Глава 7. Коли працює пошта

— Не кажіть мені більше, що ви щось забули, — роздратовано сказав Гілберт, кидаючи кий на зелене сукно.
Ще й подивився на мене так, ніби я образив його в найкращих почуттях або принаймні обіграв на чималі гроші.
— Та клянуся вам чим завгодно, я не великий шанувальник цієї гри! Просто я спокійно до неї ставлюся, а вам же неодмінно треба виграти! Ось щоразу і кіксуєте!
Я випив келих доброго коньяку, мені було тепло і якось спокійно. Гілберт, який усе намагався грати широко й красиво, викликав у мене лише усмішку, це його нервувало, а коли він злився, то припускався помилок, після чого дратувався ще більше.
— Давайте може «фараона» розкидаємо, — зітхнув Станіслав, усідаючись на диванчик біля більярдного столу, — там вже точно лише від удачі все залежить.
Він почекав, поки моторний лакей наповнить його келих, а я, поклавши кий на стіл, підійшов до стіни, на якій висіла симпатична картина. Далекий млин, пара биків, що блукають навколо ставка, селянин у пожовклому солом’яному капелюсі обернувся...
— Якщо ми гратимемо в цей ваш «фараон», то ви неодмінно схочете щось поставити.  Якусь суму. І якщо програєте...
— А якщо виграю? — відразу обурився мій друг, — чому це відразу програю?
— Хтось усе одно програє. І якщо у мене в кишені завелася пара «левів», це зовсім не означає, що я готовий їх просто спустити в карти. Ігри на гроші — зло.
— Артуре! Заради всього святого, замовкніть! Якщо ви вимовите ще хоч слово в тому ж дусі, мені доведеться вдати, що ми не знайомі... Це ж не тільки азарт, а й приємний відпочинок! — вигукнув Гілберт.
— Ось крокет, про який ви розповідали — це, мабуть, приємнє гаяння часу. Бо грати треба на повітрі й у приємній компанії.
— Ох, Артуре... Ваше красномовство сьогодні має поганий посмак — і він дратує! Де ж ви пропадали, що стали тепер таким нестерпним розумником?
Та не пам’ятаю я, де був, зате чомусь росте стійка впевненість, що до ігор на гроші давно відчуваю стійку огиду. Щось таке сталося в моєму житті, що цьому сильно посприяло... обов’язково розповім, якщо згадаю.
А ось картина дійсно була гарна! Не відірвати погляд... У не надто яскравому світлі настінних світильників її було досить добре видно, фарби були яскраві, соковиті. Робота була виконана з душею і великим мистецтвом, дерева були як живі, легкі брижі на воді промальовані чудово...
— Сер! — пролунав поруч незнайомий голос.
Я навіть здригнувся. Це до мене нечутно підійшов лакей. У фраку, білих штанах і рукавичках, він виник поруч, трохи схилившись у поклоні.
— Прошу вибачення, сер! Але прибув ваш камердинер, і у нього є термінове для вас повідомлення.
— Реджинальд? Що ще за повідомлення? Де він?
Лакей ще раз уклонився і махнув рукою.
— Прошу вас, сер, до приймальні.
— Артуре, можу я піти з вами? — підвівся з місця Гілберт.
— Так, — кивнув я, — ходімо.
Що там ще могло статися — сподіваюся, це мене не розшукують знову із конвою її величності з новими претензіями? Мені не дуже цікаво їхнє товариство... 
Наші кроки були зовсім не чутні, ми ступали по килимовій доріжці, лише зрідка під ногами тихенько порипувала дерев’яна підлога та наполохано металися по стінах хиткі тіні наших силуетів.
Приймальня виявилася не надто великою кімнатою, де, крім декількох крісел, був тільки масивний кам’яний камін із невеликою решіткою огорожі. Осінь була рання, і вогонь у ньому ще й не думали розпалювати, проте дрова були вже завбачливо складені. А ще цокав годинник на камінній полиці, і його уважно розглядав Реджинальд, який негайно повернувся до нас, щойно ми туди увійшли.
— Мілорде, — вклонився він не менш елегантно, ніж клубний лакей.
— Що сталося, Реджі? — тривожно спитав його я.
Лакей, який проводив нас сюди, швидко вийшов, без зайвого шуму впевненим рухом зачинивши за собою двері приймальні.
Реджинальд провів його поглядом, потім витягнув із кишені якісь папери.
— Сер, лорду Берлінгтону доставили пошту, в якій був лист із позначкою «терміново». Я вирішив негайно вам його доставити.
Я взяв запечатаний сургучем паперовий щільний пакет, у якому на дотик ледь можна було прощупати вміст — настільки був тонкий. Був ще один лист, але саме цей мав набагато серйозніший вигляд: і розміром більший, і сургучу на нього не пожаліли, та й штампи якісь всюди були. Тому сунув другий лист до кишені й почав розкривати це термінове послання...
