Глава 12. Палацові вітання

— Ваша величність занадто добрі... — я вклонився ще раз, гарячково думаючи, про яку справедливість може йтися, — Ваша величність занадто добрі, — повторив, як дурень, ще раз, відчуваючи, що вже навіть змок і під тканиною нового костюма по спині повзе холодна крапля поту.
Ні, насправді хотілося мені сказати дещо інше, воно просто рвалося назовні запитаннями, але рідні дуже благали мене взагалі мовчати... Канцлер Ханенко ніби почув моє невисловлене, усміхнувся — нехай лише губами, очі при цьому залишалися холодними й колючими.
— Безсумнівно, всі ми чекатимемо з нетерпінням лорда Берлінгтона. Упевнений, його красномовство не поступається його... — він мимохідь ковзнув поглядом по моєму зовсім не схожому на фрак костюму, — ...смаку.
Королева мало не фиркала й гордо відвернулася, ніби даючи знак, що аудієнцію закінчено. Тож ми вклонилися ще раз і почали відступати. Олісава пурхнула кудись — зрозуміло, що сестра — а мама повела нас в інший бік, досить впевнено, але я відчув, що навіть її пальці тремтять на моєму лікті. Щойно ми відійшли на достатню відстань, Шарлотта тихо, майже не розтискаючи губ, прошипіла:
— Артуре, ти бачив? Вона дивилася на нас так, ніби їй підсунули під ніс здохлу кішку!
— Фу, Шарлотто, що це таке? — ледь чутно обурилася мама.
— Це дурниці, Шарлотто, — відгукнувся я, поправляючи кільце на краватці, — Не варто на це зважати.
— І справді, — тут же погодилася мама, — Давайте подивимося краще, як там наша Ліса...
Я ж обернувся. Королева вже розмовляла з кимось іншим, але Ханенко все ще задумливо дивився нам услід. Помітивши мій погляд, він чемно схилив голову, я наслідував його приклад. Цікавий дядько...
Зала прийняла нас назад, не в обійми, звісно ж, а в цю щільну шепітливу тишу, що злегка пахла натертим воском і пудрою, яка завжди настає після гучного оголошення імен. Тут, трохи осторонь від подіуму, була, вочевидь, своя розстановка, свої правила і свої герої, але я мало кого знав і сам не дуже їх розглядав, зате було кому привертати до себе увагу - Шарлотта з її яскравим аніліновим шлейфом притягувала всі погляди, мій синій костюм теж міг не тільки відтіняти її.
— Артуре, тримай спину рівно! — ледь чутно кинула мама, не повертаючи голови, — На нас увесь час дивляться, а ти щось зовсім утратив свою виправку.
Що ж, я згадав, як зазвичай тримався Гілберт, розправив плечі, задер підборіддя і постаралася стати так, ніби проковтнув свою шпагу перед самим прибуттям. Тільки з цікавістю озирався.
Ця зала була величезна, під її високими склепіннями ліпнина обрамляла яскраві картини тріумфів колишніх перемог, а внизу постаті живих людей постійно переміщалися у якихось своїх справах. Уздовж стін, задрапірованих бордовим оксамитом, стояли ті, хто вже реалізував своє право на близькість до трону. Лакеї рухалися між гостями, як безшумні тіні, пропонуючи не їжу, час для банкету ще не настав, і, як мені казали, сьогодні й не настане — а лише прохолодні напої, щоб освіжити пересохлі від пліток роти. Ця зала жила сьогодні своїм особливим, неспішним життям. Ніхто не штовхався й не метушився, тут не йшли, а поважно ступали, і різниця була суттєвою не тільки в словах. Дехто стояв невеликими групками, двоє-троє людей, рідко четверо, і розмовляли тихим пошептом із таким виглядом, ніби їм абсолютно байдуже, чують їх чи ні. Тільки говорили гучніше, коли хтось проходив повз, і швидко замовкали, коли королева з узвишшя підвищувала голос. За колонами ховалися одинаки з келихами, за легкими ширмами в нішах вгадувалися охоронці або вже зовсім сором’язливі інтроверти. Лакеї ковзали між групами з розносами — безшумно, але швидко, ні з ким не стикаючись, і це було справжнє мистецтво в такому натовпі народу. І цікаве видовище, якщо дивитися на них збоку. Їм би змагатися на швидкість і видовище вийшло б не гіршим за перегони...
