Глава 19. Сваха.

Що саме зі мною сталося — я так і не збагнув. Зірвався з місця, помчав у той пансіон, погрожував там людям... Аби тільки Вікторію після цього не вигнали. Підлі душонки на таке здатні. Але, якщо добре подумати, то побояться. Я ж не жартував, сказав їм усе, що думав. Дізнаюся про щось лихе — нехай нарікають на себе. А ще й декому про це нагадаю... І ось що кумедно, варто було зайнятися одним пансіоном, як тут же намалювався і другий. Тільки-но я приїхав додому — а особняк у столиці теж мій дім, як одразу біля входу побачив усміхнену фізіономію Щиглика. Повернувся нарешті!
— І де ж ти блукав, чоловіче добрий? — запитав я у нього, зіскочивши з підніжки й потягуючись. Туди дві години, назад дві години, засидівся...
— Вітаю вас, мілорде! Як є за вашим дорученням бігав. І навіть залізякою їхав.
— Ну, це зрозуміло. Де він там розташований? Десь ближче до гір, так?
Василь знизав плечима.
— Шось темніло вдалині, може, й гори.
— Ну ходімо, розкажеш.
Гості, на щастя, вже роз’їхалися. Сподіваюся, не надто засмутившись через мою відсутність. Адже їм було про кого говорити і без мене: Богуничі, Берладничі...
— Тебе вже тут прилаштували? — запитав я Василя, озираючись довкола.
Щось тепер Реджинальд кудись завіявся.
— Мілорде! 
Проте Бартон уже чекав на мене на ґанку при повному параді.
— Влаштували вже Щиглика? — запитав я його, піднімаючись сходами.
— Одразу по прибуттю, сер.
— Годували хоч?
Бартон незворушно промовчав. Здається, він вважав моє запитання не вартим навіть відповіді — настільки все було очевидним. А от мені — ні.
— Зате я зголоднів. Ми поки зі Щигликом побалакаємо... Чи є якісь новини, Бартоне?
Старий дворецький ледь помітно кивнув. Погляд його вицвілих очей уважно простежив за тим, як конюхи відкочують карету, швидко оглянув Щиглика, що йшов слідом, і повернувся до мене.
— Реджинальду вже є що вам розповісти, мілорде. Наважуся зауважити, вранці прибігали до нього, а тепер і розсильний прибув із крамниці.
— А де мама й сестри?
— Ваша матушка разом із леді Олісавою вирушила з ранковим візитом. Леді Шарлотта зі своїми камеристками та у супроводі лакея пішла на прогулянку. Дозволю собі припустити, що до неї можуть приєднатися певні леді, яким вона писала листи.
Ми пройшли в дім, я поманив за собою Щиглика до кабінету.
— Ще раз нагадаю, повідомте всій прислузі, що до них можуть підходити, про щось розпитувати й вивідувати. І я наполегливо прошу негайно доповідати вам, хто це був і що саме питав. І нічого не говорити понад необхідне та встановлене вами.
Бартон зупинився на порозі кабінету і вагомо зауважив:
— Буде непросто, сер! Їм можуть пообіцяти добрі гроші... Втім, мілорде, з цим якраз можна впоратися, адже чим більше пообіцяють, тим дужче налякають. А от між своїми завадити теревенити ніяк неможливо. Заборонити поки що вихідні? Обмежити виходи з дому, сер?
Я лише знизав плечима. Як тут замкнеш прислугу, якщо вона все в домі й робить? Безглуздя якесь!
— Та як усіх зачиниш? — сказав я своєму дворецькому, — Вони ж на зло почнуть страшні історії всім розказувати. Нехай би хоч просто повідомляли, з ким базікають.
— Розпорядитися щодо обіду, мілорде?
— Так, Бартоне, розпорядіться. Василю, давай, розповідай.
Щиглик, який тихо стояв осторонь, підійшов ближче.
— Правду кажучи, здається, я обмишулився.
Я мовчки дивився на нього, і він покаянно похнюпив голову, хитрун отакий.
— Старався, як міг, мілорде! Мене навіть їхня поліція розпитувала. Добре хоч ви мені папірець написали, а то б замели.
— Чому це раптом?
