Глава 21. Бал

Кожна людина переживає події свого життя по-своєму. Не те щоб я був таким спостережливим чи це стало для мене якимось одкровенням, ні. Просто цими днями довелося часто кудись їздити, а в дорозі ти або спиш, або про щось міркуєш. Спати випадає далеко не завжди, а ось від думок у голові нікуди не подінешся, вони й опановують...
Мама завжди намагається триматися рівно, спокійно й доброзичливо. Та щось її сильно зачепить — може стати дуже емоційною, хоча й прагне цього не показувати. Шарлотта, як на мене, навпаки — свої переживання десь перебільшує, ними навіть дещо хизується, хоча й не позбавлена холодної розважливості. Просто ось так у неї виходить, поки чогось для себе не вирішить — реагує надто емоційно. Наскільки це собі може дозволити добропорядна панночка. Це, між іншим, не мої слова, а Олісави, яка ніколи не пропустить нагоди вколоти когось шпилькою. Сама вона, коли справа торкається її безпосередньо, стає уїдливішою та різкішою. Вікторія намагається бути тихою й непомітною, у неї це завжди добре виходить, але це теж певна маска — те, що показано цьому навколишньому світу, повному прихованих небезпек. Коли ж вона з родиною, у знайомому місці, без зайвих очей та вух, то раптом стає не лише пустотливою, а й дуже уважною до близьких, з рішучою дитячою безпосередністю. При цьому, що важливо, Вікторія, наприклад, так і не сказала сестрам, куди я її возив після перегонів. Просто тому, що я попросив, а прохання вона поважає.
Я... той, якого встиг пізнати за цей час, трохи інший. І справді, себе знаєш краще, нікому не збагнути чужих переживань, а все-таки воно так і є. Ніби відчувається якесь дивне роздвоєння, наче в мені уживаються різні постаті. Ох, тільки б доктору Касльгофу про це не бовкнути... Одна постать — не надто схильна до рефлексій, інша — та, яка ніколи не відпочиває в постійному очікуванні неприємностей. І ця друга будь-яку подію може перетворити просто на тортури. Я ту подію все чекаю, хвилююся, думаю, як усе минеться, що буде, хто буде, як саме... Як краще вчинити, які можуть бути варіанти, як чогось уникнути, а що коли станеться ось так, якщо... О, це просто нестерпно! З першою іпостассю все набагато простіше, але вона не надто часто бажає бути зі мною, от і доводиться без перепочинку все крутити й крутити в голові ці думки. Про бал, про танці, про дивні розпорядження королеви, про папери, про дивних гостей і можливі халепи...
Цікаво, що навіть прийом та нагородження не викликали в мене стільки болісних переживань, як цей бал! Та бодай би їм усім! Ну, не зможу я добре затанцювати! Якщо взагалі згадаю все, чому встигли навчити... І що? Нехай дивляться... А хіба й так не витріщаються? Дехто навіть рішуче заявився з візитами до нашого особняка. Ну, як рішуче... Залишили свої візитівки, а мама сказала, що незручно буде їх ігнорувати. А мені якраз було б дуже зручно! Проте мама й сама вирушила з візитом, причому взяла саме мене з собою. Нічого такого, звичайні світські теревення, ми навіть не залишилися на обід, проте вона була задоволена. А я — здивований! Виявляється, це вона потягла мене насамперед до відомої столичної пліткарки, та ще й наполегливо розповідала їй про мої рани, нагороди та "певне витання мого хлопчика в хмарах". Звісно, говорила й про те, що я можу і старих знайомих не впізнати, але при цьому з великою увагою та цікавістю всіх вислуховую. Не посперечаєшся, тут взагалі кожен норовить що-небудь тобі та й висловити...
Тож на бал я їхав у дещо збудженому стані, але навіть попри це був раптом здивований і трохи навіть зачарований... М’яке, золотаве світло щедро лилося з великих вікон палацу — живе, яскраве, воно притягувало до себе всіх гостей, що під’їжджали, наче тих нічних метеликів: заворожені ним, трішки засліплені, ми всі повільно прямували туди, де панував рух і святкова метушня...
— Ясновельможний лорд Берлінгтон!
Біля самих дверей раптом вийшов наперед і нам уклонився якийсь лакей. Це був зовсім ще молодий чоловік, але вже з тим особливим виразом лицемірної приязні на обличчі, що часто панує в людей, звиклих бувати на чужому святі зовсім не в ролі гостя, але при цьому вони старанно вдають, ніби воно їм давно остогидло... Пробурмотівши якісь вибачення, він заступив дорогу і швидко прикріпив спритними, невагомими руками у мерехтливих білих рукавичках до моєї петлиці невелику волошку. Потім ще раз уклонився і відступив у тінь, виглядаючи інших гостей.
Добре хоч, що я від несподіванки не здогадався його відштовхнути чи того гірше... Здивовано скосив очі на цю квітку — синя така, справжнісінька, але при цьому було геть незрозуміло, навіщо мені її взагалі почепили?
— Мамо, — стиха запитав я, поки ми піднімалися сходами, — для чого це?
Мама повільно йшла вгору, тримаючи мене під руку, з легкою усмішкою, і навіть не повернула до мене голови. Тільки зітхнула й стиха відповіла:
— Це така на балу особлива мова квітів, Артуре. Ця квітка означає, що ти неодружений і навіть не заручений.
