Глава 5. Домашні клопоти

— Господи, Артуре! Що за розгром ти тут влаштував?
Одягнений у фрак, який сидів на ньому чудово, суворий і чорний, у білосніжних рукавичках і з циліндром у руці, Станіслав Гілберт обережно увійшов до зали, випадково штовхнув убік відбитий шматок паркету й здивовано озирнувся.
— А ти чому тут? — похмуро глянув я на нього і відвернувся. Так, радіти мені було нічому, адже спадщина Камніцького була всебічною і всеохоплючою. Мій, тепер уже колишній управитель, зумів багато чого: не тільки нагріти руки на оренді землі, а й просто «зекономити» чимало коштів на деяких роботах у цьому столичному будинку Берлінгтонів. І на людях, звісно, адже тут мали хтось залишатися наглядати за будинком, поки господарі жили в маєтку. А Камніцький комусь недоплатив, когось узагалі вигнав, ось і не знайшлося кому щільно зачинити вікна й двері - сильним вітром їх відчинило, і те, що скло негодою вибило — ще пів біди, а ось із залитою дощем підлогою сталося набагато гірше. Вологу ніхто прибирати не поспішив, висохнути воно висохло, але місцями дубовий набірний паркет піднявся і здувся. А це ж була велика бальна зала з виходом у сад на задньому дворі. І необхідність влаштовувати прийоми мені й самому була зрозуміла, без нагадувань матері й сестер. Ще був дах. Той, який влітку латали, але тепер, мабуть, треба було терміново ним займатися знову, хоч бери сам лізь. А ще були незрозумілі манопроводи, що потребували перевірки, і зовсім уже зняті й зниклі в невідомому напрямку опалювальні елементи — дивні металеві спіралі, я вже бачив такі в маєтку, а тут в особняку залишилися під них лише кріплення...
— Мілорде, — чухав потилицю запрошений Реджинальдом майстер, ховаючи погляд лукавих очей, — це ніяк швидко не вийде. Треба перестилати.
— Що перестилати доведеться, це я розумію, — невдоволено глянув я на цього майстра, — тільки зараз, певно, почую, що всі працівники зайняті, дубові планки миші з’їли, віск ще з пасіки не привезли, тому давайте ми зробимо, але тільки за дві ціни й пізніше, так?
Майстер сором’язливо опустив очі, подивився кудись убік, але з його хитрої пики все й так було зрозуміло.
— Сер... — почав було Реджинальд, який вважав себе, мабуть, відповідальним за те, кого привів мені, але я зупинив його помахом руки.
— Мені просто потрібно, щоб усе було зроблено якомога швидше. І зробили добре. Скільки знадобиться для цього часу?
Майстер кинув на мене швидкий погляд, смикнувся вбік, коли Гілберт підійшов ближче, потім ляснув себе долонею по нозі.
— За тиждень упораємося...
— Три дні! — різко сказав я, — три! І пишемо угоду: зробите — премія, не зробите в термін — штраф!
— Штраф? — смикнувся майстер, — е, ні, який такий штраф?
— Аякже, — Гілберт підійшов до мене, подивився на весь цей розгром і навіть присвиснув здивовано.
— Або я знайду інших охочих добре заробити, — тиснув я на цього хитрого жукомайстра своїм поглядом, — чого вам боятися штрафів, якщо ви, як самі стверджуєте, все робите краще за інших у столиці?
— Але три дні, мілорде! — майстер простягнув до мене руки, ніби благаючи про милість.
— Три дні роботи, а плати за неї — як за місяць! — відрізав я.
— Сер, потрібна буде сушка, це потребує часу...
— Та тут висохло все давним-давно! І змінити потрібно не все, а лише частину!
— Бо воно це... підібрати плашки, зняти їх...
— Так, незабаром прибуде мій дворецький, він вам узагалі зайвої гривні не заплатить! Тому хочеш заробити — дерзай, а ні — то будемо шукати іншого...
