Глава 20. Новини та роздуми

Поки чекав біля стайні, у маєтку з’явився Щиглик. Раз прийшов, треба було запитати, що йому вдалося знайти в речах цього невдалого вбивці.
– Дрібнота всяка. Кисет тютюну, такий собі… горлодер. Гребінець, гаман… грошей трохи було, все залишив. Гривень п’ять може. Хустинка носова, звичайна. Книжиця з аркушами… невелика, самокрутки крутити мабуть. Був кумедний ніж… – Щиглик скоса глянув на мене, – Усе залишив і втопив, як було сказано. Але його замалював. Поганий цей ніж, для бійки, малий такий. Непомітно, значить, щоб штрикнути. А на ньому букви нашкрябані.
– Ініціали? Ім’я своє нашкрябав?
Василь знизав плечима.
– Може й так…
– Ти зустрічав десь такий ніж? Бачив колись?
– Ні, сер, – похитав він головою, – але чув про такий, ніби мериканський матрос у шинку чимось таким амбала одного прикінчив. Томенко з моєї сотні в околоточні влаштувався, він про те базикав.
– Так може, варто було до нього звернутись, пошепотілися б, а він би цього лікаря тут швидко знайшов!
Щиглик скривився.
— Вибачте, мілорде, з гнильцем він. Дряна людина. Усе щось крутив, усе з каптернармусом справи мав, а той щур, якого ще пошукати… А як пішли ми тоді в бій, сховався десь, не було його ніде. Потім з’явився з повною сумкою золотих зубів, годинників та ланцюжків… поранений, мовляв… Ні, почує поживу, продасть.
– Ну, такий нам не потрібен, звичайно. А тобі дещо зробити треба буде, з’їздити декуди, тому збирайся…
Усю дорогу до міста я розмірковував не тільки про те, де б узяти ці кляті гроші, а про банальне — захотілося просто смачно поїсти в приємному товаристві, захотілося добре провести час… тільки я не знав як. Книгу, може, пошукати в бібліотеці? Та яку? І про що? Поки мене несе подіями, одна тільки дорога в місто пристойно забирає часу, але головне, я просто ще мало знаю про все навколо. Чи мало пам'ятаю. Як поводитися правильно, куди піти. Кого покликати… Так, вірно. Ось слушне питання! Було б ще простіше прийняти привабливу пропозицію Іванни, проте це якось… ні, ну правда, це ніби користуватися тим, хто від тебе залежить. Щось у цьому… Загалом, поки зможу — утримаюся. А ось… а ось на Садову заїхати не завадить, побалакати з цією мадам Надін. Чомусь цікаво мені... Поки ж, я попрямував у дуже важливій справі. Я так подумав, якщо поліція не бачить перешкод до того, щоб Камницький залишив країну, це говорить, перш за все, про те, що він збирається її покинути. Залізна логіка! Але це ж зовсім не означає, що такі перешкоди не можуть раптово у нього і виникнути. Чому ні? Лист мені написав, у цьому немає сумнівів, Фальконер. Хто ж ще? Приглядає, мабуть. Сьогодні ж відповім йому, з тим, щоб з’ясувати ще що-небудь про Камницького. Від Фальконера залежати не хочу, але якщо вже він сам зголосився мене інформувати… 
Так-так, Адаме Петровичу, ви зібралися робити ноги? І з моїми грошима? Ах, чорт забирай! Ось несподівано неприємна думка! Чи не з цим пов’язаний саботаж нотаріуса і цей візит лікарів? Чимось йому загрожує моє входження в право власності? Він не може все кинути й поїхати? Де, до речі, Щиглик… І чи не замало мені його одного, тут би комусь стежити за цим Камницьким, а доручити-то нікому. Це тільки у сицилістів для вбивства легко ціла трійка знайшлася, а ось такому багатієві, як я, важко… Утім, я ще той багатій! 