Потім трохи помовчала й додала з ледь помітною ноткою занепокоєння:
— Сподіваюся, Шарлотта хоч про віяла тобі все розповіла.
Олісава тихо шепнула мені з іншого боку:
— Артуре, не роби таке звіряче обличчя, ти ж іще не одружений.
Я на це нічого не відповів, а Шарлотта й зовсім удала, ніби нас не почула. Хоча про віяла, точніше — як ними користуватися і що іноді можуть означати певні рухи, вона, звісно, розповідала. Докладно, обставинно і з прикладами. Усі вуха проїла. Тільки не мені, а Олісаві. Я просто змушений був усе це слухати, оскільки відбувалося це під час мого ознайомлення з танцями. І тепер я знав, що закрите віяло при спілкуванні може щось означати, відкрите, з легким обмахуванням себе — уже інше, а от якщо дама постукує ним по долоні — то це вже прямо зовсім третє. Знати-то знав, але що саме кожен жест означає — тут ще треба було добре помізкувати, аби не помилитися.
— Мамо, повірте, — сказав я тихо, — якщо в мене будуть сильно тицяти віялом, я точно зрозумію, що роблю щось не так.
Вона помовчала секунду. Потім відвернулася, але я встиг помітити, як її губи здригнулися в легкій усмішці.
— Артуре, — мовила вона стиха, — та мені, чесно кажучи, уже байдуже, що скажуть. Я просто щаслива бути сьогодні тут із вами.
Я глянув на неї, потім на Шарлотту, яка вже виглядала когось у натовпі... На Олісаву, яка старанно вдавала, ніби не дивиться по сторонах, хоча оченята її так і бігали туди-сюди. Нічого не сказав, а просто взяв і погладив маму по руці, якою вона на мене спиралася...
А потім ми якось раптом опинилися всередині, серед численних гостей цього королівського балу. Мама й сестри знали тут багатьох. Ми не пройшли й кількох кроків, як мама вже зупинилася, усміхнулася комусь, показала усміхнених сестер, потім говорила щось приємне й незобов'язувальне — з тією легкістю і природністю, що властива лише тим, хто чудово навчений поводитися в цьому товаристві, оскільки добре знайомий з його життям. Я, схоже, якщо й володів таким умінням, то вже геть забув усе. Від того й почувався досить напружено. Хоча йшов поруч із сестрами, кланявся, коли кланялися мені або коли мама смикала за руку, намагався зрідка усміхатися — так, самими кутиками вуст, намагаючись не надто показувати оточенню свої зуби. Втім, серед гостей були й знайомі мені обличчя: Радославі Богданській я посміхнувся, як рідній...
— Артуре, — тихо звернулася до мене мама, поки ми рухалися вздовж бальної зали, лавіруючи між гостями, — підведи нас он туди, а потім пройдися залою! Пошукай, з ким танцюватимеш, не чекай останньої миті! Краще придивися заздалегідь, хто де стоїть, щоб не спізнитися з запрошенням і не бігти поспіхом.
— Добре, мамо. Тільки я все одно мало кого пам'ятаю, а ще ж сьогодні маю наглядати за Шарлоттою та Олісавою...
Шарлотта скосилася на мене, не надто, мабуть, довіряючи цьому моєму нагляду, але промовчала.
— Вони ж будуть зі мною. І тобі розпорядники все одно знайдуть сьогодні пару! Адже таким було побажання її величності...
Я скривився, проте змовчав. Хоча подумав, що й справді варто було б пройтися залою і знайти десь цю Ксенію Глинську, раз уже її обрали сьогодні для засвідчення моїх прекрасних танцювальних здібностей. Біля дверей до сусідньої зали, біля яких завмерли напомаджені лакеї, мама зупинилася.
— Ми повернемося сюди, а ти поки зроби, як сказала.
— Добре, — кивнув я.
Вони втрьох пішли. Напевно, мама повела їх кудись роззирнутися і перевірити свій вигляд, щось таке вона, здається, казала. А я, на жаль, далеко не все запам'ятовую зі сказаного. Не в останню чергу тому, що говориться дуже багато, а в мене справ різних, крім балу, теж вистачає. Та ще й королева завдання підкинула: вирішила, що раз я одну чесницю підозрюю в чомусь поганому, то ось тобі інша — знайомся й вивчай, чи як?
У залі всі кудись ішли, розмовляли, вклонялися — усе це створювало певний шум, у якому непросто було розрізняти слова й обличчя. І музики я ще не чув, хоча, здається, десь хтось уже й пробував награвати на різних інструментах, але якось дуже невпевнено. Зате часто було чути гучні вигуки, сміх або натужне покашлювання. Я повільно пробирався крізь натовп, дивився на всіх цих людей навколо і думав, з чого б мені почати пошук тієї самої пари, коли поруч виник підтягнутий, з червоною стрічкою через плече, чоловік у дорогому костюмі. З таким виразом обличчя, ніби цей бал дають на його честь.
— Лорд Берлінгтон? — церемонно запитав він. — Як я радий, що мені на вас вказали... Дозвольте вам повідомити - я розпорядник сьогоднішнього вечора. Ви є у мене в особливому списку, ваш вальс - із панною Глинською за волею Її Величності. Чи можу ще уточнити — чи не зволите ви брати участь у котильйоні?