— Хочу також повідомити, сер, усі слуги вже прибули до особняка.
— Невже? — глянув я на нього, — як там твій дядько? Нормально переніс дорогу, упертюх такий?
Губи Реджинальда тронула легка посмішка.
— Він сказав, що йому навіть стало набагато краще на свіжому повітрі.
— Ну-ну, — зітхнув я, — по спеці тягтися в тій пильній конурі...
— Що там у вас, Артуре? — Гілберт нетерпляче смикнув мене за лікоть, — ви той лист читати взагалі збираєтеся чи вам байдуже до новин?
Ні, ну цікаво, звісно ж, що за термінові послання... я розгорнув папір, почав читати, поки вони дивилися на мене й намагалися зрозуміти з мого обличчя — хороші чи ні прийшли звістки. Написано було не дуже багато, зате я відразу відчув майбутні неприємності. Але написане не надто зрозумів. І ще раз перечитав.
— Це щось особисте? — запитав Гілберт.
— Не надто добре все це розумію... — пробурмотів я, — ану, прочитай, будь ласка, може...
— Прочитайте! — аж почервонів та роздратовано зашепотів Гілберт, — Артуре! Я ж просив!
— Ах, так! Сеньйоре Помідоре, прочитайте це!
— Який ще Помідор? Що там?
Гілберт вихопив папір, очі його шустро забігали, вивчаючи рядки листа. Потім він спохмурнів.
— Гм... От же чорнильні душі...
— Що тепер це за фінансова частина? Яке ще невиконання?
Гілберт повернув мені лист і почав замислено смикати свого вуса.
— Дуже все дивно, — протягнув він і замовк, паразит такий.
Я вже хотів його штовхнути, щоб він хоч щось мені пояснив, але він уже й сам оговтався.
— Погані твої справи, Артуре. Не знаю, з чого там стрепенулися ці скнари, але вони точно зібралися тобі знатно напаскудити!
— Вам!
— Що?
— Не "тобі", а "вам"... знаєш, анекдот такий є: приходить днювальний до чергуючого офіцера і каже: "До табе жінка приїхала", а той: "Як ви смієте?! Не к тобі, а к вам"...
— Артуре! — вигукнув розлючено Гілберт, — який тут "вам"? Від вас вимагають до закриття звітного року надати відомості про виділене грошове забезпечення та про закуплену амуніцію для твого полку! Якого немає.
— Ну то й що? Рік ще не закінчився!
Гілберт подивився на мене як на дурня якогось.
— Звітний рік закінчується за три дні! Саме до цього приурочене, до речі, і відкриття сезону!
Жарт просто застряг у мене в роті. Як це три дні?
— Але чому?! — ледь не закричав я.
— Чому що?
— Мене стільки часу не було — і нормально, а тепер їм терміново знадобилося?!
Гілберт повільно похитав головою і зітхнув.
— Ні, просто тимчасовий виконавець повинності раптом від неї відмовився.
Я лише руками сплеснув.
— Ні чорта не розумію!
Гілберт роздратовано махнув рукою.
— Та що тут розуміти... Є тримачі привілею — ну ті, хто має винний відкуп і право виробництва...
— Винний привілей! Так, розумію.
— Ось! І за ним необхідно ще й здійснювати формування частин за потребою. І поки тебе не було... не було лорда Берлінгтона, хтось тимчасово ніс обтяження за цим привілеєм, а тепер, мабуть, отримавши звістку, що ти живий — відмовився. А ці повелителі чорнильниць тепер вимагають закрити їм фінансову звітність до кінця року.
— Тобто грошей хочуть? — з надією запитав я.
Але Гілберт лише похмуро на мене подивився.
— Ні, Артуре. Вони хочуть від вас отримати фінансову відомість вже діючого полку. І погрожують, в іншому разі, повідомити про невиконання привілею. А це...
Він розвів руками і зітхнув.
— Це навіть не розгляд, а негайне його відкликання. Канцелярія канцлера дуже суворо за цим стежить.
Це що ж виходить? За три дні хочуть відкликати цей привілей, а це значить...
— І тоді я буду позбавлений права виробляти спирт і все інше, вірно?
Чорти смугасті! Фальконер! Та він же мене просто живцем з’їсть, якщо ці гуральні зупиняться або їх закриють! А я ж тільки нещодавно грошей у нього віджав трохи... трохи, тисяч сто двадцять...
— Станіславе, але це ж маячня якась! Я ж ледь справами зайнявся.
Гілберт знову зітхнув.
— Я розумію, друже мій. Але, здається, знаю розгадку всьому, що відбувається з цією звітністю.
— І яка ж?
— Я просто згадав, хто виконував обтяження по твоєму полку всі ці роки. Знайоме, мабуть, прізвище! Кершоу!