Глава 16. Канцлер Ханенко

Я не змусив себе довго вмовляти, заповзявся швидко жувати ці бутерброди, молячись, щоб йому не спало на думку зараз ставити мені нові запитання. Втім, канцлер дав мені певний час, щоб насититися.
— Задали ви, звісно, мені задачку, — зітхнув канцлер, — Не довіряти своїй гвардії, не довіряти своєму конвою — остання справа, але що вдієш, якщо вони справді сіли в калюжу. Скоро прибуде пан Магерко з новинами, але вже зараз зрозуміло, що вина конвою в події є. І не тільки їх. Вам же ще довелося побути королівським інспектором, чи не так?
— Гм... не сказати, що довелося. Швидше мене змусили.
— Несвицький усе ніяк не міг на щось зважитися?
І погляд такий — уважний. Здається мені, він багато про мене розпитував і довго збирав відомості.
— Знаєте, мені чомусь здається, що в нашому житті дуже часто відіграє роль як випадковість, так і закономірність. На тебе може впасти камінь — це випадковість, але якщо ти гулятимеш будівництвом, то вже, швидше, закономірність. Точніше, підвищена ймовірність.
— Ну-ну, — підбадьорив мене канцлер, — І до чого ви це раптом згадали?
— Я не можу казати з повною впевненістю, але мені й тоді здавалося, що багато чого відбувалося неспроста. І готувалися неприємні речі. Однак завдяки випадковості та закономірності вони не сталися. У ролі випадковості виступив, гадаю, я. А ось пан Несвицький поставив так службу, що не схибили його чатові. І не розгубилися його підлеглі.
Канцлер ліниво махнув рукою.
— Не варто вмовляти того, хто вже з вами згоден. Усе могло бути набагато гірше, але погано, що взагалі сталося. Ви справді надали неоціненну послугу її величності, і я особисто вам за неї нескінченно вдячний. Вас могла здивувати її реакція: просто вона бажала побачити Максима фон Штірліца набагато більше, ніж Артура Берлінгтона.
— Можу я запитати про причини, через які є різниця між двома іменами однієї людини?
Канцлер негучно засміявся і випив трохи чаю, аромат якого, як і аромат свіжозвареної кави, давно лоскотав мені ніздрі й заважав думати.
— Мабуть, її про це краще не питати. Уся справа в тому, що певний час тому з родиною Берлінгтонів були... скажімо, невирішені питання.
— Сподіваюся, тепер усе інакше?
— Життя покаже! — знову загадково усміхнувся канцлер, — Гадаю, я знайду ще час, щоб ми з вами могли обговорити деякі. Якщо, звісно, ви й справді такій, яким здаєтеся після всього зробленого для її величності. До речі, а ось, вочевидь, і пан Магерко з доповіддю.
У приймальні почулися голоси, за деякий час постукав секретар, і я знову побачив Савелія Кириловича. Одягнений він був у новий сірий мундир, виглядав зосередженим, тільки був украй здивований моєю присутністю.
— Прошу вас, Савелію Кириловичу, — радушно зустрів його канцлер. 
Мені здалося чи ні, але він досить вільно поводився — не так, як можна було очікувати від керівника держави. Втім, мені ж бо, звідки було знати, як вони там поводяться, чи багато я їх у своєму житті бачив? Навіть не пам’ятаю всіх, ось так!
Савелій Магерко прийшов не сам, у кабінет увійшов ще один чоловік, і його мундир змусив мене навіть трохи напружитися — він був синім. Правда, не таким, у яких хизувалися ті "синьомундирники". Щось було іншим, я не відразу це й зрозумів, чи то обшлага, чи то відвороти, але щось було іншого кольору.
Цікаво, що канцлер залишився сидіти зі мною на диванчику, а цих панів чай пити не запросив. Але я і сам уже кинув набивати черево, було якось незручно, навіть каву не допив.
— Отже, панове! Я вас зібрав сьогодні для того, щоб повідомити дуже неприємну звістку - у нас діє таємний ворожий агент!
Ми всі, хто був, здивовано перезирнулися. Правда, здивування було різним...
— Ви всі тут користуєтеся моєю довірою, тому можете бути відвертими. Хочу представити вам, Остапе Інгваровичу, лорда Артура Берлінгтона, про якого ви зовсім нещодавно чули. Із Савелієм Кириловичем ви вже знайомі.
Магерко мені стримано кивнув. І не став голосно кричати про те, що знайомий зі мною як із Максом фон Штірліцем.
— Пан Остап Дерич, командир Жовтої роти конвою її величності, а віднедавна ще й голова Другої управи Канцелярії. Здивовані?
Не знаю, кому було поставлено це запитання, але відповів на нього тільки я:
— Здивований.
— У пана Дерича будуть потім до вас запитання щодо всього того, що ви написали її величності, але зараз не про це. Отже, Савелію Кириловичу, чи є свіжі звістки про нашу справу? Прошу вас, сідайте, немає потреби демонструвати мені свою витяжку...