— Сподіваюся, цього вальсу буде достатньо. Вибачте, але поранена нога дається взнаки — боюся, сильно завадить веселощам.
Розпорядник якось завагався, але потім співчутливо кивнув.
— О, зрозуміло, мілорде! Вальс я за вами залишу. Решта — на ваш розсуд, тільки дозвольте зауважити, що її величність особливо наголошує на необхідності кількох танців від кожного кавалера на балу.
Він уже збирався накивати п’ятами, коли я його зупинив.
— Хвилиночку, — мовив я, — Можу я дізнатися ваше ім'я?
— Корнилій Августович, мілорде.
— Люб'язний пане Августовичу, — я трохи стишив голос, — бачите, я давно не був у столиці. І вже, звісно, не знаю товариства так, як ви, розпорядник королівського балу. Ви людина знаюча — не підкажете, хто міг би скласти гідну пару моїм сестрам сьогодні? Їх двоє — одна вже бувала у світі, інша тут уперше. Винятково гідну пару на сьогоднішньому балу, щоб вони могли відчути тутешню чудову атмосферу. Буду вам особливо вдячний. І за запис у бальній книжці — також.
Розпорядник трохи зачекав — рівно стільки, щоб показати, що прохання непросте, але здійсненне. А я заліз до кишені, дістав пальцями заготовлені два леви й легенько потер їх один об одного, потім швидко заховавши монети. Днями питав Гілберта, як мені ухилитися від танців, він і порадив "пригодувати" для цього котрогось із розпорядників. Я, зізнатися, думав спочатку, що на таких балах розпорядниками будуть якісь знатні особи, яким і гроші тицьнути було якось ніяково. Проте Станіслав мене запевнив - ті, що будуть на балу з червоною стрічкою — не кавалери ордена, а просто службовці, нехай і досить високого рангу. І від золотого точно не відмовляться. До речі, він і порадив потурбуватися про сестер. Уже хто-хто, а ці розпорядники точно знають деяких панів, яких можна орієнтувати на танець, а також дати зрозуміти, що більше там їм нічого не світить. На жаль, дехто може за це теж захотіти собі такі милі блискучі кружальця...
— Розумію вас, мілорде. Дозвольте мені подумати. До початку наступного танцю я що-небудь владнаю.
— Дякую, — сказав я і простягнув йому руку.
Він у подиві завмер, обережно її потиснув, кивнув із гідністю і швидко розчинився в натовпі.
А я рушив залою далі, але майже відразу побачив Гілберта. Нехай він і стояв майже спиною до мене біля самого входу, як завжди справний, з відмінною виправкою, але це був саме він, зайнятий розмовою з якимось добродієм. Точніше, той добродій полонив його увагу своєю розмовою і при цьому досить енергійно щось казав, з тим напором, що не передбачає заперечень від співрозмовника. Гілберт стояв так, що я не бачив виразу його обличчя, але мені особисто така потужна експресія співрозмовника не надто сподобалася би. Хто ж це, невже його батько?
Не став до них підходити, удав, ніби просто оглядаю залу. Хоча вона й була повна гостей, але всі вони намагалися триматися ближче до стін, залишаючи посередині вільний простір. Ця зала була справді величезною, хоча й не єдиною. Здається, їх було дві такі, анфіладою, вони були головним місцем подій сьогоднішнього вечора, проте були тут і бічні входи, і навіть довгі балкони на другому поверсі — саме звідти було чути музику. Величезні люстри, великі дзеркала між вікон, вишуканий паркет, натертий до блиску... я відзначив його, придушивши внутрішнє роздратування — у мене ж в особняку ще тільки належало довести паркет до такого ідеального стану. Втім, може, і не варто? Здається, він при цьому стає досить слизьким — як тут узагалі танцюють?!
Гості вже здебільшого заповнили залу. Це були матінки й тітоньки з доньками й племінницями, вони уважно роздивлялися всіх, хто тільки потрапляв у їхнє поле зору, поки глави родин вітали знайомих і поспішали, як і я, роззирнутися. А тут я ходжу, та ще й зі своєю волошкою... звісно ж, не міг залишитися без уваги. Зайвої, я б сказав, уваги. 
Так, що там Гілберт застряг? Мені тут точно не можна надовго затримуватися на одному місці, та й гості все ще прибувають. Хотів уже було рвонути куди подалі, як тут вийшли мені назустріч нові відвідувачі балу, не міг же я їх розштовхувати... Невже! Я не відразу її впізнав — на ній була інша сукня, і тут взагалі було набагато яскравіше, ніж у нічному потязі, але потім кинулося в очі це руде волосся, кумедні веснянки, трохи кирпатий ніс... Точно, це була та сама дівчина, яка разом із тіткою влізла до мого купе, коли ми їхали до столиці — Аліана Собко. Супроводжувана чи то матір'ю, чи то ще однією тіткою, вона входила до зали, набагато чарівніша у своїй надзвичайній бальній сукні, порівняно з тією ніччю. І вона помітно нервувала, так що пані, яка її супроводжувала, навіть щось швидко шепнула їй, від чого Аліана опустила очі. 
Помітив збоку якийсь різкий рух — це Гілберт раптом ступив крок уперед, але його співрозмовник навіть дозволив собі схопити його за руку і щось знову йому висловив. До мого великого подиву, Гілберт промовчав і покірно відступив. Хотів було підійти до нього, але тут Аліана звела голову, ми зустрілися з нею поглядом і... вона ледь не спіткнулася! Перелякано зиркнула на мене, щоки її трохи порожевіли, але вона швидко відвела погляд і різко пішла далі — до того пана, який щойно розмовляв із Гілбертом. Нервово вхопила його під руку, і вони всі разом зникли в натовпі гостей.
