Глава 18. Нагороди бувають різні

У королівському палаці я став бувати так часто, що варто було, мабуть, уже замислитися, а чи не попросити мені кімнату десь у дальньому крилі. Стану поважним придворним, буду поважно ходити коридорами у мундирах та орденах. А я ж і так щоразу вбираюся сюди по-різному: то в костюмі від Мойші прийду, то в мундирі... Модником мене ще не називали вголос, але це явно було лише питанням часу. Дізнався б Мойша, той самий кравець із Маяцької дороги, який фурор викликав його костюм у столиці, негайно б мене нарік новим Мойсеєм, який поставив собі за мету врятувати якщо не всіх, то хоч обраних кравців та їхніх бідних дітей... Ой, вей... А дуже хочеться йому розповісти про цей успіх чомусь.
Білий мундир кірасирів теж сидів на мені цілком пристойно — тут уже Бартон постарався, навіть знайшов десь спритного кравця, який знав, як правильно тримати голку, і вмів підігнати кітель із жовтими вставками так, щоб ніде нічого не стовбичило і він сидів як влитий. Ось воронена каска з високим парадним султаном зі страусиного пір’я виявилася непростою справою. Я пам’ятаю, як носив її Щиглик, із тією недбалою впевненістю, яка буває тільки у людей, що провели в цій касці та в сідлі набагато більше часу, ніж у ліжку. У мене ж вона іноді норовила з'їхати набік саме в той момент, коли я намагався виглядати підтягнуто і струнко. Я й так увесь час ловив себе на тому, що підглядаю за Гілбертом і тягну спину так старанно, як ніколи в житті, тож довелося ще й затягувати ремінець так туго, що ледь це життя там не закінчив. Спасибі ще, що кірасу на прийомі можна було не чіпляти! А за мною ж увесь час спостерігали... Щоб їм... було чим зайнятися! Щоразу одні й ті самі, а примудряються навіть дивитися на мене по-різному. То поблажливо, то осудливо, то з таким захопленням, що хотілося озирнутися — чи не стоїть за моєю спиною хтось більш гідний. А все чому? Все тому, що тут багато хто більше стежив за кимось вельможним поруч, особливо відзначеним. Якщо гляне він осудливо, то й вони нахмуряться. Якщо злегка кивне, то й вони усміхаються. Лицедії, та й годі.
Скарлат, якому довелося теж помотатися між Києвом та Одесою, не виглядав занадто цим незадоволеним і стояв поруч із таким виглядом, наче давно звик отримувати нагороди. Гілберт теж тримався як людина, яка рада, що її щойно підвищили, але ще й намагається всіх запевнити, що це лише дрібний крок у його майбутній стрімкій кар'єрі. Обидва вони вже були в нових мундирах кінно-єгерського полку — світло-коричневих, із зеленими обшлагами та відворотами. Сиділи вони на них добре, а ще обом подобалося поглядати на свої нові петлиці. Хоча полк усе ще існував більше на папері, як устиг мені розповісти Гілберт, поки ми чекали початку нагородження, люди все прибували, чимало коней замовили і навіть кілька колясок встигли переробити. Нехай багато чого ще належало вибудувати, але початкову структуру сформовано, поставлені на забезпечення, а далі справа зусиль і часу. Головне — мундири вже були. Це, як пояснив мені Гілберт із виглядом глибокого знавця військової справи, найважливіше. З мундира починається полк, а не навпаки. Ну, я не став із ним сперечатися, хто я такий? Якийсь не приший кобилі хвіст поруч із бравим новоспеченим полковником! При тій кількості вільних вух навколо це було б зовсім дурно з мого боку.