Усі неквапливо переміщалися, сходилися й розходилися, і за кожним рухом, ледь помітним поворотом плеча, паузою перед відповіддю, занадто повільно піднятим келихом, мені бачилися не просто люди, а немовби постаті. Ба більше, не просто постаті, а фігури на шахівниці. Уся ця зала була справжньою дошкою, на якій тривала постійна гра. Ось мене щойно помітили й пересунули з однієї клітинки на іншу, публічно, з усмішкою — і тепер усі навколо думали, як на цей хід реагувати... Адже гра ця непроста, ти в ній і сам гравець, і сам фігура, а якщо з’їдять, то матчу-реваншу може й не бути...
— Леді Берлінгтон, пані Шарлотто, моє шанування, — почув поруч тихий голос Гілберта.
Я його навіть не відразу помітив — скоріше відчув, що він виник поруч зі мною. Тримався він сьогодні трохи інакше, ніж зазвичай: спина ще пряміша, рухи повільніші, менше тієї легкої недбалості, яка так пасувала йому в Одесі. Столиця брала своє.
— Як у вас усе минуло? — прошепотів він мені, зупинившись поруч після того, як віддав належні поклони й поцілував пожалувані до поцілунків руки.
— Ошатно, — відповів я.
— Артуре! — він подивився на мене з виразом дитини, у якої відібрали цукерку, — Її величність щойно відзначила тебе при всіх. Це не просто ошатно. Що взагалі означає твоє "ошатно"?
— Справді? Ну, побачимо.
— Що побачимо? На що ти тут зібрався дивитися?
— Ну-у, — протягнув я, — Ось папаша Кершоу вже двічі позирав у наш бік, а от Завадського якось не помітив. Якась дама в зеленому пройшла повз нас уже двічі, якщо вона так і продовжуватиме ходити, то або голова в неї відкрутиться, або сама в щось вріжеться. А он ті двоє біля вікна взагалі мовчать — просто стоять і спостерігають за тим, хто з ким розмовляє. Оце хто такі?
Гілберт помовчав.
— Ти це все тільки-но помітив?
— Ні, — чесно відповів я, — Там ще дещо було, але хіба тобі воно цікаве?
Він ще трохи помовчав, потім зітхнув із тим виглядом, з яким зітхають, коли не знають, радіти чи непокоїтися.
— Як там усе в Одесі минуло? Несвицький, звісно, зробив мені чудовий подарунок...
— Тихо ви, нестерпні хлопчиська! — цикнула на нас мама, — Скоро буде вихід!
Оркестр нагорі вів щось неквапливе, легке й повітряне — музика тут була не для танців, а для того, щоб заповнювати паузи в королівських розмовах, схоже. Ханенка я помітив раніше, ніж він до нас підійшов. Рухався він залою саме так, як і має рухатися людина, якій не треба нікуди поспішати — бо вона всюди вчасно, а при цьому він немов був центром тяжіння мас. Ті починали вклонятися, інші щось хотіли йому сказати. Костюм у нього був простий, без великої кількості орденських стрічок і золотого гаптування, яким багато хто так охоче прикрашав себе, проте й ця простота була позірною. Погляд уважний, трохи примружений, звиклий дивитися на людей із неабиякою часткою поблажливості, але при цьому він наче постійно вивчав співрозмовника. Невдовзі він зупинився поруч із нами.
— Лорде Берлінгтон, скажу ще раз - радий вас тут бачити. Ваше повернення — це просто справжній дарунок усім нам.
Що таке? Мені ось тільки здається чи всі тут справді розмовляють так, ніби хочуть вкласти в кожне слово відразу кілька сенсів?
— Дякую вам, пане канцлере.
— Кажуть, ви надали її величності неоціненну послугу, — промовив він рівно, без інтонації, яка могла б видати його ставлення до цього факту, — вельми, судячи з усього, незвичайну.
— Ті, хто каже, певно краще знають про це, — відповів я, — Мені ж, вельможний пане канцлере, важко казати щось про незвичайність, я не розумію, що саме незвичайного мають на увазі.
Ханенко помовчав. Зовсім трошки, рівно стільки, щоб співрозмовник почав нервувати чи виправдовуватися.
— Цікаво, — сказав він негучно, майже сам до себе, — Замінити королівський конвой і не бачити в цьому нічого незвичайного... Запам’ятаю.
Ще один уклін, тільки вже моїй матері та Шарлотті, які з тривогою прислухалися до нашої розмови — і він пішов далі. Так само неспішно, ні до кого конкретно.
Гілберт мовчав, поки канцлер не зник у натовпі. Потім тихо сказав:
— Він звернув на тебе увагу. І вивчає тебе.
