Глава 17. Спитай - відповім

Я вже давно для себе вирішив, що великим треба називати лише той будинок, у якому не можна довго нікого зустріти, навіть якщо доведеться по ньому бродити і цілеспрямовано когось шукати. Тому мій будинок — лише маленький. Я б навіть сказав — дуже маленький. І це сумно. Два високі поверхи, з теплим горищем і підвалом, два крила і велика центральна частина, а по ньому постійно туди-сюди снують люди! Куди не вийди: то паркет кладуть, то слуги щось труть, то ще щось. Навіть на ключ закрийся — все одно всім терміново потрібен. Сестри, мабуть, взагалі вважають мої зачинені двері запрошенням до розмови! Схоже, всі дуже переживають, якщо сидиш тихо — чи не сталося з їхнім лордом Артуром чогось! Добре хоч вранці тепер до сніданку якесь різноманіття...
— Дозволю собі зауважити, мілорде, видача платні сріблом, причому виключно кунами, найбільш зручна і всіма буде сприйнята з повним розумінням і, я б навіть сказав, із захопленням.
Бартон говорив, а очі уважно стежили за тим, як його племінник збирає використані столові прибори, а потім приносить мені чай.
— Хіба це зручно — отримувати цілий мішок монет? Варто було заради цього спеціально в банк їхати...
— Золото не так вигідно для прислуги, не кожен лавочник точно решту відрахує, з собою ще носити велику суму, а на вулицях не перевелися кишенькові злодії... Ні, якщо ви накажете, сер...
Я енергійно похитав головою.
— У жодному разі! Я повністю довіряю вашому судженню, Бартоне. Куни так куни. А що там паркетники?
— Закінчують роботу, мілорде.
— Ви тоді простежте за тим, щоб вони все виконали вчасно. І розрахуйтеся за договором... мені сьогодні знову належить бути на прийомі. Як там мундир, Реджинальде?
Мій камердинер налив чай мені в чашку і лише після цього відповів:
— Готовий.
— Я справді маю бути саме в ньому на прийомі? Попри відставку?
— Мілорд Гілберт наполегливо повторював - тільки мундир.
Я лише зітхнув. Подивився на Бартона, уже навіть не намагаючись змусити його сісти, а не стояти в моїй присутності. Старому дворецькому, здається, стало справді краще, він тримався бадьоро після подорожі з Одеси до Києва і завзято вишколював прислугу — без лайки та рукоприкладства, зате уважно і суворо.
— Що ж, тоді ощасливте всіх сьогодні, Бартоне. Сподіваюся, незадоволених платнею не буде.
— Безсумнівно, сер! Ви дуже щедрі!
Ну, розрахункові книги в мене під рукою, у сумах я вже краще орієнтуюся, та й питати не соромлюся.
— Ну і всім ввечері від мене по чарочці — для здоров’я. Привезли ж ми з собою коньяк, сподіваюся. До речі, Реджі, що чути про цю тростину?
Реджинальд завмер біля мого столу, тримаючи в руках чайник.
— В універмазі на набережній послалися на одну майстерню, яка їх виготовляє. Але ті запевняють, що не вони її продали. Дін вранці пішов туди дізнатися.
— А що хлопчаки?
— Пообіцяв цілу розу тому, хто помітить, якщо хтось спостерігатиме за Берлінгтон-хаусом.
— І простежить за ним!
— Безперечно, сер.
Тут до їдальні тихо увійшла Іванна, глянула на мене своїми хитрими очиськами, коротко вклонилася і мовчки стала біля дверей.
— Що сталося? — запитав я в неї.
Вона присіла у швидкому поклоні й заторохтіла:
— Пані Шарлотта передає вам побажання доброго ранку і просить приділити їй увагу. Вона зараз у білій вітальні.
— І чого їй не спиться? — незадоволено поморщився я.
Власне кажучи, ранок був ще досить ранній, і чого Шарлотта вже схопилася — зовсім незрозуміло.
— Так пошту принесли, — тихенько хіхікнула Іванна. 
Бартон підняв свою брову і глянув на неї багатозначно. Після чого дівчина тут же опустила голову і заходилася покашлювати в кулачок, приховуючи усмішку.
Я спантеличено на неї дивився.
— Пошту? І що ж, це поштар її розбудив так рано, о котрій там — о десятій ранку?
Іванна поглянула на мене з певною поблажливістю.