Нагороди нам вручали у великій напівкруглій залі з красивими колонами, після того, як ми десь із годину чекали, розкланюючись і обмінюючись люб'язностями. Ну, не про мене мова, я скромно ховався від усіх за колонами, намагаючись взагалі звести спілкування до мінімуму. Гілберт увесь час намагався мені сказати, що я не туди повісив палаш, але мені з правого боку було зручніше. Угамувався він лише тоді, коли я пообіцяв його зняти і залишити біля стіночки, якщо не припинить мене ним діставати. Потім влаштували урочисте нагородження. Я стояв у невеликому ряду особливо відзначених, Скарлат праворуч, Гілберт ліворуч — і думав про те, як усе це виглядає збоку. Напевно, все було урочисто і правильно. Навіть труби трохи сурмили, і всі, затамувавши подих, слухали... Кумедно, але мене ось, наприклад, славили за що? За те, що, по-перше, не потонув. Потонув би, зрозуміло, не похвалили б. По-друге, за те, що з переляку постріляв людей. Може, й не найкращих, може, й не було іншого виходу, але хіба не так? Ось, по-третє, так, напевно, за справу. Хоча хвалили щиро, від душі, здається, багато хто був справді радий, але я пам'ятав цю папужу зміну виразів облич — як воно там насправді, невідомо.
Розпорядник зачитував щось про неоціненні послуги короні та виявлену хоробрість, і я слухав ці слова і думав про те, що все це стосується людини, яка діяла так просто тому, що не можна було вчинити інакше. Яка взагалі-то весь час поривалася виїхати, і так і не виїхала — з причин, які й сама пояснила б із великими труднощами.
А вручала нагороди королева особисто. Була вона в строгому чорному платті, у супроводі кількох придворних, а також і "синьомундирників", трималася величаво і дуже спокійно. Але коли наші погляди зустрілися, в її очах промайнуло щось, чого я не зміг розібрати. Що дивно, вручали, а точніше приколювали до грудей, мені навіть не одну, а кілька нагород. Якусь за бій, якого я геть не пам'ятав, за щось ще, пов'язане з перемогою у війні. Орден за заслуги перед короною. І ще один, здається, за честь і вірність. Також королева раптом сказала, що призначає мені особисту аудієнцію. Ні, ну точно в палац час переїжджати...
Я ще раз схилив голову, трохи не впустивши з-під руки свій шолом. Вона стримано мені усміхнулася. І все.
Потім хтось плеснув мене по плечу, виголошуючи щось про мою звитягу. Я машинально усміхався оточуючим і відповідав щось доречне. А сам чомусь чітко відчував вагу цих хрестів на шиї та грудях. Вони чомусь здавалися досить важкими для свого розміру. Важкими ще й через усвідомлення свого значення. І я так над цим замислився, що не помітив, як ми вже вийшли у двір. Гілберт мені якийсь час щось розповідав, але я його ніби не чув. Утім, про що ще він міг говорити, як не про своє нове місце служби? Здається, ще щось про два тижні відпустки для вирішення особистих питань...
— А зізнаюся тобі, — зітхнув новоявлений пан полковник, — вирішити їх виявилося зовсім непросто.
— Дозволь, — тут я дещо згадав, — Ми ж маємо, напевно, якось відзначити сьогоднішню подію!
Гілберт тут щось зовсім зажурився. Не зрозумів, він же щойно всім гордо натякав на швидке отримання маршальського жезла і просто випромінював на оточуючих своє самовдоволення!
— Неодмінно маємо, Артуре! Але я зараз не уявляю, чи вийде!
— Це ще чому? — здивувався я, — Є якісь спеціальні правила, обмеження?
Мій друг, тепер не ротмістр, а вже цілий полковник, сумно похитав головою і знову почав зітхати так тяжко, ніби в нього зараз мають відібрати ці полковницькі еполети.
— Ти ж знаєш моє становище! На жаль, батько вирішив зовсім обмежити виділення щомісячних коштів. Більше того, він повідомив, що я тепер можу розраховувати зовсім на інші умови. Гірші! Мій старший брат, як виявилося, не надто успішно повів справи, незважаючи на всю допомогу батька. Я не хочу скаржитися... хоча, чорт забирай, це зараз і роблю! Прошу мені це вибачити, просто родині нареченої теж дещо стало відомо...
— Ну то й що? Зате ти тепер командир полку, відзначений нагородами, справжній рятівник королеви! Вважаю, не кожен у нашому віці стає полковником.
Але у Станіслава поникли навіть його хвацько закручені вуса. Він задумливо потер зелений обшлаг свого нового мундира, потім обережно торкнувся свого новенького ордена.
