Глава 22. Побачення, побачення...

— Дивний якийсь цей заклад, сер...
Я відвернувся від вікна і сьорбнув трохи чаю. Тонка, витончена порцелянова чашка із золотою облямівкою по всьому краю ще навіть трохи парувала, але чай у ній був уже не гарячим. Реджинальд закляк переді мною з чайником у глибокій задумі — так, що Бартон, який стояв поруч у своїй незмінній темній лівреї та застебнутий до останнього ґудзика, ледь підняв брову і виразно глянув на племінника, проте той цього навіть не помітив.
— Ну-ну, ти кажи, кажи!
Камердинер тихо зітхнув і обережно поставив чайник на стіл.
— Розташований він у пристойному місці, досить людному. Проте кімнату там винайняти не так просто. Олівера нашого негайно відіслали...
— Олівера? — здивувався я. — Ти послав його туди? Навіщо?
— Він більше схожий на прикажчика, сер, — втрутився старий Бартон. — Для лакея в нашому домі його вигляд іноді... надто виразний, а от зобразити когось у нього непогано виходить.
Ти диви, які молодці! Виявили ініціативу, та ще й самі щось там заповзялися мізкувати.
— Так-так! Цікаво.
Я знову подивився у вікно, день обіцяв бути ясним і сонячним, повним останнього літнього тепла і купи нових обов'язків. Мені сьогодні неодмінно треба було вирушити з візитом до Глинських, оскільки вчора я танцював на балу з їхньою донькою, та ще й із цією волошкою в петлиці... А чай сьогодні просто вдався: міцний, запашний. Та трохи м'яти, як я люблю... Захотілося зажмуритися на сонці й замурчати, як кіт. До речі, чому ніхто не тримає їх у домі, тільки шмигають вулицями...
— Олівер тямущий хлопець, але його туди навіть не пустили. Що ж це за мебльовані кімнати такі, якщо туди не пускають?
Реджинальд ніби доповідав мені, але при цьому ще й якось розмірковував.
— Сказали, що лише за рекомендацією і попереднім записом. Проте на першому поверсі там справді хтось винаймає апартаменти. Іванна познайомилася...
— Ти ще й Іванну туди відправив!
Реджинальд витягнувся.
— Не треба було, мілорде?
— Ні, чому ж. Просто я здивувався. Усе думав, де б мені знайти толкового нишпорку для делікатних доручень, а тут, виявляється, він під самим моїм носом був!
Бартон якось злегка приосанився, навіть підборіддя задрав вище.
— Мій племінник, сер, мав честь прислужувати одному з чинів розшукової служби поліції, нехай не в Одесі, але...
Я скочив із підвіконня і обережно поставив чашку на стіл.
— Та це просто прекрасно, дорогий мій Бартоне! Кожна людина — скарбниця всіляких талантів, і це справжнє щастя, коли вона має можливість їх розкрити. Вірно, Реджі?
Камердинер просто мовчки вклонився.
— Як з'являться нові успіхи, обов'язково подарую тобі найкращу люльку і мисливську кепку!
Бартон і Реджинальд трохи спантеличено перезирнулися.
— Вибачте, але я не палю люльки...
— Та невже? Дивно, чому мені це спало на думку. Втім, продовжуй, продовжуй!
— Іванна познайомилася з приходящою кухаркою якогось пана. Вона тепер заходить у навколишні крамнички, ніби за покупками. Загалом, кухарка досить балакуча була, але вона мало що знає. Тільки скаржиться, що решта прислуги в цьому домі нібито занадто задирає носа.
— Що це означає?
— Гадаю, не хочуть із нею розмовляти, нічого не патякають про господарів.
— Але ти ж дізнався звідкись, що це бордель!
— Так сказали хлопчаки. Вони й слова цього не дуже розуміють, просто почули й кажуть. Але це не зовсім бордель, сер. Скоріше, дім побачень.
Бартон раптом кивнув.
— І я знаю його, мілорде.
Кинув на нього швидкий погляд.
— Доводилося бувати?
Дворецький просто кивнув, але не побажав про це далі поширюватися. Чи то сам там був, чи то батька супроводжував, хтозна...
— Перший поверх — апартаменти для рекомендованих клієнтів. Вище — мебльовані кімнати для зустрічей. Є ще чорний хід...
— Два. Два чорні ходи, дядьку, — перебив його Реджинальд. — Ним не часто користуються, але він є. Не той, що для прислуги, а щоб непомітно покинути дім.
Бартон невдоволено підібгав губи, але не став племіннику нічого казати, просто дивився на мене в очікуванні.
— Тобто цілих три входи, — замислився я. — Виходить, нам просто неймовірно складно буде вистежити цього Бокова.
Тим паче, коли вистежувати буду не я!
— Насмілюся ще повідомити, мілорде, що якийсь невідомий тип увечері крутився біля будинку.
Реджинальд узяв чайник і, підкоряючись моєму жесту, знову налив повну чашку.
— Цього варто було очікувати. Втім, їм зараз цікавіше буде не тут... Телеграму відправили? У Маяки і в маєток.
За вікном раптом знялася гучна гороб'яча метушня — ціла зграйка прудких пташок щось не поділила і тепер цвірінькала так самовіддано, що я на секунду відволікся. Чи це вони кота побачили?..
— Так, сер.
— Вони можуть і в маєток полізти...
