Глава 3. Ранкові подорожі

Справді, без жінок наше життя було б геть порожнім і сірим. І в цій тиші було б дуже мало сенсу...
Я стояв на пероні й замислено дивився вслід екіпажам, що від’їжджали, вони везли геть від вокзалу пансіонерок, які захоплено випорскували радість зустрічі й через це безперестанку галділи, а також їхніх тіточок та всіх супровідників. Посеред усього цього щебету Реджинальду вдалося й нам знайти відразу кількох візників — до прибуття поїзда їх на пероні зібралося чимало. Мої сестри не гірше за подруг Аліани влаштували веселу чехарду з розсадкою, поки їхні камеристки метушливо наглядали за тим, як укладають наші валізи й міцно прив’язують їх широкими ременями. Мені в Одесі завбачливо вдалося сильно зменшити їхню кількість, а то мешканці столиці вперше у своєму житті побачили б справжню валізну стіну або скриньову гору. Сестри ніяк не хотіли розуміти, що відправлені каретою з нашою прислугою речі якщо й прибудуть пізніше, то ненабагато — адже скільки там з Одеси їхати. Їм усе було необхідне негайно й по прибуттю, які там ще день-два!
Але я стійко витримав цю нелегку битву, а тепер гордо поглядав навколо, чомусь не допущений до того, щоб зануритися в цей валізоворот... спроба вихопити одну з валіз із тріском провалилася: вся родина з жахом дивилася на мене, ніби я збирався роздягнутися просто на пероні, а прислуга миттю накинулася ледь не натовпом і негайно відібрала у мене цю ношу.
Тепер сестри ніяк не могли вирішити, чи сідати їм у карету всім поруч, чи комусь влаштуватися навпроти... мама дивилася на них із легкою усмішкою, а я знову ледь стримався, щоб не позіхнути на весь рот, навіть струснув головою, проганяючи дрімоту. Потім обернувся і ще раз поглянув на будівлю залізничного вокзалу.
Так я і не встиг її добряче роздивитися здалеку, коли ми тільки під’їжджали. Щойно всівся біля вікна, як з’явилися перші передмістя столиці, очі самі собою почали заплющуватися, а потім — раз! Прокидаюся, а потяг уже повільно вкочується під напівкруглу громадину даху перону... А тут відразу закрутилася вся ця метушня з висадкою, екіпажами, речами...
А така ж гарна будівля! Завжди виникає якесь піднесене почуття, ніби передчуття дотику до чогось прекрасного, коли я бачу подібні споруди. Сам не знаю чому, але архітектура для мене — немов застигла в просторі музика, яку можна чути століттями. І ця будівля, сірувато-рожева, струнка, повна широких стрільчастих вікон і спрямована гострим шпилем угору — вона ніби басовито гуде дзвінкими струнами залізничних колій, вибухаючи крещендо поїздів, що летять уночі, напружено спалахуючи тривожними нотками відправлень і заспокоюючись втомленим піцикато ранкових вокзальних зустрічей. Дивишся на неї й ніби все це чуєш...
— Артуре! Ти складеш мені компанію?
Я струснув головою, проганяючи геть свої дивні думки. Ми ж прибули до столиці! Тепер уперед, до нових звершень!
— Мамо? — запитав тільки, протираючи очі тильним боком долоні в чорній тонкій рукавичці.
Вона підійшла до мене ближче.
— У тебе втомлений вигляд, — мама уважно мене розглядала, злегка усміхаючись краєчком рота.
— Дрібниці. Просто не виспався, — усміхнувся я їй у відповідь.
Вона кивнула головою, ніби погоджуючись.
— Розумію... У тебе багато клопоту з нашим маєтком.
Я лише зітхнув. Якби ж тільки це!
— Поїдеш зі мною?
— Звісно! — тут же погодився я і допоміг їй піднятися в останній екіпаж.
Реджинальд теж постояв поруч зі мною, а потім скочив уперед до кучера.
— Розумію. Все розумію, дорогий мій сину, — мама, усміхаючись, почала розправляти складки своєї сукні, потім подивилася кудись убік, де повз нас повільно рушили вже погашені вуличні ліхтарі, рідкісні деревця, люди, що поспішали у своїх справах, і численні екіпажі, що снували в обидва боки. Де вже вирувало, попри ранню годину, бадьоре міське життя. Втім, я і сам уже звик вставати рано, хоч і не з самим світанком, а зараз уже було швидше ближче до полудня, ніж до світанку.
