Глава 6. Тернище

Майбутнє відкриття сезону мене дійсно тривожило. Не тільки самими балами. А ще прийомами, де також належало себе якось поводити, щось говорити. І, головне, королівським прийомом. Втім, порада Гілберта була гарною ще й тим, що застосовувати її можна було взагалі до всіх, а не тільки в бесідах із дівчатами.
— А поки не думай про все це, — насупився Станіслав, — ми їдемо в «Тернище», а це тобі не танці.
— Це гірше? — підняв я брову.
Ми ледь не зіткнулися з каретою, що проїжджала повз, потім чекали, поки можна буде повернути. І знову навколо цікаві, всі витріщаються і витріщаються. Хіба що публіка тепер більш статечна, люди повільно фланували широким бульваром: чоловіки в зелених, коричневих, синіх костюмах, у циліндрах, а дами в гарних капелюшках, із парасольками, у широких сукнях світлих тонів, немов яскраві квіти чи метелики на тлі сірих або цегляних стін будинків: блакитні, рожеві, фісташкові, м’яких жовтуватих відтінків.
— Артуре! — штовхнув мене Гілберт, — запам’ятовуй, прошу тебе! Це важливо! «Тернище» — клуб для людей нашого статусу. І треба вміти правильно себе поводити в ньому, інакше буде зле.
— Гм, — відповів я, — можеш відразу вважати, що зле вже є.
Станіслав похитав головою.
— Не будемо поспішати! Зрештою, тут не так важливо, чи пам’ятаєш ти когось. Важлива впевненість і природність. І неухильне дотримання деяких правил.
— Та ти мені вже...
— Так, і буду ще раз і ще раз повторювати! Залишаєш три візитки, не більше. Спочатку в залі сідаєш на диван. Можеш попросити газети, якщо немає нікого. Лакеям завжди кажи тільки «ти», не шукай їх, не підходь сам, а клич. Клич мовчки! Вони самі повинні побачити, тільки не надумай клацати пальцями, це вульгарно. Ні з ким не заговорюй сам, поки не почекаєш пів години, тому, якщо раптом призначаєш зустріч у клубі — будь ласкавий, з’явися там на пів години раніше! Не кажи «ти» нікому, крім лакеїв.
— Ви мені знову хочете все ще раз заново повторити?
— Артуре, це особливий клуб джентльменів. Перебувати в ньому непросто. Це не «Звіринець», де приймають просто за правом народження, і тут не можна купити вхідний квиток.
— До речі, як там із житлом?
Гілберт привітався з кимось із тих, хто проїжджав повз.
— Навіщо тобі там житло, у тебе ж будинок є.
— Ну, знаєш, всяке може трапитися. Після мого управителя ще й ремонт, може, доведеться робити, та й гостей привести.
— Гостей? — Гілберт повернувся, — Ах, гостей... Не забудь тільки оплатити клубний збір. Так, житло є, хоча іноді буває охочих отримати його більше, ніж треба, але таке буває нечасто. Гарні номери, окремий вхід, прислуга. Я тільки тебе прошу, Артуре, будь хоч сто разів ексцентричним, забувай що хочеш, але тільки тримай себе відповідним чином!
— Та я навіть не знаю, про що мені там говорити!
— Господи, та говори про що завгодно! Тільки не сперечайся!
Сувора висока чотириповерхова будівля виділялася якоюсь своєю непомітною солідністю. Високі вікна першого поверху були старанно вимиті, поверхи вище ретельно задрапіровані завісами. Рівна, гладка мостова зі щільно підігнаних світло-сірих кам’яних плит, висаджені рівною лінією деревця, ніякого пилу... Відсутність швейцарів біля дверей. Зате всередині дорогі килими, оксамит, позолота. Мовчазні лакеї, які прийняли циліндри й наші візитки, по три на кожного, як Гілберт і казав. Ми почекали, перевіривши в дзеркалах, як там зачіска, як сидять наші чудові фраки...
— Ви замовили мундир, я сподіваюся? — запитав раптом Гілберт.
— А тут можна розмовляти? — вирвалося у мене.
