Глава 1. Закривайте двері!

Бу-бу-бу...
Гомін ставав усе гучнішим. Та скільки можна? Я підняв голову від подушки й потер очі. Після всіх тривог цього дня, пов'язаних із переїздом до столиці, спати хотілося неймовірно. Правду кажуть, переїзд за руйнівністю цілком можна порівняти з невеликою пожежею. Це, звісно, сильне перебільшення, але якась частка правди життя в цьому є, є... Поки всі зібралися, склали речі, згадали про те, що забули, забули про те, що знову згадали, і спакували все те, що ще не забули — о, минуло чимало часу. Дуже завбачливо більша частина речей була відправлена своїм ходом вранці, у супроводі головного конюха та лакеїв, а ми їхали потягом до столиці ввечері. Після всього цього метушливого дня мене ледь не тіпало: пакунки, скрині, коні, люди, обличчя, обличчя — усе це стояло перед моїми очима, всі щось питали, вимагали, смикали, благали... Мірний перестук коліс заколисав мене лише далеко за північ, коли всі втихомирилися і не треба було виходити на станціях, щоб дізнатися, чи не потрібно чогось. Тільки-но міцно заснув, а тут хтось знову влаштував перепалку й розбудив...
Та що вони там ніяк не заспокояться?! Було досить жарко, я ще не зняв сорочку й штани, бо так поки й не звик до халата, та й не було тут заведено роздягатися в потязі. Як був, так і виліз зі свого спального місця, у нашому цьому незвичайному купе таких було два, по обидва боки центрального приміщення з дверима назовні з вагона в обидва боки. Але ледь виліз, як тут же, у повному ошелешенні, завмер.
Не надто велике приміщення з дзеркалом на стіні, сидіннями-кріслами по обидва боки, де після відправлення стояла лише пара моїх валіз, тепер було вщент набите якимись метушливими людьми та баулами, немов втіливши мій кошмар із недовгого сну! Пахло домашньою ковбасою і креозотом, нічною свіжістю та металом, що холоне... На мій здавлений вигук кілька жінок обернулися і в подиві завмерли, наче статуї, дивлячись на мене на всі очі: гарненька дівчина напівлежала на кріслі-диванчику, її вогненно-руде волосся вибилося з-під кокетливого капелюшка, по обличчю й курносому носику були розсипані ластовиння, а рот відкрився у щирому подиві; поруч із нею стояла жінка старшого віку, рисами обличчя на неї схожа; ще дві жінки, у сукнях простіших, схоже, намагалися силою не дати увійти в купе Реджинальду, моєму камердинеру. А тим часом уже давно було чути попереджувальні свистки кондукторів про відхід потяга...
— Що тут відбувається?! — вигукнув я, можливо, зо сну навіть занадто гучним голосом.
— Ай! — скрикнула рудоволоса дівчина і спробувала відсісти від мене подалі.
— Матір Божа! — здивовано перехрестилася пані поруч із нею і взялася переглядатися з іншими, ніби шукаючи їхньої реакції чи підтримки.
А дві інші, остовпівши, просто завмерли на місці. Реджинальд, не будь дурнем, скористався їхнім замішанням і зумів спритно вскочити всередину й протиснутися подалі від дверей.
— Куди ти лізеш? — розвернулася до нього одна жінка, намагаючись його схопити.
Невже вони хочуть виставити мого камердинера з мого ж купе? Викинути його просто на перон? З якого це дива?
Тут потяг злегка смикнувся, почувся негучний, але впевнений гул тяговоза, і наш поїзд рушив з місця.
— Ні, шановна. Це що ви тут робите і як тут опинилися? — обурено запитав я, розглядаючи весь цей кагал.
— Пробачте, сер, — Реджинальд був помітно схвильований, — я відлучився у природній потребі й не зачинив за собою двері...
— Ах, фу!
— Та як ви смієте тут...
— Так, дорогі пані! — підвищив я голос, — попрошу пояснити, що ви робите в моєму купе і чому вирішили залишити мого камердинера за дверима! За дверима потяга, що відходить, попрошу зауважити!
Дівчина несподівано схопила пані, що стояла поруч, за рукав, причому так сильно, що я прямо почув, як тріщить тканина її сукні.
— Тітонько! Ах, Боже мій, який жах! У нашому купе невідомий чоловік! Та ще й роздягнений!
Ну, на це я тільки руками розвів.
— Чому роздягнений? Я, взагалі-то, ще одягнений сплю... А от з чого раптом купе стало вашим — зовсім не розумію.
Та, що старша і яку руденька назвала своєю тітонькою, була, якщо придивитися, не надто старою, а дуже навіть миловидною, зі смішливими очима пані, яку, щоправда, занадто вже старив і дивний головний убір, і темні кольори одягу. Вона стояла біля рудоволосої, ніби закриваючи її від мене, немов квочка, що захищає своє курча.
— Хто ви такий, юначе? І що ви тут робите? — суворо запитала вона мене.
Реджинальд раптом випнув груди й відкашлявся.
— Дозвольте вам представити, дами, перед вами лорд Артур Берлінгтон, власною персоною. Чи можу дізнатися ваше ім'я, мадам?
Племінниця з тітонькою приголомшено перезирнулися, тоді як їхні супутниці якось відсунулися від мене подалі.
— Лорд Берлінгтон? Але, дозвольте...
Мене раптом почав розбирати нервовий сміх, і я швидко кивнув.
