Глава 12. Мистецтво бути детективом

Ну ось, будь ласка! Я ще коли попрощався з Камницьким, а він тільки зараз від нас їде! Що робив? Забіг у вітальню.
— Ти ще не поїхав, Артур? — запитала мене мама.
Вона була тут і тепер тільки Вікторія складала їй компанію, здається читала щось таке романтичне, у всякому разі з загадковою посмішкою дивилася у вікно.
— Вже збираюся. Можу бути пізно, — попередив я.
По всій видимості, керуючий з нею говорив, тому і затримався.
— Поводься обачно! — багатозначно сказала мама.
— Що, вибачте? — здивовано зупинився я, вже збираючись вийти.
— Артур, не надто розумно з'являтися в місті лише для того, щоб відвідавши клуб тікати туди, де ви з молодим Гілбертом знову були.
Я застиг, дивлячись на матір. На матір Артура. На мою матір. Вона дійсно була так на неї схожа... Я струснув головою.
— Не зовсім розумію...
Агнесс Берлінгтон дивилася на мене докірливо.
— Ти не в тому віці, Артур, щоб переживала з цього приводу, але тобі зараз варто думати про вигідну партію... про гідну партію, а не роз'їжджати по... Садовим.
Цікаві справи! Я постарався вгамувати миттєво спалахнуле роздратування. Ти подивися, варто було мені з'їздити до мадам Надін, буквально днями, так вже хтось доніс матері.
— Хтось знову поспішив передати вам плітки про мене, — сказав я, гарячково намагаючись зметикувати, звідки їй могло про це стати відомо. Гілберт не сказав би ні за яких умов, та й закінчилася вчора його коротка відпустка. Щиглик? А ще кучер! Як там його? Гозь!
— Ось бачиш, Артур, Адам Петрович виявляє про тебе зворушливу турботу, а ти на нього дмешся.
— Адаму Петровичу, бачу, інших турбот мало, — процідив я, — З чого він взяв, що я десь роз'їжджав?
— О, наш керуючий завжди в курсі всіх справ у маєтку. Це ж його робота, Артур. І він з нею чудово впорається. Тільки ось твій батько і твій брат не надто бажали його слухати.
— Не турбуйтеся, мамо, — криво посміхнувся я Агнессі Берлінгтон, яка сиділа на своїй софі, як справжня королева, в оточенні свіжих квітів і слуг, що шанобливо завмерли, — Вже я-то його завжди буду слухати дуже уважно.
— Ти кудись збирався? — посміхалася Агнесс дуже доброзичливо, а мені ще й дуже знайомо, навіть серце защеміло. Це було дивне почуття, начебто ти розумієш, або припускаєш... або у тебе є всі резони припускати, що перед тобою чужа людина. Ну, не відчував я себе поки що Артуром Берлінгтоном, хоч трісни! Хоча, міг би ним бути, така ось заковика. А ось мати... ось тут було зовсім дивно, я б її навіть упізнав, якби десь побачив. Складно все це було зрозуміти, тому постарався про це поки не думати. Мені б тут з цим Камницьким розібратися.
- Зараз повинен приїхати повірений, я його запросила. Було б непогано якби ти теж був зі мною. Йому все одно тобі доповідати.
Господи, ще повірений. Наче Камницького мені мало...
— Так, мамо, — вирвалося у мене, — Це було би непогано, але мені потрібно домовитися про дещо. А ще я хотів подивитися коней.
— Коней? — здивувалася вона, — Але ми не зможемо зараз відновити стайню.
— Я знаю. Але Гілберт мені всі вуха продзижчав про якихось рудих, хотів би дещо дізнатися.
— Рудих? Меотійці? В нас завжди тримали вороних...
— Я не збираюся прямо сьогодні купувати коня, мамо, — дуже спокійно відповідав я, вже внутрішньо зібравшись і навіть придумавши з чого почати пошук того, хто барабанить керуючому, — Але порожні стайні навівають тугу.
— Ти маєш рацію, — зітхнула Агнесса Берлінгтон і мрійливо подивилася у вікно, — Я б і сама не відмовилася від кінної прогулянки.
— Так в чому ж справа? — посміхнувся я їй, — Вирішено, днями вирушимо на прогулянку вздовж моря. І сонь всіх цих прихопимо.
— Чудова думка, синку.
Я вклонився і з важким серцем вийшов з вітальні. Реджинальд тінню пішов за мною, Бартона мені вдалося вмовити трохи відпочити, але цей упертюх нарікав, що найкращий для нього відпочинок — це служити своєму лорду.
— Реджи, — неголосно запитав я, поки ми йшли на кухню, — Розшукай тихенько Іванну, поспитай її, чи не чула вона, хто проговорився Камницькому, що я був на Садовій.
— Прошу вибачення, сер, — Реджинальд відповідав мені також неголосно, — Але хіба з вами був не пан Щиглик? Та й правил каретою мабуть один з нероб зі стайні.
— Нероб... — пробурчав я, — Василя я запитаю, але і ти дій. Тільки з'ясовуй обережно, щоб зайвого ніхто не почув, ясно?
Реджинальд кивнув і відстав. А я пройшов на кухню, хоча мене тут не дуже хотіли б бачити. Та хто ж заборонить-то? Тут, зіщулившись за маленьким столиком ніби якийсь прохач милостині, Щиглик бадьоро хом'ячив якусь кашу з глиняної миски.