Василь почухав потилицю — відома річ, під час глибоких роздумів, коли треба ще якось підібрати слова для відповіді, саме те...
— Таж, мілорде, там містечко непросте. Невеличке таке, доглянуте. А зразу питання — хто ти та що робиш. До пансіону того не дістатися, зачинений. А стережуть там бувалі такі, сам бачив. І навіть у знайомці їм набивався. Службу знають добре. Нікого всередину не пущають, пансіона та закрита, прямо тобі фортеця невелика, лише за спеціальним папером можна чогось там домогтися. Поки шукав та питав, то негайно викликали поліцію, от мене й допитали. А потім перепровадили до головної їхньої. Питали — навіщо приїхав, що мені тут треба. Ну, я й сказав, як ви розпорядилися — шукаю, мовляв, далеких родичів. Чи є такі, звідки. Бо тільки чутки до нас дійшли.
Дивна річ. Я замислився, зачувши сказане. Адже буквально щойно був у пансіоні для благородних дівчат. І потрапив туди легко. І сам він не справив на мене враження "фортеці". І це був пансіон для благородних дівчат, а цей що? Дивно якось...
— Ти їх бачив?
— Ні, — завзято замотав Щиглик головою, — Не показали. Сказали тільки, що є такі. Але якщо у вашій милості є потреба, то беріть дозвол у міністерстві піклування або як воно там. І тоді вже можна з’ясовувати, родичі чи ні.
— Ось воно як! Виходить, відправили тебе ні з чим?
— Так точно, сер! — спохмурнів Щиглик.
— Дуже цікаво, — пробурмотів я.
На що Щиглик невдоволено на мене покосився і лише важко зітхнув.
— Що ж, цікаві ти мені вісті привіз... А сусіди? Ти з кимось із них розмовляв?
Щиглик опустив голову.
— Та пробував, правду кажу, як є. Пробував і так, і сяк, але там з незнайомими не дуже балакають. Хіба в корчмі п’яничка який, та що він знає? І то — наллєш йому чарку, так у шинку потім на тебе уважно зиркають.
— Дуже цікаве містечко виходить. Гаразд, розберемося. Тут поки що ти дуже потрібен. Гості у нас можуть з’явитися.
Щиглик на очах ожив.
— Псіри якісь? Мазой?
— Ні. Хоча, може, і мазой. Тьху ти, коротше, погрожували мені тут усіляким. Тому треба дивитися в обидва ока. Не думаю, що полізуть нахрапом, але треба пильно наглядати за будинком і навколо. Реджі тобі розповість деталі.
— Тоді я пошукаю його!
— Ти спочатку до Бартона зайди, отримай, що належить...
...Реджинальд виник на порозі їдальні, щойно я пообідав. Бартон, звісно, з кожного прийому їжі влаштує цілу виставу, я частіше прошу в кімнату мені нести, але й цим він невдоволений. Ой, не я тут усім керую, а мною розпоряджаються...
— Сер! — за його тоном я одразу зрозумів, що він щось розвідав.
— Ну! — поквапив я його.
— Цю тростину купили в майстерні, запис про купівлю на такого собі Стефана Іванка, міщанина міста Бирина.
— І адреса навіть є?
— Заїжджий двір, у якому ніхто про такого міщанина і не чув.
— Шкода, шкода...
— Зате хлопчик-чистильник взуття, якого я встиг відправити за ним, поки ви розмовляли, зумів дещо з’ясувати.
— Ось як! Оце ти молодець! І хлопчисько теж. Ну, не томи...
— Цей пан проїхав два квартали, потім вийшов із карети, сів пити каву в невеликому закладі, після чого пересів на прольотку і вирушив до готелю.
Я схопився і почав міряти кроками кабінет.
— Готель? Тобто ми знаємо, де він зупинився?
— Бачите, сер, — трохи спохмурнів Реджинальд, — я дозволив собі відправити туди вранці помічника молочника під виглядом розсильного. Описав йому цього пана, попросив дізнатися про нього, оскільки, нібито, тростина його знайшлася. Однак коридорний йому розпатякав, що був такий, але поїхав.
— Чого це раптом? Злякався чогось? От халепа, — ляснув я в серцях рукою по столу.