Ямколь! Ямколь, Ямколь… Літній, що дослужився до молодшого інспектора. Кумедний дядько. Але чи зможу я його залучити? Ймовірно, лише в рамках його служби. А це не надто зручно, якщо сам готовий не надто зважати на закони й ті правила, які він покликаний захищати. Ось запропоную я йому допомогти з тим, що ховався в маєтку, чекаючи на когось. Ну як про це розповісти? Вибачте, я тут прибив його випадково, але все-таки, пошукайте хто він? А потім спливуть і ті двоє, що тоді? Ех, шкода, мені детектив потрібен, але ось де знайти такого? Самому до лікаря поїхати можна, та тільки коли? І що мені він, коли тут Камницький під боком… 
Мене турбував цей вбивця-невдаха, бо це була потенційна загроза, і дуже добре б знати, сам він чомусь прийшов чи найманець якийсь. Будут шукати його і хто. І ще одне. Якось повз мою увагу пройшла доля Едварда Берлінгтона. Ну, і його батька, зрозуміло. Чув тільки, що Едварда вбили. У бійці. Мене здивувало де, якийсь питний заклад… що він там робив? І чи було взагалі розслідування обставин його смерті? Ось що треба буде з’ясувати.
Прибувши в місто, я насамперед зробив те, що потрібно було давно зробити порядній людині. Ну, так мені сказали люблячі родичі. Я замовив собі візитки, мало того, наполіг на негайному виконанні частини замовлення і навіть почекав пів години і заплатив стільки ж за пару виготовлених негайно, скільки обійшлися всі інші. Потім вирішив пошукати собі нового костюма. Чи пари. Бо яким би великим не був гардероб Берлінгтонів, навіть чоловіча частина, але мама з сестрами все одно вважали її геть застарілою. Ще якись новий сезон... Ось вирішив щось знайти. Сам! Бо інашке весь день по магазинах вештався б... 
Але мені називали такі ціни, хотіли шити так довго, що я не витримав, та поїхав по підказаній мені на Новому ринку адресі. Замислений і заклопотаний усім, я і не помітив, як опинився в одному з двориків одноповерхових будинків на Маяцькій дорозі, хоча тут теж не можна було дрімати...
– Чому не переїхав ближче в місто? Для чого? Ой, вей! Якщо ви скажете старому Мойші, що таки місце, де-небудь у центрі, вже саме по собі зробить його життя хоч трішечки багатшим, то я голосно посміюся і мої хлопці підхоплять!
– Я краще вас запитаю, чи зможете ви таке мені пошити.
Мойша, старий кравець з Маяцької дороги, у якого я вже перешивав свій костюм, замислився, а всі його нащадки, від малого до великого, уважно стежили за нашою бесідою, поблискуючи цікавістю в темних оченятках.
– І, якщо вже зайшла мова, то не такий ви й старий, Мойшо. Погляньте, які у вас маленькі діти.
– Так, мої бідні діти! Що станеться з ними?!
– Господи! Та що з ними станеться, якщо ви пошиєте мені такий костюм? Хіба що будуть вгодованішими й веселішими.
Усю дорогу я перебував у похмурих роздумах, а як сюди приїхав, так чомусь розвеселився. Може тому, як собі вирішив костюм побудувати такий, щоб усі ахнули? Ось тільки в місті за нього ніхто братися не хотів.
– Ви таки думаєте веселіші? А Мойша, що станеться з ним? Та на нього ж стануть показувати пальцями і кричати — ось іде цей шмендрик, що пошив ті самі штани!
– А! Так вас тільки вони бентежать?
Я вже цілих пів години сперечався з цим кравцем. Справа в тому, що мені спала на думку проста думка: не хочеш, щоб речі були тобі незручні — нехай тобі пошиють зручні! Справді, ну навіщо мені такі сорочки? І дефективні штани зі штрипками? І куций сюртук задертий спереду і з фалдами ззаду. Я хочу зручні речі. І навіть пояснюю які, а цей викаблучується…
– Мене в цьому житті бентежать лише ті, хто не платить.
– Азохен вей! — зітхнув я.
– Ні, ви подивіться, він точно з наших!
– Мойшо, ми всі від Адама, хоча і без Єви там не обійшлося, але якщо вас цікавить оплата, так ви ще мене не дослухали.
– Азохен вей! Що ще? Ви взялися осоромити бідного Мойшу на всю Одесу? Щоб усі відмовили йому в кредиті і його бідні діти…
– Знадобиться найкраща тканина! Зробіть шовкову підкладку. Шовкову краватку, не хустку.
