Глава 14. Трохи про справи

— Чудово...
Що я міг ще сказати? Відкинувся на кріслі, тут прийшов Олівер із покоївкою та помічницею кухарки, вони принесли нам чай, печиво й ще щось, але я не надто звернув на них увагу, бо намагався усвідомити для себе всю ситуацію.
Отже, татусь Артура... мій батько продав усі цінні папери, до яких тільки зміг дотягнутися, зібрав усі ці гроші й кудись їх подів. А потім швидко захворів і помер. Якраз перед самою війною. Після чого мій молодший брат вирішив продовжити його справу й почав грати на біржі, заодно програючи в карти пристойні суми. Правильно, адже грошей-то живих у нього в розпорядженні вже не було. Хоча, на біржу він же повинен був знаходити якісь суми... Ага! Ось, мабуть, у чому фокус! Він, схоже, на біржі грав якраз у борг. А потім випадково був убитий вночі якимись гопниками. Просто чудово! І якби не Артур, тобто я, усі ці горді дівиці з їхньою матір'ю раптом залишилися б наодинці з усіма цими боргами й кредиторами... Тобто, не наодинці, а з Камницьким. І Бродським, який сидів навпроти мене, намагаючись набути незалежного вигляду й приховати своє винувате збентеження... Було ще одне, дуже вагоме.
Двері за лакеєм тихенько зачинилися, а я відчув приємний аромат свіжого чаю. Досить пристойного, хоча чогось мені і в ньому таки не вистачало. Для заспокоєння нервової системи, м'яти, можливо. Або бокалу бренді, щоби точно подіяло...
— Так, Самуїле. Значить, про те, що батько... мій батько продав папери мало кому відомо?
— Можливо й так, мілорде. Але ви ж розумієте, що шила в мішку не сховаєш. Відсутність у вашого брата належного забезпечення давно помітили. Так, про це голосно не говорили. Але... Ви вже вибачте, я не хотів казати це вашій матері, оскільки вона була лише опікуном, але помітне охолодження інших сімей до ідеї шлюбу з вашими сестрами теж може бути пов'язане з тим, що хтось комусь щось та й сказав...
— Зрозумів, це я зрозумів, — кивнув я йому.
Що ж тут не зрозуміти? Немає у сестер посагу, ось і не поспішають свататися. Потрапили ми з тобою, Артуре... Керуючий сильно хоче дістатися до коштів сім'ї, розповідаючи як складно зараз з господарством. Хоча в його розпорядженні вся земля Берлінгтонів...
— До речі, пане Бродський, а чи відомо вам щось про продаж земель сім'ї?
— Ні, мілорде. Якщо дозволите, я висловлю своє міркування...
Я докірливо на нього подивився.
— Самуїле, я вже казав вам, що уважно поставлюся до ваших порад. У цьому вашому міркуванні теж може бути порада, я це так розумію. І пийте ж чай, хоча мені здається, що в нашому випадку краще було б випити горілки...
— Але... Дякую, але краще чай.
— Що ви хотіли сказати? — узяв я й сам чашку з блюдцем зі столу.
— Я дозволю собі висловити припущення, що лорду Берлінгтону... прошу вибачення, вашому батькові потрібні були терміново кошти, які він міг отримати не привертаючи зайвої уваги.
— Ну-ну! — підбадьорив я його.
— А землю продати набагато складніше, а головне - про це швидко стане відомо, — додав Бродський і кинувся пити чай, дивлячись на мене з якимось дивним інтересом.
— Розумно, — погодився я, — Залишилося тільки знайти, куди можна було подіти цілий мільйон...
Мій повірений робив ковток, але мало не поперхнувся.
— Тут я безсилий щось припускати, — пробурмотів він, поставив блюдце на стіл і почав діставати хустку, щоб витерти собі бороду.
Але мені здалося, що є у нього і щодо цього міркування, є.
— Підіб'ємо деякий підсумок, Самуїле. Наше фінансове становище набагато гірше, ніж багатьом здається. Втрачені цінні папери, були зроблені деякі борги, що з'їли і так недостатні виплати, нароблено нові.
— Привілей, мілорде. У вас є привілей.