— Розумієш, Артуре, мені ж ще пощастило! Правий був Михайло Петрович, ох як правий! Ця новина мені сильно допомогла! Інакше, боюся, заручини могли вже й розірвати.
Я озирнувся навколо, мені не дуже сподобався погляд, який кинув на мене офіцер у набридливому вже синьому мундирі, що проходив повз. За званням він був, судячи з мідного шнура на плечі, птицею не такого високого польоту, як ми з Гілбертом, але якось осудливо подивився на мене. Каску не так, чи що, я тримав рукою... Або вже став широко відомим серед конвойних її величності, що вони не могли не висловити своє несхвалення.
— Напевно, нам не варто тут затримуватися, — сказав я Гілберту.
— Ти додому?
— Якось утомився я сьогодні. А вдома ще чекають не дочекаються все це розглянути, — постукав я пальцем по ордену, — і, звичайно, обговорити.
— Тоді йдемо швидше! Все одно Скарлат знайомих зустрів, а отже, піде кудись святкувати.
Ми пішли вздовж доріжки, карети у двір королівських апартаментів, цього чудового, повітряного і легкого палацу, тепер не пускали.
— Скажу тобі чесно, відзначати я не надто хочу, але якщо треба, давай оплачу. Тільки я не пам'ятаю, кого кликати, кого не кликати...
— Запросити треба Несвицького. І повідомити, що представляємося з приводу отримання чину... ах, ні. Це я отримав, а ти — з нагоди нагородження орденом. Я обов'язково поверну потім, друже мій, ти не думай...
— Станіславе, прошу, не починай! Зрештою, тепер у мене немає управителя, в карти я не граю, тож дещо точно заощадив. А заощаджене — значить, зароблене. Мені ще належні виплати обіцяли, так що заживу, як у казці. Головне, щоб не страшній. Ти мені ось що скажи, що саме не влаштовує твою наречену?
Гілберт аж спіткнувся.
— Не наречену! А її батьків!
— Ну, — знизав я плечима, — не бачу тут великої різниці, якщо наречена в усьому слухається батьків. Це ж тобі не Шарлотта!
— До речі, дозволь висловити своє захоплення, вона була просто сліпуча!
— Пізно, брате. Не хоче вона в тобі нареченого бачити!
— Та я й не збирався!
— Ти краще відповів, що їм треба, батькам твоєї нареченої?
Гілберт збирався щось сказати, набрав повітря, але, почувши моє запитання, ніби здувся.
— Як вони сказали, має бути запас на чорний день. Я вже навіть зібрався виділити частину платні, щоб відкладати, проте як це зробити — гадки не маю! Тут стільки всього треба, самі суцільні витрати.
— Але твій батько, як я зрозумів, обіцяв тобі певну суму чи щось таке!
— Ех, Артуре! Я ж тобі казав, він передумав. Заявив навіть, що я ж можу і не одружуватися зовсім, уявляєш!
Я намагався стримати усмішку, але не міг не запитати:
— Але ти ж і справді можеш! І потім, як мені здається, для полковника завжди знайдеться хтось поступливіший. Чи ти встиг уже закохатися в наречену? Не вірю!
Гілберт несподівано ляснув мене по спині.
— Знову хочеш посваритися? Ну сам розсуди, якщо дружина буде не з нашого кола, які це створить складнощі!
— Ой, усе! Не хочу навіть про це слухати... складнощі, кола... Не помножуй свої складнощі понад міри! Он вже Саймон мене чекає, поїду-но я додому.
І що ж? Поїхати я поїхав. Однак, до мого великого незадоволення, вдома замість обговорення мого нагородження, а точніше, разом із ним, теж стали говорити на ці ж теми. А все тому, що до нас у гості примчали Радосава Богданська та Теодора Зубенко. Їй-богу, я як їх побачив, так одразу і зрозумів, навіщо вони прибули.
— Здається, Артуре, — усміхнулася мені мама, — наші милі гості знайшли тобі підходящі кандидатури для шлюбу...
— Дозвольте, міледі, поки до цього дійде, ми дещо обговоримо з вашим чудовим сином! — разом із Зубенко, виблискуючи позолотою еполет, приїхав не хто інший, як Михайло Несвицький, її дядько.