– Найкраща?! — заволав Мойша, — Та де в цьому місті взяти найкращу тканину бідному кравцеві? Найкращі тканини вам на Гаванській, Георгіївській або Новому шукати! А тут вам не там! Бідні юдеї, перебиваються з хліба на воду, своєю працею годують прорву дітей, зрідка заробивши жалюгідну монетку…
– Ну так я вам пропоную заробити відразу багато монеток. А сподобається — ще прийду. Усе вирішується. Нехай вам Литвак із тканиною допоможе, він точно знайде. Або самі пошукайте. Ви ж кравець чи де?
Мойша примружив око і подивився на мене іншим.
– Що? Не знайде? — запитав я, — Не повірю. Усе інше — можна вирішити. Але мені потрібен костюм, щоб усі просто ахнули…
– Від його ціни?
– Та шо ви таке кажете? — не витримав і засміявся, — Якби я ставив питання ціни, то пішов би на Дерибасівську чи куди ви там казали, і знайшов найдорожчого кравця. До речі, я тільки звідти.
– І шо? Вони-таки ось прямо на все згодні? Чи ви цю ганьбу лише на голову Мойші обрушити поспішаєте?
– Вони-то згодні, але мені, щоб розрахуватися за ту їх згоду, тоді би довелося у банк до Ротшильдів за грошима поїхати. І сильно засмутити їх при цьому. А я не хочу засмучувати таких шанованих людей.
– Ви знаєте Ротшильдів? Вей з мір! Кого тільки в нас в Одесі не знають! А скажіть, ось цікаво, вони як до вас ставляться? Вітають там, з іменинами?
Я посміхнувся і підморгнув одному чорнявому помічнику кравця, який слухав нас роззявивши рота.
– Я вам так скажу, Мойшо. Вони би мені навіть доньку свою в дружини віддали, коли я в такому костюмі до них з’явився. Адже так і сказали, поки не пошиєш у Мойші на Маяцькій костюм…
– Ой, все! Ви мені вже зробили цікаво. Тільки одне скажіть, а за ваш костюм таки Ротшильди заплатять?
– Як подумаю, яку ви мені ціну назвете, так напевно, доведеться кликати.
– Хороша тканина, трохи довші штани, та ще штани… боюся, мені доведеться вас оплакувати, якщо ви в ньому десь з’явитеся.
– Ех, Мойшо. Бережіть сльози, вам ще правнуків одружувати. Мені потрібне таке, щоб всі навколо самі заплакали. Від заздрощів і такими ось сльозами… Що з вами?
– Душевно сказали… — зітхнув Мойша, — приємно мати справу з душевною людиною. Зятем Ротшильда майже.
– Зачекайте. Ви мені ще шевця порадите, чи залишуся після нього зятем — ще питання.
– Ой, вей! Та за видовище, як ви Йосипу черевики заскочите, я вам по бікіцеру навіть знижку зроблю… на наступний.
Я посміявся, потім поміркував чи зміг я все йому пояснити, що хотів, залишив під пильним поглядом усіх присутніх аванс, і приготувався йти до шевця Йосипа. Мене ще чекав десь тут Саймон, який все поспішав поїхати купити коней, все-таки трьох було абсолютно недостатньо, а взята напрокат у четвірку понура шкапа, аж надто відрізнялася від інших. Після того, як ми домовились, щасливий Саймон разом із Діном помчали на Кінний ринок, а я, суворо наказавши їм прибути до поліцейского управління, та чекати мене там, пішов сам здаватися поліції. 
У поліцейській управі зі справами вдалося розібратися досить швидко. Ні, Ямколь мене сьогодні не вишукував, а ось коротке повідомлення вартовому, передана через посильного візитка, і всього-то чотири слова на ній — Макс Отто фон Штірліц, справили просто чарівну дію. Цікаво, а сунь я візитку з ім’ям Артура Берлінгтона, ефект був би таким же чи ні? Новий тимчасовий начальник поліцейського департаменту променів доброзичливістю і жадав будь-яких розпоряджень. Дивна справа, я ж звичайний королівськопідданий, звідки така завбачливість? Так і хотілося запитати його, але запитав, звичайно ж, про інше. Точніше, не запитав, а попросив.
– Наймиліший Ксаверію Вікторовичу, не потрібно влаштовувати галас. Навпаки, все має бути зроблено тихо. Нехай мій пан Камницький приходить, але отримати не може. Або навіть скажуть, що є деякі перешкоди… подивимося, які у нього будуть пропозиції. Деякі з осіб, які займаються видачею таких документів безсумнівно поставили справу на потік, але хапати за руку нікого не потрібно. Є невеликий шанс, що у них якісь особисті взаємини, ось тоді вже…
Ксаверій Вікторович насупився.
