Глава 15. І знову цікаві гості

– Заходьте, – сказав я, почувши легкий стукіт у двері.
Як же мені це набридло! У цих величезних книгах, заповнених від руки не надто розбірливим почерком, можна було хіба очі зламати, а не щось знайти і зрозуміти! Тільки-но я сів їх переглядати, як одразу майнула думка, що вже сама форма їх заповнення викликає вагомі підозри. Ну не вірю я, що це нормально – писати, як курка лапою в таких важливих звітних документах. Жодної систематизації, жодних узагальнень, виділень, уточнень... просто поспіль йде один великий список, причому навіть дату потрібно довго шукати. А порівняти нема з чим. Мені принесли зведення лише за останній рік. От якби в гості до когось потрапити й чужі схожі книги подивитися, та хто мене пустить? А втім, дехто у мене тут є! Є й інший варіант – господарство Берлінґтонів навряд чи сильно змінилося за ці роки, десь же мають бути старі записи. Загалом, за кілька годин, що я корпів над звітами по діяльності маєтку, домігся лише головного болю і різі в очах. Тому я був дуже радий відірватися від цього не надто приємного заняття.
У кабінет увійшов Бартон, як завжди незворушний та серйозний у чорному фраці і білих рукавичках, він ніс перед собою на розставлених пальцях невеликий піднос.
– Сер! Віктор Фальконер бажає засвідчити вам свою повагу.
На підносі була візитна картка, вона лежала на великій серветці, я машинально взяв її, покрутив у руках. Солідна така, на щільному картоні із золотим тисненням гарним шрифтом написано: "Віктор Амадей Фальконер, негоціантъ". Мені б у господарських звітах таким шрифтом писали!
– І хто це такий? – здивовано запитав я, – Що ще за негоціант? Фальконер... Щось знайоме...
Бартон із відсутнім виразом обличчя мовчки стояв поруч.
– Бартон, чому ви мовчите?
– Чекаю ваших розпоряджень, мілорде.
От упертий старий!
– До речі, я вас просив, щоб ви лише наглядали за виконанням, а не бігали самі по сходах, наче молодих для цього немає!
– Все так і є, сер, – не кліпнувши оком відповів старий камердинер. – Мені доставив її лакей, а ось вручати вам – мій обов'язок.
– Справді?
Я встав із крісла й підійшов до вікна.
– Потрібно буде стіл сюди переставити, і світліше, і вид приємний з вікна, – зауважив я.
– Гадаю, мілорде, що добре було б вам одразу бачити того, хто входить, а не сидіти до відвідувача спиною.
– Мені потрібно когось боятися, Бартоне?
Сивий слуга тільки заплющив і розплющив очі, але нічого не відповів.
Цікаво. Він мені так натякає, що в цьому домі мені небезпечно?
– Знаєте, Бартоне, якщо сидіти й боятися чогось у самому домі, у своєму кабінеті, то значить, щось у житті йде зовсім не так... А крім того, можна придумати якесь дзеркало або начищений кавник, які дозволять бачити все, що відбувається за спиною. Але це зовсім не вихід... 
Та що це я? Теж мені, тема для розмови... 
- Я ось усе думаю про ваші обов'язки, Бартоне.
– Прошу вибачення, сер?
– Так-так! Є деякі речі в цьому домі, які я хотів би змінити. Мені здається, що в ньому бракує справжнього дворецького, який не був би управителем.
– Мілорде?
– Мені потрібна людина, якій можна довіряти, Бартоне.
– А пан Камніцький?
– А пан Камніцький поки не здається мені надто відповідним для цієї ролі.
Бартон дозволив собі трохи повернути до мене обличчя.
– Ваша матінка, мілорде.
– Що з нею?
– Вона буде незадоволена, сер.
Я зупинився і здивовано перепитав:
– Незадоволена? А чому їй бути незадоволеною?
Бартон злегка поворухнувся, переступивши з ноги на ногу, що було на нього не надто схоже, зазвичай він стояв як бовван.
– Сер! Я не маю права казати...
– Залиште, Бартоне! – різко сказав я. – Мені зараз потрібна ваша допомога. Мені зараз важливо знати, що є люди, яким я можу довіряти. Ви служили ще моєму дідові, і Реджинальд уже встиг мене просвітити, що Бартони прибули сюди ледь не з першими Берлінґтонами. Я вже вам казав, що вважав вашу відставку помилкою і показав, що цілком здатен наполягати на своїх рішеннях. Або буде по-моєму, або без мене!
В очах старого слуги щось промайнуло, мені здалося, що він навіть розчулився, але в житті б не дозволив собі це показати.
– Не хочете розповідати, що було причиною якихось рішень у минулому – ваше право. Але мені потрібен дворецький, який наведе тут такий порядок, щоб покоївки не ридали, отримуючи платню, і їх не хльостали по щоках, щоб недбайливі лакеї, які звикли колупати в носі й обговорювати хазяйські розпорядження, були виставлені за дві секунди, а базік і ноги не було близько.