Я навіть трохи занепокоївся, але генерал мене швидко заспокоїв.
— Нічого, що я так просто до вас заїхав, Артуре? — добродушно запитав він, і я, звичайно ж, запевнив його, що завжди мріяв, аби до мене просто так, осіннім вечором, зазирали на вогник генерали, а ще краще — цілі воєводи повіту.
— Дозвольте вас від щирого серця привітати, бачу, що її величність гідно вас оцінила. Я теж перебрався до столиці, поки що мало хто знає, але мені дають посаду представника Її королівської величності при Генеральному штабі.
Я завмер, намагаючись зрозуміти, що це за звір такий, але потім здогадався висловити своє захоплення, втім, Несвицький на мої слова лише усміхнувся.
— Шкода, що ви, Артуре, вирішили покинути службу, мені б не завадив тямущий помічник.
— На жаль, сер...
— Та я все розумію! Важливо владнати справи родини. Але ви все ж таки подумайте! Тільки не кажіть мені про вашого друга, йому зараз саме слід навчитися самостійності. І ваш полк для нього — просто знахідка. А я хотів від вас почути новини про цих кінних єгерів. Чи все вдалося? Загалом я чув, що Привілей вам підтвердили, але деталі, каюся, випустив з уваги.
— Усе вийшло дуже сумбурно і стрімко.
— Люди?
— О, тут усе непогано. Можна вважати, що кілька ескадронів є, хоча я плутаюся, яка буде структура саме єгерів...
— Піхотна, не варто їх міряти ескадронами. Отже, скільки вже є повних рот кінних єгерів?
— Повних, боюся, поки немає. Зате два батальйони вже сформовані. По три роти в кожному. Унтери є, прийшло багато від вербувальників, оскільки я пообіцяв непогані підйомні.
— Так, це я знаю. Це правильно. А коні?
— Купили чимало, хоч не можна їх усіх назвати стройовими. Стройовими в кавалерію. Але ось запрягти — залюбки, мій конюх особисто всіх оглядав, а він ще той знавець. Десь під сотню голів ми в місті зуміли знайти, а там уже і заявку конезаводчикам направили.
— Що з цими вашими візками? Чи упряжками? — про щось замислився Несвицький.
— Поки їх небагато, щось близько двадцяти п'яти-тридцяти.
— Тільки двадцять возів?
— Ні, не возів, — навіть мало не обурився я, — уже перероблених!
— Як? — здивувався генерал.
— Довелося купити одну майстерню, — знизав я плечима, — бо довго пояснювати було, чому і навіщо все це треба робити. А так — отримали втулки, виявилося, навіть є підходящі у залізничників, та й на замовлення попрацювати вони були раді. Полегшили, поставили на ресори, встановили на втулки — поки так каталися, новинку вже оцінили, прибігали деякі власники диліжансів, дуже їм цікаво стало. Звичайно, треба упряжки спеціально виготовляти, а не переробляти, ось якраз майстерня тут буде дуже доречною.
— А ви не розмінюєтеся на дрібниці! — схвально зауважив Несвицький, - Я в вас не помилився.
— Мабуть, такій майстерні завжди можна знайти застосування. А ні, то буде економити полкові витрати.
— Що ж, Артуре. Це непогано-непогано. Якщо Гілберт продовжить у тому ж дусі і не буде лише по борделях кататися, сподіваюся, щось та з цього і вийде. Мітральєзи я йому відправив. Як ви і просили, із запасом.
І щоб це все дізнатися, Несвицький спеціально до мене приїхав? Дивно, але я не став про це довго думати. Та й мені не дали. Налетіли шуліками... Закружляли, заклевали... Тобто, забили дзьобами. Точніше, дістали розпитуваннями. А ще й ці мої свахи. Так-так! Саме свахи.
— Дуже цікава родина... Чудова дівчина... Прекрасний родовід...
І при цьому всі із задоволенням мої нагороди розглядають. Усміхаються так загадково, як ягуари усміхаються. Або там леопарди. Які сидять, значить, перед антилопами. Розпитують їх, як справи. І усміхаються їм. Лагідно. 
