Глава 13. Коли тобі щось пече

— Голубчику, ну що ж ви! — почув я відразу, щойно мене провели до цієї невеликої, порівняно із залою, звісно, вітальні.
Назустріч мені не йшов, а просто-таки низько-низько летів над паркетом, попри всю свою статуру, дебелий чоловік, колір костюма якого геть губився під золотим гаптуванням та численними нагородами.
— Як так? — заголосив він, підскочуючи ближче, — Ні, ну ваше вбрання, поза сумнівом, варте всілякої уваги, хоча і за нього вас слід було б добряче пожурити.
Він злегка повернув голову, і його супутник, одягнений менш монументально, що тримався трохи позаду, згідно закивав. Я ж просто остовпів і здивовано дивився на них, не знаючи, що й сказати.
— Ви тільки уявіть, що вийде! — сплеснув руками цей вельми ошатний пан, — Якщо всі замість фраків почнуть замовляти такі костюми, то які ж це будуть додаткові витрати! Е ні, дзуськи! — замахав він мені пальцем перед носом, — її величність і так прагне обмежити подібне марнотратство, а тут ви! Та ще й без належних відзнак!
— Прошу вибачення, — спромігся я якось вичавити з себе слова, — не маю честі...
— Як? — вигукнув цей дивний пан.
Голос у нього був високий, не надто відповідний до його статури, але водночас цілком добродушний, та не викликав роздратування.
— Як, — повторив він спокійніше, — невже ви забули доброго друга вашого батька?
— Прошу мені вибачити, але, на жаль, це так. Через певні обставини я не надто добре пам’ятаю все, що було в минулому.
— Що ж, Артуре, — цей пан якось коротко змахнув рукою, і його супутник поважно виступив уперед.
— Ваша вельможність, лорд Артур Берлінгтон! — відрекомендував той мене чомусь цьому панові, і він поважно кивнув, після чого цей супутник, більше схожий на вишколеного слугу, повернувся до мене, — Ваша ясновельможність, пан майордом королівства Русь Ян Карибут.
— Пан майордом? — чомусь перепитав я. 
Щось таке крутилося в голові, майордом-майордом, а я й сам майор, майже мажор...
— Так, мій любий Артуре, — закивав Ян Карибут із доволі самовдоволеним виглядом, — І мушу сказати, щасливий вітати тебе в столиці! Хоча не можу не вичитати тебе на правах старого друга родини... належні відзнаки — неодмінний атрибут королівських прийомів, і тобі варто дотримуватися регламенту...
Тут двері тихо рипнули чи стукнули, ми машинально повернулися — до вітальні ввірвалася, а не зайшла Олісава, важкі завіси біля дверей, здається, аж колихнулися від цього напору. За нею майнули силуети, мабуть там був хтось із конвою, але за королевою увійшли лише двоє — незворушний Ханенко та вже знайома мені Ксенія Глінська. Та якщо канцлер поспішив за королевою, то Ксенія завмерла прямо біля дверей, склавши ручки й опустивши цікаві оченята, що так і бігали сюди-туди, вона намагалася прикинутися частиною інтер’єру. Усе це я помітив краєм ока, бо Олісава... так-так! Та, що королева, а не Лиса, моя сестра, так ось, вона просто підбігла до мене. В очах її спалахували блискавиці, груди часто здіймалися, вона навіть трохи зачервонілася, але була при цьому така... ммм, словом, я просто нею замилувався.
— А ви що тут... Як? Будьте ласкаві пояснити! — випалила королева, рухом руки немов змахнувши вбік уклін пана майордома, а поглядом ніби спопеляючи його супутника, який примудрився миттєво кудись зашмигнути так, що і слід за ним прохолов.
Дуркувата посмішка лізла мені на обличчя, я чомусь був радий її бачити й нічого не міг із собою вдіяти.
— Як ви посміли! Як ви посміли, лорде Берлінгтон? — здавалося, ще мить — і вона тицятиме в мене пальцем, а як потрапить щось під руку, то й цим приголубить.
— Ваша величність, я вже вказав лорду Берлінгтону на неприпустимість такого одягу, проте радість від його присутності ми не можемо ігнорувати...
— Що? Пане Яне, до чого тут ви? І що ви тут взагалі робите, пане майордоме?
Ханенко, що підійшов ближче, уважно дивився чомусь на мене, ніби це я покликав сюди цього майордома. Я навіть зробив здивований вигляд і розвів руками.
— Я не міг не поспішити, щоб виправити... — почав був майордом, але королева перервала його владним жестом.