— Однак же, перед тим як заїхати в готель, цей пан десь-інде побував. І там якраз є мебльовані кімнати під найм. Хоча, по правді кажучи, це не зовсім готель. І не апартаменти.
— А що?
— Бордель, мілорде.
Я зупинився і витріщився на нього. А потім почав міркувати. Те, що Боков туди заїжджав...
— Довго він там залишався?
— Не дуже, мілорде. Хлопчина сказав, навіть не довелося довго чекати, не довше пів години.
— Хлопчисько молодець. Треба йому віддячити, нехай частіше з молоком приходить...
— Це швець, точніше, чистильник взуття. Кмітливий.
Я зупинився.
— Скажи, нехай приходить щодня. І взуття почистить комусь — заробить, і у справах кудись відправити зможемо. Візьмемо ще одного бійця на забезпечення... Бордель, кажеш? Навряд чи він там житиме.
Реджинальд злегка знизав плечима.
— Можна знімати апартаменти для зустрічей, сер.
— Так? І справді, де ж іще зустрічатися. Але якщо до нього приходитимуть лише чоловіки?
Мій камердинер зобразив на обличчі якийсь невизначений вираз.
— Кого зараз цим здивуєш, мілорде, — тільки й мовив він.
І то правда. Ну, ходять і ходять.
— Як же нам його там вистежити?
— Це буде складно зробити, сер. В таких закладах, якщо вас погано знають, будуть дуже уважно наглядати. А щоб пізнали добре...
— Треба туди часто навідуватися. Це зрозуміло. Цікаво, чи знає про це місце Гілберт?
Стоп-стоп! Оце цікава думка! І я її буду думати. Щоправда, потім.
Тут прийшов Щиглик. Потім Бартон. Потім приїхала мама — словом, усе знову закрутилося. А в мене ще була призначена аудієнція у королеви, куди треба було прибути заздалегідь і знову при параді. Що це взагалі за штука така — авдієнція? Що ще за вислуховування? А, в сенсі — я вас вислухаю і прийму рішення? Тільки навіщо королева мені її призначила, що мені їй розповідати... Чи це вона мені зібралася знову щось вичитувати? От кумедно буде. Ох, головне, що я здогадався ще в Одесі накидати дещо на папері й віддати їй ці листочки на прощання перед поїздом. Може, я неправильно оформив, писав неохайно, але тут уже нічого не поробиш. Адже старався, як міг.
Але швидко зібратися і поїхати мені не вдалося. На мене насіла сім’я з вимогою взяти участь у танцях і візитах. У тому сенсі, що якнайшвидше. От просто не повинно бути жодних інших справ! А коли я з цим, скрегочучи зубами, погодився, так тут же й пригадали — намітилися кандидатки! У сенсі, наречені. Точніше, кандидатки на горде звання нареченої. Чи не горде? Чи не звання... Отак взяли й окреслили мені якийсь список тих, із кого я маю обрати! Ну, смішно не тому, що мені взагалі треба було обирати, ніби тут терміновість якась виникла, смішно мені було тому, як мав я це зробити, навіть не побачивши, власне, увесь "товар" на власні очі. Мовляв, за тією нічого не дають, то й дивитися там нема на що. А ця з не надто знатної родини, нехай свій завод навіть не показує. Дозвольте, та як це не дивитися?! Ну, не завод, звісно. Хоча знайшлися б, упевнений, і багато охочих насамперед саме на нього глянути, але мені то навіщо? Є, виявляється, серйозні причини, і висока сторона, що домовляється, має спочатку врахувати всі свої вимоги, перш ніж взагалі почати подавати сигнали до можливості переговорів! Ні, це не шлюб, а невідомо що взагалі... 
Почувши якісь три прізвища, я послався на авдієнцію і знову втік. До чого дійшло, тікаю з дому, як той кіт, що нашкодив! І навіть королівський палац уже не здається таким страшним... Утім, тут я знов помітив дивні погляди охорони, здається, не маю серед них великої популярності. І розпитують мене тепер довго й доскіпливо. Куди йду і навіщо. Наче це я ту авдієнцію королеві призначив!