Гілберт же різко повернувся, заходився озиратися і, звісно ж, не міг мене не помітити. Кілька секунд ми мовчки дивилися один на одного, потім він нахмурився і підійшов ближче.
— Артуре? Ти давно тут стоїш?
— І я радий тебе бачити, Гілберте!
Він подивився в залу, услід Аліані, а ще замислено поторкав бордову троянду, яка красувалася в нього в петлиці — ще свіжу, навіть із краплею роси. Чому не волошка, як у мене?
— Прокляття! — тихо і зло прошипів мій друг, — Йому не варто забувати, що я все-таки Гілберт... а він поки тільки барон.
— Що з тобою? — запитав я. — Усе гаразд?
— Можливо, — сказав він, узяв мене під лікоть і акуратно, але наполегливо відвів подалі від входу, практично до самої стіни. 
— Артуре! — пильно дивився він на мене. — Звідки ти знаєш мою наречену?
Я здивовано витріщився на нього.
— Кого? Яку наречену?
— Панну Собко, — сказав він із удаваним терпінням, — Аліану Собко. Вона трохи не впала, коли тебе помітила!
Згадав своє купе, нічний потяг і свою урочисту обіцянку мовчати про все це як риба. Обіцянку, якої я взагалі-то мав намір дотриматися.
— Послухай, — сказав я, — та я й гадки не мав, хто твоя наречена! Чим завгодно присягаюся!
— Ну-ну...
— Та сам поміркуй, звідки мені знати?! Я тут скільки років не був і взагалі нікого не пам'ятаю.
Він помовчав, дивився пильно, вивчаючи, і при цьому був якось зовсім не схожий на того звичного Гілберта, веселуна й щиру душу. Мені довелося витримати його погляд. Зрештою, я справді не надто був знайомий з Аліаною і до чого тут ці переживання — геть не розумів.
— І в чому це ти мене підозрюєш? — навіть розсердився я. — Кожного разу, коли дівчина спотикається, тебе побачивши, відразу Артур винен?
— Гаразд-гаразд, — сказав він, ховаючи очі.
Але я бачив — він не надто заспокоївся. Стояв, напружено дивився туди, куди вона пішла.
— Станіславе, — почав я обережно розпитувати, — ти що, ревнуєш свою наречену? Навіть до того, з ким вона не знайома? Чорти смугасті! І цей чоловік тягав мене на Садову...
Він різко подивився на мене. Потім, після миттєвої паузи, ледь усміхнувся, нехай і невесело.
— Не ревную, — сказав він, — Просто все так несподівано...
— Несподівано? А мені здалося, ти чогось усе-таки чекав.
— Це все її дядько, — сказав він нарешті, тихо, — Здається, успіхи закрутили йому голову... Він мені щойно дуже ввічливо пояснив, що його родина все розуміє й цінує, але поспішати не буде — я ж лише третій син. А пересуди зараз йому небажані...
— Поспішати що? При чому тут чиїсь пересуди?
Гілберт чомусь мовчав. Я подивився на цю троянду в нього в петлиці — вона була велика, свіжа, помітна здалеку. Він же стояв тут із нею біля входу й...
— Чекай, — раптом здогадався я, — То ця троянда теж щось означає? І ти хотів показати...
Він зло на мене подивився.
— Артуре!
— Ти знову про мене все забув, як і я забуваю, так?
Здається, мій дорогий друг пішов на рішучий штурм. Начепив цю троянду, яка щось-таки значила на цьому балу, і з нею вирішив зустріти родину нареченої, щоб себе всім показати. Так чи що?
— Нічого я не забув, — сказав він стиха, без злості. Просто якось втомлено.
Я вже збирався зауважити йому, що квітку варто було подарувати, а не на себе чіпляти, як тут повз нас пройшла ще одна пані з донькою — теж юною, у білій сукні, вочевидь це була дебютантка, як і моя сестра Олісава. Матінка, помітивши нас у кутку, щось шепнула їй на вухо, і вони навіть зупинилися. Гілберт це помітив, мимоволі випнув груди — стоїть такий поруч, високий, стрункий, при повному параді. Навіть усміхається, чортяка. Але ця пані швидко помітила троянду в його петлиці й подивилася на нього раптом так холодно, з особливою виразністю, яка не потребує додаткових пояснень. Її донька косилася на мене — поглянула швидко, але досить красномовно, проте мати потягла її геть від нас.
— А це хто такі? — запитав я, дивлячись їм услід.
— Артуре, — Гілберт чомусь навіть засмутився, — ти хіба не ясно? Це ті самі мисливці.
— Які ще мисливці? Мисливиці.
— Правильно, мисливиці, — криво усміхнувся він, подивившись на мою петлицю, — Саме за твоєю волошкою. Так, саме за нею.
— Гілберте, з тобою все гаразд? Ти сьогодні сам на себе не схожий!
— Зі мною все чудово! — відмахнувся він роздратовано, — А от тобі хіба не пояснювали, що означає ця волошка?
— Що я неодружений кавалер.