Савелій Магерко влаштувався за столом, у нього була з собою пухка така папка червонуватого кольору, але він лише поклав її, не відкриваючи.
— Повторне вивчення дозволяє впевнено заявити: вибух на яхті її величності все-таки був не випадковим. Вочевидь, була використана приготовлена прямо там з розкритих патронів сигнального вогню та пороху з петард вибухова суміш. Є підстави припускати використання годинникового механізму та певного капсуля для ініціації вибуху. Бомба була закладена біля борту прямо під королівським салоном, імовірно, використали якусь ємність, можливо з машинного відділення. Є припущення про те, хто заклав — вахтовий помітив людину, яка рано-вранці спускала кормовий ялик. Той йому показав жетон конвою і навіть попросив допомогти. Ця людина потім на борт не повернулася.
— Жетон?
— Бачив поспіхом, але здався справжнім. Матрос сильно постраждав після вибуху та подальшої пожежі. За зображеннями та після уточнення долі решти осіб із конвою її величності змогли встановити цього зниклого. Він справді значився на службі. Коло знайомих відпрацьовуємо.
У кімнаті помовчали.
— Честниця королеви? — запитав канцлер.
— Вцілила. Дала свідчення. Категорично стверджує, що не пішла за королевою до світлового люка, залишилася на місці. Є навіть свідок, який її нібито там бачив. Але його свідчення... — Магерко нарешті подивився в папку, — суперечать у деяких деталях. То він її бачив до дев’яти склянок, то вже після... Плутається. І ніяк не може пояснити, як він міг її бачити звідти, де мав бути.
— Можливо, свідок кимось уже підготовлений? — запитав я.
Магерко подивився на мене без подиву.
— Може бути й так.
— А сама ця честниця де зараз?
— При дворі. Під негласним наглядом.
— Чесно кажучи, здивований, — протягнув я, а канцлер швидко до мене повернувся:
— Чому ж?
— Ця жінка напала на королеву! Принаймні в королеви була рана від удару гострим предметом. Ймовірно, слід було б допитати Дольського з цього приводу — він як лікар міг би дати точніші свідчення.
— Оскільки він проходить у справі своєї медичної сестри, то не надто бажає співпрацювати, — зауважив Магерко.
— Ну, раз ця честниця сама не зізнається, то давайте її тоді пробачимо, правильно? — з’єхидничав я, — Ну, впала сама королева за борт, послизнулася, значить.
Канцлер побарабанив пальцями по спинці дивана.
— Я теж вважаю, що слід її заарештувати.
— Але, пане канцлере, — заперечив Магерко, — у суді можуть виникнути складнощі з доказами.
Ханенко відмахнувся від доводів поліцмейстера.
— Мене зараз суд не надто цікавить, Савелію. Потрібно проводити обшук, потрібно щільно зайнятися цією дівицею, прошерстити все її оточення. І її, і цієї вашої медсестри. Але це вже вам, Остапе, завдання. Що там ще?
— Щодо нападу на дачі. Виконавці відомі, двоє... кхм, були вбиті на місці, третій дав свідчення і співпрацює. Було розгромлено осередок крайніх революціонерів, взяли навіть координатора, який передавав розпорядження, але він був задушений у камері до допиту. Дуже нахабний і, я б сказав, хвацький злочин — виконав його адвокат, який до нього приходив. Установити, хто його викликав, поки не вдалося. Документи він показував справжні. Сам спокійно вийшов, і слід простиг.
— Просто вийшов? — запитав я, — І ніхто не помітив, поки він виходив, що той задушений? Вони ж мали перевіряти!
— Мали, — коротко погодився Магерко і закрив папку на цій сторінці, — Що ще цікаво, затриманий студент Одеського університету також мав зустріч зі своїм адвокатом...
— Живий? — криво усміхнувшись, запитав синьомундирний Остап.
— Живий. Тільки тепер його адвокат заявляє про невинність свого підзахисного! Він, бачте, злякався за королеву, коли до неї хтось підійшов! І стріляв у них!
Канцлер невизначено пирхнув, чи то посміявся, чи то обурився, а я мимоволі помацав своє вкорочене вухо. 
— Тобто, крім честниці, яка нікого не вдаряла ножем, у нас тепер ще й стрілець, який стріляв не туди... Так, у суді все це буде здорово виглядати, тут я розумію вашу заклопотаність, Савелію. Повернемося, однак, до яхти. Встановлено, як на ній з’явилася піддана Великої Британії?
— Вона прибула ввечері, вдягнена кур'єром і в супроводі офіцера свити його високості принца Георгія. У вахтовому журналі зазначена саме кур’єром. Естер, донька четвертого графа Чатема...
— Георгій знав, що вона прибуде?