— Мені б тільки дуже хотілося тебе попросити про дещо, — тихо продовжувала мама, але я раптом чомусь напружився і всю мою дрімоту немов рукою зняло.
— Звісно... — пробурмотів зім’ято, нерішуче й невиразно.
Мама знову глянула на мене, тепер трохи іронічно усміхнулася, але очі її залишалися сумними.
— Дуже тебе прошу, Артуре, не треба від мене ніколи нічого приховувати!
Я розгублено закліпав очима і не міг збагнути, про що це вона...
— Чому навіть лакеї вже знають про Адама Петровича, а я ні?
У її тоні я почув легку образу, але зітхнув із деяким полегшенням:
— Мамо, я просто не хотів вас засмучувати. І не збирався це приховувати... як би я взагалі міг це зробити! Крім того, ви ж були зайняті гостями, потім приготуваннями...
Мама продовжувала дивитися на мене докірливо.
— Добре, прошу вибачити, був не правий.
Хоч я і не відчував себе винним, але чому б і не перепросити.
— Усе ж таки, Адам Петрович довгий час був нашим довіреним управителем, а тут мені навіть не повідомили, що з ним сталася така трагедія. Тоді як...
— Лакеям стало відомо не від мене, — перебив я її, — просто їх розпитували поліцейські, а потім, мабуть, хтось почув, що я розпорядився щодо похорону.
— Але чому ти мені відразу не сказав? І що у вас із Беатріс сталося, після чого вона нас так несподівано покинула? Чому ти вирішив, що я не повинна і про це нічого дізнатися?
Я лише скинув руки, захищаючись від цих звинувачень; вони були справедливими, але очікуваними.
— Запевняю, мамо, просто не хотів засмучувати! Ви й так вважали мене причиною всього цього.
— Але хіба це не так? — суворо дивилася вона на мене своїми уважними карими очима.
— Ні. Це не так. Це лише наслідки, мамо. Наслідки їхніх дій! Причина ж тільки в тому, що вони були нечисті на руку, та ще й змовилися між собою. До речі, звуть їх зовсім не Адам і не Беатріс, а Річард і Беата.
— Беата? Беата Стіннер? Та, про яку ти тоді розповідав? — замислено перепитала мама.
— Так, це її справжнє ім’я, — кивнув я, — вони готувалися втекти з нашими грошима, але потім він вирішив її покинути.
Я роздумав, чи говорити їй про Едварда, про те, що його вбили, швидше за все, люди Камніцького. Певно, це б позбавило її зайвого жалю за втікачкою-«подругою». Але позбутися одних не означає позбутися всіх, вона ж усе одно переживатиме. Ще й може відчути якусь свою провину, що її сина вбив той, кому вона так довіряла... ні вже! Нехай краще я буду ще щось приховувати й недоговорювати, ніж чесно про все патякати, завдаючи болю.
— Як шкода... — спохмурніла мама, — я, схоже, занадто сильно до неї прив’язалася. І була такою сліпою.
Мені почулася в її голосі щира гіркота, і я вирішив якось її підтримати. Зрештою, винен усе ж той, хто обманює, а зовсім не той, хто обманюється.
— Ну, мені здається, це вони лише останнім часом ніби з ланцюга зірвалися. Просто вирішили щосили використати обставини, та й то, за наполяганням Камніцького.
— Дозволь запитати, а ось ця інша жінка... яка була вказана в паспорті Адама Петровича під ім’ям Беати...
— Аліса?
— Здається, її звали так.
— А що з нею?
Вона почала нервово стискати свої руки в рукавичках, ніби вони в неї стали мерзнути.
— Він справді хотів покинути Беатріс, щоб виїхати з цією Алісою?
Я здивовано подивився на маму, невже її більше хвилює саме це? І справді, до Фокс вона, схоже, ставилася справді по-дружньому. Чи заслуговувала та на її дружбу? Дуже в цьому сумніваюся...
Тому лише мовчки кивнув, не надто поспішаючи розповідати всі відомі мені подробиці. Адже скажу ще про доньку цієї Фокс — точно винним залишуся.
