Глава 4. Цікаві розмови

— Ох, мій дорогий... шкода, що... Ні! Я дуже рада, що ти з нами! А пам’ять... вона все одно до тебе повернеться. Артуре, всі ви діти свого батька і своєї матері. І від народження дано вам багато, але багато від вас і вимагається. Ви не вільні у своїх бажаннях. Ні, я молю Бога, щоб у вас були гідні супутники життя, здатні викликати світлі й теплі почуття, але це не головне...
— А ви? Ви одружилися з необхідності?
Мама швидко поглянула на мене, потім відвела погляд.
— Хіба ви не кохали одне одного? — запитав я, сам намагаючись згадати, що чув від сестер.
Ні, вони, пам’ятається, досить впевнено говорили про це.
— Артуре, нам із твоїм батьком пощастило, — зітхнула мама, — але це благословення Боже.
— Постривай, ви ж були заручені й...
— Ні, заручена була я зовсім з іншим. Твій батько прибув у складі цілої делегації, і її мета полягала в тому, щоб прив’язати міцніше Молдову до королівства.
— Не дуже все це розумію, але із задоволенням послухаю.
— Тут нема про що довго розповідати, мій дорогий. Це політика. Та, яку не надто люблять саме тому, що вона сильно змінює долі. Лише декому вдається не тільки виконати свій обов’язок, а й бути винагородженим за його виконання.
— Хотів би я знати...
Мама ляснула рукавичкою мене по руці.
— Ти повинен знати лише те, що моїми предками були молдавські господарі. І мої діти могли б ними стати.
— Господарі? Ні, почекай... могли?
Мама злегка, майже нечутно зітхнула, погляд її немов затуманився.
— Могли. Саме тому твій батько зі мною й одружився. Проте однією зі спеціальних статей миру, укладеного пізніше з Оттоманською Портою, була секретна угода про те, що Порта і Семиграддя відмовляться від протекторату над Молдовою в тому разі, якщо мої діти не стануть молдавськими володарями.
У мене від цих новин навіть вуха зачесалися, не тільки ніс. Ось не було проблем, так тепер і політика якась влізла. Втім, за нас уже відмовилися, так? Цікаво, як наш батько тоді до цієї угоди поставився...
— Ну, не будемо й не будемо, без цього лише щасливішим життя стане.
Шелест маминої сукні прозвучав різко, ніби постріл.
— Честь міряється не щастям, Артуре! А право є право, — дещо ображено випалила вона і знову відвернулася; там, на вулиці, уже, схоже, розтягнули карети, що заплуталися, і їхні візники, побажавши наостанок на всю вулицю щось нехороше одне одному, розплювалися й роз’їхалися.
— Будь ласка, — змолився я, — поясни мені детально, до чого тут Шарлотта і її посаг.
Мама помовчала, немов даючи мені відчути деяке легке своє незадоволення, потім усе ж таки знехотя відповіла:
— Шлюб Шарлотти, як і будь-якої іншої моєї доньки, повинен принести користь тобі й родині. Залучити союзників, налагодити стосунки. Зрештою, підняти нашу родину. З твоїм поверненням цей шанс не можна впустити!
Вона повернулася і подивилася мені в очі.
— А ти просто зобов’язаний одружитися найближчим часом! І, будь ласка, не дай сестрам при цьому вискочити за першого ліпшого, хто постарається звернути на себе їхню увагу! Не завжди це найкращий вибір!
Тут я дещо згадав із того, що мені говорили раніше, і вирішив дізнатися докладніше, раз уже зайшла мова про спадкоємців чогось.
— Вибачте, я раптом згадав і хочу запитати. Саша. Саша Корецький. Я знаю, що у вас добре серце, міледі, проте тут є ще дещо, вірно?
Мама кивнула, і мені здалося, що в очах її майнуло щось на кшталт схвалення.
— Звісно, сину мій. Я не просто хотіла подбати про нього, я хотіла його усиновити й повернути те, на що він мав право за народженням. А заодно знайти нового лорда Берлінгтона.
