Глава 14. Якийсь не той...

— Чомусь думаю, що ви побачили якраз інше, — парирував я, хоча внутрішньо зщулився, мені стільки разів повторювали, що треба тримати язик за зубами, але, схоже, він у мене давно виборов незалежність, — А саме неготовність деяких осіб до виконання завдань і нездатність виправляти припущені помилки.
— Мені якраз хотілося це якось обговорити. Разом із паном Магерком, — усміхався канцлер, — І, звісно, з вами. У вас цікавий погляд на речі...
— Тільки чий це погляд? — віяло королеви заклацало, вона роздратовано постукала ним себе по руці, — Це погляд Максима фон Штірліца чи лорда Берлінгтона?
— Хіба це різні люди? — я всміхнувся, — Не помічав поки за собою роздвоєння особистості!
— Це тому, що нахабно поводиться що той, що інший! — кивнула королева.
— Тоді зовсім не розумію, яка різниця?
— Різниця в тому... різниця в тому... — раптом якось зам’ялася королева, а канцлер поспішив її шанобливо перебити.
— Ваша величність! Якщо лорд Берлінгтон багато чого забув, то ми мусимо йому щиро поспівчувати, проте не можемо не відзначити його рішучість і самовідданість.
Королева щось пробурмотіла собі під ніс, здається, їй хотілося відзначити в мені щось інше, але вона вже охолола і стрималася.
— До того ж багато чого треба обговорити, — вів далі Ханенко все з тією ж задумливою усмішкою, — Лорд Берлінгтон встиг себе зарекомендувати, у нього самого є чимало цікавих ідей, гадаю, зустріч із паном Магерком просто необхідна. Найближчим часом. Упевнений, що і йому буде що розповісти. Взагалі, Савелій Магерко — людина рідкісна, і шкода тримати його на канцелярській роботі.
— Саме так, — сказав я, — Цілком із вами згоден. Хоча це, звісно, не моя справа.
Королева прикусила губу.
— Чому ж, — канцлер трохи схилив голову, — її величність якраз мала намір запропонувати вам долучитися. І, якщо не помиляюся, реорганізувати охорону.
Я скосив очі на Олісаву. Та дивилася на мене з якимось дивним виразом обличчя, гнів її вже, здається, зник, замість нього залишилося щось інше — чи то цікавість, чи то надія.
— Мені вкрай необхідна людина, якій я можу довіряти, — зауважила вона, — І яка розуміла б, як це все має відбуватися насправді. Правильно, а не за регламентом.
— Тільки я не та людина, що потрібна для цього. Тобто, в сенсі, мова не про довіру, а про посаду.
— Що таке? — насупилася королева, — Що означає "не та"?
— Ви вже вибачте, але, здається, усім відомо, що я кажу щиро і прямо. Тому й зараз скажу. У мене є мати, ваша величність, у якої залишився єдиний син. У мене є сестри, і не одна, і всі на виданні. Не рахуючи ще заплутаних господарських справ, якими давно не займалися як слід. Які ж тут можуть бути посади?
— Але як же! — Олісава ступила до мене, а Ханенко чомусь відвів очі вбік, — Ви ж самі все це вигадували, цей ваш "королівський сервіс", телеграми, конвой... задля мого порятунку, задля порятунку королеви...
— Але я рятував лише людину! — перебив я її. 
Глінська ледь чутно ахнула, а Ханенко від подиву аж завмер. 
— Конкретну симпатичну людину, яка мені довірилася. Не державного діяча, не символ. Людину. І те, що я вигадував для цього — моя особиста справа, як приватна особа я можу вигадувати що заманеться. І мені ніколи не потрібно було за це жодних нагород. Ані як Максиму фон Штірліцу, ані як Артуру Берлінгтону!
— Ви потрібні мені! — вирвалося у королеви, і вона, здається, сама з того здивувалася.
У вітальні взагалі стало дуже тихо, чути було, як мухи навіть не дзижчать. Ханенко делікатно відвернувся до вікна, а Глінська, здається, втиснулася в портьєру так, що ще трохи — і в ній потоне.