Кабінет — сьогодні мене провели саме в нього, а не в якийсь величезний зал для урочистостей, так от, кабінет був досить затишний. Хоч і трохи кумедно було бачити Олісаву за столом, вона морщила лоба і щось черкала на папері. Зате одна стіна була вся в книжкових полицях, на яких стояли як справжні фоліанти, цілі енциклопедичні довідники, так і невеличкі книжечки — теж, швидше за все, словники, а не якесь непотрібне читво. Коли вже я посиджу з книжкою... 
За масивним дубовим столом, на тлі високих стінових панелей і величезних книжкових полиць, тоненька королева у строгій чорній сукні виглядала тендітною, але враження, ніби дитина всілася за батьків стіл, у мене чомусь не виникло. Можливо, надто вже впевнено вона висувала шухляди, можливо, дуже рішуче писала. Але ж це, швидше за все, було правдою - за королевою висів великий портрет людини в королівській мантії та короні, рисами обличчя чимось схожої на Олісаву, і, найімовірніше, колись це був саме його кабінет. Розглядаючи цей портрет, пока королева робила вигляд, що мене не помітила, спало на думку, що з причиною, з якої я не бачив портретів в особняку Берлінгтонів, як і в Берлінгтон-хаусі, вже ознайомлений листом Камніцького. Може, батько... мій батько був так схожий на свого, що вирішив не дражнити гусей? Адже поки не бачиш і не порівнюєш, не матимеш під рукою що розглянути — от і подумаєш, що здалося. До речі, виходить, що ця дівчина переді мною, яка так наполегливо робить вигляд, ніби дуже заклопотана справами, а при цьому тільки на мене і зиркає — якась там кузина? Шкода... Якщо це правда, звісно. А раптом документи — підробка?
— Ваша записка, лорде Берлінгтоне, з викладом ідей щодо охорони, — раптом промовила королева, — знайшла свого вдячного читача.
Я мовчки чекав продовження. Щось за її виразом обличчя здається, що цей вдячний читач — зовсім не вона сама.
— Мені, щоправда, довелося визнати деяку поспішність мого рішення, не вголос, звісно... проте чого не зробиш, якщо це необхідно, чи не так?
Я ніяк не коментував її слова, тим паче, треба було ще збагнути, що саме вона має на увазі.
— І я так упевнено стверджувала, що знайшла того, хто зможе всім цим займатися, що, вочевидь, тепер втрачу і його...
— Пробачте, його? Кого?
— Як? — вона закліпала віями, — Ви не знаєте багаторічного капітана конвою його величності Миколи?
Я постарався швидко придушити роздратування, що раптом спалахнуло. Бач ти!
— На жаль, ваша величносте. Не знаю. Або, можливо, не пам’ятаю.
Але вона ніби мене і не почула.
— І тепер, кожного разу під час отримання розпоряджень чи на доповіді, я буду змушена терпіти всі ці його спогади про ті часи, коли я бігала палацом і як він мене за це шльопав!
Здається, перо скрипнуло по паперу занадто голосно, щоб там обійшлося без плями. О, точно. Олісава швирнула перо на папір і заходилася гуркотіти шухлядами, поки не знайшла щось, чим змогла витерти руку від чорнила.
— Хай уже краще він згадує, як шльопав, ніж хтось по-справжньому зараз відшльопає, — пробурмотів я.
А що, не так? Та й скажіть, будь ласка, сісти не запропонувала, привітався — просто кивнула... Навіщо кликала, якщо дивиться невдоволено?
— Що? — завмерла вона, — Ви, здається, щось хотіли мені повідомити?
— Що я безмежно радий бачити вас у доброму здоров’ї!
— І додавайте "ваша величносте", — кивнула королева, — А то потім дехто дивується, чому ви так сміливо зі мною розмовляєте...
— Та невже? — здивувався я, — А їм яке діло? І зараз усе одно ніхто не чує.
Вона метнула на мене швидкий погляд.
— У цьому палаці ніколи не можна бути впевненим, що тебе не чують. Та й мало що змінює, чи буде тут хтось, чи ні. Ви ж не вважаєте, що наша коротка спільна подорож тепер дозволяє вам певне панібратство щодо королеви?
Чимось мене ці слова зачепили.
— Звісно ж, ні, ваша величносте! Пожертвував би навіть своїм другим вухом, аби тільки ніколи не дізнатися, що могло б виправдати подібне нахабство!