Я уважно на нього подивився.
— Так, Камницький говорив про це. Але... Це ж за нього мені потрібно заплатити... Скільки мені потрібно заплатити?
Бродський кинув хустку і важко зітхнув.
— Сто двадцять п'ять тисяч на рік, мілорде. Але минулого року виплати не було, тому потрібно відшкодовувати за два роки, навіть з урахуванням зниженої ставки це чверть мільйона. Але це оборотні кошти, їх не тільки можна повернути...
Я знову зупинив його, піднявши руку.
— Коли я чую про те, що потрібно дещо сплатити, я це розумію саме як плату. Це мінус, а де тут плюс?
— Мілорде! — Бродський знову випростався, наче солдат на огляді, — Привілей — це дуже вигідна справа. Право виробництва й реалізації семисот бочок горілки, за умови викупу того ж об’єму в казенних заводів, буде більш ніж достатньо, щоб забезпечувати всю вашу сім'ю!
— А хіба я не повинен забезпечувати ще свій полк?
— Ах, авжеж! Але все ж таки! Начерно рахуючи, мілорде, нехай буде... припустимо, два шаги за кварту. Так?
— Що за два шаги?
— Це витрати на виробництво. Лише два шаги, мілорде! — очі Бродського спалахнули непідробним ентузіазмом, — Просто в роздріб можна продати за гривню цю кварту.
— Кварту?
— Саме так! Рахуючи триста сімдесят шість кварт на бочку, відкинемо на усушку й утруску, нехай буде триста п'ятдесят на сімсот бочок... це майже двісті п'ятдесят тисяч гривень, мілорде!
Я труснув головою, намагаючись не втратити сенс його міркувань. Бочки, кварти...
— Зачекайте! Два шаги - це вартість, кварта - це об'єм, це зрозуміло. Але триста сімдесят шість кварт чого? Горілки? Ви кажете, що мені можна виробити й продати цієї самої горілки на двісті п'ятдесят тисяч? І за це якраз беруть... що там, мито чи виплату?
Бродський кивнув.
— Так, виходить, що половина усього піде до скарбниці чи куди там...
Тут я згадав ще дещо.
— Але це ж не все, чи не так? Ще є той самий полк! Точніше, якісь оплати по ньому.
Але очі Бродського просто-таки виблискували з-під окулярів, його не можна було зупинити, який цікавий малий, просто горить справою!
— Нехай навіть тільки сто тисяч залишається! Це ж дохід великого статку, лорде Берлінґтон. Великого! Двомільйонного! З цим можна працювати...
— І по сестрі на рік легко можна заміж видавати, — замислився я, хоча щось в цьому мені все ще було незрозуміло.
Поставив чашку назад на стіл і зчепив перед собою руки.
— Скажіть, Самуїле, а чому ж тоді сім'ї не надто цікавляться такими багатими нареченими? І, хіба немає поняття банківська таємниця щодо вкладів, цінних паперів та іншого?
Повірений якось невпевнено знизав плечима.
— Вибачте, мілорде, але мені складно судити про вищий світ, які... є вподобання щодо цього. Щодо банківських таємниць... — він скривився, — Не завжди можна приховати продаж на велику суму, тут вже не про таємницю вкладу йдеться.
— Вам краще знати, — зітхнув я, — До речі, наш поважний керуючий-то заводик цей здав.
— Як? — вирячив очі повірений, — Здав винокурню? Навіщо?
— Хвалився, що за десять тисяч. І, мовляв, жодних клопотів. До речі, орендар зобов'язувався погашати виплату за привілеєм.
Бродський знову схопився, розхлюпавши чай.
— Але... ох, прошу мені вибачити. Лорде Берлінґтон, але це ж причина для розірвання угоди!
— А ще утворилася діра у двісті тисяч, які потрібно погасити.
— Як же таке можна було допустити? — обурився повірений.
— Гарне питання, Самуїле. Думаю, обов'язково варто знайти, кому його поставити. Що ж, дещо прояснюється. Особливо чудовий фінансовий стан: виплати за привілеями — відсутні, цінні папери — продані, гроші за них — зникли, зате в наявності — відшкодування на якийсь полк і на привілей. Я все врахував?