— Звісно, — здивовано подивився на мене Станіслав, — а чому б ні?
Так, чому б і ні. Коли я сюди зайшов, у мене раптом майнула дивна думка, що тут треба мовчати, знову якісь спогади. Та й дурно ж: якщо в тутешній вітальні треба чекати деякий час, чи не висловить хтось бажання з тобою поспілкуватися, то як би тут гостю можна було змовчати?
Вийшов до нас поважний слуга чи лакей, а може, розпорядник.
— Радий знову вітати вас, мілорди, у нашому клубі! Прошу вас, — уклонившись, він запропонував нам пройти.
Значить, наші візитки були схвалені й членство в клубі не оспорено, як і припускав Гілберт. В іншому разі нам могли б просто вказати на двері.
— То що мундир? — тихо нагадав Станіслав.
— Слухай, мені й так мама прочухана дала! Добре, що Бартони потурбувалися. Буде мундир. Перешиють.
— А як ви думали на королівський прийом з’явитися? Не в мундирі?
— Я думав туди взагалі не йти, — пробурчав я, на що Гілберт тільки осудливо похитав головою, але промовчав.
Клубний служитель, називатиму його так, провів нас до вітальні, де сиділи кілька джентльменів, які ліниво палили й читали газети. Пара диванів стояла вздовж довгої стіни, на якій висіли незнайомі мені портрети. Самі ж дивани були цілком зручні, хоча й сісти нам довелося окремо. Ну, що поробиш, такі правила. Півгодинне відсиджування.
Усівся зручніше, належало провести деякий час в очікуванні того, чи не з’явиться у когось із тутешніх джентльменів наміру зі мною поспілкуватися. Мені особисто до них не було ніякого діла, але Гілберт дуже наполягав, щоб я поводився відповідним чином — що ж, посиджу. Від мене не убуде.
Не почув — відчув, як поруч на дивані з’явилися газети й порожня попільничка, і тільки потім помітив, як лакей нечутною тінню віддаляється від дивана. Ну, попільничка мені була ні до чого, газети, по правді кажучи, теж без великої необхідності, але можна було хоч потримати щось у руці, а не сидіти дурень дурнем...
І було про що поміркувати, раз нічим зайнятися. Сезони, бали — усе це, напевно, важливо. Хоча, можливо, мені не до кінця зрозуміло все з ними пов’язане. Тривожив цей прийом у королеви, вимогу прибути на який отримав Гілберт. І тут усе просто — або ти кидаєш усе й біжиш, або... Щось робити, до чогось прагнути, за щось боротися. А за що, власне? Ось допоміг Лисі... чи Лізі, не знаю, як правильно, може, моя сестра Лиса знає — і що ж? Тут тільки почни, миттю опинишся в якихось палацових інтригах! А вони мені й задарма не потрібні! Але якщо бути із собою гранично чесним — устиг вляпатися в них по самісінький п’ятачок, і нікуди не дінешся, якщо ти Артур Берлінгтон. Не може бути одне без іншого: якогось становища, посади, звання без того, щоб тут же знайшлися охочі тебе засунути або його відібрати. Нічого просто так не дається, впевнений! Усе має свою ціну, яку треба оплачувати щедро й вчасно, інакше вона може стати зовсім непідйомною. У родини Берлінгтонів не може не бути ворогів, та й самі по собі знатні панове — ще той... тераріум. Чи потрібно мені стати ще одним його мешканцем? Але чи є тут у мене вибір? Перед очима так і постає цей благальний погляд, думки раз у раз повертаються до цієї усмішки... Ось же чорти смугасті! Чому мені подобаються відразу... Ну, не сказати, що всі, так... Але при цьому все каже, що треба триматися від них подалі. Від усіх причому...
