Глава 20. Нові пропозиції

Хто там сказав, що Бога немає? А ви добряче послухайте! Чуєте? Чуєте, як десь там хтось регоче або стримано хихикає... Так-так! Це він щойно дізнався про ваші плани!
Який сенс із того, що я собі навигадував, як проводитиму цей сезон? Витерплю ці щоденні, нехай іноді й зовсім короткі уроки танців, вислухаю настановлення про те, як поводитися, перетерплю два-три бали, а потім буду весь такий вільний, наче птах. А як стане нудно — зариюся, нарешті, в бібліотеку або займуся он опрацюванням ідеї швидких перевезень. Напишу тому заповзятливому португальцю, то може щось і вийде. Ага, авжеж! Тримай кишеню ширше!
Удома не сховаєшся, знайдуть навіть за зачиненими дверима. Тільки до вбиральні ще не потикаються, та й лише тому, що не спробував там ховатися. А щойно вийдеш за поріг, як тут же обсідають різні неприємні думки. Наприклад, що робити з паперами, які чекають на мене на пошті? Або як бути з Боковим? Я не забув про його погрози та про його слова. Не вважають мене, виходить, лордом Берлінгтоном? А ким? Хто я тоді? Чи знають вони це, цікаво? І як можна тоді ці знання у них роздобути?
Чому приділити увагу насамперед? Добре хоч вдалося залишитися лише кимось на кшталт радника, а не займатися самому палацовою охороною. Відшльопають її...
Їхав я з палацу дуже замислений. Ба більше — спантеличений. Я віз своїм рідним, а також Радославі та Теодорі новину, яка їх сильно здивує. А от чи ощасливить... Мене вона щось не тішила. Що це за бажання влаштувати моє життя? Це точно така вдячність?
Може, краще б оточенням своїм зайнялася? Не став про це нагадувати, але навряд чи той мінер усе сам організовував! Хтось же йому допомагав, хтось пропустив Естер... До речі, а чому вона взагалі з’явилася на яхті? Авантюристка? Припустімо. Але ж не дурепа! Чи, може, розраховувала, що побачивши її, Георгій одразу усвідомить глибину своїх почуттів і забере її у щасливе гніздечко? Втім, нехай Дерич цим займається. Імовірно, його Управа — це якраз та сама...
І як там Ксаверій Янушевський в Одесі, чи вдалося йому щось витягнути з жовтоволосого? Ех, а чи про те зараз думаю? Кидаюся туди-сюди: полки, карети, люди, коні... Замахи, і весілля, і прийоми... Цікаве життя у мене виходить! І це я його ще все не пам'ятаю! Як згадаю — то здригнуся, мабуть...
Додому з палацу я відразу не поїхав. Не тільки тому, що долали думки й хотілося їх розсортувати по порядку, а ще й тому, що згадав про прохання мами, витратити трохи часу, але розвезти свої візитки за різними адресами. Спеціально мені їх виписала. Старі друзі? Впливові сановники? Просто з ввічливості? Чесно кажучи, навіть не зрозумів. Просто, виявляється, так правильно — повідомляти комусь про свій приїзд, надіслати листівку з вітаннями та висловити надію, що у господарів усе добре. Чому б лакею не забігти й не віднести? А от і ні, це може бути образливо, розумієш. Якщо ще комусь зовсім далекому й не надто відомому, то ще куди не йшло, а до людей свого кола треба виявляти повагу... Мамині слова! А я й радий, катаюся містом, думаю про своє, лише іноді вискакую і несу зустрічному листівку з візиткою. Невелика праця.
Де мені зберігати папери? Крім метрик, у мене ще є лист Камніцького, який не варто всім показувати, але й нищити не хочеться. А ще картка із зображенням батька з дітьми. Як же вона називається? Я ж для того і посилав Щиглика в той пансіон, щоб мати трохи часу на прийняття рішення. Зрештою, якщо це мої родичі, мої брат і сестра, то хотілося б їм якось допомогти. Головне, щоб тільки мама не дізналася. Проте Василю багато чого не вдалося, дивний якийсь той пансіон виявився, і тепер знову думай. Можна ще Бродському написати, заодно запитати, як ідуть справи. Щось з усім господарством теж робити треба. Я не дуже добре розбираюся в землекористуванні, а необхідність мотатися в Маяки трохи навіть лякає. Вже краще управителя підшукати, можливо, під наглядом і не перетвориться на нового Камніцького.