— Саме так! Постривай... — тут він задумався чи вдав, що задумався, — Може, ти й хотів цієї уваги?
— Що за дурниці... Я вже й не знаю, як тут ховатися. Зніму, мабуть, цю квітку...
Тут наш новоспечений полковник недобре усміхнувся.
— Навіщо? — він уже висмикував троянду зі своєї петлиці, — Тебе вже з нею бачили. Бери мою троянду, так буде краще, ніж взагалі без квітки. Принаймні всі вирішать, що ти зайнятий — і відчепляться.
— А ти?
Він усміхався якось не надто весело, я б навіть сказав — зло.
— А я знайду собі будяк.
І прикріпив мені троянду поруч із волошкою — акуратно, з виглядом людини, яка вирішила нарешті складне завдання...
Засмучений Гілберт поспішив кудись відразу піти, а я заповзявся шукати Ксенію, але насправді в цьому натовпі зустріти когось можна було тільки випадково. Здається, троянда в поєднанні з волошкою в моїй петлиці справили певний фурор серед гостей, поки я ходив залою. Мені стало ніяково від уваги, яку на мене почали звертали, і я поспішив повернутися до своїх, розраховуючи, якщо що, відправити на пошуки розпорядника.
— Артуре, — кивнула мені мама.
— Де ти був, братику? — шепнула у вухо Шарлотта.
— Що це в тебе за троянда? — здивувалася Олісава.
— І справді, що за дурниці? — Шарлотта підійшла до мене ближче, ніби щось запитуючи, і непомітним рухом висмикнула троянду з моєї петлиці.
— Чому дурниці? — заперечив я Шарлотті, — Менше будуть коситися...
Шарлотта злегка усміхнулася і смикнула мене за рукав.
— З цією трояндою у тебе буде тільки один танець до пропозиції руки і серця. Якщо, звісно, дама буде неодружена. Тут усе стане зовсім кепсько...
— Що? Ну, Гілберте...
— Не слухай її, Артуре! — засміялася Олісава, — Просто вже підходили нас запрошувати на танець, а тебе все не було.
— А я вам тут навіщо потрібен? — вигукнув я, намагаючись відійти назад.
Але сестри тримали мене міцно і втекти, відступивши назад, не дали.
— Мають запитати твого дозволу. Мама його дала, але тебе бачили, тому незручно.
— Незручно ногою ґудзики застібати! — пробурчав я. — А вже вибрати собі кавалера на танець...
— Тихо, сину мій, — повернулася мама, — Краще, коли ти тут, із нами.
Я докірливо подивився на Шарлотту, яка почала обривати пелюстки цієї нещасної троянди.
— Ось, усе зіпсувала...
Тут серед гостей, що все ще фланували залою, я побачив кілька нових знайомих облич, але не сказати, щоб це принесло мені задоволення. Лорд Кершоу йшов, високо задерши носа — мабуть, щоб не випав монокль. А от Завадський був так само рум’яний, на обличчі його блукала ввічлива усмішка, яка негайно згасла, щойно він перехопив мій погляд. Утім, я ж теж усміхався. Дуже по-доброму. Гниді цій, яка ледь не підставила мене під Фальконера...
— Треба ж... — Шарлотта, здається, відірвала кілька пелюсток від троянди з певним остервенінням — вона його теж помітила.
А от поруч із Завадським ішла мила така дівчина, трохи, може, старша за Шарлотту або її віку. Схожість із Кершоу в неї безсумнівно була, але вона була набагато гарніша за старого лорда — справжня красуня, з ретельно вкладеним каштановим волоссям, відкритими плечима, оксамитовою шкірою, вологим поглядом з-під довгих вій. Сукня в неї була майже такою ж вишуканою, як у моїх сестер, але я тут почув хихикання Олісави:
— Вийшло! Ця дурненька клюнула й вирішила вкрасти фасон твоєї англійської сукні...
— І начепила мережив та стрічок не гірше за відому кокотку...
— Шарлотто!
— Хи-хи... І ще мушку поставила, прямо в...
— Лісо! Та що з вами?
Я теж стояв і дивувався. Поки ця красуня не подивилася в наш бік і не побачила мене. О, святі угодники! Як же вона на мене подивилася!
— Ну що ж ти, Барбаро...
Здається, сьогодні всі при вигляді мене — спотикаються. Але далеко не всі дивляться при цьому так, з глибоким почуттям. Дуже глибоким. І чим же я на нього заслужив?
— Та від неї можна було камін розпалити! — пирхнула під вухом Шарлотта, а потім голос її став єхидним, — Дивись, все ще не забула тебе, братику. Усе страждає за тобою... скороспілка.
Мама незадоволено повернулася і активно замахала віялом.
— Шарлотто, я востаннє тебе попереджаю!
— Ясновельможний пане Берлінгтон! — раптом виріс біля мене блискучий офіцер із виправкою в півтори гілбертівських. — Вельможна леді... Панночки... Надпоручник київських кірасирів Олекса Нечай. Дозвольте запросити вашу сестру на танець! Якщо, звісно, у її книжці ще залишилися вільні місця.
— Пане надпоручнику, — кивнув я йому у відповідь, — З великим задоволенням...