— Я помітив.
— Це зовсім не дрібниця, Артуре. Канцлер тобою зацікавився.
— Розумію, — сказав я і зробив ковток. 
Вино було гарним, сухим, без зайвої солодкості, але освіжаючим. Зала навколо жила собі далі. Блискуча, багатолюдна, діловита під лиском неробства. Фігури рухалися своїми напрямами, тож, гра тривала. І я впіймав себе на тому, що мені, всупереч будь-якому бажанню, стає навіть трохи цікаво.
Мама з Шарлоттою про щось пошепотілися, хотіли в мене щось запитати, але тут оркестр на галереї взяв перші ноти урочистого полонезу — традиційного танцю дебютанток. Останнім часом мені довелося чимало разів його чути, і я його впізнав. У центрі зали негайно утворилося коло - юні панночки в шовках усіх відтінків білого кольору завмерли в очікуванні партнерів, серед них була і моя сестра. Вибір пари не був справою випадку, партнерів для першого танцю визначав розпорядник двору, виходячи зі своїх складних міркувань, зокрема належності до тієї чи іншої родини та її статусу. Найчастіше партнером у першому танці міг стати родич — молодий офіцер або новоспечений випускник військового училища, який випускався служити в тому самому полку, яким опікувалася родина, але були й винятки. Ось у нас, наприклад, полку ще не було, а Скарлат у регламентному комітеті двору успіху б точно не мав. Для таких випадків запрошували кращих випускників училищ, нехай і без іменитих прізвищ. Олісаву вів якийсь молодий офіцер, сам блідий від хвилювання, вона ж, схоже, зуміла опанувати себе і йшла, сяючи сліпучою усмішкою. Я від захвату було плеснув у долоні, але мене тут же схопили за руки, з одного боку мама, з іншого Гілберт. І обоє при цьому шипіли від обурення.
— Гаразд, гаразд, — я втік від них до колони, сподіваючись на коротку передишку, але й тут до мене підійшов лорд Кершоу. 
Він поправив свій монокль і впритул вставився на мій костюм.
— Артуре, дорогий мій, — почав він своїм покровительським тоном, — Приємно бачити вас тут. А ваш вихід... скажімо так, був досить помітним, так. Однак із великим інтересом я чекав на появу вашої сестри. Мій племінник, до речі, сьогодні теж. Важко бути спадкоємцем такого титулу, як мій, у такі неспокійні часи...
Я повільно повернувся до нього, відчуваючи, як усередині щось закипає.
— Знаєте, сер, чомусь щоразу, коли я чую ваше славне прізвище, щось стається! Ваша родина так шляхетно опікувалася підтримкою мого полку, коли про це ніхто не просив, що ледь я встиг переступити поріг рідної домівки, як негайно про вас почув! Бачу, ви звикли вести справи у стрімкій манері, проте я просто не встигаю за вами!
Кершоу поперхнувся повітрям, а його монокль небезпечно гойднувся на шнурку.
— І ви мусите зважити на мою погану кмітливість, — я підняв келих, дивлячись йому просто в очі, — Утім, ваш зять, Орест Завадський, про це краще знає. Як він там? Сподіваюся, його талант до передачі справ у потрібний час процвітає так само бурхливо, як і його завзяття у фінансових питаннях утримання мого полку? Упевнений, він вам підкаже кращу кандидатуру в наречені вашому племіннику — кращу для тих, хто здатний витримати як його допомогу, так і його спосіб ведення справ! Ми ж, боюсь, із цим не впораємося.
Лорд Кершоу побагровів і, не знайшовши слів, різко відкланявся, залишивши по собі лише здивовані перешіптування. Усе-таки хтось міг мене й почути — здається, я підвищив голос, хоча намагався люб’язничати як міг. Хух, оце промову дав...
Я перевів погляд на подіум, де вже на троні сиділа королева. Її обличчя залишалося непроникним, вона стежила за танцюючими дебютантками, але до неї підходили і розпорядники. Один із них хотів щось сказати їй, аж раптом почув я, негучно, але дуже вагомо:
— Ясновельможний пане Берлінгтон? Її величність прийме вас у малій вітальні. Відразу після полонезу.
Мама, що стояла неподалік, тільки міцніше стиснула віяло, а Шарлотта, нічого не помітивши, уважно стежила за Олісавою, яка завзято танцювала.
Що таке, королева навіть дебютанток не додивиться? Так кортить мені все висловити?