Оце так задачка! Ні, не з управителем. З місцем зберігання. Ну от де мені все сховати? Є, припустімо, малий сейф у домі. Можна в столі до полиці причепити знизу. Або за книгами в бібліотеці. Але хіба це надійні місця? Не хочу перебільшувати загрозу, та раптом у того ж Бокова знайдуться справжні фахівці з пошуку різних цінностей! Закінчиться сезон, раптом захочемо поїхати — і що тоді? З собою брати? Так у дорозі можуть спробувати помацати. Залишити? Так влізуть і вдумливо, не поспішаючи, будуть шукати й знайдуть, бодай їм пусто було! Не варто щодо цього тішити себе ілюзіями. За наявності часу й можливостей знайдуть. Тільки одне заважатиме пошукам — якщо не знатимуть, де саме шукати! Але де таке місце знайти, щоб не знали? І як туди потрапити, щоб ніхто не побачив? Перевдягнутися? Тихо піти з дому? Добре, але ж повернуся і когось можу зустріти. Нехай навіть так, але де ховати? Де знайти собі відповідну схованку? Був би в маєтку, у своїй невдалій могилі влаштував би, бо поки не поклали туди — ніхто не полізе, а як покладуть, то вже байдуже. Але я ж не там! І мені ще треба якось виправити паспорт. А потім ще й десь зберігати його... От халепа! Сховати щось, щоб потім, бажаючи його дістати, постійно ховати інше... Квитанція на отримання, паспорт. Ні, треба думати. Все це не надто зручно. Поки що єдиний можливий варіант — десь усе закопати разом із паспортом. А де брати лопату, щоб викопати? Тьху ти, куди не кинь — усе не так...
Карета підскочила на черговій канаві, мене почало мотати в ній, так що довелося навіть схопитися за сидіння й обіпертися на стінку. Я замислено поплескав по оббивці. Он як! А у мене ж у кабінеті є чудові стільці! Дорогі, важкі, солідні такі, зі шкіряною оббивкою і м’якими сидіннями. І в одного кілька гвіздочків вилетіло. Якщо трошки ще витягнути, то вийде невелика така щілина, куди легко увійдуть папери. Правда, стільців таких в мене кілька, можна й заплутатися, але як тимчасове місце, мені здається, підійде. Головне — не викидати й не ламати.
Я майже усміхався, дивлячись на сірі з прозеленню фасади будинків, що пропливали повз. Стілець — це справді непомітне місце. Та й я сидітиму на цих документах буквально... Чи не найкращий спосіб тримати їх під контролем. І документи, і паспорт, і цей портрет — усе це легко засунути під шкіру, всередину цього крісла. І зовсім непросто виявити. Не треба нікуди ходити, копати, стукати. Можна досить швидко витягнути. Що ж, непогано. Не ідеально, зате швидко. Треба тільки буде непомітно позначити потрібний стілець. Ні! Навпаки! Ніяк його не виділяти, просто намагатися звертати увагу. І пам’ятати, що не варто давати комусь оновлювати меблі в домі без мого відома.
— Додому! — крикнув я кучеру, перекриваючи шум коліс по бруківці та вуличний гамір, — Швидше!
У голові все ще металися думки, але тепер у цьому їхньому миготінні з’явилася впорядкованість, така важлива для будь-яких справ. Управитель у Маяки, лист Бродському в Одесу — все це потім. Спочатку треба зашити дещо в сидіння стільця, а потім... потім повідомити про матримоніальні плани. Не мої! Самої королеви! Оце вони здивуються!
Хм, здивувати відразу не вдалося. Як і негайно зайнятися стільцем. Мені одразу, як прибув, повідомили, що у нас в гостях Радослава Богданська і Теодора Зубенко, і мама дуже чекає, коли я до всіх приєднаюся. А у них тут, схоже, була якась суперечка, всі розсілися по диванчиках у різні боки, немов команди.  Окремо гості, окремо сестри, і, ніби арбітр, у своєму кріслі — мама. Причому за кожною застигли ще й камеристки: за сестрами Іванна, Христина та Уляна, за мамою Ганна Лаздинь, а за гостями їхня прислуга. І в цей ось квітник, справжнє жіноче царство, мені довелося бадьоро увійти, удостоїтися загальної уваги й доброзичливо їм усміхнутися. Привітавши їх усіх, я вирішив не приєднуватися ні до кого, раптом би це щось означало. Відкрив було рот, щоб повідомити свою новину, але всім було не до мене. Якось упустив з уваги, що не все в цьому житті навколо мене крутиться. І не я один тут на виданні...
— Можна ж і не поспішати оголошувати, — повернулася Теодора до перерваної моєю появою розмови.
— Але тоді мене всі підганятимуть! Матусю, ви ж самі скажете, що не можна надовго відкладати, — чомусь надулася Шарлотта.
Олісава теж сиділа не надто задоволена. Незвично вже було те, що вона нікого не під’юджувала, не сміялася, а поводилася як людина, якій повідомили новину, котрої вона зовсім не чекала.
— Дозвольте, але чому всі відразу вдають, ніби все вирішено? — тихо запитала вона.
— Олісаво, ви проти? — тут же нахмурилася Теодора.
