Глава 11. Привіт, це я

До королівського палацу дісталися досить швидко, хоча не змогли відразу потрапити навіть до його внутрішнього двору — застрягли в черзі. Ціла вервечка карет довгастою змійкою тягнулася вперед укатаною дорогою між розлогими деревами й губилася десь там за поворотом. На кожній із цих карет сиділи розфуфирені кучери з лакеями у таких блискучих лівреях і з таким пихатим та урочистим виглядом, наче саме вони везли головних зірок цього вечора, справжніх посланців богів, а всі інші навколо були так собі, якоюсь багнюкою в торохтливій обгортці.
Стало смішно, і я заліз назад, вирішивши більше не висовуватися з екіпажу. У нас було тихо, всі чомусь усю дорогу мовчали. Це було не те мовчання, що іноді буває в довгій дорозі від утоми чи нудьги, ні! У цьому мовчанні відчувалася певна напруга, це було наче затишшя перед бурею, коли ще немає й вітерця, але звідкись здалеку до тебе вже долинає його свист. Шарлотта час від часу теж визирала у вікно — можливо, не так із цікавості, як просто щоб бодай щось робити. Бліда Олісава, навпаки, сиділа непорушно, рівно й прямо, руки її лежали на колінах, але пальці раз у раз стискалися й розтискалися, ніби відображаючи то бажання зробитися маленькою й непомітною, то прагнення якнайшвидше вийти й усіх собою підкорити. Мама ж сиділа спокійно і дивилася на нас усіх із тією особливою нерухомою серйозністю, яка буває зовсім не від відсутності переживань, а від уміння спрямувати їх куди слід...
Ліхтарі по обидва боки в’їзду до цього величезного внутрішнього двору горіли рівнесенько, заливаючи все навколо таким холодним світлом, що здавалося, навіть нічні метелики не поспішали до них летіти.
— Брр, — зщулилася Олісава, — терпіти не можу ці ліхтарі. Вони ніби неживі.
Ніхто їй не відповів. Я теж кинув на них погляд — вони й справді були якимись занадто білими. Чи це просто здавалося так тому, що ще не остаточно стемніло?
Подивився на своє відображення у склі дверцят. Синець на переніссі в напівтемряві був майже непомітний. Майже. А як воно буде на яскравому світлі?
— Артуре, — раптом тихо покликала мене мама.
Я повернувся до неї.
— Тобі добре припудрили цей синець?
— Що? Ні!
— Господи, — тут же озвалася Шарлотта, не відриваючись від вікна, — а я думала, що це ти просто втомився у клубі...
Мама раптом простягнула руку й міцно взяла мене за підборіддя, повернувши обличчям до себе. Кілька секунд вона уважно розглядала мій ніс, мовчки, наче бачила мене наскрізь.
— І все б тобі з кимось почубитися, — мовила вона нарешті тихо, — хлопчиська...
Але в її голосі зовсім не було докору. Навпаки. Я не встиг нічого відповісти, як вона вже відпустила моє підборіддя й відвернулася до вікна. Та я помітив, як у її очах щось на мить блиснуло.
— Ну хоч ніс у нього цілий! — нервово гигикнула Шарлотта.
— І навіть залишився майже таким, як раніше! — підтвердила Олісава.
— А що з ним мало статися? — пробурчав я, — Вирости, чи що, як у того дерев’яного хлопчика?
— Який ще хлопчик, Артуре? — Шарлотта запитально подивилася на мене.
Аж тут карета гойднулася, зупинилася, і ззовні почувся голос лакея.
— О, зараз і ми виходимо, — Олісава вже не слухала, вона дивилася у вікно, і вся її напускна веселість кудись випарувалася.
Дверцята відчинилися, вечірнє повітря ввірвалося в карету і це була справжня суміш вечірньої свіжості, їдкого кінського поту, густого тягучого аромату жіночих парфумів, пудри й дорогих тканин, вона враз ринула до нас, наче бажаючи якнайшвидше роздивитися, наскільки глибоко ми її відчули.
— Господи, — прошепотів я, скривившись, — як добре, що вікна там всі відчинені.
Вийшов першим і подав руку матері. Потім сестрам. Біля підніжжя сходів на нас уже чекали лакеї в білих рукавичках і напудрених перуках, з таким відпрацьованим уклоном, що здавалося, вони вклоняються так від самого народження і просто від того щасливі. Один із них жестом запросив іти за собою, другий прилаштувався трохи ззаду — ненав’язливо, але так, щоб ми не заблукали.
Я скосив очі на почесну варту біля входу. Стоять нерухомі, прямі, з довгими пістолями та палашами біля ноги. Лише ковзнули по мені коротким поглядом і знову втупилися в простір перед собою. Цікаво, цього разу хоч подумали про охорону по-справжньому чи знову тільки надуті щоки?