Я натякав цьому дивному типові — Бокову, що паперів у мене немає, але вони могли бути у Камницького. Цікаво, чи вирушить він у Маяки їх шукати? Зі смертю Адама Петровича все виявилося непросто. Я тут грішив на Фальконера, той міг думати на мене, а був же ще один! Той, хто посилав його до мого батька! Також, якщо судити з листа мого колишнього управителя, у нього явно могли бути й інші контакти. Чорти смугасті! Та він же міг просто хотіти з усіх отримати гроші, якщо мав намір зникнути! Але хто ж його грохнув, якщо жодних слідів обшуку там не було? Та й облігації ці залишилися, ніхто чомусь не забрав. Ні, цьому я дуже радий, безперечно, але все ж цікаво.
— Ладно. То що там ще з цим будинком? Зможемо якось помітити Бокова, якщо він там з'явиться?
Реджинальд повернув чайник на місце, потім відійшов до столика біля стіни і приніс звідти вазочку з печивом. Печиво лежало акуратною апетитною гіркою, ще тепле. У Алги, тепер нашої нової кухарки, воно виходило чудовим, як, зрештою, і все інше, що вона готувала. Мама навіть її хвалила.
— Хлопчаки там постійно наглядають, мілорде. Щоправда, довелося платити не тільки їм, а й їхнім господарям, щоб відпускали іноді. А ще поруч є невеликий шинок, де подають тільки пиво. Дін його терпіти не може, але за обіцянку отримати щось міцніше готовий терпіти.
— Е, ні. Так зовсім пропаде наш конюх. Саймон і так йому не дає правити.
— Проте, мілорде, як до конюха до нього немає претензій.
— Та невже? Дивлюся, ти просто влаштував справжню облогу, не забувайте ще й тут наглядати.
Обидва красномовно промовчали.
— Дім побачень, значить...
Звісно, є в мене великий знавець таких місць. Але його зараз не можна ні відволікати, ні, не дай Боже, провокувати. До того ж жарт у нього вийшов так собі... всунув мені ту троянду, щоб посміятися? Так засмутився, що відшили? Хм, якось мені здається, це було не надто по-дружньому з його боку.
Пролунав стук у двері, ліврейний слуга приніс свіжу пошту. Як про неї почув, хотів прямо у вікно вискочити, дарма що другий поверх.
— Лист ясновельможному лорду Берлінгтону!
Дворецький приніс мені його на маленькому сріблястому розносі. Нічого не залишалося, як розкрити і почати читати. Проте під час читання мені раптом захотілося засміятися. Треба ж! Мені написала одна з викладачок пансіону Вікторії. Не дарма я там розпинався!
— Так, а покличте мені Щиглика. Де він там прохолоджується?
Я ледь не зареготав, подобаються мені кмітливі люди. Нехай навіть вони шукають власної вигоди.
Щиглика шукали недовго, і скоро він, здивований і розпатланий, увійшов до кімнати.
— Василю, треба буде тобі декуди з'їздити, — сказав я йому відразу, як побачив, — Тільки не самому, візьми ще когось, тільки страшнішого.
— Страшнішого? — округлив колишній кірасир очі, — Це як?
Не витримав і коротко хихикнув. Ух, тримайтеся...
— Щоб уже самим виглядом міг викликати певні побоювання, гадаю, — зауважив Реджинальд.
— Саме так! Хах! Коротше, поїдеш у пансіонат до Вікторії, мені написали звідти. Знайдете там у крилі для вчителів такого собі Антонія або Ентоні, сторожу на вході просто передаси найкращі побажання від лорда Берлінгтона. Швидше за все, цей Антоній закриється у себе в кімнаті. Ваше завдання — пошуміти. Знайти щось схоже на різки і ними добряче налякати його.
— Оон як... Це що ж, бити його? — здивувався Василь, — А що поліція скаже? Щось часто бачимо тебе, Васько, га?
— Завдання — голосно шуміти і пару разів ляпнути. Усе обумовлено. Він буде дуже голосно кричати, не звертайте уваги. Потім, коли з'явиться хтось ще, голосно запитайте, де тут Парасковія Микитівна. Але до неї не ходіть, дайте себе вмовити піти або просто погрозливо — і на вихід. Ось тут адреса, на, прочитай...
Я простягнув йому листа, Василь спантеличено розглядав написане.
— Ти читати хоч умієш? — тихо запитав його Реджинальд.
— Но-но! — скипів Щиглик, червоніючи, — Ти не дуже там! Уміємо.
— Ось, потім ідеш за цією адресою, це в тому селі, де пансіонат. Чи це містечко... та яка, власне, різниця. Ось там знаходиш будинок і питаєш Броніславу Гостренко або господаря. Залишаєш їм деяку суму, я тобі зараз видам.
— Навіщо? — ошелешено запитав Василь, — Ох, вибачте, мілорде...
— Навіщо? — весело перепитав я, — Ця Гостренко викладачка у нашої Вікторії. Кмітлива. І, як я, терпіти не може різки! От і влаштуємо там виставу.
Василь кивнув, хоча з його вигляду було зрозуміло, що нічого не зрозумів, проте знову поцікавився:
— А поліція?
— Не хвилюйся! Ніхто скаржитися не піде. Антонія вона сама вмовила. Тож візьміть малий цей екіпаж і їдьте в пансіон.
Пансіон... Я згадав про ще один, той, у якому Щиглик уже побував, проте успіху не домігся. З ним теж треба було щось придумати. Можливо, підтягнути туди Бродського? Він же повірений у справах, цілком може вивчити якісь юридичні тонкощі, пов'язані з цими дітьми. Заодно і дізнатися, чи потрібне їм утримання чи вже все оплачено. До речі, буду писати йому листа, заодно вивчу, які в доступності є чорнила. Мені ж якось отримувати документи на пошті, а паспорт поки що на Джейн Горич. У графі "стать" усе одно були нечитабельні закарлючки, а от Джеймса добре б прописати. А для цього колір чорнила підібрати...