Гілберт, іронічно усміхаючись, пішов за мною із зали.
— Артуре, скажи чесно, ти це з паркетом навмисне зробив, щоб танці не влаштовувати?
Я лише зітхнув. Ще й ці танці...
— Станіславе, ці танці мені вже сняться! Сестри запросили до нас якогось балетмейстера, так він ледь непритомний не впав від моїх рухів, та ще на здибленому паркеті! А самим їм уже набридло щодня зі мною займатися.
— О, думаю, цьому ще й сильно посприяли різні вбрання, які треба готувати, примірки й усе з цим пов’язане... До речі, друже мій, не підкажете, а чому леді Шарлотта, побачивши мене, негайно втекла і, як мені здалося, навіть чомусь обурювалася?
Чому, чому... Тому що в деяких моїх сестер довгий язик і уїдливий характер. Але чи потрібно тобі про це знати?
— Усі такі зайняті цими приготуваннями... Ти, як я подивлюся, теж причепурився.
— Взагалі-то я заїхав за тобою.
Я різко зупинився. Ні! Не може бути!
— Тільки не кажи, що...
Гілберт повільно й урочисто кивнув, намагаючись не засміятися.
— Так, Артуре. Час їхати.
— Ні! Друже, тільки не кажи, що я забув про королівський прийом!
Він розвів руками.
— До речі, мені прийшов пакет із канцелярії, де суворо попередили, що мені її королівською величністю доручено супроводити Максима фон Штірліца на малий королівський прийом і бути там слід обов’язково. Інакше погрожують страшними карами, правда, ходять чутки, що можуть і нагородити при цьому, але от бути супроводжуючим — це для мене нове заняття...
Мда, я навіть трохи замислився. Хоча вже все це стільки разів було передумано...
— Але приїхав я сьогодні не для цього, — заусміхався Гілберт, — нас чекає клуб!
— Що?
— Артуре! Артуре! — почулися звідкись зверху голоси. Здається, Олісави й Шарлотти.
Ні, тільки не це! Зараз знову якісь стрічки, мережива, неготові кімнати... Вже всі слуги з ніг збилися, а Іванна взагалі, напевно, проклинає мене, що її до Лотки приставив. Треба терміново втекти куди-небудь! Клуб? Чоловічий? Чудове місце!
— Їдемо! — швидко сказав я Гілберту й попрямував до дверей.
— Стій! Та ти що! — схопив він мене за руку, — Артуре, негайно переодягнися! Тобі туди не можна без фрака! Де твій камердинер?..
Сонце тільки-но сховалося десь там за будинками, каміння ще зберігало його тепло, але легкий вітерець уже ніс із собою вечірню прохладу. Було досить тепло, навіть жарко. Нам із Реджинальдом вдалося нарешті домогтися, щоб комір не здавлював мені шию, як зашморг, хоча він усе ще турбувався, щоб я виглядав належним чином. Чесно кажучи, уже почав навіть сам чекати на це швидке відкриття сезону, щоб переодягнутися в той чудовий костюм, який мені пошили на Маяцькій дорозі. Нехай собі інші думають що хочуть, зате він точно був набагато зручнішим за цей фрак. Усі мої родичі хотіли, щоб ми звернули на себе увагу, то чому б не почати з одягу? До речі, про увагу...
— Дозвольте, Гілберте, а де ж ваш чудовий екіпаж? — подивився я на всі боки.
Гілберт, у такому ж суворому й солідному фраку, як у мене, у заново вичищених черевиках і високому циліндрі, роздратовано стукнув по бруківці своєю палицею з темного дерева. Його рука міцно стиснула блискучий металевий набалдашник, а набійкою на кінці палиці він, здається, навіть зумів висікти невеличку іскру об камінь бруківки.
— Артуре! Чому б вам не приділити увагу більш важливим речам...