Мама ненадовго задумалася, замовкла, і поки ми їхали, я навіть устиг почати витріщатися на всі боки. Тут або вулиця була жвавішою, або ж просто саме місто населене більше, ніж Одеса, але люду навколо було чимало. І всі кудись поспішали, квапилися, не надто часто вдостоюючи нас миттєвим поглядом. Втім, це якраз мене дуже влаштовувало: не люблю, щоб на мене постійно витріщалися, немов на якусь дивину.
— Ось чому ти її відпустив! — із дивним задоволенням у голосі раптом мовила мама.
Я здригнувся і навіть поміркував трохи про це.
— Не знаю чому, насправді. Але хтось міг би навіть назвати це дурним вчинком із мого боку.
Мама лише сумно усміхнулася і поплескала мене по руці.
— Ні, не дурно. Це було великодушно...
Деякий час вона знову мовчала, мені ця тема теж була не надто цікавою зі зрозумілих причин, і я не збирався її підтримувати. Так витріщався на всі боки, знайомлячись зі столицею. Смішно, правда, так говорити, але я взагалі постійно знайомлюся з усім навколо. Вже не знаю, заново чи ні. Пам’ятаю, як Гілберт обіцяв мені радість від цього знайомства, мовляв, усе ж для тебе буде новим, а отже, цікавим. І правда це так, але мені знижку навряд чи на це робитимуть. Як там юристи кажуть? Незнання законів не звільняє від відповідальності. І кому потрібна зайва відповідальність, га?
Київ, Київ... Тут справді більше людей на вулицях, більше екіпажів, з’являються справжні затори. І навіть будинки тут вищі: в Одесі в центрі міста вони переважно дво- або триповерхові, а тут повно чотирьох і п’яти...
— Артуре, — тихо покликала мама, і я тут же відволікся від чергового споглядання міських пейзажів. Тим паче ми потрапили в якийсь затор, і хтось там попереду голосно лаявся сиплими й злими голосами. Ні вже, лізти туди й дивитися, що там сталося, я точно не буду...
— Артуре, — мама теж прислухалася, невдоволено поморщилася від чергової рулади, але не стала відволікатися від того, що збиралася сказати, — сину, я розумію, що ти хочеш зробити Шарлотту щасливою, але, прошу тебе, задумайся про те, що їй потрібен гідний чоловік. На жаль, дівчатам у пошуку обранця легко помилитися.
— Мамо, — здивувався я, — але мені з чого бути великим знавцем? Звідки мені знати, хто для неї буде кращим чи гіршим? Нехай сама думає!
Мама підібгала губи, як робила завжди, коли була чимось незадоволена. А мені від цього знайомого виразу на її обличчі стало чомусь тепло на душі, і я, здається, навіть їй усміхнувся і хотів міцно-міцно обійняти...
— Не бачу приводу для веселощів! — бурчливо зауважила мама, — твої сестри повинні обрати собі гідних супутників. Втім, тебе це стосується ще більшою мірою.
— Але чому? Ну яке мені діло, хто сподобається Шарлотті чи Вікторії? Це ж буде їхній вибір, їхнє життя!
Мама лише похитала головою.
— Артуре, у вас у всіх є зобов’язання.
— Зобов’язання? Які? Перед ким? — здивувався я.
— Перед усією родиною. Ви ж не будь-хто, ви Берлінгтони. І не тільки. У ваших жилах тече кров багатьох поколінь благородних предків, і ви повинні бути не лише їх гідні, а й зробити все, щоб надалі нащадки пишалися вже вами.
— Повинні? — щось мені знову перестала подобатися ця розмова, — чим мій чи Шарлотти вибір може цьому всьому завадити? І до чого тут гордість, це моє життя і...
— Мій дорогий сину, — перебила мене мама, поклавши свою руку мені на плече, — всі люди охоплені пристрастями й бажаннями, вони ж люди! Тільки гідні керуються ще й зобов’язаннями, а от благородні мають ще й честь. Навіть простий селянин знає, що його обов’язок — турбота про свою сім’ю, про хліб насущний! Що ж говорити про вас, тих, хто має ще й право веліти й навіть правити.
Ох, ти... Правити? Це я правильно почув?
— Що значить правити? — здивовано перепитав.