Легко сказати, що нікому нічого не винен. Розсудливість моя взагалі давно сидить на валізах, а егоїзм не розуміє слова «обов’язок». А це гнусне прагнення діяти просто потирає руки в передчутті. І вже був мені серйозний такий сигнал про небезпеку — що якби цей конвой заарештував би мене в Одесі й засадив у якусь темницю? Хвіст тоді довелося б піджати? Виправдовуватися? Папір, написаний королевою, не врятує від усього, та й відібрати його просто можуть. Тому й здається, що Артур Берлінгтон — це вже не Максим Максимович фон Штірліц, тут просто так не заарештуєш. І треба пам’ятати, що при належному зусиллі всі ці конвої можуть сильно ускладнити життя нагадуванням і розпитуваннями про вбитих Жиг. Та й із Камніцьким непросто.
Думки металися в голові, як наполохані птахи. Ось щойно вільна хвилинка — так відразу й охоплюють... страхи й сумніви. І лише починаючи щось робити, немов стаєш прихованим від них.
Цікаво, чи сильно злилася Олісава, коли її знову до столиці відправили зовсім не так, як вона уявляла. Навіть не замислювався про те, у чому мене могли б звинуватити: листом змусив королеву покинути палац, упросив воєводу повіту виділити охорону й блокував конвой її величності в штабі... а сам при цьому ще й не був присутній. Чи не перебрав я тут королівської довіри? Ой, не знаю, не знаю. Про це важко судити, тим паче у мене не надто багатий досвід спілкування з монархами. Чомусь упевнений у цьому.
А тепер ось сиджу й починаю розуміти, що накоїв справ, які неодмінно доведеться розхльобувати. Якщо залишатися, а не втікати. Камніцький он теж зібрався тікати, але куди це його привело? Ні, є ідеї, щоб тихо виїхати. Знайти якихось знайомих Щиглика з перевезення невказаного товару або просто зібрати грошей — тягохід, море, вокзал, поїзд... Щось там Камніцький хотів отримати? Апров якийсь. Думаю, можна щось придумати. Але крім усіх небезпек на цьому шляху — а вони обов’язково будуть — сама думка про втечу викликає певне внутрішнє почуття протесту. Сім’я... щемить у грудях при цьому слові, зрадити довіру здається по-справжньому огидним. А це дивне передчуття просто рветься зсередини пригодою назустріч. Ух, не пам’ятаю, що я і ким я був раніше, але цікаво ж, чорти смугасті! Справжній королівський сервіс! Ух!
Як би слину не пустити, прикорнувши на цьому диванчику! Занесеним потоком думки легко заснути в цій тиші.
Так, висока стеля, витончені люстри. Портрети висять — хто всі ці люди? Один точно в синьому мундирі, і погляд такий, мовляв, я знаю, як ти моїх-то... А я що? Ні, ну гарний конвой, вони навіть не зрозуміли, що відбувається! Смішно, якщо так і продовжують нести варту. А єгерям Скарлата можна тепер точно отримувати гвардійські — що там у них? Знаки, відмітки...
— Артуре?
Високий худорлявий джентльмен, сивуватий і з довгими густими бакенбардами, застиг біля мене, здивовано розглядаючи, ніби дивину.
Я розгублено глянув на Гілберта, той мені корчив страшні пики. Ах, так...
— Прошу вибачення, — підвівся з дивана й злегка нахилив голову.
— Артуре, це справді ви?
Здивований джентльмен підійшов ближче.
— Дуже радий вас бачити, Артуре! Захоплений, але й здивований! Дозволите?
— Так, звісно, — ми влаштувалися на дивані, я навіть міг бачити за його плечем Станіслава, який, здається, закрив обличчя руками. Та що я зробив не так? А, нехай воно все...
— Прошу мене вибачити, проте я не пам’ятаю вас.
Сивий джентльмен зробив короткий рух рукою, і поруч немов із нізвідки виник лакей. Він поставив йому попільничку, дочекався, поки джентльмен дістане сигару, і запалив йому сірник.
Ну так, вони тут повинні реагувати буквально на миттєве побажання. А мені тепер дим ковтати, от спасибі! Йшов би ти, дядю, собі мимо, я тут сиджу думаю, як королеву рятувати...
— Дуже радий, що звістки про вашу смерть виявилися хибними, — пихнув мій співрозмовник сигарою, — ви не пам’ятаєте мене, Артуре?
Я коротко похитав головою.
— Як же так? — він, здається, навіть розгубився.
