, що виникли через це.
Тепер я вже не стримався і скривився.
— Шановний Порфирію! Чому вночі, що за складнощі і яке мені до них діло?
Реджинальд трохи змістився вбік, до кабінету зайшов Бартон і причинив за собою двері. Цікаво, що обидва були вбрані майже як зазвичай. Це вони так швидко вміють одягатися чи вважають, що терміновість дозволяє тривожити пана, але не дозволяє слузі бути при цьому неналежно вбраним? Тьху ти, навіщо я зараз про це подумав?
— Сер! — вкрадливо почав Саєнко, кинувши косий погляд на камердинера. — Чи можу я говорити відкрито?
— А що, з цим є якісь труднощі? — здивувався я.
— Просто йтиметься про певні речі...
— Дорогий мій ад’юнкте! Тут, крім нас двох, перебувають лише Бартони. А вони інтереси Берлінгтонів ставлять навіть вище за власні! Кажіть! Справа невідкладна, а вже стільки часу ви жодного слова про неї не зронили!
Цей Саєнко аж трохи присів, переступивши з ноги на на ногу, а Бартони трохи випросталися.
— Вельможний пан Карибут бажає вам повідомити, що люди Дерича ввечері затримали людину, яка відповідала за контакти з Московією. І він зараз...
— Кого? — здивувався я. — Кому відповідала?
Порфирій трохи зам’явся.
— Пан Карибут казав мені, що ви можете цього не пам’ятати...
— І не пам’ятаю.
— Проте його давня дружба з вашим батьком передбачає, що і ви маєте бути в курсі цих справ.
— Бартоне? — спантеличено запитав я. — Що ви про це знаєте?
Старий дворецький зробив нечутний крок уперед.
— Це так, мілорде. Я знайомий із паном Саєнком, і він уже приходив сюди за дорученнями пана майордома.
Чорти смугасті! Якщо це правда і дружба мала місце, то що це означає?
— А після смерті батька ви його часто бачили? — з якогось натхнення раптом запитав я.
Саєнко трохи зів’яв, а Бартон просто сказав:
— Ні.
— Ми говорили з вашим братом, Едвардом, але він лише відмахнувся, почувши про витрати.
— Витрати?
— Так, сер! Вони ж зараз украй необхідні! Потрібно визволити цю людину. Його допитуватимуть, але потім, вранці, можна залучити одного інстигатора з ордером у великій справі, а в процесі перевезення організувати втечу. Але для цього потрібна певна сума, не менше п’яти тисяч на видатки. І, можливо, стільки ж іще на сам ордер.
Думки мої закрутилися з шаленою швидкістю. Батько. Майордом. Їхня дружба. Людина, яка була пов’язана з Московією. Московією, хай їй грець! Боков. Я в полоні. Їхня впевненість, що я — це не я. Та що взагалі тут коїться?
— Кому це потрібно? — тільки й запитав.
— Пробачте?
— Я питаю — кому це потрібно?
— Сер! Але ж він дещо знає...
Мені захотілося з усього розмаху гепнути кулаком по столу.
— Але всього цього не знаю я! І наскільки розумію, пана майордома досі не надто хвилювало, де були Берлінгтони після смерті батька і що з ними сталося.
— Але ж, сер! Це не так, ми говорили з вашим братом...
Я люто засміявся.
— О, певен, Едвард висловив вам усе, що він думає з цього приводу! Вам же і тоді просто були потрібні гроші, чи не так?
Саєнко промовчав, а я не міг.
— І розкажіть-но детальніше, про що велися розмови з цією людиною? На які теми?
Саєнко ще більше зіщулився.
— Але... Сер! Невже ви не знаєте? Це все стара дружба вашого батька з паном майордомом! Він завжди бажав лише допомогти йому!
Допомогти він йому хотів... Допомогти? Хто і кому? У чому? Ох ти ж! Допомогти? Судячи з метрики, яку шукають московити, цей кумедний товстун хотів допомогти моєму батькові зробити що? Чи не здобути престол?
Я так люто подивився на Саєнка, що він аж сахнувся назад, ледь не врізавшись у Бартона.
Схоже, ти добряче влип, лорде Берлінгтон! Стій-стій! А якщо ще згадати слова, сказані чи то канцлером, чи то королевою про те, що були якісь складнощі з Берлінгтонами. Ух, жах... Може, тому й Олісава так на мене розлютилася, дізнавшись, що я Берлінгтон? Може, їх уже давно в чомусь підозрювали? Схоже, небезпідставно! Але тепер, тепер що мені з цим робити?
Я аж схопився і взявся міряти кроками стіну в роздумах, поки Саєнко там у незрозумілому страху мало не розпливався калюжею між Бартонами...
Так, треба швидко вирішувати. Допомагати їм? Те, що було — було. Зараз справа тільки в мені. Батько вважав, що має якісь права? І я тому мушу? А дзуськи! Анігіч! Тут є кілька дуже простих і зрозумілих мені причин усього цього не робити. Та ось навіть ці дві головні — це я сам і Олісава. Чи потрібні ще? Що там було у батька з цим Карибутом — це їхнє рішення. А зараз буде виключно моє. Бо як я потім дивитимуся їй в очі? Та я і в маєтку не тямлю, з якого дива мені лізти в державні справи? А таки тягнуть і тягнуть...
— Пане Саєнко, — зупинився і сказав я тихо, — ви зараз повернетеся до свого господаря і скажете, що в мене немає, ніколи не було і не буде грошей на контакти з тими людьми, які не лише стільки часу тримали мене в полоні, а й нічого не повідомляли моїй родині!
— Це дуже необачно...
Я різко повернувся до нього.
— Мені не потрібні ваші оцінки! Мене не цікавлять ваші погрози! Боюся, що ви зі своїм паном зараз взагалі не в тому стані, щоб погрожувати!
Він випростався і, здається, став навіть якось впевненішим.
— Ні, сер! Мова зовсім не про погрози, а про втрачені можливості. Ви не так зрозуміли...
— Зате, сподіваюся, ви мене зрозуміли правильно! До речі, на місці майордома я б остерігався в цьому брати участь і взагалі...
Сильний порив вітру розчинив вікно, і всі, хто був у кабінеті, аж здригнулися від несподіванки. Папери знову полетіли в різні боки, але я не кинувся їх піднімати. Лише стиснув міцніше руків’я пістолета в кишені й уперто сказав:
— І ваші візити ночами мені вкрай небажані...