Бродський зім'явся, щось обдумуючи, але потім наважився.
— Мілорде! Якщо вам буде потрібно, то мій батько готовий буде посприяти вам із привілеєм.
— Ось як!
— Зрозумійте мене правильно, мілорде...
Я тільки рукою махнув.
— Можете не починати, я розумію. Ваш батько вміє робити гроші і чудово знає, як це зробити.
— Вірно, мілорде Берлінгтон. Але я теж його син!
Цікава заявочка! Я відставив чашку й уважно подивився на Бродського. Він хоч і трохи знітився, але витримав мій погляд з якимось викликом.
— Розумію, у вас теж є амбіції, Самуїле.
Повірений мовчки кивнув. Потім схопив чашку і почав люто сьорбати з неї чай.
— Спробую-но я поміркувати. Після цього вилучення у віданні вашого батька залишилася не надто велика сума. Тільки капітали моєї матері, а на них не надто розгуляєшся. Можливо, тому-то він і передав ведення справ вам. А вам хочеться більшого.
— Усім хочеться більшого, мілорде! Я старший син свого батька, але у нього зараз інша сім'я.
— Базікають, що ваш батько оперує великими сумами, ледь не мільйонами.
Самуїл скривився і заперечно похитав головою.
— Брешуть... Не знаю точно, але мені здається, що брешуть.
Я продовжував його роздивлятися. Мені прийшла в голову думка, що молодий повірений, син відомого банкіра з особистими амбіціями може стати непоганим партнером у справах. Особливо, якщо вони не надто поки що вдалі.
— Але погодьтеся, Самуїле, навіть чутки багато про що кажуть. Мені здається, ви б теж не відмовилися, щоб про вас так говорили.
В очах повіреного щось блиснуло, але він лише нервово посміхнувся і знову промовчав.
— І, що найважливіше, я б теж не відмовився стати забезпеченим. Гроші — це свобода, — сказав я задумливо.
— Дивно, — раптом сказав Бродський, — багато хто вважає гроші лише необхідною умовою безтурботного життя, але свобода...
— Так що, ми можемо стати один одному корисними? Чи готові ви стати мільйонером? — з легкою усмішкою запитав я.
Бродський на секунду завмер, потім повільно поставив чашку на блюдце.
— І вас не турбує, мілорде, що я юдей?
— Чому це мене має турбувати? — здивувався я.
— Ну, як же... — він зам'явся і знову замовк.
— Ну ж бо, Самуїле! Скільки мені разів сказати, щоб ви говорили спокійно? Я розумію, що ви мене недостатньо добре знаєте, але я вас просив бути відвертішим!
— Про нас багато розповідають. Юдеї. Такі-сякі. Обдурять.
— Справді? А про мене кажуть — гульвіса і повіса. І що ж? Важливо, хто ми є! В одного прекрасного французького письменника є чудова книга. А в ній відмінний девіз мушкетера: роби добре, і нехай кажуть, що хочуть.
— Стривайте, чи не про твір пана Дюма ви говорите?
— Я зараз кажу про одного лорда-володаря і його повіреного, сина відомого банкіра.
Самуїл помовчав, посидів, потім просто сказав:
— Я готовий.
Посміхнувся йому. Мені потрібен був союзник у справах. Такий, якому можна було довіряти. Той, який міг би від мене в чомусь залежати. Бартон і його син хороші тут, як і моя покоївка... Щиглик хороший на своєму місці. Бродський же — це гроші. Можливо, великі.
— Зауважте, Самуїле. Я не чекаю від вас пропозицій кредитування в банку вашого батька. Або нових вигідних біржових угод. Зовсім ні. Ми з вами повинні вишукувати внутрішні ресурси. Налагодити наявне.
— А Камницький? — резонно запитав повірений, — Завжди було логічним розділити управління землею і фінансами, але мені не подобається, коли так огульно звинувачують.
Я кивнув. Так, питання з керуючим у мене виникло одразу, ледь він вирішив сунутися підписувати якісь документи не до мене, а до матері. Відтоді, від нього тільки негативні враження.