— Уявляєте, навіть мама нареченої Гілберта і та мене розпитувала. А потім ще й шепнула, що вони доньку про Артура питали, а та раптом почервоніла, зачинилася в кімнаті і не захотіла більше з ними розмовляти. Ну, тоді її мама і вирішила зі мною обговорити дещо. Родина у них нічого, рід хороший, не надто багатий, але придане доньці можуть...
— Що? — тут я оговтався, — Наречена Гілберта?
Усі завмерли і почали швидко перезиратися або навіть перемигуватися. Ні, вони не ягуари. Ті одинаки, а ці зграйні. Заганяють зграєю. Як вовки на гербах Берлінгтонів...
— Але, Артуре... — невпевнено сказала мама.
— Ні! У жодному разі! Навіть якщо вони йому відмовлять! Ні за що!
— Хм, — підібгала губи Радосава, — дівчинка тільки після пансіону... Тоді, можливо, краще Ауріка, племінниця самого...
— Радо! — мама одразу ж захвилювалася, — Ні, не треба нікого з молдавських князівств. Тут одразу стільки підводних каменів буде...
— Елеонора Берладнич, — тихо сказала Теодора Зубенко, — я була у них в гостях, її мама і тітка з великою увагою слухали про лорда Артура. А потім ще довго розпитували. І я знаю, що до Одеси приїжджав хтось із їхніх подруг. А Берладничи - це Палата лордів.
Господи! Мені навіщо ось це все? Хіба я когось із них знаю? Навіть не бачив.
— Вона вже погодилася записати на танець, а потім кликала в гості.
— Берладничі? — замислилася і мама.
Ну ось, починається. Берладничі. Богуничі. Хмільник. Ферлей. Баскомб. Заславські... Так, стоп! Що?
— Був якийсь скандал у неї в пансіоні. Грубила викладачеві, навіть, кажуть, сікли її дуже.
— Кого сікли? — остовпів я.
— Сину мій, здається, ти нас зовсім не слухаєш!
— Чекайте, — закивав головою, — а що, в цих пансіонатах є фізичні покарання?
Дами, які так мило щебетали, раптом трохи пощулилися, ніби щось згадавши.
— Звичайно! А як же виховують... звичайно, це не повинно надто вже часто відбуватися, але за грубість, та ще коли позбавлення сніданку чи вечері не допомагає...
— Що? І їжі не дають? — схопився я.
— Буває, — зітхнули всі так тяжко, що зрозумів — усі вони з цим стикалися.
Оце так! А як там Вікторія? Вона спокійна дівчинка, але досить уперта. Що взагалі за справи — бити і їжі позбавляти!
— Пам'ятаю, она все насміхалася, що батька у мене немає, — про щось розповідала мама, я знову прослухав половину, — і мені так образливо було, а як тільки скажеш щось... борони Боже вдарити її, як миттю позбудешся вечері. Обід заборонять за помарку, сніданок за хвилинне запізнення — так цілий день голодною і ходиш...
Я схопився, поспіхом подякував усім за увагу і втік від них до себе в кімнату. Шкода, що був уже вечір. Утім, туди, здається, і їхати треба годину чи навіть більше. Значить, зранку і вирушу...
Ранок видався паскудним, похмурим, але мені було байдуже до погоди. Я вскочив удосвіта і змусив Реджинальда приготувати мій кірасирський мундир, щоб він сяяв блиском усіх нагород навіть під дощем, і яскравіше, ніж на королівському прийомі. Тим паче, що й нагород тепер стало помітно більше. Довелося начепити ще каску, а ще взяти палаш, який так і ліз мені в руки — прямо сильно хотілося ним когось жахнути. Як усю дорогу мучило і сильне бажання вискочити з карети і побігти попереду коней.