Я повернувся, підійшов до нього впритул, дивлячись у його вицвілі очі.
– У вас багатий досвід, ви заслуговуєте на довіру і широкі повноваження, а бігати за мною з костюмом зможе і Реджинальд, коли ви його вимуштруєте.
– Ваша матінка... – майже прошепотів Бартон.
– Я вирішу з нею питання. Вона хотіла б поїхати до столиці, що ж, якщо їй так милий Камніцький, він зможе її супроводжувати. Але мені просто необхідно ще дещо з’ясувати, оскільки пан Камніцький чомусь вирішив, що він може розмовляти зі мною так, ніби...
Підійшов до книжкової шафи і поводив пальцем по корінцях книг. Коли в мене руки до них дійдуть? Не сказати, що тут багато всього цікавого, але все ж таки цікаво. А часу немає. Треба з цими обліковими книгами розбиратися, а я навіть прочитати їх можу насилу!
– Гаразд, Бартоне. Мені час повертатися до цих книг, питати Камніцького про них – дурість, а цей... як його там? Рахівник...
– Авраам Приходько, сер.
– Ага, Приходько-розходько... Він лише невиразно мукає і труситься. І все в рот Камніцькому дивиться. Ніби він тутешній лорд Берлінґтон.
Брови Бартона трохи зрушилися, але він знову промовчав.
– До речі, ви ж були камердинером мого брата, вірно?
– Мілорд Едвард теж побажав, щоб інший виконував ці функції, мілорде.
– Але ви ж розумієте, що це не через те, що ви погано робили свою роботу!
Старий слуга лише трохи підібгав губи.
– Вашому братові потрібен був представницький камердинер. Швидше навіть, просто лівреєний слуга. Саймон, який тут був, його цілком влаштовував.
– Так? – здивувався я. – Цей ледар?
– Він брав його лише на прийоми. А так обходився без камердинера, часто їздив поодинці або найманими каретами. Ваша матінка цим була вельми незадоволена.
Дивно, звичайно, маючи власні екіпажі, ними не користуватися, але, можливо, Едвард просто не хотів, щоб за ним шпигували? Хм, а значить, стикався з цим, як і я...
– Ідіть, Бартоне, – я повернувся за стіл і сів у крісло.
– Що мені відповісти гостю, сер? Відмовити йому чи призначити якийсь день для прийому?
– А він що, так і чекає весь цей час? – здивувався я.
– Звісно, мілорде. Йому повідомили, що ви зайняті, але він чекає призначення зустрічі. І... дозвольте зауважити, сер.
– Кажіть, Бартоне!
– Цей Фальконер людина непроста, сер. Про нього різні чутки ходять. Він торгує вином, а крім того, він ваш орендар, мілорде.
– Орендар, та ще й непростий... Послухайте, Бартоне, а чи не прийняти мені його зараз, га? Влаштую тиждень прийомів відвідувачів, якщо вже так густо пішли...
Бартон мовчки схилився.
– Ви як гадаєте, варто це робити? – наполягав я.
– Не мені вам радити, мілорде. Але було б непогано прихилити до себе цього негоціанта. Мені здається, що у відносинах між ним і паном Камніцьким існує деяка... деяка напруженість, мілорде.
– Тоді кличте. І нехай приготують що-небудь для зустрічі, закуску, каву, сигари там.
– Мені здається, мілорде, що для першої зустрічі достатньо буде сигар.
– Ви вважаєте? Що ж, я все одно їх не надто курю, тож оберіть кращі. Так, зачекайте. Мені раптом пригадалося, що десь я чув це прізвище. Тільки коли і де?
Я потер лоба, намагаючись згадати. Десь мені зустрічалося це прізвище. Повернувся за стіл і почав перебирати аркуші, звалені окремо. Я просив надати мені список найбільших орендарів і те, чим вони займаються на землях Берлінґтонів. Чесно кажучи, там було не надто багато прізвищ, але кудись я цей аркуш засунув. Ось! Так і є. Не найбільший, орендує не найкращі ділянки, десь ближче до Дністровського лиману, оформлені як неугіддя. Це в сенсі — неорні землі? Гм, розберемося.
– Кличте!
Бартон знову вклонився і повільно вийшов. Еге ж, камердинер у мене гарний, порад не дає, нічого не розповідає... Нічого, мені потрібен свій дворецький у домі, а не цей хитромудрий управитель, який усі справи скинув своїй... не знаю, хто вона йому, але щось між ним і економкою точно є. А камердинером краще Реджинальда зроблю, він молодий, старого ганяти мені совість не дозволяє. До того ж Реджинальд буде знайомий зі мною новим, а не мною старим. Гаразд. Фальконер... Що ти за негоціант такий?