— Візитки, мілорде. Багато панів прислали свої візитки, бажаючи отримати запрошення в гості. А пані Шарлотті дуже цікаво...
Візитки? І що? Хочуть нанести візит? Та щоб вас! Тут і так у будинку ступити ніде — народу повно, так ще й нові ломитися будуть... А! Ось, не зкмітив. Мова про панів, візити... Це, ймовірно, Шарлотта чекає потенційних наречених? Тільки без мене!
Я зірвав серветку і кинув її на стіл.
— Вона хоче, щоб я їх приймав? Робити мені більше нічого!
— Пробачте, сер, не моя справа судити про це, але здається, леді Шарлотта назвала знайоме ім’я і хоче з вами його обговорити.
— Як би це не був жарт Гілберта, від нього очікувано... — схопився я.
Сонце яскравим світлом заливало білу вітальню, відбиваючись сліпучими зайчиками від срібного розноса, на якому валявся цілий розсип візитних карток. Білою ця вітальня називалася тому, що стіни її були пофарбовані в білий колір, що не дивно. Дивним було інше, на стінах вітальні був чудовий великий розпис, так що білою ця кімната могла називатися лише номінально. Тут було небагато меблів, кілька гарних ваз на підставках, але головне — це саме розпис: сцена полювання, правда без кривавих подробиць, чудовий краєвид на лісове озеро і пейзаж якогось античного міста, теж виконаний з великим мистецтвом. Мені і самому він сподобався, а Шарлотта взагалі зробила з цієї вітальні, схоже, свою приймальню. Вона сиділа в ній із самовдоволеним виглядом і перебирала візитки, ні дати ні взяти ветеран багатьох битв, який роздивляеться свої нагороди...
— Артуре, ти тільки подивися на це! — щойно мене помітила, як відразу гидливо підчепила двома пальцями пару карток із широким золотим тисненням. — Кершоу! Сам старий Айвен, та ще його племінник. Що їм тут потрібно? Я помітила, як до тебе підходив лорд Кершоу.
Я лише голосно пирхнув, сідаючи в крісло.
— Та пішли вони до біса, ці Кершоу! Від них тільки самі неприємності. В Одесі мені підгадили з привілеєм, а тут раптом він заклопотався пошуком підходящої нареченої своєму племіннику. Скажи Бартону, що їхні картки нам тепер потрібні тільки для розпалювання каміна.
— Кершоу? — наморщила лобик Шарлотта. — Він же прислав візитку після розмови з тобою!
— І що? Я взагалі не здивуюся, якщо він ще приїде до нас зі своїм племінником, цей той ще жук!
Шарлотта усміхнулася — не тією застиглою, ніби приклеєною усмішкою, як нещодавно в палаці, а справжньою, живою.
— Але я не збирався з ним взагалі будь-що обговорювати! До того ж, упевнений, щойно його Варенька щось про це дізнається, так вони із Завадським влаштують йому справжню істерику. Та й тобі чи потрібна така золовка?
— Така? Яка така? — лукаво усміхнулася Шарлотта. — І не золовка, вона ж двоюрідна сестра цьому племіннику Кершоу... і ти щось згадав, так?
— Нічого я не згадав, — зітхнув я і трохи відсунув розноса з візитками, щоб сонячні зайчики не били мені прямо в обличчя, — Тут і згадати нічого не встигнеш, а тобі вже під двері нагадять...
— Ти став напрочуд прямолінійним, братику, — засміялася Шарлотта, — Але прошу тебе, намагайся так не висловлюватися в гостях. До речі, мені хотілося б дізнатися, куди ти погодишся мене супроводжувати? Нам же не можна просто замкнутися, треба наносити візити, виходити на прогулянки, відвідувати музичні вечори...
— Музичні вечори?
— Звісно! Тобі більше подобаються струнні чи...
— Мені все подобається! Особливо якщо не треба буде грати самому!
Шарлотта розсміялася і мало не перевернула рознос зі своєю здобиччю. Я уважно на неї подивився. Сонячні промені падали на її обличчя, змушуючи її мружитися, а при цьому здавалося, що мружиться вона від задоволення споглядання візиток.
— Шарлотто, розкажи мені про Олісаву. Ви ж товаришували в пансіоні, вірно? Коли вона ще не носила корону, вона була такою самою?
Сестра відклала візитки. Її пальці завмерли на лакованій стільниці, а усмішка згасла.