І тут охочі пішли до нас один за одним. Я думав, запрошують Олісаву — дебютантки, як мені казали, користуються загальною увагою, проте запрошували обох. Книжки у них вмить заповнювалися. Один молодий чоловік, до речі, зовсім не військовий, трохи сором'язливий і червоніючий, ледь встиг відзначитися, та ще й дивився весь час на Шарлотту, так що мені довелося самому його записати. Дивовижно! А тут ще з'явився розпорядник — побачивши такий ажіотаж, він, здається, навіть засмутився. І я не зрозумів: це він не встиг ще нікого запросити чи засмутився, що відгукнулося так багато людей? У будь-якому разі зловив його погляд і постукав себе по кишені, показавши, що все пам’ятаю — розрахуємося. А от сестри мої були просто приголомшені. Але очі їхні сяяли.
— Дівчатка, — прошепотіла мама, — бережіть дихання, не поспішайте...
— Мілорде!
Розпорядник був зіркий, як сокіл, усе він бачив і швидко підійшов.
— Люб'язний, — повернувся я до нього, запустивши руку в кишеню, — ви не покажете мені, де я зможу знайти панну Глинську? Не знаю, коли там буде вальс...
Тут розпорядник зробив круглі очі — може, тому, що я тихенько сунув йому в руку монетку...
Все він встиг мені повідомити, а я - знайти Ксенію, до речі, зовсім неподалік від нас. Виявилося, розпорядники не дарма ходили залою, вони ще й трохи переміщували гостей. Вона стояла в центрі невеликої групи, нехай не в білій, але в чудовій світло-зеленій сукні, трималася вільно і щось говорила своїй співрозмовниці. Я підійшов до них, уклонився, але не встиг навіть відрекомендуватися.
— Сам Артур Бойл, лорд Берлінгтон... Яка честь для нас! — виступив уперед чоловік із густими сивими бакенбардами, — Маркграф Дмитро Глинський, до ваших послуг.
— Дуже радий знайомству, сер! Дозвольте запросити вашу...
— Доньку. Ксенія — моя донька.
— Так... Вашу доньку Ксенію на вальс.
— Ксеніє? — повернувся він до неї.
— Ксеніє, — навіщось повторив я.
— Ксеніє? — усі подивилися на неї.
Чесниця королеви подала мені руку з абсолютно спокійним виглядом, і ми вийшли на танець. Спеціальний вальс для самої королеви! До речі, десь у залі вона теж мала бути. Чи ні? Добре хоч ми вийшли не самі... 
Я відчув легкий квітковий аромат, і мені здалося, що я така собі бджілка на квітковій галявині, тільки ніс чомусь зачесався і вартувало неймовірних зусиль не чхнути. Вона ледь мене торкалася, а я ще захвилювався за рукавички — як би вони не стали мокрими від мого хвилювання.
І тут заграла музика, чомусь відгукнувшись радістю в моїй душі. Чимсь був мені знайомий цей вальс чи просто приємний... Як танцювала Ксенія — не знаю, не бачив, сам же старався як міг. І танцювати, і думати, і говорити. Коли ж іще розмовляти, як не під час танцю? От говорила Ксенія нехай без жодного манірства, але, схоже, і без жодного бажання...
— Скільки ж чесниць у її величності?
— За традицією — чотири.
— Господи, знову традиції. Але чому чотири?
— Від маркграфів, баронів, віконтів і банеретів.
Знати б ще, що це означало.
— А ви, виходить...
— По батюшці.
— І як вам...
— Прошу?
— Бути чесницею.
— Дуже хвилююче.
— А виконувати розпорядження?
— Прошу?
Ми кружляли в цьому вальсі так, що мені навіть це почало подобатися. Ксенія рухалася легко, м’яко спираючись на мої руки й ніби ковзаючи по паркету. Я уникав усяких зайвих розгойдувань і переходів обертань в інший бік. Тільки невеликі підсідання, короткі паузи у верхній точці на самих носочках.
— Як вам розпорядження королеви?
Ось тут вона злегка здригнулася.
— Я вірна слуга її величності.
— Ну, це не зовсім та відповідь...
— Кажуть, ви людина незвичайна, лорд Берлінгтон.
— Це хто ж так каже?
— Ті, хто вас знає, — ледь усміхнулася вона.
— Ми всі унікальні. І всі дивовижні.
Тут я побачив Завадського. Він танцював неподалік, час від часу кидаючи в мій бік напружені погляди. Ну й нехай. Стежив за ним краєм ока — не тому, що чекав чогось, просто намагався тримати дистанцію і не зближуватися з іншими парами. По такому паркету... От щоб тобі! Здається, цей Завадський сам поліз на нас, кривлячись усмішкою. Розігнався і пішов навалюватися, ніби намагаючись штовхнути... От що ти робиш, ідіоте? Його нога раптом поїхала на слизькому паркеті, і він втратив рівновагу. А як підсковзнувся, почав хапатися за все, тягнути на себе — а поруч опинилася Ксенія, точніше, край її шлейфа. Я встиг перехопити її раніше, ніж вона встигла зрозуміти, що відбувається. Підхопив за талію і з коротким тріском тканини переніс убік — тут і почув гуркіт. Це Завадський гепнувся на паркет, ледь не поваливши на себе партнерку.
Зала гучно охнула. Потім почулися наростаючі смішки. Я глянув униз, як він там борсається, смикаючи ногами й руками, наче викинутий на берег рак.
— Пане Оресте, мій старий товаришу, — сказав я, — вам варто було б закінчити танець з однією дамою, перш ніж так палко кидатися до ніг іншої! Чи це ви мені так поспішали висловити своє захоплення?