– Як ви вважаєте чиновнику необхідно буде вчинити? — нарешті запитав він.
– Усе дуже просто, нехай тягне скільки може. Чорнило закінчилося, папір миші з’їли, нові правила вводять. Нехай навіть гроші бере, якщо дадуть.
– Однак же, — вкрадливо почав поліцейський, — Чиновників, що видають ці папери, як би не один. А цей суб’єкт може до іншого піти… нехай навіть на інше ім’я паспорт взяти.
Я зітхнув.
– Що ж, тоді слід учинити просто. Вони повинні бути попереджені, якщо видадуть подібний документ цьому господину без повідомлення про такий і він зможе виїхати з країни, увесь їх… як там? відділення? Підрозділ? Неважливо, всі вони опиняться під підозрою в невідповідності службовим обов’язкам і буде ретельна перевірка їхньої роботи. Але їм буде простіше все правильно зробити, якщо вони дізнаються, що отримані від суб’єкта гроші можна вважати просто заохоченням у роботі.
– А, ось так ось, — обличчя його, здається, трохи проясніло й розгладилося.
Ну так, наші хабарники здадуть кого завгодно, аби тільки їх не чіпали.
– Як мені зв’язатися з вами?
Ось непросте питання. Поки, лише небагато хто знав мене і як Артура, і як Максима. І мені чомусь хотілося, щоб так і тривало далі. Здається, під час нашої зустрічі з Гілбертом, поліцмейстера не було. Хоча, незабаром все одно десь правда та вилізе.
– Мені це повідомлення ні до чого. Це всього лише одна цеглинка на шляху… Та хоч би телеграфуйте Самуїлу Бродському, повіреному. Мені хочеться подивитися, як вони тоді забігають.
Ксаверій Вікторович зволив посміхнутися.
– А що чути від пана Магерка?
– Він став новим очільником Департаменту. Кажуть, уже навіть речі забрали з квартири. Однак…
– Жодних повідомлень він не передавав, вірно?
– Так і є, — зітхнув, заступник, що помітно мріяв про підвищення.
– Як триває розслідування?
Він підібрався й уважно глянув на мене.
– Ви хочете знати про вибух на яхті чи про події на березі, неподалік від місця події?
Знизав плечима, чесно кажучи, я трохи ризикував знову сюди з’явившись. Як не крути, а трьох людей я залишив там, у дворі Милентія, якому потрібно не забути відправити деяку суму як вибачення. Трьох, не надто здорових після нашої зустрічі. Але вже й не надто хворих. У поліції мали з’ясувати про присутність там такого собі Максим Максимича… Невже, вони ніяк не пов’язали мене з ним? Зачекай… але і там я представлявся Льові як Макс Отто, поліція зовсім мишей не ловить чи що?
– А що ви можете розповісти про них?
– Поки нам більше зрозуміло, що сталося на подвір’ї в місцевого жителя Милентія Гуті, — обережно почав він, поглядаючи при цьому з деякою особливою увагою на мене.
– Ну-ну! — посміхнувся я підбадьорливо.
– Там було вбито двоє примітних особистостей…
– Двоє?
– Так. Дехто Полікарп, колишній робітник борошномельної фабрики. І дехто Жига, який вже потрапляв у поле зору поліції через напад на вулиці. Обидва були вбиті, одного застрелили, другому голову розбили кочергою. Гутя нічого не знає, його терміново викликали до міста через приїзд королеви, він вдівець, здебільшого живе там, на своїй дачі, але у нього є і невелика квартирка в місті. Працює в портовій управі. Місцеві жителі та сторож повідомили, що на цій дачі жили якісь знайомі Гуті, подружня пара. Однак, сам Милентій Гутя про них нічого не знає, нікого туди не запрошував і немає у нього знайомих на ім’я Максим та Ольга.
Мені тільки й залишалося зробити, як задоволено кивнути. Як і припускав, поліція все-таки, швидко все з’ясувала, та потім, бачу, задумалася.
– Сторож не часто тверезий, примудрився загубити свою зброю, мабуть, саме з неї вони і були вбиті.