— Так я ж тут! І можу допомагати, консультувати, — сказав я, помовчавши, — Тільки іноді. Без жодних посад, без регламентів.
— Ваша величність! — тихо покликав раптом хтось із-за дверей.
— Отже, ви вважаєте, що Магерко дарма протирає штани у кріслі голови департаменту? — прокашлявшись, несподівано запитав Ханенко, трохи нахиливши голову набік, так що у світлі бра його очі блиснули цікавістю, — А це ж було особисте розпорядження її величності. Нагорода за вірність. А він теж їй не надто радий...
Олісава ще раз клацнула віялом і різко вдихнула, кинувши лютий погляд на канцлера.
— Ні, пане канцлере, — я повернувся до Ханенка, проігнорувавши застережливий погляд королеви, — Можливо, я недостатньо добре знаю Савелія Кириловича, проте чомусь упевнений, що він впорається. Справа тут в іншому. Призначити зараз доброго нишпорку перевіряти звіти попередників і стежити за одностроєм городових — це не те щоб нагорода чи покарання, це просто тимчасова втрата якості роботи та швидкості розслідування. Якщо потрібно знайти і по-справжньому покарати тих, хто заклав бомбу на яхті і влаштував напад у соборі, треба повернути Магерка в міські закапелки, дати йому групу, карт-бланш і позбавити необхідності кланятися кожному столоначальнику.
Королева ступила до мене. Гнів у її очах змінився дивною, гарячковою цікавістю. Вона ніби заново вивчала моє обличчя, намагаючись зіставити цей різкий, майже нахабний тон з іменем Берлінгтонів.
— Ви так впевнено розпоряджаєтеся моїми людьми, лорде Артуре, — промовила вона тихше, — А самі трохи що — негайно тікаєте!
— Ваша величність! — знову покликали її від дверей.
— На мене чекають наші дебютантки, — зітхнула королева, — Проте пам’ятайте, що я зволю незабаром ще раз із вами розмовляти, лорде Берлінгтон! У найближчий час!

...Решта вечора минула для мене як у тумані. Пам’ятаю тільки, як повернувся до цієї величезної зали, знайшов маму з Шарлоттою, потім нескінченний шелест суконь, чийсь сміх і колючі погляди тих, хто стояв у натовпі, але підійти не наважився. Олісава, моя сестра, просто сяяла, Шарлотта була справжньою королевою балу у своєму аніліновому тріумфі, мама за ними щасливо спостерігала, а я... я просто захотів стягнути цього костюма і поїхати звідти світ за очі.
До будинку ми під’їхали, коли було вже далеко за північ. Столиця затихала, хоча у світлі ліхтарів назустріч нам раз у раз траплялися карети. Коли всі розійшлися по кімнатах, у холі з’явився Реджинальд. Вигляд у нього був незвично зосереджений. Він кивнув у бік малої приймальні.
— Сер, у нас відвідувач.
— О цій порі? — я насупився. — Вночі? Невже майордом привіз мені забуті ордени?
— Цей пан прибув на найманому екіпажі, назвався якимось повіреним, наполіг на очікуванні. Сказав, що справа не терпить зволікань, стосується "того, що пишуть у газетах" і вашої честі в полоні.
Я відчув, як утома кудись поділася, миттєво змінившись тривогою. Що ще за новини? Кого принесло ще проти ночі?
— Скажу Саймону, і ми почекаємо біля дверей, мілорде...
Чоловік у малій вітальні стояв біля вікна — спиною до дверей. Він неквапом обернувся, коли я увійшов.
— Лорде Берлінгтон, — сказав він, — Прошу вибачити за пізню годину і за маленьку неточність. Я представився повіреним у справах, але це... скажімо так, не зовсім точно.
Я уважно вивчав його, звичайний пан, зустрінеш на вулиці — то пройдеш повз і не впізнаєш. Не надто добре вдягнений, проте не босяк, не прислуга, не робітник...