— Не можу цього стверджувати. Вранці, прямо під час сніданку, камердинер повідомив Георгію, що в малій курильні на нього чекає кур’єр, ця сама Естер. Він пішов туди негайно.
— Зрозуміло, — сказав я, — І саме в цей час...
— Саме в цей час честниця покликала королеву на палубу. Над каютою, де були Георгій та Естер, був світловий люк.
Канцлер подивився у свою чашку.
— Значить, вибух стався тоді, коли вона вийшла. Виходить, ця честниця теж врятувала її величність!
Магерко з Деричем похмуро перезирнулися.
— Якби королеву не штовхнули в море поранену, то так би воно і було.
— Тож давайте ще іі нагородимо... А ще, виходить, що це дійсно було два різні замахи, — негучно зауважив я і нервово зщулився, — От вже не чекав, що зумію здогадатися...
Усі подивилися на мене, погляди були від замисленого до розгубленого. А я ще раз нагадав собі, що варто більше мовчати.
— Так, усе сходиться. Якщо вибух був о дев’ятій п’ятнадцять, то це якраз час сніданку. Її величність завжди пунктуальна, але вранці незмінно затримується за столом не менше ніж на півгодини — любить пити лише свіжозаварений чай. Якби її не викликали на палубу, вона б залишилася в салоні.
— Дивіться, панове, — підвищив голос канцлер, — усе це, усі ці події не змогли б відбутися без чиєїсь допомоги. Кожному з тих, хто робив замах. Сподіваюся, це всім нам очевидно. Донька графа Чатема прибула не сама, прибула здалеку, і її супроводжуючий навряд чи б не зміг відрізнити чоловіка від жінки, провівши кілька днів пліч-о-пліч у дорозі. Для цього треба бути абсолютно сліпим або людиною, що не бажає бачити очевидне. Втім, ладно. Всяке буває. Але документи! Якось вона стала кур’єром, отже, хтось таки допоміг. Ця графиня й до весілля встигла попсувати мені чимало крові — і ось знову оголосилася. Як ви розумієте, не просто так. Хтось хотів кинути тінь на Георгія або зовсім розладнати стосунки — її величність може бути запальною і різкою. Також хтось надіслав убивць на цю дачу, де, на щастя, наш дорогий лорд Артур не розгубився. А ще є цей студент.
— Казимир Янушевський переслав мені як протоколи допиту, так і свої міркування, — подивився на мене Магерко, — Він усе ще намагається відіграти вказану вами рукавичку, але поки безуспішно.
Ну, що тут можна сказати — не пощастило поки. Що міг — придумав.
— Схоже йдуть справи з портом і робітниками, — встряв тут Дерич, — Увесь час обриваються всі ниточки. Хіба тільки в штабі...
— Про це пізніше, — перервав його канцлер, — Про це ми з вами поговоримо наодинці, дорогий мій Остапе Інгваровичу. Поки що хочу дещо роз’яснити. Четверта управа стверджує, що все це — результат великої гри нашого запеклого сусіда. Цих наших братів, щоб їм пусто було. Вони, нібито, намацали певні свідчення того, що хтось тут у нас зухвало глузує з нас усіх і влаштовує всі ці неприємності. При цьому цілі цілком очевидні — це її величність. На жаль, не я грішний. Вдвічі засмучений. Кожен із вас останнім часом зумів проявити себе з несподіваного боку, і я дуже розраховую, що це було невипадково. Один із моїх добрих знайомих, цілий викладач філософії, взагалі стверджує, що з деякими людьми бувають не випадковості, а навпаки... так-так, не дивіться на мене так, лорде Берлінгтон, доводиться враховувати і це.
А я що? Просто дивовижно. Взагалі вся ця розмова викликала в мене дивне відчуття нереальності того, що відбувається. Ось так запросто прийти посидіти попити чайку з канцлером... Було в цьому щось дивовижне.
— І останнє. Як я вже сказав, у нас є дані, що хтось влаштовує всі ці неприємності просто в нас під носом. І з'явилися повідомлення, що цей "хтось" щось шукає. Якісь папери, які можуть просто-таки підірвати ситуацію в країні. Прошу звернути на це особливу увагу. Тож нікого більше не затримую. Ах, ні. Пане Деричу, затримайтеся. Лорде Берлінгтон, я надішлю вам повідомлення, коли знову буду готовий вас прийняти. Що ви там пишете, мій дорогий друже?
— Проклята амнезія, пане канцлере. Зовсім забув, що маю повернути Савелію Кариловичу певну суму за оперативні витрати.
— Передавати гроші? Просто в моєму кабінеті? — вдавано здивувався цей дивовижний дядько.
— Зате ви одразу будете все знати з перших рук. Ці кошти допомогли нам вирватися з Одеси і вивезти живою та здоровою її величність. І витратив їх пан Магерко, певен, із власних заощаджень.
— Панове, ви всі мене приємно дивуєте. Однак, затримуєте…