Олісава гнівно засопела, схопилася з крісла, але потім злегка почервоніла, опанувала себе і вдала, ніби просто захотіла встати й подивитися у вікно.
— Вас ознайомили з ходом розслідування у канцлера? — раптом запитала вона, не повертаючись.
— Так, ваша величносте. Хоча я і не збагнув...
— Ви бачили якісь папери, доповіді, чи це просто були слова?
Трохи здивований, я після паузи відповів:
— У Магерка була з собою папка для доповідей, але самих документів я не бачив. Хоча, не сказати, що почув багато нового.
Королева повернулася і подивилася мені в очі.
— Але ваша думка змінилася? Про все, що сталося...
Що вона хоче почути, не розумію.
— Я відразу казав, що не надто компетентний у розслідуваннях. Просто обмірковував деякі факти. І те, що я почув, здається, підтвердило деякі мої здогадки. Я і сам здивувався цьому.
Королева повільно пройшлася кабінетом, потім повернулася і якийсь час дивилася на портрет свого батька.
— Всі були дуже здивовані тим, що я вимагала її заарештувати. Навіть канцлер, і той закликав у всьому розібратися і доти її відпустити.
Вона повернулася до мене, в очах щось блиснуло.
— А тепер прийшли депеші. І наш новий данський посланник вирішив вислужитися, зібравши деякі плітки й чутки. Кумедно, але його перший лист міністерство закордонних справ чомусь сильно скоротило. Отак вони вирішили пильнувати мої інтереси... Лише через спеціального посланця він зумів мені передати звістку про те, що моя чесниця не просто захворіла, коли ми здійснювали турне Європою і якийсь час гостювали в Данії, вона тоді ще й встигла стати коханкою мого нареченого. Ой, пробачте, майбутнього нареченого. Але от халепа, він швидко забув її, бо з’явилася ще одна — Естер.
— Тобто...
— А ще кажуть, ніби чесницями государині мають бути тільки дівиці знатного роду. І взагалі добре, коли це родичі.
Я остовпів.
— То ваша чесниця була родичкою?
Олісава сумно всміхнулася.
— Як і великий гетьман.
— Значить, мотив у неї був, — задумливо промовив я, — І діяла вона, схоже, просто імпульсивно. Але дуже характерно... Ось!
— Що "ось"? — здригнулася королева.
— Імпульсивно вона, може, й діяла, але повела до люка, бо знала, що ви там побачите! Ось що важливо!
Королева насупилася.
— Що ви знову мені хочете сказати?
— Що ця ваша чесниця, виходить, упізнала Естер. Навіть у чоловічому костюмі. До речі, яка смілива графиня...
— Невже?
— Кхм, думаю, чесниця спалахнула ревнощами й образою настільки, що вирішила помститися взагалі всім.
Королева притиснула пальці до скронь.
— Ох, усе одно це все в минулому. І слова "мене там не було" вже ніяк не допоможуть. Нехай я буду в очах декого тираном, але до суду справа не дійде, хоча і стратити не вийде.
— Що ж тоді? — здивувався я.
Олісава досить холодно на мене подивилася, потім спокійно сказала:
— Дуже некваплива судова машина. І безтолкові чиновники. Помучиться, якщо раптом зізнається і покається, то зможе виїхати. Ні — то ні.
— А суд...
— Який суд, Максиме... тобто, лорде Берлінгтоне?!
— Ну є ж, напевно, королівський там, таємний.
Королева злегка усміхнулася, хоча усмішка була якась печальна.
— Давно вже позбавлені ми були цього права на таємний суд. Тепер тільки гласний.
Я замислився. І справді, який суд? Що кому можна пред’явити, крім підозр? Максимум — якісь непрямі свідчення, це, знову ж таки, всякі Берлінгтони в суді мають бути, лікарі Дольські. Ось скаже той лікар, що рана була схожа на удар цвяхом і якийсь Максим фон Штірліц поводився під час огляду підозріло — і що ти в суді станеш робити? Змагальне правосуддя... Тож королеву можна зрозуміти. Ось людина, яка хотіла тебе вбити, а довести її провину і судити її — майже неможливо. Не рахуючи ще, ймовірно, і того факту, що самій королеві не дуже захочеться виносити на публіку факт зрад чоловіка.