— І що це за право?
— Насправді Корецький не справжнє його прізвище.
Я тільки мовчки на неї дивився, у німому подиві. Що ж це таке, не встиг ще приїхати до Києва, як тут відразу інтриги, розслідування, спадкоємці, одкровення... Ось просто як тільки з поїзда зійшов! Ну й ну... Що взагалі тоді далі буде? Хоч бери й назад повертайся!
— Справжнє його прізвище Берлінгтон.
І вона подивилася на мене в очікуванні моєї реакції, але я тепер навіть і не сильно здивувався почутому. На щось таке мені ця дивна дама натякала, коли про батька розповідала. Але я думав — просто зі злості базікає...
— Він ваш родич, його дід — рідний брат твого діда, тільки молодший. Зовсім ще молодим, сповненим благородних, але дурних ідей про свободу і братерство всіх людей, він виїхав до Франції під ім’ям Корецького.
— Чому туди?
— Ну як же, вони там влаштували безлади, збунтувалися проти свого короля, кричали, ніби всі тепер рівні, і це так спокусило тих, хто на зорі своєї юності впевнений, ніби батьки дурні й ретрогради, а от їм усе краще знати... Там Корецькому вдалося не тільки послужити цій їхній Директорії чи як вони там себе називали, але ще й одружитися. Без жодного благословення. Проте, відчувши смак крові, мало хто зупиняється перед тим, щоб пролити її ще більше. І всі ці романтичні юнаки для таких лише... невдовзі він загинув. Батько його, твій прадід, у люті від його втечі, викреслив сина з числа своїх спадкоємців, проте старший брат не забув, шукав його. Правда, це було зовсім непросто зробити, там вирувала війна, потім ще одна... Вже тільки твій батько зумів навести довідки, розшукати їхню сім’ю.
— Але Саша для француза говорить занадто чисто.
— О, його батько встиг опинитися в Британії, там одружитися і, в пошуках кращої долі, переїхати сюди. Він не знав про своє коріння, твій батько розшукав його тут, у столиці. Вони не дуже добре жили, хлопчик встиг залишитися сиротою, але він усе одно був Берлінгтоном! У всякому разі, лорд Берлінгтон або її величність можуть визнати його таким.
— І ви хочете, щоб я це зробив?
Мама знову підібгала губи.
— Ти повинен зробити правильно. Так, як буде краще для Берлінгтонів, розумієш?
Ні, я тут мало що розумію. Яка хрін різниця, Берлінгтон він чи Корецький...
— Адже у Франції родичі Сашиної бабусі залишилися, здається, вона була не з простої сім’ї.
О Боги! Навіщо мені все це? І чи треба все це самому Саші? Берлінгтон він насправді чи Корецький, аби людиною доброю ріс... Але ця жінка, ця коханка батька... Що їй було до Саші? І чого вона раптом від мене захотіла? Допомоги своїм дітям? Ще одним Берлінгтонам? Дивно все це, що взагалі за дурниці, народила, дітей кудись здала, а тепер шукає, хто б про них подбав. А сама що, не може? Чоловік її, виявляється, нічого не знає! Угу, ось і сам одружуйся тепер тут, а потім ходи як той, що нічого не знає...
— Але в будь-якому разі, — мама злегка усміхнулася, — краще, щоб хлопчик був влаштований.
— Напевно, — промовив я, все ще перебуваючи у спогадах про ту мою дивну зустріч.
До речі, про неї. Було сказано тоді ще дещо важливе.
— Мамо, а що вам повідомили про мене? — вирішив я все-таки прояснити одне важливе питання. Хоча не зовсім поки розумів, як мені це зробити і кого, насправді, питати.
— Ти про що, Артуре? — насупилася Агнесса Берлінгтон.
— Повинні ж були про мене щось розповідати, щось повідомляти... чому всі були так впевнені всі ці роки, що я загинув?
Мама глибоко зітхнула, з силою стиснувши руки.