— Саме так, чарівні незнайомки. Артур Берлінгтон до ваших послуг. І, прошу зауважити, прямую у своєму купе з Одеси до столиці.
— Анно Григорівно, голубко... — простогнала тут дівчина, — тітонько, та як же так...
Ця тітонька схопила її за руку і сильно стиснула сама, немов намагаючись передати їй упевненості, потім повернулася і взялася уважно мене розглядати.
— Лорд Берлінгтон? Справді? Однак, чи не зволите ви повідомити нам, чому це подорожуєте до столиці в тому самому купе експреса, яке було оплачене нами? Ах, що це я? Прошу вибачити мої манери, — вона кивнула мені, вітаючи, — Анна Григорівна Горова, а це моя люба племінниця Аліана Собко.
— Мілорде! — раптом напруженим голосом вимовив Реджинальд, і я зрозумів, що наші гості його чимось сильно зачепили, — перед вами леді Анна Горова та її племінниця Аліана Собко.
З чого це він вирішив повторювати? Я і першого разу все чудово чув. Проте кивнув йому, стало тільки ще смішніше, що ми тут розкланюємося в цьому вороху речей забитого людьми купе потяга, що йде в ніч. А він, цей потяг, тим часом, ритмічно стукаючи колесами, потихеньку набирав хід, за вікнами миготіли рідкісні вогні, але їх тепер було набагато менше, ніж залишилося на пероні, світильник під стелею давав зовсім мало світла, і тепер тут запанувала м’яка напівтемрява.
— Мені надзвичайно приємно познайомитися з вами, леді, але дозвольте все ж таки вас запитати, чому ви вирішили, що саме це купе було вами оплачене?
Поки вони знову перезиралися і Аліана ховалася за своєю тітонькою, як маленька дівчинка, я вирішив прояснити:
— Розумієте, оскільки ми вирушали до столиці всією родиною, мені довелося оплатити місця в усьому вагоні цілком. Тому ніякої помилки бути не може, ми прямуємо з Одеси до Києва саме в ньому.
Тітонька Анна розгублено закліпала очима і навіть озирнулася.
— І леді Берлінгтон теж тут? Ох...
— Вона в іншому купе.
— А ми мали сісти на експрес у Вінниці. Тільки страшно спізнювалися... так-так, Аліано! Спізнювалися і тому поспішали...
Леді Горова раптом скинула голову і різко повернулася до своїх супутниць, які й були головним заслоном на шляху Реджинальда до рідних пенатів, нехай лише на цю ніч. Мій камердинер навіть завбачливо зсунувся в кут, ховаючись за великим ящиком і підозріло дивлячись на двох тіток, що ще нещодавно намагалися випхати його з вагона.
— Дунько! — видихнула тут тітонька Анна, — який номер вагона тобі було сказано знайти?
— Та що ви, міледі! — сказала раптом Дуня таким досить низьким голосом, здатним зупинити не тільки коня на скаку, а й цілий ескадрон гусарів в атаці, — Хіба ж я номерів не розумію? Четвертий номер, другий купень від ліва.
Реджинальд негучно хмикнув, Дульсінея на нього невдоволено покосилася, і він тут же замовк.
— Ось, лорде Берлінгтоне! — знову повернулася до мене Анна Горова, а її племінниця наважилася висунутися з-за тітоньки й на мене подивитися, — Ви самі чуєте...
— Та вже ж... — я ледве стримував сміх, що рвався з мене, — чую. Тільки одна халепа, це другий вагон, а не четвертий. У цього експреса рахували від тяговоза, хоча могли б і просто номери поставити.
— Як же це?!
— Дунько!
— Ой, мамочки!
Я тільки руками розвів і навіть трохи відвернувся, щоб приховати усмішку.
— Тож виходить, ви тепер у мене в гостях.
Аліана раптом схопилася.
— Не можу повірити... Як у гостях? Що ж це?
— Стривай, егозо, — поморщилася її тітка, — Це що виходить, ви хочете сказати, що ми сіли не в той вагон?
Дуня раптом притиснула долоні до обличчя і заплакала, голосно шморгаючи носом і обережно поглядаючи на тітоньку Анну з-під розставлених широко пальців.
— Значить, Анна Горова зі своєю племінницею вночі проникли в чуже купе?!
— І ледь не виставили мого камердинера за двері.
Вона помовчала, ненадовго задумалася, потім рішуче відкрила свою сумочку, що висіла в неї через плече.
— Так, люб’язний, візьми-но... — вона попорпалася у своїй сумці й простягнула Реджинальду якусь монетку. Він глянув на мене, а я знову кивнув. Мотаю головою, як бовванчик, як би вона незабаром зовсім не відвалилася...
— Прошу у вас вибачення, мілорде, — зітхнула жінка, докірливо подивившись на свою служницю, — боюся, що... судячи з усього, моя прислуга припустилася серйозної помилки.
Я не бачив виразу її обличчя, не надто добре було видно в напівтемряві, але думаю, навряд чи воно світилося від щастя. Однак її рішучий підхід мені припав до душі.
— Що ж, раз уже так сталося, дозвольте тоді запропонувати вам розташовуватися з максимально можливими в цих умовах зручностями. До столиці не так уже й далеко, якось доїдемо.
Аліана стиснула руки перед собою, мені здалося, що тепер уже вона збирається заревіти.
— Тітонько! Як же це? — повторила дівчина і навіть схлипнула, — Якщо ми так і прибудемо до Києва, то нас неодмінно побачать... разом. Що ж це буде?