Я подивився на неї, і якась хвиля жалю охопила мене настільки сильно, що я навіть, здається, ступив до неї. Але тут же одумався і зупинився. Щоправда, вона мій рух помітила.
— Так, а що ж ви, мій не охочий служити короні лорде Берлінгтоне?
— Я? — розгубившись, я тільки розвів руками, гарячково думаючи, що сказати.
— Так-так! — усміхнулася Олісава, — Вам здалися кумедними деякі спогади мого старого охоронця?
— Ні, я просто не можу тепер розібратися, хто є хто. Дерич, цей старий, як ви кажете, а ще той начальник вікопомного Матвія Григоровича — і всі вони у вашій охороні? Краще б єгері залишилися.
— Ви ж самі мені кола малювали — ближнє коло, дальнє... Видиме, приховане. Ваші слова?
Я мовчки кивнув, писав щось таке.
— Дерич займеться управою, Магерко дасть людей у зовнішнє, дальнє. А мій старий займеться прихованим, ближнім. І тоді вже ніякий божевільний лорд не зможе мене викрасти!
— Викрадають без згоди, а в цьому випадку це б називалося — організувати втечу.
— Як поживає Шарлотта? — раптом запитала королева.
— О, заклопотана пошуком підходящих партнерів для танців.
— Мені здається, з охочими запросити її проблем не буде, — трохи зажурилася Олісава, але швидко стрепенулася, — А ваша пам’ять вже повертається до вас?
— Ні, — похитав я головою, — І це завдає безліч клопоту. Незручно виходить, мене знають, щось питають, а я нічого не пам’ятаю.
— От просто зовсім нічого? — пильно подивилася королева.
— Абсолютно нічого. Нічого до моменту нашої з вами зустрічі. А може й крім...
Олісава знову поглянула на мене і швидко відвернулася. Кумедна у нас виходить аудієнція. Якась душевна, я б сказав.
— Шкода це чути. Однак же кому, як не мені, добре відомо, що це вам анітрохи не заважає діяти. Тим більше, що у вас ще в друзях відомий епікуреєць і бонвіан.
— Діяти? Хм, бонвіан... здається, мені дуже бракує знань французької. Втім, якщо ви про Станіслава Гілберта, то він зараз увесь занурений у справи.
— Щось таке чула. Знаємо ми ці справи.
— Здається, на мого друга зводять наклеп. У нього зараз, крім служби та нареченої, інших справ немає.
— Нареченої? Ах, справді! Сезон же почався...
— І це просто якийсь кошмар! Навіть мене цими нареченими дістають. Скоро з дому втечу...
Королева якось дивно на мене подивилася.
— Мак... Лорде Артуре, про яких наречених ідеться?
Я зітхнув. Ну, як знав, що на авдієнціях про себе треба розповідати.
— Та мама зі своїми подругами та моїми сестрами раптом серйозно занепокоїлися, що я не одружений. Єдиний син і таке інше.
— Що ж, дійшли з кимось згоди, лорде Берлінгтоне? — голос її став дзвінкішим. А мені ж тільки здалося, що вона перестала на мене дутися і можна з нею говорити по-простому.
— Поки що тільки обговорюємо кандидатури! — ледь не витягнувся струнко, а потім самому стало смішно, — Як кажуть, одного разу Ходжа Насреддін...
— Почекайте-но, лорде Берлінгтоне! — вигукнула королева, — Знаємо ми цих ваших Насреддінів... Чи правильно я розумію, що ви зараз підшукуєте собі підходящу партію?
— Так! — швидко кивнув я.
— І у вас з’явилися деякі кандидатури.
— Саме так.
— Ні! Це ніяк не можливо! — раптом королева, здається, розлютилася.
— Але чому? — здивувався я.
— Чому? Чому... Справді... Так! Ось чому! Ви зробили нам велику послугу, і ми не можемо не віддячити вам!
— Але... Мене ж ви вже нагородили...
— Це дрібниці. Тобто це зовсім інша справа. Головне, я тепер сама займуся пошуком для вас підходящої партії. І жодних відмов просто не потерплю! Почули?