Віктор Фальконер виявився досить імпозантним товстунцем, що посміхався мені так, ніби зустрів старого друга. Темно-зелений сюртук, світлі штани, шовкова бордова жилетка, вишита квіточками, при цьому величезна золота шпилька для краватки і солідний ланцюжок для годинника. Мені здалося, я, звичайно, не надто великий знавець моди, але все ж, навіть мені було зрозуміло, що костюм у нього з дорогої тканини, пошитий добре, не стовбурчиться, модний здоровенний циліндр і тростина немовби з червоного дерева – все це свідчило про те, що людина він забезпечена. А яким ще бути успішному негоціанту, вірно?
– Ваша милосте! Дякую вам, що погодилися прийняти мене.
Я навіть встав і потиснув йому руку, хоча не знав, чи правильно це чи ні, чи маю я сидіти або це неввічливо... Мені з моєю пам'яттю все одно бути ексцентричним, тож будемо відповідати. Головне, все має бути в міру. Хоча він мій жест оцінив, це я помітив одразу.
– Я навіть і мріяти не міг, що так одразу з вами зустрінуся!
– Чому ж? Наскільки мені відомо, хоч я ще й не цілком розібрався з усіма справами маєтку, ви, пане Фальконере, мій орендар.
– Ви маєте цілковиту рацію, мілорде.
Я жестом запропонував йому сісти й сів сам, уперши лікті в крісло і зчепивши руки перед собою, чекаючи його подальших пояснень.
– Не мав честі бути представленим вам, мілорде, раніше. Хоча вів справи з вашим батьком... Царство йому небесне!
Він перехрестився, а я мовчки чекав. Взагалі ж, давно помітив, чим більше мовчиш – за розумного зійдеш! Фальконер теж замовк, але через те, що взявся діставати сигару, потім обрізати її кінчик дивними щипчиками, такою кишеньковою гільйотинкою, яка мені чомусь нагадала кусачку для нігтів. Бачив десь таку – раз і відкушуєш. І де я міг її бачити? Тьху на цю пам'ять...
Тихо з'явився Бартон, приніс порцелянову попільничку у вигляді морди якоїсь тварини з таким виразом на обличчі, який, мабуть, був у мене в присутності цих курців.
– Вибачте, мілорде, вам не подобаються сигари?
– Ні-ні, пане Фальконере, куріть. Я намагаюся побороти цю звичку.
– Але чому? – здивувався мій гість.
– Якщо у вас буде таке бажання, можу порадити відвідати медичний заклад, де проводитиметься розтин якого-небудь курця. Які в нього всередині легені...
– Справді? – він подивився на свою сигару, потім глянув на Бартона, який підніс йому довгий камінний сірник. – Але що вже тепер...
Він довго і зі смаком розкурював свою сигару, Бартон загасив сірник і вийшов із кабінету, прикривши двері, але не до кінця.
– Ви весь цей час були у нас орендарем? Зізнаюся, я поки не знаю всіх деталей, для цього потрібно кликати мого управителя, пана Камніцького.
– Я б віддав перевагу говорити з вами, мілорде, – у його словах мені почулося інше, те, що якраз з управителем говорити він і не бажав. А це мені стало одразу цікавим. 
– Ви, як я подивлюся, любите вести справи у стрімкій манері, – пустив він дим і злегка примружившись подивився мені в очі. – І я скажу, що мені це до душі.
– За океаном кажуть, що час – це гроші.
Фальконер усміхнувся, але з першого погляду, як я його побачив, мене не залишало відчуття, що в цієї людини очі живуть ніби окремо, якщо рот посміхається, то вони холодні. Мені ніби був знайомий такий тип людей, вони вміють привабливо посміхатися, але ця посмішка не повинна обманювати.
– Я хотів з вами зустрітися, мілорде, і для того, щоб познайомитися, і для того, щоб особисто і без посередників обговорити деякі аспекти нашого партнерства.
– Партнерства? – здивувався я.
– Ваше здивування підказує мені, що пан Камніцький не ввів вас у курс справи.
– Значить, це не просто оренда. А чим ви займаєтеся, шановний пане Фальконере?
Знову широка посмішка і холодний, розважливий погляд.
– Ні. Це не просто оренда. Вірніше, – він струсив попіл у попільничку, потім затягнувся, – це оренда, але не тільки вона. Я справді орендую пару ділянок, хоча договір по них я б вважав за краще укласти з господарем землі й на тривалий термін. Але головне, я користуюся вашою винокурнею.
– Зачекайте, – насупився я. – Чи правильно я вас зрозумів – ви користуєтеся винокурнею...
– Так!
– Щось я таке чув днями... хіба винокурні не повинні бути лише казенними або знаходитися у віданні сімей, що володіють привілеєм?
– Це вірно. Ви швидко увійшли в курс справи, мілорде.
– Ну, не так швидко, але чув та читав дещо, - постукав я по книгах, що лежали на моєму столі, - Ви хочете мені зараз сказати, що моя сім'я цей регламент порушує і ви в цьому нам допомагаєте?