— Мене сильно вдарили по голові, і після цього я довго не міг нічого згадати. І зараз усе не набагато краще.
— Проклята війна... — спохмурнів він, — Альберт із неї не повернувся.
— Альберт? — перепитав я.
— Так, мій син. Альберт Кершоу, поручник Залізних вовків...
Кершоу? Знайоме прізвище, хтось мені про неї говорив. До речі, це було і зі мною пов’язано. Кершоу... Шарлотта! Вона щось таке розповідала.
— Айвен Кершоу, до ваших послуг, пане Берлінгтон.
— Ще раз прошу вибачення, але, здається, я щось пригадую...
Кершоу зітхнув і почав пихкати сигарою.
— Так, хлопчику мій. Усе вірно. Ми могли стати сім’єю, але на жаль...
Вірно! Мою нездійснену наречену Шарлотта називала Кершоу!
— Сподіваюся, це не моя провина.
Він здригнувся, пильно подивився на мене, потім повільно похитав головою.
— Ні, Артуре. Хоч я досі й упевнений, що ви і самі могли бути щасливі у шлюбі, і зробити Вареньку щасливою, але вашої провини тут немає.
— Сподіваюся, у неї все добре, — обережно сказав я.
Моїм співрозмовником виявився батько моєї нездійсненої нареченої — ну треба ж!
Айвен Кершоу струсив із колін попіл, що впав.
— Я теж на це сподіваюся, Артуре. Але достеменно не знаю цього. Вона вийшла заміж за Завадського — ви його мали знати, здається, разом училися.
— Його звуть Орест?
— Так! Чудово, що пам’ять до вас повертається.
— Ні, на жаль. Просто зустрічав його в Одесі. Він, як і ви, мене впізнав.
— Ось як? Як поживає міледі Агнесса? Упевнений, вона була просто щаслива.
Я усміхнувся.
— Так, мама дуже зраділа. Навіть вибачила мені таку довгу відсутність і те, що я зовсім не пам’ятаю, де був.
Сиві брови Кершоу поповзли вгору. Він поклав руку на спинку дивана, у другій так і диміла сигара, а він навіть не звертав уваги, що попіл із неї знову сиплеться йому на штани.
— Справді? Не пам’ятаєте, де провели стільки років?
Мовчки розвів руками.
— А що тепер? Повернетеся в полк? Втім, постривайте, Едвард помер — виходить, тепер ви лорд Берлінгтон?
— Так, намагаюся розібратися зі справами.
— Від душі можу побажати вам успіху на цій ниві.
— Дякую вам, лорде Кершоу.
— Як ваші сестри, Артуре? Давно не бачив нікого з них.
— Готуються до нового сезону.
— Теж чистять пір’ячко? — добродушно посміявся він, — дякувати Богу, що я своїх доньок уже видав заміж...
Тут він знову спохмурнів, засопів і почав шумно розкурювати сигару, що ледь не згасла.
— А скажіть мені, Артуре, ваші сестри ще не заміжні?
— Ні, але...
— Після смерті Альберта спадкоємцем мого титулу став син мого брата, — кинув він і знову почав займатися своєю сигарою, — йому двадцять три роки... тямущий молодий чоловік і чимось навіть схожий на Альберта.
Це, напевно, дуже важливо й цікаво, але я тільки мовчки йому усміхався, не надто розуміючи, навіщо все це він мені каже.
— Що ж, — різко підвівся лорд Кершоу, — радий був знову вас побачити!
Мені довелося встати й здивовано дивитися йому вслід. Оскільки він так і пішов, не прощаючись.
Гілберт тривожно глянув на мене.
— Усе в порядку? — прочитав по його губах.
О, точніше це було: «Art thou well?», просто в мені змішалося навіть розуміння мов. Напевно, і говорив я зараз із Кершоу англійською. Чи ні? Вони якось легко перетиналися в розмові, ці мови...
— Здається, ми провели тут уже достатньо часу, — тихо сказав Гілберт, підходячи ближче, — ходімо, пора нам щось перекусити й перевірити, чи не забули ви, яким боком тримати кий. Що там хотів від вас Кершоу?