— Це зручно, мабуть, для того, щоб не трималося все на одній людині.
— Я розумію, — погодився Самуїл, — але це ваш найвагоміший капітал. Маючи у власності більше семисот волок землі не можна відчувати потреби в грошах.
Розсміявся, хоч і невесело.
— Нужда вона така... Немає таких сум, які не можна було б розтратити!
Бродський теж посміхнувся.
— Сподіваюся, це не стане девізом.
— О, ні! Я б хотів, щоб ми з вами говорили інакше — немає таких грошей, які не можна заробити. До речі, Самуїле, а волок — це що?
Він здивувався спочатку, але потім, мабуть, все-таки згадав, що у мене деякі негаразди з пам'яттю.
— Це земельна одиниця, площа наділу, мілорде, яку ввели після реформ років триста тому. Коли почали облаштовувати фільварки. Ще до Тюдорів.
— До Тюдорів?
Бродський здивовано звів брови.
— Але як же... Ви не пам'ятаєте? Неоціненна допомога невеликої групи англійців, на чолі із сином королеви Єлизавети Англійської, надана ними принцесі роду Шварновичів, це ж і історія вашої родини, мілорде!
Моєї родини? Дивлюся, вона тут досить відома! Але хто така Єлизавета и Шварновичі? З однією Єлизаветою я знайомий, хоча вона наче Олісава...
— Так, про історію трохи згодом. Ви кажете, площа... а не у волоках?
— Вам сказати в моргах?
— Моргах? Чому не в квадратних метрах? Морги щось таке...
Бродський посміхнувся. 
— Вибачте, мілорде, але з моргами якраз все зрозуміло. Це ж оранка за день одним працівником. А квадратні метри це французьке...
— Або акри. Чому не в акрах?
— Хм... Чув я...
— Говоріть, Самуїле!
— Щоб усілякі Стюарти носа не задирали! Як нам було їхні акри брати? Після реформ початку сімнадцятого століття, багато що було просто прийнято та обумовлено, ось і збереглося те, що було у нас прийнято. Якось було в газетах, нібито йшли консультації на найвищому рівні про те, щоб прийняти єдиний світовий регламент мір і ваг, але поки цього не сталося. Французи ще коли ввели досить розумно свої ері... однак же, вони республіканці. А ми наче завмерли, ні англійські не хотіли, ні французькі не бажали...
— Все це, безсумнівно, цікаво, Самуїле. Але нагадайте, будьте ласкаві, як зараз у нас це питання вирішено? Чим землеміри оперують?
— Оперують? А, в сенсі, нарізають! Тонко підмічено! Наскільки мені відомо, землеміри використовують мірні ланцюги, в кожному з яких здається сотня ланок. Але я ж вам не сказав головне — завдяки його величності, королю Георгію, у нас років з двадцять тому був прийнятий Закон про міри та єдині розрахунки, за яким, вдалося прирівняти до єдиних стандартів земельні площі та величини.
— А ви мені кажете морги!
— Вибачте, за звичкою. Але вони введені в стандарт. За законом морг — це п'ятдесят десяток. А десятка — це...
— Дайте здогадаюся, це квадрат зі стороною в десять. Десять чого?
Бродський кивнув.
— Так, десять мір. Французи кажуть метр, але у нас міри.
— Так-так, — пожвавішав я, — Ці міри безсумнівно зручніші в підрахунках, тому що легко використовувати.
— Деякі продовжують п'яді руками вимірювати, хоча за цим законом це просто десять сантимір. Втім, повернуся до землі. Десятка — десять на десять мір. Сотня відповідно. Так що затвердили, що морг розміром у півсотні землі, а волок вийшов п'ятнадцять сотень. Але кажуть і так, і сяк.
Я спробував зрозуміти, скільки ж це землі виходить.
— Ага, значить сімсот волок потрібно помножити на п'ятнадцять сотень...
— Так. Десять тисяч з половиною сотень землі або, як деякі кажуть, гектов, це від грецького...
— Ого! Так, пристойна площа. Десять з половиною тисяч гектів.
Бродський знову почав соватися, немов хотів щось сказати, але боявся.
— Вибачте, мілорде, але як з вашою пам'яттю? — нарешті, наважився він.