— Тому, що тебе не знайшли ні серед живих, ні серед мертвих...
— А серед полонених?
Вона здригнулася.
— Ти хочеш сказати, що був у полоні?
Я знизав плечима.
— Пам’ятав би про це — неодмінно повідомив би. Але, можливо, були якісь звістки, якісь пошуки?
— Ми чули тільки те, що ці негідники поховали багатьох наших солдатів, померлих від ран, без жодного з’ясування, хто вони. А потім не давали змоги сім’ям забрати їх. І досить довго... Було чимало зниклих безвісти. Ще знайшлися якісь твої речі, навіть каска, яку хтось нібито знімав з померлого... Давай не будемо про це, Артуре! Це не найприємніша тема перед прибуттям додому!
Прийшла моя черга зітхати, але більше від розчарування. Ця дама, яка зізналася, що є коханкою батька, стверджувала, що він збирав гроші, щоб мене викупити з полону. Дуже цікаво, повідомив він своїй дружині про це чи ні? Але чи питала б мене мама, чи був я в полоні, якби вже знала, що я там дійсно був? Ні, звісно! З усього виходить — вона просто про це нічого не знала. І це цілком логічно: батько міг приховувати, щоб не навіювати зайвих сподівань, я б і сам так зробив на його місці. Треба ще спробувати порозпитувати, але вже не її, а Бартона. Вже старий камердинер батька мав хоч щось чути!
— Ось ми і приїхали, — мама подивилася вперед, і я теж підвів голову.
Ми звернули з галасливої вулиці в тихий, затишний провулок і під’їхали до досить примітної будівлі, яка відразу звертала на себе увагу і виділялася серед усіх інших будинків на вулиці. Ті стояли щільно один до одного, фасадами рівно по лінії, наче солдати на огляді. А от цей дім... особняк... може, навіть маленький палац — ні! Два його крила теж були вишикувані в одну лінію, але посередині, за витонченою кованою решіткою, виднілося чималих розмірів подвір’я, і лише за ним — сам будинок.
Запобігливий лакей у розшитій позументами лівреї кинувся відчиняти ворота. Екіпаж, м’яко гойднувшись, завмер у внутрішньому дворику. Я вийшов на бруківку, підвів голову і... застиг, захоплений.
Якщо вокзал був буремним крещендо, то цей особняк наче зустрів мене стриманим, але приємним скрипковим акордом. Глибокий сіро-блакитний колір стін здавався основою — басовитою, впевненою, на яку білосніжним легким сопрано лягала ліпнина. Кожна лінія фасаду була виразна, кожен завиток біля вікон — як ідеально прописана нота в партитурі вишуканої симфонії.
Будівля обіймала дворик своїми крилами, створюючи затишний простір внутрішнього подвір’я, де навіть звук міста раптом ставав дещо глухим та віддаленим. Високі вікна другого поверху, прикрашені стрільчастими арками, дивилися у двір з деякою шляхетною байдужістю, яка буває лише там, де добре знають собі ціну, але з цікавістю розглядають інших. А на самому верху, де дах вінчали кам’яні вази та складні фронтони, архітектурна думка завершувалася витонченим, ледь чутним скульптурним фіналом, що розчинявся в небі та не давав себе розгледіти.
Я стояв, вслухаючись у цю симфонію каменю. Праворуч зяяла глибока арка в’їзду — як пауза, як перегорнута сторінка посеред такту, за якою ховався інший, буденний ритм господарського життя.
— Артуре, ти знову задивився? — почувся голос матері. Вона вже готувалася виходити з екіпажу, але й сама поглядала на будинок. Тут ще з цокотом у двір виїхав екіпаж із сестрами...
Я мимоволі всміхнувся. Ні, цей будинок не гудів, як той вокзал. Він звучав інакше. Як цікавий дует, як сплетіння контрабаса та скрипки — впевненості та зухвалості. І мені чомусь ця його музика відразу припала до душі. Що ж, заграємо...