— Не зовсім точно, а зовсім неточно, — зауважив я і всівся в крісло, — То хто ж ви?
Він помовчав кілька митей, ніби не поспішаючи добираючи слова, і наче поспішати йому було нікуди.
— Бачите, добродію, так уже сталося, що ми добре знали лорда Берлінгтона...
Тут він зробив паузу і з легкою усмішкою подивився на мене.
— Я маю на увазі, лорда Артура Берлінгтона. Справжнього Артура Берлінгтона.
І знову замовк, розглядаючи мене з тим спокійним, майже нудним інтересом, з яким розглядають щось у музеї... ні, швидше, у зоопарку!
Я теж мовчав, хоча всередині щось ніби стиснулося. Обличчя, сподіваюся, цього не видало. Недоречно майнула думка: а де, власне, зараз мій пістолет? Чому не зі мною? Реджинальд напевно знає. Він завжди все знає. Ось тільки знадобитися він може мені зараз. 
— Так ось, — вів далі гість, — нас вельми засмучує ситуація, за якої на його місці виявилася якась невідома особа. Це... незручно. Для всіх.
— Для всіх, — задумливо повторив я.
— Саме так, — він злегка розвів руками — жест ввічливий, майже співчутливий, — Тому мене уповноважили повідомити, що у вас є два дні, аби виправити це непорозуміння. Виїхати. Тихо, без зайвого галасу — це ж і у ваших інтересах також, чи не так?
— Цілих два дні, — сказав я.
— Два дні, — підтвердив цей тип із тією ж ввічливою міною і раптом додав, — О, і зовсім випало з пам'яті... Папери! У вас мали залишитися певні папери, і ми наполегливо вимагаємо їх повернути!
— Ага! Вимагаєте? — примружився я.
Здається, у кишенях чи за пазухою в нього нічого не було. Хіба тільки тростина стояла біля крісла.
— До речі, в обмін на ці папери ми можемо відмовитися від вимоги, щоб ви виїхали негайно.
Усмішка в нього була не надто приємна. Мені, принаймні, вона була неприємна. І навіть дуже. Захотілося її якось прибрати...
— Реджинальде! — неголосно покликав я, двері тут же відчинилися, і Реджинальд з’явився на порозі. За ним маячив кремезний силует мого старшого конюха, що стискав руки у такі собі вагомі аргументи...
— Реджинальде, будьте ласкаві, виставте цього пана за двері...
— Але... — почав був щось говорити відвідувач, проте я не прислухався, тільки стежив за його рухами.
— І наступного разу, якщо він з’явиться, можете відразу спустити зі сходів!
Нічний гість відскочив назад, трохи пригнувся, здається, роздумуючи, чи не кинутися йому у вікно. Проте Реджинальд спокійно показав йому рукою на двері.
— Прошу вас покинути цей будинок, — сказав камердинер.
Відвідувач скинувся, хотів був щось сказати, але потім різко повернувся і вже у дверях кинув, не озираючись:
— Ви ще пошкодуєте про це.
І вийшов. Я ж ще певний час посидів, подумав. Ні, правильно я вчинив. Підвівся і підійшов до вікна. Там, за склом, уже була ніч, у світлі ліхтарів я дивився, як відвідувач мало не бігом полишає будинок. Десь удалині застукотіли копита, мабуть, хтось ще не спав і комусь теж було куди поспішати.
— Прошу вибачити мене, сер! — пролунало за деякий час за моєю спиною, — Очевидно, мені не слід було взагалі впускати його. Моя провина, сер.
— Так, — відгукнувся я, — Впускати за двері невідомих не варто, та й ґрати слід замикати. Але це все дуже неприємно...
— Сер?
Я повернувся до нього.
— Цей чоловік, Реджі, казав "ми", розумієш? І поводився дуже нахабно. Здається, він ще й тростину свою забув.
Справді, тростина так і залишилася стояти, притулена до крісла.
— Накажете викинути?
— Навіщо? Хіба що ти не зумієш за її допомогою з’ясувати ім’я господаря...