Він махнув мені рукою, запрошуючи пройти до найманої прольотки, кучер якої, зрадівши нашій появі, заворушився на козлах, знявши капелюха.
— Якщо ваша карета така дрібниця, то чому ви раніше так не вважали? — запитав я, залізаючи всередину й плюхаючись на сидіння. Не знаю точно, як називався цей засіб пересування, але він був із відкидним верхом і дозволяв не лише милуватися околицями, а й давав можливість перехожим витріщатися на тебе. А мені, чесно кажучи, це не надто подобалося. Ось тільки вийшов із дому, тільки всівся в коляску, а навколо тебе на вулиці вже кілька людей товпляться й розглядають, ніби ти експонат якийсь. І як би невдоволено ти на них не дивився, їм, схоже, це не завдавало жодних незручностей.
— Зберіться, дорогий друже! — сів поруч Гілберт, — на нас чекає важливий візит, а ваша пам’ять вселяє мені побоювання. Здається, ви не надто добре пам’ятаєте про всі тамтешні правила.
— Правильно, — кивнув я.
Кучер нахлобучив свого капелюха, засмикав віжки, присвиснув, і ми потихеньку рушили з місця.
— Правильно кажуть, що як не старайся — завжди знайдуться незадоволені.
— Це ти до чого? — здивувався Гілберт.
Він сперся обома руками на тростину й сидів із прямою спиною, просто-таки поширюючи навколо високомірну гідність. Я ж кинув свою на протилежне сидіння й недбало розвернувся до нього напівбоком.
— Та до того, що ти весь час вимагав від мене щось згадати, а коли я це почав робити — все одно незадоволений!
— Я?
— Що з твоїм екіпажем? Знову цей твій Томас відзначився?
Гілберт зітхнув, потім поморщився і невдоволено глянув на мене.
— Прокляття, Артуре, ну давай краще поговоримо про клуб.
— Ти тому приїхав раніше? Чи він знову тебе перекинув десь дорогою і ти вирішив уже почекати на мене?
Станіслав знову зітхнув.
— Твоя безпосередність буває... Втім, гаразд. Що вже там приховувати, немає більше цього екіпажу.
— Як немає? — остовпів я, — вкрали його чи що?
— Та яке там вкрали! Батько його забрав.
Я тільки здивовано дивився на нього, не надто розуміючи.
— До речі, це знову ж таки твоя провина. Батькові дійшли новини про те, що ти живий і здоровий, ось він і...
— Так, Гілберте. Не треба ось цього самого!
Станіслав знову зітхнув і якось ніби зажурився.
— Так, я не правий, прошу вибачити. Просто мені не так важлива була ця триклята карета, як неприємно...
Він трохи помовчав, потім повернувся.
— Батько вважає мене дуже легкодумним. Ти все це забув, звісно, а я не надто хотів би про це розповідати. Скажу лише, що карета ця насправді була моїм випробуванням. Так, не дивуйся. Можеш навіть посміятися. Станіслав Гілберт зумів заслужити батьківську довіру і з честю виконав доручену йому справу — зумів за рік не продати, не розбити виїзний екіпаж Гілбертів, зумів викрутитися на свою платню зі слугами й четвіркою і взагалі показати себе ще не зовсім пропащим...
Гілберту було явно не по собі, тому я не став ставити зайвих запитань.
— Так, карету. Не село яке-небудь, то дрібниця. Не маєток... дурниця якась! А от цілу карету! — у голосі його явно чулася образа й біль.
— Гілберте! — вирішив я тут щось сказати, — ви явно не помічаєте тут головного!
— Справді? — криво усміхнувся він, — і що ж це?
— Те, що є людина, якій ваш батько не довіряє ще більше! І це — я! Бачите, дізнавшись, що я живий, він поспішив її взагалі заховати!
Я задер голову й подивився на нього з гордим виглядом.
Станіслав розгублено моргнув, а потім раптом голосно розсміявся.
— Це й справді смішно, друже!