– Двоє?
– Дозволю собі зауважити, що ви вже вдруге запитуєте про двох, але…
– Дозвольте мені теж зауважити, Ксаверію Вікторовичу, що ви теж дечого не запитуєте, хоча хочете це зробити. І я вам скажу так, нехай це залишиться якась невідома нікому сімейна пара Максим і Ольга, на яких напали грабіжникі, ніж зовсім не пара, а лише ті, хто був змушений захищатися від нападу цих негідників. Якщо вам потрібне якесь виправдання їхніх дій… — я демонстративно поплескав себе по кишені, — то воно вже було пред’явлено. Якщо ж ви вважатимете, що тут необхідний судовий розгляд, тут справа ваша, ви у своєму праві. Або нехай це буде самозахист, ось тільки Ольгу шукати зовсім не потрібно. Певен, ви це вже розумієте.
Поліцейський дивився на мене деякий час таким, оцінюючим поглядом, із сумішшю подиву й деякого навіть захоплення. Я його прекрасно розумів. Маючи в наявності серйозні підозри, він, проте, сильно побоювався давати їм хід.
– Одне скажу, абсолютно зрозуміло, що ці троє пішли туди з певною метою. І дуже важливо дослідити, як вони там з’явилися.
Поліцейський відкинувся на спинку свого крісла.
– Їм стало якось відомо.
– Вірно. Але тут дуже важливий момент — а що ж їм таке стало раптом відомо, що вони пішли втрьох на справу?
– Жодних інших причин з’являтися там, ви думаєте у них не було? — примружився він.
– Якби вони просто увійшли, постукали, покликали, запитували — у мене були б сумніви. Але тихо проникнути у вікно, тримаючи в руках пістолет…
Ксаверій Вікторович тепер дивився на мене з великою повагою.
– У нас є цей візник, Івашка.
– Живий, чортеняка? — здивувався я.
– Пропоров собі черево, але, схоже, має всі шанси вибратися. І пред’явити йому…
– Чому ж, — посміхнувся я, — Він може щось знати, а якщо ні, то інші можуть подумати, що він знає.
Ксаверій різко пожвавішав, очі його загорілися, він нахилився до мене.
– Ви думаєте зіграти на живця?
– Запропонуйте йому вибір. Або він сам убив своїх подільників у бійці, намагаючись вкрасти останню чвертку Милентія, або… Або він розповідає все, а потім деякий час живе під наглядом. Якщо хтось вийде на нього, то потім влаштуйте йому новий паспорт і нехай валить куди очі бачать.
– Але як вони дізналися? Хоча, зачекайте… Хлопчаки приводили доктора. Він працює десь у місті.
– На Гаванській, п’ять. Ви мали його опитати. Вірно, саме він під великою підозрою.
– Дізнався?
Я тільки руками розвів.
– Сам збирався піти його слідом. Хочете?
Ксаверій Вікторович заклопотано насупився.
– Не хочу гадати, але інших-то варіантів немає. Або якось дізнався, або…
Тут мені спала на думку і я замовк, а потім вирішив поділитися. Чому вирішив? Ну так, одного поліцейського я в столицю вже відправив, але сам-то тут залишився, чому б не знайти деяке взаєморозуміння?
– Або ж, Ксаверію Вікторовичу, цей лікар сам комусь проговорився. У будь-якому разі, це дуже короткий зв’язок, адже минуло зовсім небагато часу. Так, по поведінці, абсолютно не було помітно, щоб він упізнав ту особу, про яку краще не згадувати. До того ж, припускаю, що між парадним портретом, фотографією в газеті й живою людиною не так легко помітити схожість.
– Дозвольте тоді мені, — обережно сказав він.
– Попередньо зв’яжіться з Магерком, — рішуче сказав йому я, — Справа не в довірі чи недовірі, просто необхідно діяти швидко, але при цьому дуже уважно й обережно. Знаючи його, думаю, що група для розслідування злочину вже на шляху до вас. Однак же, вони не зможуть діяти без вас, а вам слід використовувати своїх найкращих у повному контакті з тими, хто прибуде. Але при цьому часу даремно не втрачати. Чому поїхав доктор? Сам вирішив чи як? Що він кому казав? Хто з ним обговорював цю подію? Хто міг чути? Друзі, родичі…
Поліцейський все хмурився і хмурився.