Я говорив не надто тихо, та й музика грала в цей момент щось таке негучне, тож мене почули, і пролунав справжній вибух реготу. Ну, не дивно. Людям понад усе подобається сміятися з когось іншого, та ще й того, хто потрапив у халепу. Завадський намагався піднятися, дама, що танцювала з ним, безпорадно клопотала поруч, але тут я почув охоплений справжньою панікою голос Ксенії:
— Я загинула!
Резко повернувся — вона дивилася вниз: по боці її сукні від пояса майже до коліна розходилася дірка. Шлейф був вирваний, і в розриві навіть проглядала біла панчоха чи що там може проглядатися...
— Зараз помітять, — чомусь рівним голосом продовжувала вона, — а завтра все місто буде з мене сміятися...
Завадський усе ще корячився на підлозі, ноги його роз’їжджалися, що викликало бурхливі сплески радості у всіх, хто за цим спостерігав. Він домігся загальної уваги. Правда, надовго це не затягнеться.
— Ходімо.
Загинула, загинула... Десь я це вже чув. Тільки було б через що побиватися! Я досить безцеремонно підхопив Глинську під руку, дужче, ніж треба, притиснув розірваним боком до себе і рушив із нею вбік, ніби бажаючи перепочити. Гості розступалися перед нами, похихикуючи, але витягали шиї і дивилися туди, на майданчик, де Завадський усе ще продовжував на біс свою виставу. А бічний вхід відділявся від зали важкими оксамитовими портьєрами — коротко глянувши на всі боки, я просто затягнув її туди, не звертаючи уваги на легкий протестуючий писк. От же ж — це був не вхід, це якась ніша, де було темнувато і трохи пильно. Крізь щілини пробивалися смуги світла із зали — вузькі, але помітно сповнені пилу. А музика почала набирати сили, адже танець ще тривав.
Я глянув на цей розрив ближче, викликавши цим у Ксенії справжній шок. Та вона навіть затремтіла, хотіла вирватися й утекти!
— Що ви робите? — ніби задихаючись, запитала вона.
Що-що... стою перед тобою на колінах, дивлюся на сукню. Шов розійшовся досить рівно, стегна майже не видно.
— Та почекайте-бо ви, не смикайтеся! Я думаю. Порвалося по шву...
— Ах, я точно загинула! Яка ганьба! Допоможіть мені піти із зали, поки ніхто не побачив. Ох, ні! Разом нам аж ніяк не можна йти!
— То йдіть, то не йдіть... — я тут призадумався, — Ниток у вас немає з собою?
У відповідь побачив лише приголомшений погляд очей, повних сліз.
— Може, зв’язати якось, — задумливо пробурмотів я, — Заплести? Стягнути? Стоп! Стягнути. А закріпити...
Я задрав угору свою руку і подивився на рукав сорочки. Так, там були вони. Справжнісінькі запонки! Дякувати Реджинальду! Між іншим, золоті. Зняв одну.
— Тсс, та постій спокійно. Нічого я тобі не зроблю!
Я звів краї, що розійшлися, зафіксував їх рукою, притиснувши до ноги. Потім гострим кінцем запонки проткнув акуратно тканину, розкрив. Повторив із другою і трохи відсунувся. Чудово! Блищать, як два золоті вогники по нозі — виглядає зухвало, але інтригуюче. Зате й розрив став розрізом.
— Що це?
— Як що? Це остання паризька мода! Так усім і кажи!
Ксенія кілька секунд, здавалося, не могла дібрати слів.
— Ви взагалі при своєму розумі?
Зовні раптом пролунало знайоме шипіння.
— Артуре! Що ви там робите? Якщо вас зараз застануть разом...
Ксенія тихо схлипнула, а я мало не вилаявся. Шарлотто!
— Лотко, прикрий нас! — зажадав я крізь портьєру. — Я зараз вийду.
— Я зараз тебе вб'ю, — пообіцяла сестра, — Через тебе довелося перервати танець. Але забирайся звідти негайно...
Я вийшов з-за портьєри, навіть трохи зажмурився — очі встигли звикнути до напівтемряви. Шарлотта дивилася на мене зі звірячим виразом обличчя.
— Відійди далі, — просичала вона, — І це ж ти мав бігати за мною, оберігати...
Я відійшов, удаючи, ніби на когось чекаю, і спостерігав за тим, як танцюють. А ще показав кулака лакею, який завмер неподалік. Глянув на свої рукави, манжети теліпалися порожніми, але в очі, якщо руки не задирати, не впадали. За пару хвилин із-за портьєри вийшли Шарлотта з Ксенією — неквапливо, з виглядом двох дам, які просто поправляли одна одній зачіски. Добре тримається сестра. Я запропонував Ксенії руку, вона на неї не сперлася, а ледь торкнулася. Проте ми були готові повертатися, та й танець закінчився. Щоправда, довелося нам іти разом із іншими танцюристами під світлом цих люстр. При кожному кроці Глинської золото моїх запонок виблискувало в розрізі, і було лише питанням часу, коли їх помітять — тут же всі дуже окаті. Почув, як помітили. Не встигли ми навіть підійти до її родини. У залі зашепотілися, заохали.
— Усміхаємося і модничаємо, — прошепотів я крізь зуби.