— І, — продовжив я, намагаючись зберегти цей високомірний вигляд, яким планував підкорювати серця оточуючих де-небудь на балу чи прийомі настільки, щоб вони боялися зайвий раз підійти, — тепер не варто переживати, що якийсь Томас знову тебе перекине, бо йому захочеться випити, а ти проїдеш повз...
Тут нас злегка підкинуло вгору, бо ми потрапили колесом у якусь невелику канавку, і це викликало у нас напад якогось раптового дурного гомеричного сміху.
— Ох, вибачте, панове хороші... — забубнів із козлів кучер, але ми тільки махнули на нього рукою.
— Ех, друже. Не будемо більше про це. Розкажи краще, як твої успіхи в танцях?
Веселість тут у мене відразу й зникла.
— Не дуже. Я ж казав, знайшли якогось балетмейстера, він вельми зайнятий виявився, та й я не розумію цю його французьку, тож і гадки не маю, що робити.
— Що робити... одружуватися! Нехай це не позбавить тебе танців, зате менше будуть коситися і щось вимагати.
— Менше? Боюся, Гілберте, на вас чекають відкриття... Ось Шарлотта — розумниця, вона обрала для мене кілька танців простіших, яким ревно вчить, разом з Олісавою, звісно. Решту ж танців я тихо посиджу осторонь.
Станіслав енергійно замотав головою.
— Ні, друже мій! Відсидітися у тебе точно не вийде! Доведеться все одно розважати дам, причому зауваж — тих, хто не танцює, тих, кого не запросили.
— Так? Але співрозмовник із мене поганий. Боюся, що багато чого забув і не знаю, чим би зміг їх розважити.
Бравий ротмістр Станіслав Гілберт підкрутив вус, хитро усміхнувся і підмигнув мені.
— Тільки не історіями про Ходжу Насреддіна!
— Про поручника?
— Боже збав, що ти! Послухай мене, мій нетямущий друже! І слухай як одкровення! О, внемли глибині моєї мудрості, поки б’є фонтан мого красномовства, якщо хочеш зрозуміти щось у своєму нікчемному житті!
Я штовхнув його в бік ліктем.
— Гм, гаразд, — зітхнув він, — якщо ти хочеш домогтися жіночої уваги, то тобі й не потрібно нічого потякати самому! Тобі достатньо просто вміти ставити запитання!
Я притворно ахнув, закотив очі.
— Та що ви таке кажете, мілорд Гілберт?! Поділіться ще зі мною своєю мудрістю, благаю! Поки ніхто не заткнув цей фонтан!
— Та тьху на тебе, справді! Адже це дійсно так. Не вмієш щось запитати — тоді просто мовчи й слухай. Але при цьому слухай уважно. Щиро й уважно слухаючи жінку — ти станеш найкращим для неї співрозмовником!
Порада була дійсно гарною, що тут казати. Але була одна маленька деталь.
— Дорогий мій Гілберте! Мені не зрівнятися з вашим досвідом, звісно, та й сперечатися тут я не збираюся. Є однак дещо, що змінює справу — всі бажатимуть дізнатися, де я був, що зі мною було, як там було...
Гілберт тільки кивнув і тут же мене перебив.
— Будуть. А ти не пам’ятаєш цього. Я це розумію. Але так навіть краще, повір! Милі панночки самі собі все повигадують. А ти лише зітхай і кажи: «На жаль, в останньому бою нам довелося нелегко, здолали прокляті, вдарили, і тепер погано пам’ятаю, уявляєте?! А ви що чули? А що вам розповідали? А хто у вас у родині воював? А розкажіть про себе...»
Він із усмішкою подивився на мене і ще раз підмигнув.
— Живо ними цікавишся і стаєш бісівськи привабливим!
— А якщо сама боятиметься слово сказати? — запитав я.
— Просто зітхай! Господи, та це ще краще! Просто зітхай і мовчи! Якщо, звісно, вона буде тобі цікавою.