— Та ні ж бо, леді Зубенко! — м’яко, але з деякою напругою в голосі зауважила мама, — Вона просто розмірковує.
— Але, можливо, у неї є якісь заперечення?
Я дивився на них із певним подивом, але лізти з розпитуваннями не поспішав. Здається, не мене обговорювали — і добре. Бартон тихо запитав у мене щодо чаю, і я йому кивнув. Сам же з цікавістю роззирнувся.
Одразу було видно, що мама чимось напружена. Про це свідчив її похмурий вигляд, а ще вона підпирала голову рукою, як завжди, коли розмова була їй чимось неприємна. Радослава теж сиділа з натягнутою усмішкою і неквапливо обмахувалася своїм віялом. Зубенко сиділа з нею поруч на тому ж дивані, але при цьому в різних його краях, а ще якось сіла на самий краєчок, немов готова будь-якої миті зірватися з місця. Шарлотта ні на кого не дивилася, їй взагалі не дуже добре вдавалося приховувати свої почуття, особливо незадоволення. Чи це мені так здавалося? Все це я помітив мимохідь, а так не сказав би, що вмію читати думки. Багато в чому це були просто мої власні оцінки.
— Заперечення є у мене, — процідила негласно Шарлотта, Олісава тут же повернулася до неї, але не усміхнулася і ніяк не прокоментувала, — Але вони більше стосуються часу такого оголошення.
— А ви, лорде Артуре? — раптом повернулася Зубенко до мене, її голос став трохи хрипким, ніби вона хвилюється, — Ви теж не згодні на такий шлюб?
— Я? — витріщив очі цей самий лорд, — Про який шлюб ідеться? Я щось пропустив, здається...
— Теодоро, — тихо зауважила пані Богданська, — мова поки що йде лише про наміри...
— Не можна ж розглядати їх окремо, чи не так? — жваво відповіла їй Теодора, — Це лише перший крок, але тут важлива кінцева мета.
Щось я рано поспішив приїхати додому, мабуть. Треба було трохи затриматися, і не довелося б брати участь у такій дивній бесіді.
— Прошу вибачити, але хотів би розуміти, про що ми зараз говоримо. Про які цілі та які наміри?
— Та все просто, Артуре, — зітхнула мама, — Несвицькі пропонують нам союз.
— Союз? — подивився я на всіх по черзі.
Зубенко підібжала губи й трохи манірно промовила:
— Ми пропонуємо обміркувати можливість породичатися нашим сім’ям. Онукові Михайла Петровича, правда, всього дев’ятнадцять років, проте через рік або два такий союз здається цілком допустимим.
— Е-е... — здається, сказав я, але мене зрозуміли.
— Мова про Олісаву. Пани Несвицькі поки не просять її руки, а просто хочуть усе обговорити й обдумати, — мама не втрималася від невеликої шпильки.
— Але я все ще не розумію... А що потрібно для цього обдумування та обговорення? І потім, сама Олісава згодна?
— Як вона може бути згодна, якщо їй не зроблено пропозиції? — трохи голосніше, ніж треба, вставила тут Шарлотта, — І про що можна думати, не обговорюючи посаг чи якісь умови?
— Тоді тим більше не розумію! — сказав я, — Ми маємо якось допомогти прийняттю цього рішення?
— Ах, ну що ви справді! — з деякою образою в голосі вигукнула Зубенко. 
Відкинувшись на диван, вона заходилася терміново хапати блюдце з чаєм і вдавати, ніби давно хотіла відчути його смак.
— Просто у Несвицьких є наречений для Олісави, а не для Шарлотти, — дозволила собі легку усмішку Радослава.
Я знову подивився на них усіх, у мене навіть майнула думка, що це якась їхня гра, розвага така...
— Ну, це добре, що є. Не бачу тут проблем, проте не розумію, про якого нареченого мова? Олісаво, у тебе вже є наречений?
Олісава ледь не підскочила.
— Не мала честі познайомитися!
— Тоді про що мова? Я ж уже казав, що мої сестри самі зроблять вибір! Тільки кожна з них може назвати когось нареченим... або не назвати. Ви вже вибачте, але, може, у онука Михайла Петровича теж є обраниця, вони взагалі навіть не знайомі, тому що тут обговорювати?!
— Дозвольте зауважити, — холодно сказала Теодора, — пропозиція союзу з Несвицькими сама собою є гідним приводом для обговорення!
— Ось у чому я точно не сумніваюся! — вигукнув я, але потім дещо згадав, — Тільки от що мені спало на думку... Михайло Петрович знає про це?
— Знають батьки хлопчика і мій батько. Не думаю, що дядько...
— Тут є певні обставини, — перебив я її, хоча мама й так дивилася на мене круглими очима, — і мені чомусь здається, що вони важливі. Бачте, пані Теодоро, ваш дядько отримав нове призначення.