— А що з нею? А-а, — раптом зметикував я, — Ви хочете знати, чи не забуваю я на ранок все, про що казав увечері? Ні, ви зможете в цьому переконатися. Думаю, та й доктори підтвердили, це просто наслідок удару по голові. Хоча його не пам'ятаю, але ось шрам залишився. Та ще й був човен...
— Кажуть, вас скоро викличуть до Двору для нагородження, — заблищали у нього очі.
Тут я трохи скис, їхати в столицю, та ще до Двору у мене не було жодного бажання.
— Хто це говорить? Поки не знаю, хай бог милує.
Бродський знову витріщив очі, зі мною він так скоро стане зовсім лупооким.
— Ви мені краще скажіть ось що, Самуїле. Мені ще потрібно докладніше дізнатися про те, що діється з землею. Хто б міг з цим допомогти?
— А ваші рахівники? — стрепенувся він.
— Тобто рахівники пана Камницького?
— Ах, вірно... Тоді орендарі. Саме так! Особливо незадоволені. У Земельній управі можна довідатися.
— Підозрюю, що в управі сидять ті, хто отримує велике жалування якраз від таких, як мій керуючий. І мені не з руки спілкуватися з якимось письмоводителем. Тому, що він або до смерті перелякається, або без начальника чхнути не зможе.
— Ви хочете доручити цю справу мені? — замислився Бродський.
— Ні, Самуїле, - похитав я головою, - Я не хочу, щоб дізналися, що ви ставили запитання. Мені потрібен спритний малий, якого ніхто знати не буде. Я б навіть сказав той, хто добре зіграє роль. Та й не буде він один, просто потрібно максимально повно вивчити все з різних боків.
Мій повірений аж просяяв, йому дуже сподобалися мої слова.
— Безсумнівно, мілорде! — вигукнув він, — Думаю, що зрозумів вас. І, здається, у мене вже є деякі міркування щодо цього.
Я взяв одну печеньку з вазочки і з хрускотом пожував.
— Прямо зараз мені нічого запропонувати вам, Самуїле. Думаю, ваші амбіції виходять за межі розпорядження материнською часткою. Але на нас чекає складний шлях. Якщо, звичайно, ви вірите, що бути повіреним родини Берлінгтонів це не тільки...
— Це для мене велика честь, мілорде! — гаряче вигукнув Самуїл Бродський, — І велика відповідальність! Я доведу вам, що ціную вашу довіру і зможу домогтися багато чого!
— Самуїле! Я теж постараюся довести вам, правильність такого кроку. Але одразу ж попрошу — будьте дуже обережні. Нам потрібна інформація, якомога повніша і точніша. Втім, чутки теж. Ми заведемо на них свою книгу обліку, прихід-розхід... Ще раз повторю, мені особисто важлива конкретна людина. Лише вона сама! Чи можна їй довіряти і наскільки. Чи хороша вона, чи так, гидота. Все інше лише одяг, який одягнуло на нас суспільство... Як кажуть одні мой знайомі - дресь...
Схоже, сьогодні у Бродського був день потрясінь. Він знову сидів дивився, відкривши рота. От же, що я несу, не вистачало мені ще заробити репутацію якогось революціонера!
— І нам потрібно копати одразу за кількома напрямками.
— Копати?
— Це я метафорично. Шукати. Працювати. Потрібно все-таки намагатися з'ясувати куди подівся той мільйон. Потрібно розібратися з привілеєм. З орендою. Є ще й кілька особняків, наскільки я розумію. Один у столиці.
— І окрема стаття витрат на них.
— Вже повірте, я пам'ятаю, — зітхнув я і дожував печеньку, — Потрібні великі суми, а взяти їх начебто й нізвідки. Але ось що можу пообіцяти абсолютно твердо, так це те, що розібравшись з усім цим горілчаним господарством, я неодмінно знайду можливість залучити вас у такій якості, яка дозволить і про вас кому-небудь попліткувати. Домовилися?
Я встав і простягнув йому руку, Бродський теж схопився і просто схопив її. Очі його горіли.
— Мілорде! Нехай за мене скажуть справи!