— Навіщо ти питаєш? Мені не дуже хотілося б про це згадувати.
— І все ж таки! На мене чекають певні зустрічі, і важливо розуміти, чого можна очікувати.
— Зустрічі? З королевою?
— Так, і канцлером. Але не варто про це надто поширюватися.
— Господи, Артуре! Невже ти зумів звернути на себе увагу перших осіб держави? Хоча що це я... звісно ж, звернув, якщо її врятував!
— Лотко, розкажи. Чи ти якось неправильно тоді вчинила?
— Я? — ледь не злетіла Шарлотта, — Ні вже! Усе було зовсім навпаки!
Вона зітхнула і подивилася у вікно.
— Ми були тоді нерозлучними подругами. Не сказати, щоб у пансіоні було так добре, вчителі там були... різні. Додому відпускали рідко, тому мимоволі тягнешся одне до одного. А ще тоді влаштовували випускні бали перед закінченням, і на них запрошували майбутніх випускників училищ та ліцеїстів. Ти ж... Ах, так! Не пам’ятаєш... А потім почався сезон...
Вираз обличчя в неї став мрійливим.
— Її саму побоювалися, а вона й рада була розповідати, що їй ніхто не потрібен. Зате я якось танцювала... тільки не смійся, будь ласка, з мене!
— Звісно, не буду!
— Був один юнак, його звали Віктор. Із не надто багатого, не надто знатного, але гарного роду. Красень-кавалергард із такими... проникливими й розумними очима. І нестерпною впертістю. Він мені подобався. Дуже.
Вона ковтнула і відвела погляд до вікна, де на дереві сонце висвічувало першу осінню позолоту.
— Олісава знала про це. Ми ж шепотілися ночами, я довіряла їй кожен із його листів, а вона жартувала наді мною. Почався сезон, після пансіону ми почали відвідувати бали, і раптом усе змінилося. Варто було мені проговоритися їй про свої почуття, як вона раптом інакше почала на нього дивитися. Почала ніби його помічати й висловлювати... ні, нічого такого, просто один погляд на балу, одна фраза про "глибину його натури" — і Віктор поплив. Вона немов поманила його, і бідний хлопчик вирішив, ніби сама доля усміхнулася до нього з небес.
— І що потім? — тихо запитав я.
— Потім він забув, що збирався поговорити про сватання з батьками. Потім забув про те, що писав у листах. І самі листи писати забув...
Шарлотта сумно усміхнулася.
— А потім вона його просто прогнала. Як цуценя, що напакостило. Несподівано різко і дуже холодно. І я зрозуміла, що їй не потрібен був цей юний Віктор. Їй просто хотілося зрозуміти, чи можуть її покохати не тому, що вона королева. А ще — просто мені позаздрила, уявляєш? Спадкоємиця, принцеса і таке інше — позаздрила тому, чого в неї не було... Ні, Артуре! Я ніяк не могла неправильно вчинити, оскільки тут я взагалі ніяк не чинила. Мої мрії були зруйновані. А склеювати ці осколки, коли він раптом згадав про мене — я не забажала.
Я погладив її по руці.
— Не сумуй, Лотко. Як казав один мудрець: 
"Встань, юна пані — горить зоря ясна!
У прозорі кубки лий вогню-вина!
У цім тліннім куточку мить ти жива…
А потім, як не бажай, не вернеш ні шиша!"
Шарлотта обережно промокнула очі й несміливо мені усміхнулася.
— Дивись, як не мудрець, то обов’язково щось про вино, ти вже будь із ним обережнішим...
Вона прислухалася.
— Здається, Олісава прокинулася, зараз примчить. Ми зараз будемо міркувати, які саме обрати сукні до наступного балу.
— Ні! Тільки не це!
— І пам’ятай, що ти обіцяв мене супроводжувати!
— Звісно, — підхопився я. — Тільки не забувай, що у лорда Берлінгтона чимало обов’язків!
— Що це означає, Артуре? — нахмурилася Шарлотта.
— Так, сьогодні вдень мені ще належить бути на прийомі, тому треба до нього набратися сил. Скоро повернуся!
І я просто втік звідти, бо почув удалині голоси мами й Олісави. Насправді справ у мене було не надто багато, але я вирішив просто прогулятися наодинці, подивитися на Дніпро. Має ж бути тут якась набережна, щоб милуватися річкою! Ось і помилуюся...