Їхати довелося не надто довго, пансіон знаходився не дуже далеко від столиці, всього лише зо дві години їзди. Будівля цього клятого пансіону зустріла мене тишею і незнищенним духом горілої каші навпіл із кислою капустою. Управителька, така собі пані Пряжко — суха, як вобла, жінка невизначеного віку, в сукні кольору дорожнього пилу, але з товстим золотим намистом, яке б й собаку втримало — вийшла мені назустріч із таким виглядом, ніби я прибув просити у неї милостиню. Вона явно збиралася прочитати мені лекцію про якісь там години відвідування, але, наштовхнувшись на блиск моїх нагород, помітивши, як струнко застиг сторож, а також побачивши вираз мого обличчя, з яким просто так у гості не приходять, вона зам'ялася і навіть затривожилася.
— Пане полковнику... — видавила вона, намагаючись зобразити щось схоже на реверанс, — Ми не очікували відвідувань... правила нашого закладу не дозволяють...
Я не став чекати, поки вона закінчить верзти якісь дурниці. Полковник, ха! Та й не знав я ніяких правил пансіону, тож просто ступив уперед, схопивши долонею палаш, яким випадково так стукнув об двері, що всі здригнулися.
— Я тут не для відвідування, а для з'ясування деяких деталей. Лорд Артур Берлінгтон, до ваших послуг. До мене дійшли чутки про методи виховання у вашому закладі, говорили щось про різки і про те, що ви тут практикуєте навіть голодування для вихованок.
Вона підібгала свої тонкі губи, намагаючись зберегти свою поважність:
— Це освячені століттями традиції, сер. Добра різка виправляє норовливість, а позбавлення їжі очищає душу від гріховних помислів...
У мені все скипіло, я різко нахилився до неї, так близько, що вона відсахнулася. Говорив я тихо, бо щосили намагався стриматися. Я бачив Вікторію вдома. Можливо, знав її не роками, але встиг за ці дні помітити, як їй було цікаво читати, яка вона уважна до рідних. І як вона весь час хотіла їсти!
— Послухайте мене, пані, дуже уважно! Повторювати я не збираюся! І запам'ятайте! З цієї миті ваші, саме ваші "традиції" повністю анульовані! Особисто мною. Якщо я хоча б раз почую, що ви або ваші вчителі пустили в хід різки, палиці, гілки, ремені або свої руки — я найму таку юрбу лакеїв, яка висіче всіх ваших викладачів і вас особисто! І повірте, зроблять вони це не по одному разу, а стільки, скільки мені заманеться.
Вона пішла якимись червоними плямами, намагалася щось піскнути про "благородний заклад" і "скаргу", з жахом дивлячись на те, як сторож просто тихенько здриснув із приміщення, але я її перебив:
— Це не благородний заклад, це якась катівня невмійків і мучителів! І ось вам ще умова: якщо я дізнаюся, що хтось тут не доїдає, кожен із тих, хто призначить таке покарання, буде сидіти без крихти хліба рівно вдвічі довше. А може, і ще більше. І повірте мені на слово — ніхто вас не шукатиме. І навіть не дізнається, в якій канаві ви перебуваєте, якщо я вирішу, що вам там саме місце. Мені начхати, що потім скажуть. Бачите ці ордени? Їх мені вручала особисто королева. Перед нею я і відповім, якщо пришибу тут когось за жорстокість до дітей, і повірте, їй самій буде що згадати про таке навчання!
У пані Пряжко руки затремтіли так, що вона ледь не впустила зв'язку ключів. Може, і не варто було так лякати жінку, накинувся прямо з порога, як якийсь божевільний, але мене ще відучора тіпало. Я ненавиджу, коли б'ють дітей! Я сам знаю, що означає не доїдати, і нікому такого не побажаю! А тут... ще й пансіонат для благородних, що ж у звичайних коїться?
— Де Вікторія? — рявкнув я, — Вона піде зараз зі мною на коротку прогулянку. Негайно. І коли вона повернеться додому, я хочу бачити її в доброму здоров'ї і ситою. А вже про те, що тут і як буде відбуватися, я, повірте, дізнаюся. Ми з вами пройдемо і повідомимо кожному вашому викладачеві, що їм буде за биття і що кожен із них отримає по десятку левів, якщо повідомить мені про такий випадок. Ви мене зрозуміли?
— Т-так, сер... — пролепетала управителька, просто мріючи, мабуть, щоб я швидше куди-небудь пішов...