Ксенія мене почула, випрямила спину, задерла носа. Ось, наша людина! І я підвів її до схвильованих рідних...
Пропускати наступні танці я міг абсолютно спокійно. Раз послався на давнє поранення — ніхто, гадаю, не заперечуватиме. А сам нікого не запрошував, бо у мене немає стільки запонок. Довелося стояти біля мами, потім розважати бесідою літню пані, яка нас усіх знала. Удову-віконтесу, чийого імені я не розчув, яка заповзялася розповідати мені про врожай у своєму маєтку. І я слухав уважно, з великою цікавістю. А щойно згадав про злодійкуватого управителя, так взагалі став найкращим співрозмовником. І мені було що послухати! Ще й якась її подруга підійшла, чий чоловік обожнював полювання, і тепер вона щедро ділилася всім, що він їй розповідав. Щиро кажучи, мені навіть цікавіше було їх слухати, ніж танцювати. Здається, мій непідробний інтерес привів моїх співрозмовниць у захват, і ми славно порозумілися. Я навіть приніс дамам прохолодні напої. Ну як приніс... привів до них офіціанта, але особисто доглянув.
— Ой, прошу мені вибачити, мені треба дещо сказати братові, — раптом вклинилася в нашу розмову Олісава з хитрим виразом обличчя.
Дами не заперечували й навіть дозволили собі зробити їй кілька улесливих зауважень. Сестра ввічливо їм уклонилася і потягла мене вбік.
— Що ще? — невдоволено запитав я, — Тільки не кажи, що знову щось треба...
— Артуре! — зашепотіла Олісава, — У тебе ж немає запонок! А як тільки ти піднімаєш руку — це відразу помітно.
— Знаю. Ну то й що?
— Це ж непристойно. Побачать.
— І що ти пропонуєш зробити?
— Я? — захихотіла Олісава, — Це ти у нас справжній модник. Уся зала встигла твої запонки оцінити, у Глинської ще було кілька танців розписано.
— То вона не тільки зі мною танцювала? Значить...
Олісава легенько стиснула мене біля ліктя.
— Нічого це не значить, Артуре! Після твоїх запонок! Чула, тебе навіть хвалила чиясь бабуся.
— Господи! Та тут усі про все відразу знають...
— Та ні ж! — майже сміялася молодша сестра, — Якраз вони й не знають! Але твої порожні рукави...
— Ох, біда...
— От і думай, як їх сховати. Гербів же на наших запонках не було?
Я похитав головою і зупинився біля вікна. От же ж халепа! Що не вдієш, усе одно буде не так...
— Рукавички поверх рукава натягнути?
Олісава поглянула на мене як на...
— Може, пальці від запасної пари відірвати?
— А сенс?
— Нитки, ґудзики... Нитки!
— Що нитки? — закліпала віями сестра.
А я дивився на найближчу портьєру і бачив шнур, яким вона була підхоплена — бордовий такий, із золотавою китицею. Із китицею із золотавих ниток.
— Олісаво, давай тут присядемо на хвилинку.
— Що ти задумав? Що ти...
Нитки цієї китиці хоч і трохи розпустилися, але відірвати їх було непросто. Проте я мав із собою небезпечну бритву — тонку, кістяну, завбачливо взяту про всяк випадок із дому, адже пістолет сховати було просто нікуди.
— Господи, — сказала Олісава, дивлячись, як я швидко відхопив кілька ниток.
— Раз я модник, — сказав я їй із певним задоволенням, — значить, будуть у мене заговорені нитки на удачу замість запонок. Допоможи.
Сестра мовчки допомогла зав'язати мені рукави сорочки цими золотими нитками.
— Бачиш, — покрутив я рукою, — так набагато зручніше.
Олісава із захопленням подивилася на мене, а потім змовницьки зашепотіла:
— А в мене всі танці розписані... Треба бігти, скоро перерва на вечерю.
...І це було для мене ще одне страшне випробування. По-перше, мене посадили поруч із Ксенією, яка була вже чомусь не такою спокійною. І взагалі небалакучою. По-друге, всі ці зміни страв і правила.
Лакей відразу підніс мені невелику чашу з водою, лимон плавав у ній зверху, усе було гарно. А я взяв, не подумавши.
— Де ж ваші знамениті запонки, лорд Берлінгтон? — донеслося з іншого кінця столу.
Ксенія схилила голову, ховаючи обличчя. Клятий Завадський, усе йому не йметься. Я підняв чашу, збирався пригубити, але тут перехопив кілька приголомшених поглядів сусідів і помітив Шарлотту, що сиділа неподалік. На її обличчі панував справжній жах. Вона так дивилася на мене і так смикала головою, що навіть я зрозумів: ця вода зовсім не для того, щоб її пити. Подивився на інших — справді! Це щоб споліскувати пальці. Поставив чашу назад із абсолютно незворушним виглядом, ніби просто хотів поглянути на всіх крізь неї.
— Дякую за турботу, — сказав я, показавши всім свої золоті нитки на манжетах, — Оскільки вам, Оресте, так сподобалися мої запонки — тепер знаю, що вам подарувати на Різдво. Ці нитки, скажу вам, пані та панове, значно зручніші. А ще вони заговорені на те, щоб не танцювати лежачи...
За столом почали сміятися, а Завадський почервонів і замовк. Зате тепер на мене чекало найскладніше — що-небудь правильно з'їсти, розважаючи даму бесідою.