Всередині палацу світло було ще яскравішим — ті самі білі ліхтарі, але менших розмірів, тут їх було набагато більше, і вони відбивалися в дзеркалах так, що аж засліплювали, і очам потрібен був час, аби звикнути. Нас провели широким коридором із підлогою з блискучого полірованого мармуру, де кожен крок відлунював трохи гучніше, ніж хотілося б, і зупинилися перед високими двостулковими дверима.
Дзеркальна кімната виявилася саме такою, як мені й розповідали, якою й мала бути, просторою, світлою і повною людей, які вдавали, ніби не помічають одне одного, хоча тільки цим і займалися. Тут не було заведено вітатися, а мені не дуже-то й хотілося. Майже всі дами були ще в легких накидках, що приховували сукні до останньої миті, як завіса приховує сцену перед початком вистави. Пани, теж ще в накидках, але вже без капелюхів, розправляли плечі, обсмикували манжети, хоча багато хто вдавав, що їхній зовнішній вигляд уже не потребує жодного втручання. Десь напівголосно переговорювалися, десь мовчали, і це було таке собі багатозначне мовчання, у якому той, хто вмів би, міг би прочитати цілу книгу.
З’явився лакей із невеликим срібним тацями. Вклонився.
— Прошу вас, панове. Ваше запрошення.
Я дістав наше, яке дорогою вже показував, і поклав його на серветку.
— Дякую, — лакей знову вклонився, — вас запросять найближчим часом.
І безшумно віддалився.
Мама кивнула нам із сестрами одним коротким рухом голови, і сестри почали знімати свої накидки. Лакей тут же матеріалізувався поруч і прийняв їх, наче тільки на це й чекав. Краєм ока я помітив, як кілька голів у кімнаті ледь повернулися в бік Шарлотти — зовсім трохи, але смикнулися, і назад уже не повернулися, бо вже заважав роззявлений рот. Що ж, чудово! Значить, справляє потрібне враження!
Чекали тут недовго. Високі двері в дальньому кінці кімнати знову відчинилися, випускаючи попередню родину, я встиг помітити тільки прямі спини та шлейф темно-червоної сукні, як тут же один із лакеїв повернувся до нас.
— Прошу вас, панове.
Мама ще раз окинула нас поглядом, як полководець оглядає лави своїх солдатів перед битвою. Потім ледь помітно усміхнулася.
— І справді, Артуре, я здивована... Ти мав рацію.
І ми пішли. Двері перед нами розчинилися, і нас осяяло яскраве золоте світло зали. Оркестр звідкись згори тихо заграв щось легке, коли ми зупинилися на верхньому майданчику мармурових сходів. Мама ледь помітно стиснула мій лікоть, чи то підбадьорюючи мене, чи то про щось сигналізуючи. На її шиї, поверх суворої темно-фіолетової сукні, сяяло масивне намисто з аметистів. Сьогодні вона, вдова лорда Берлінгтона, не просто виводила сім’ю у світ — вона наче прийшла збирати данину, і в кожному її русі відчувалася та гордість, яку вона стримувала роками.
— Ясновельможний пан Артур Берлінгтон! Вельможна пані Агнесса Берлінгтон! — гучний голос розпорядника розкотився залою, і сотні голів почали повертатись до нас. — Вельможна панна Шарлотта Берлінгтон...
Він зробив невеличку паузу.
— Уперше здобувається двору її величності панна Олісава Берлінгтон.
Мама у своїй хоч і темній, але дуже елегантній сукні задерла підборіддя ще вище та нишком знову смикнула мою руку, за яку трималася. Здивовано глянув на неї, а тоді, збагнувши, ступив уперед, і мій синій костюм від самого Мойші — нормальний такий костюм, а не якийсь там вузький фрак, пошитий із чудової тканини в тонку, ледь помітну навіть зблизька блакитну клітинку — наче ввібрав у себе світло усіх цих ламп чи свічок, чи що там сяяло вгорі. Моя шовкова краватка, затягнута широким золотим кільцем, та встромлена в маленьку кишеню хусточка з тієї ж тканини палали червоно-синіми кольорами — тими самими яскравими новими барвами, що так нахвалював продавець на Дерибасівській.
Проте я б ніколи не зміг втримати всю увагу на собі, тому що поруч зі мною йшла Шарлотта... Вона йшла з геть нечутним шелестом, але він наче примушував натовп замовкнути. Бо її сукня була пошита з тієї самої тканини, що носила англійська королева — неймовірно яскравої, насиченої, такої, що здавалася витоком живої енергії посеред блідих, пастельних тонів зали. Блиск її діамантів лише підкреслював зухвалість тканини, а поруч із нею Олісава виглядала не менш приголомшливо, хоч її чудова сукня була білосніжна та більш стримана, вона тримала широкий шарф з того ж самого анілінового шовку, що й моя краватка, створюючи єдиний, нерозривний візерунок усієї нашої родини. З великої літери "Б", яка й була одним із елементів герба Берлінгтонів.