Судячи з виразу обличчя Теодори, вона ще не була про це сповіщена. Мама з Радославою теж перезирнулися трохи спантеличено.
— Саме так! Щобільше, за розпорядженням вашого дядька ми в Одесі дещо зрушили з мертвої точки. І маємо ще показати певні результати. Ви впевнені, що саме зараз час оголошувати про союз?
— Артуре! — вигукнула Олісава, — А як же я?
— Лісо, заспокойся, будь ласка, — я усміхнувся сестрі, але підняв руку, припиняючи можливий сплеск емоцій, — Я лише хочу сказати пані Теодорі, що зараз будь-які заяви про наміри чи майбутні шлюби виглядають дещо передчасними. І не тільки через справи в Одесі, а й тому, що тобі робити вибір.
Я навіть витримав паузу, дочекавшись, поки Зубенко нарешті поставить блюдце, яке почало дрібно тремтіти в її пальцях.
— Бачите, — продовжив я, звертаючись уже до всіх дам одразу, — є ще одна новина. Сьогодні на авдієнції її величність була надзвичайно... довірлива. Вона зволила висловити свою особисту зацікавленість у влаштуванні нашого сімейного майбутнього.
— Що?
Мама видала якийсь дивний звук, схожий на придушений схлип, а Радослава Богданська застигла, так і не закривши віяло.
— Так. Ось ти, Лісо, питаєш: "А я, а я?". А що питати мені, якому повідомили, що королева вибере підходящу партію? На жаль, пані Зубенко, при всій моїй глибокій повазі до вашого батька й дядька, боюся, тут тепер занадто багато треба обмірковувати і вже точно не поспішати. Це було б необережно. Як мені прозоро натякнули, оскаржувати протекцію королеви — невдячна справа.
Зубенко злегка зблідла. Втім, Радослава теж виглядала приголомшеною, хоча мені здавалося, що вони будуть розлючені тим, що королева відбирає у них хліб.
— Мамо, — повернувся я і усміхнувся їй, — згадав, що у мене є термінова справа. Передайте, будь ласка, Реджінальду, щоб ніхто мене не турбував.
— Артуре! Чи можу я з тобою поговорити? — підхопилася Шарлотта.
— Добре. Моє шанування...
Я коротко вклонився і вийшов, сестра майже побігла за мною. На мене чекав мій стілець, але я не міг проігнорувати її прохання.
— Артуре! — прошепотіла вона, зробивши страшне обличчя Іванні з Кристиною, щоб не йшли за нами, — Це правда?
— Ти думаєш, я стану брехати? — я вдав, що образився.
— О, пробач! Ні, звичайно! — тут же заторохтіла Шарлотта, — Просто ти так сказав і різко зібрався піти...
— Навіщо мені вигадувати? І що тут взагалі відбувалося?
Шарлотта увійшла за мною до кабінету, прикрила двері, а потім почала в негодуванні трусити руками.
— Ні, ти чув?! Чув? Оголосити... Олісаві! А я? Вони взагалі розуміють, що мені робити...
— Почекай, — зморщився я, — Заспокойся.
— Але як? Ти ж зрозумій, якщо вона тільки заручиться, то який я матиму вигляд? Синя панчоха! Стара діва!
Господи милосердний!
— Лотко, тобі скільки років усього? Яка ще панчоха, коли ти — прекрасна вечірня сукня!
— О, братику, — вона припала мені до грудей і навіть схлипнула.
— І за що тут взагалі переживати? Не турбуйся, Гілберта скоро виставлять геть, так що наречений у тебе все одно буде!
— Ах, ти ж...
А ручки-то важкі, он як приклала.
— Так, мені треба працювати, а не це все.
Шарлотта швидко витерла кутики очей.
— Не дозволяй їм так зі мною вчинити!
— А ти не поспішай із вибором. Тут немає поспіху. Усі візитки вже оглянула?
— Так, і нам треба декуди поїхати. Завтра, правда, королівський бал, а потім уже можна буде...
Бал. Та ще й королівський. Вони що, через день бувають? Чи то був не той бал... Втім, яка різниця.
— І що, мені доведеться перевірити, як я засвоїв ваші уроки танців?
У двері тихенько постукали.
— Ні, ну ти подивися... Хто там?
— Мілорде, пошта.
Я відчинив двері, у коридорі стояв Бартон, вигляд у нього був надзвичайно поважний.
— Сер! Прибув кур'єр із палацу...
Довелося вийти, розписатися в отриманні, потім розкрити пакет, поки геть усі навколо з великою напругою чекали.
— Що там? — не витримала Шарлотта.
Я швидко пробіг кілька рядків очима і зітхнув.
— Її величність зволила висловити побажання, щоб я танцював вальс на королівському балу з її чесницею, Ксенією Глінською...