— Дякую вам, пане Карибуте, проте я хотіла б сама в усьому розібратися. Ви мене розумієте?
Майордом розсипався в запевненнях у своїй відданості і, злегка вклонившись, попрямував із вітальні.
Стій! Забери мене з собою — захотілося раптом вигукнути, та не міг. Розлючена королева заступила мені дорогу, дивлячись на мене, як на... ну, не знаю, на кого можна дивитися так обвинувально. Я навіть на мить відчув за собою якусь провину і став швиденько згадувати, чи не був десь, чи не брав участі, чи не належав до чогось...
— Звольніть відповісти, лорде Берлінгтон! — вигукнула Олісава.
— Та про що взагалі мова? — здивувався я.
— Як ви посміли назватися бозна-ким і приховати, що ви Артур Берлінгтон! Ви ошукали мене!
— Я що? З якого це дива?
— Ви! Ви! Як ви посміли?!
— Про що, взагалі, йдеться? — вигукнув я.
Королева гнівно роздувала ніздрі й дихала так, ніби після бійки.
— Ви посміли ошукати мене, назвавшись якимось Максимом, посміли сміятися з мене...
— Я?! Це просто смішно! — ляснув я себе по нозі, і всі мало не підстрибнули від несподіванки, — Та навіщо мені було обманювати? Задля чого? Що це міняло, що це змінило? Хто тобі сказав, що я взагалі знав, що я Берлінгтон?
— Не забувайтеся... — втрутився канцлер, але королева владно скинула руку:
— Ось про це я і питаю — навіщо?
— Це ж не запитання, а звинувачення! Що взагалі тут за манера — не розібравшись звинувачувати, та ще й у якихось дрібницях!
— Дрібницях?! — закричала королева і в люті таки тицьнула мені пальцем у груди, — Я збиралася нагородити свого рятівника, людину, яка...
— А я просив про це? — запально вигукнув я, — Мені вони потрібні були, ці нагороди? Який у них сенс?! Он майордом ними весь обвішаний, а звідси виставили першим...
Ханенко раптом якось підозріло пирхнув і швидко відвернувся вбік, ховаючи усмішку.
— Але чому ж ви відразу не сказали, що ви лорд Артур Берлінгтон?! — блиснула очима королева.
— Тому що я сам цього не знав! — випалив я.
— То як же ви про це дізналися? — запитав канцлер, прокашлявшись.
— Дуже просто, мене випадково побачив Станіслав Гілберт і впізнав. А тоді повіз до маєтку, до родини.
Олісава різко зібрала віяло.
— Значить, у церкві ви вже знали!
— Що я Берлінгтон? Знав, звісно. Інакше як би я туди потрапив! Я ж прибув із родиною.
— Але мені! Мені! Ви нічого не сказали! — очі Олісави кресали блискавиці.
Я лише здивовано знизав плечима.
— Навіщо мені було б це робити, хіба це щось змінює?
— Змінює! Змінює! — Олісава була схожа на маленьку дівчинку, у якої відібрали іграшку, здавалося, вона зараз навіть тупне ногою в роздратуванні.
Ми з канцлером перезирнулися, вигляд у нього теж був спантеличений.
— Прошу мені вибачити, але я нічого не розумію, — вирішив я стишити тон, бо кричати з королевою один на одного було щонайменше дивно, — Хіба важливіше те, ким хто є, ніж його вчинки? Робив я це не тому, що лорд Берлінгтон, і не став би діяти інакше, якби був кимось іншим.
— Проте декому ви подавали справу так, що складалося враження, ніби ви причетні до корони, — м’яко зауважив Ханенко.
— І справді, пане канцлере, — кивнув я, — Враження я справити міг. Але ніколи нікого не ошукував!
Я подивився королеві в очі й побачив, як лють і гнів поступово зникають із них.
— Розумієте, — зітхнув я і знов подивився на канцлера, — у мене було завдання, і потрібно було його вирішити, а в процесі, якщо вже хтось прийняв мене за того, ким я не був, то чи можуть бути питання до мене? Зрештою, те, що ми зараз тут, і є виправданням моїх дій.
— Невже і конвой для цього варто було так принижувати?
— Принижувати? — перепитав я, дурна звичка, — Мені іноді здається, що небагатьом хочеться бачити зміст, а не форму!
— Що це означає? — різко запитала королева.
— Якщо ті, чиїм завданням є охорона перших осіб, побачили лише приниження у моїх діях, то вони або просто дурні, або підступні вороги цих самих осіб.
Ханенко з усмішкою дивився на мене.
— Сміливо, сміливо... Виходить, по-вашому, я дурний?