Ми йшли вперед, і я відчував, як світло люстр відбивається від моїх втулок... та тьху на них, ні! Які втулки? Після цього божевілля з полком усе мені сниться... Від моїх ґудзиків із гербовою літерою "Б". Я мазнув поглядом по людях там, попереду. Олісава... так, та, що королева, а не сестра, стояла на невеличкому узвишші, по периметру якого розташувалися, як я зрозумів, представники інших знатних родин. Складно було не зрозуміти, помітивши серед них і Гілберта, і папашу Кершоу, що примружив одне око й витріщався на нас іншим крізь монокль. А де ж там моя колишня наречена? Чи не з нею зараз розмовляє Олісава? Так, королева Олісава. Ну точно треба в Ольгу перейменувати, щоб розрізняти... 
Вона з кимось розмовляла, трохи всміхалась, але потім повернулась, подивилася на нас... Усмішка на її обличчі була привітно-ввічливою, світською — але раптом щось у ній здригнулося. Ледь помітно. Брови трохи зсунулися, в очах щось промайнуло. Наші очі зустрілися, і її обличчя ніби застигло, а посмішка почала згасати. В очах плескалося здивування та якесь невдоволення чи що? Поруч із нею, але звісно нижче, я помітив літнього чоловіка в досить простому костюмі, але з хижим, чіпким поглядом — ясна річ, я не знав його, але те, де він був, як він поводився, уже виказувало в ньому неабияку персону. Він точно бачив не просто вбрання, він бачив, мабуть, щось інше, крім шовку та барв.
Якою б довгою не здавалася ця зала, як би неквапливо ми не йшли, але ми її пройшли. Підійшли. Вклонилися. Коли я випростався, королева вже дивилася на мене пильно і зовсім без усмішки.
— Рада бачити вас знову... лорде Берлінгтон, — почала вона рівно, але погляд був такий, не сказати щоб привітний чи там щасливий, — і впевнена, вам є що розповісти про вашу таку несподівану появу.
Літній чоловік, що стояв праворуч від неї, від подиву ледь підняв брову. Мені теж щось почулося в її тоні, але мама трохи штовхнула мене ліктем, і я просто вклонився.
Королева уважно подивилася на Шарлотту, яка схилилася в поклоні, потім глянула на Олісаву, погляд її потеплішав, і вона злегка усміхнулася. Помітивши, що на неї дивиться королева, моя молодша сестра виконала той самий витончений уклін, який, мені здається, розучувала ледь не довше, ніж усі інші танці разом узяті. Зате тепер вийшло справді симпатично. Олісава, ну вже та, що королева, оцінила його і дозволила собі заохочувально їй усміхнутися. Але потім знову глянула на мене, моє обличчя ніби притягувало її погляд, і ця усмішка зникла, наче її ніколи й не було. Що за дивні реакції? І що мені взагалі робити, що говорити?
— Приємно бачити нову зірочку при нашому дворі, — мовила королева, — Пора їй приєднатися до нашого балу. Рада знову бачити вас, леді Берлінгтон! Як і всіх Берлінгтонів, вірних стовпів Корони та наших південних рубежів! І... так! Ми не можемо не відзначити ваші заслуги! Ваші, лорде Берлінгтон! Тим паче, коли нам випала така вдала нагода — побачити вас зараз і тут!
Як на мене, в оточенні королеви хтось почав навіть переглядатися, мені теж було не зовсім зрозуміло, що саме вона має на увазі. Проте королеві вдавалося говорити з безтурботною усмішкою, хоча мені чомусь здалося, що вона не надто весела, а скоріше навпаки. Схоже, моє нове ім’я їй не припало до душі.
— Ваша величносте! — сказав раптом цей літній чоловік, що стояв поруч із троном, — Гадаю, що лорд Берлінгтон неодмінно повідає нам про все, що з ним сталося, адже ми всі жадаємо почути історію нашого героя!
— Справді, героя... — раптом прикусила губу королева.
— Прошу вибачити мені, ваша величносте, — не витримав я і зробив крок уперед, хоча мама судорожно вхопилася за мою руку й заважала це зробити, — але мені буде непросто це зробити.
— Це ще чому? — запитав замість королеви хтось із її оточення.
— Мені нема чого про це розповісти, тому що я нічого не пам’ятаю. Що сталося? Коли? Лише тільки вранці одного дня, біля самого синього Чорного моря, я зрозумів, що сиджу на березі й бачу дивовижне видовище...
— Чудово! — спалахнула раптом королева, — Значить, після прийому вам буде про що нам розповісти.
— І ваша величність зможе вручити героєві давно заслужену ним нагороду!
— Дякую вам, канцлере, за нагадування! — щоправда, у погляді, кинутому на цього канцлера, я не помітив особливої теплоти. Так значить, це пан Ханенко, один із тих, хто вже мав щастя якось отримувати мої "вітальні" телеграми.
— Саме так! Ми жадаємо відновити справедливість! — сказала королева.