– Дивіться, Ксаверію Вікторовичу, на яхті відбувається вибух…
— Усі в один голос заявляють: про нещасний випадок не може бути й мови.
– Ось і як тоді сталося, що два замахи сталися одночасно?
– Два?
– Два, — твердо сказав я, — Знов ці два... Хтось вдарив відому вам особу чимось дуже гострим. Ось, між іншим, такий виверт мого розуму — хтось вдарив ножем її величність і саме різану рану перед собою побачив доктор Дольський, та ще звернув на це увагу. Що ж було далі? Хто зміг пов’язати ці факти, а ще мав можливість швидко знайти таких головорізів? І навіщо було підривати яхту до цього...
– Але… Вибачте, але були повідомлення в газеті, ніби у покоївки, яка напала на її величність, був спільник. І, побачивши, що її схопили…
– Він привів пристрій у дію. Можливо. Все можливо. Але ви ж не газета! Потрібно знати достеменно! Я просто хочу звернути вашу увагу на те, що між тою покоївкою чи як вона там, королівською яхтою загалом і хлопцями з прізвиськом Жига не надто багато спільного. За все виходить - це було саме два замахи, які трапилися незалежно один від одного. І хтось, хто побачив перший, зумів уникнути наслідків другого, дістався до берега і повідомив комусь, чому він був свідком. І цей "комусь" не одна людина, а скоріше ціла організація. Лікар або сам у цій організації, або ж... або дуже швидко він десь розповів про пацієнта. Лікарі, я бачу, погано розуміють приватність своєї справи. Швидко вловити зв’язок із відвідуванням ним пацієнта з різаною раною й ухвалити рішення за короткий час… не знаю. Я б поставив на організацію. Так, можливо щось дізнатися випадково, таке теж буває. Але вони діяли негайно! Організовано! Дуже цілеспрямовані хлопці. І могли приїхати вдесятьох. Але, ні. Тільки троє, причому один візник. Можливо його теж планували потім прикопати десь, але всі ці хлопці та вибух — вони як ланки одного ланцюга, тому тут обов’язково потрібно діяти дуже уважно.
— З якоїсь причини яхта лягала у дрейф перед самим вибухом. Вахтовий офіцер повідомив, що за командою: "Людина за бортом!", але хто це був — невідомо. А швидкість капітан яхти наказав набрати потім, уже після вибуху, прагнучи викинутися на берег. Вони боролися з пожежею, шукали її величність, намагалися спустити шлюпки. 
— Надзвичайно цікаво. Виходить, людина була за бортом... 
Поліцейський лише розвів руками. 
— І що взагалі там вибухнуло... — він тицьнув пальцем кудись у папери на столі, — ось у нашому листку написали — вибуховий пристрій, а моряки мовчать! Тільки вперто твердять, що у них усе було як слід. Ось "як слід", але ж вибухнуло... 
— Не варто довіряти газетам, невідомо від кого вони про все дізнаються! — я поглянув на нього цілком чесним поглядом. 
— Тоді що це могло бути? Що за пекельна машинка? Палало дуже жарким вогнем, та ще й з кольоровими спалахами. Казали навіть, що на сигнальні вогні схоже, але це ж скільки їх тоді мало бути... 
— Невже досі так і не змогли встановити? 
Ксаверій Вікторович схопився, підійшов до своєї шафи, що більше нагадувала сейф. 
— Ось тут усе... 
— Ні-ні, — запротестував я, — мені не потрібні документи. Я просто запитав. Адже що виходить, — я зачекав, поки він знову сяде, — якщо зв'язати разом уже встановлене... 
І, звісно ж, той самий човен, що тріснув мене по голові!
— ...то маємо цілком ясну картину: хтось просто стрибнув у море після того, як підпалив ґніт чи щось таке. Рішуча й дуже впевнена в собі людина, яка розраховувала дістатися берега вплав або сподівалася, що її підберуть. Погода гарна, море тепле. У вправного плавця були всі шанси.
Поліцейський чин глибоко замислився. Ну, а мені час було йти, належало зробити ще дещо. Хоча, стоп! Згадав.
– До речі, Ксаверію Вікторовичу, чи можу попросити вас ще про одну послугу. Я б ще хотів ознайомитися з ходом розслідування смерті Едварда Берлінгтона.
Щось тут мені не давало спокою...