— Не зрозумів... Це що, і є той ситний сніданок, щодо якого я розпорядився?
Василь схопився зі стільця, мало не вдавившись. На мій голос вбігла Гапка, кухонна помічниця і ледь не зомліла, побачивши мене.
— Так, — я почав просто звіріти, — Ми зараз вийдемо на хвилинку, а коли Василь повернеться, щоб його нормально посадили і погодували, як людину, на яку чекає важка і довга робота! І як мою людину, а не жебрака з вулиці! Це ясно?
— Так відмінна каша, сер, — розгублено сказав Щиглик, поки Гапка щось пискнула.
— Ходімо, — зло глянув я на нього і вийшов.
Василь побіг слідом за мною і ледь не врізався, коли я різко зупинився на вулиці.
— Знову кухарка не хотіла тебе годувати? — роздратовано запитав я.
— Та все одно краще, ніж сестру об'їдати, мілорде, — винувато відповів Щиглик.
— Гаразд. Розберемося і з цим. Ти, ось що скажи, чи розповідав ти комусь, куди ми їздили з ротмістром?
Щиглик витріщив очі і стукнув себе кулаком у груди.
— Мілорде! Та я ні в життя...
— Та вірю я, вірю. Вже з Камницьким ти точно не став би відвертим, але раптом сестрі казав чи зятю.
— Чи я зовсім дурень?! — навіть трохи образився Василь.
— А раз не дурень, то повинен був сказати, що моє розпорядження тебе відмінно погодувати нахабним чином проігнорували! — ткнув я в нього пальцем, — Іди, їж.
— Та як тепер їсти, вона ще мені отрути підсипле, карга ця...
— Я ж сказав, з мого столу. Не підсипле. І пива нехай Гапка наллє.
— Нащо пиво, мілорде, коли ми будемо нишпорити по дачах. Нехай краще кахве дасть.
— Так сам скажи їй! Кахве... Іди, давай, мені тут розібратися треба з місцевими дятлами.
Залишивши спантеличеного Василя чи то згадувати хто такі дятли, чи то вирішувати для себе питання наскільки він готовий до кухонних баталій, я кинувся на стайню. Мені, загалом, з самого початку було зрозуміло, що тільки кучер міг розбовкати про те, де я був. Не знаю, чому мене це розлютило, але цей всюдисущий керуючий, який поблажливо мене журить за гроші, видаючи ніби дріб'язок на кишенькові витрати, та ще виставляє таким собі молодим дурником в очах рідних, змусив дуже забажати розібратися з ним раз і назавжди. Та й злодій він, поза всяким сумнівом. Тільки докази потрібні, а те, що він злодій, і коню зрозуміло. Знахабнів без нагляду. До речі, про коней. Я планував виїхати досвіта, навіть затримався, але щось так поки і не побачив свого екіпажу. Ось буде номер, якщо хтось покотив раніше! Хоча, стоп. Хто б це зміг зробити? Але де ж цей кучер, який повинен був мене чекати!
Коли я підійшов до стайні, а вона була розташована від будинку трохи осторонь, поруч з нею був прибудований і міцний великий кам'яний сарай, в якому знаходилися всі ці карети і ландо; тут теж нікого не побачив. Вже було зібрався зайти всередину, як почув якийсь приглушений стукіт звідкись збоку. Заглянув туди, в закутку між самою стайнею і ще однією невеликою спорудою, де, схоже, зберігалася збруя, у всякому разі якісь ремені і хомути висіли на її дверях, поруч, тихо лаючись стояв Єжи Гозь. Притиснувши своїм тілом до стіни зняте велике колесо від екіпажу він завзято довбав його великим гнутим і іржавим цвяхом. А пробивши його наскрізь, помилувався справою рук своїх і неголосно пробубонів:
— Нехай спробує тепер нове не купити, миттю з карети звалиться! А тому скнарі і такого колеса замість боргу буде...
Я завмер. Щось я не зрозумів, кучер колеса спеціально дірявить? Продати його зібрався? А, ні! Віддати за борги. Просто чудово!
— Друге будеш дірявити? — голосно запитав.
Гозь аж підскочив, немаленький такий молоток випав з його руки і тріснув його по нозі. Він завив від болю, потім впізнав мене і заголосив ще голосніше.
— Ось... Яу... Як же так... Мілорде...
— Де Подопригора?
— Так купати повів...
— Я казав, щоб ти був готовий вранці.
— Так... воно... — Єжи розтер обличчя і розгублено втупився на це нещасне колесо.
— Ну так, так. Воно ж ось пробилося. Само, — дивився я на похилого кучера, — А скажи мені, Єжи Гозь, нещодавно ти возив мене по місту, так кому ти після цього розповідав куди я їздив?
Гозь опустив голову і щось нерозбірливо пробурмотів.
— Голосніше! — різко сказав, майже прокричав я.
— Нікому...
— Брешеш! Ще раз запитую, кому говорив?!
Десь недалеко почувся скрип дверей, зі стайні висунулася розпатлана голова, ойкнула і миттю зникла всередині.
— Відмінно, — подивився я по сторонах. Схоже, сьогодні ніхто не поквапився мене нікуди везти. Що ж, будемо подалі закручувати гайки.
Не слухаючи стогонів Гозя, я повернувся в будинок. Навіть заспокоївся, та й з чого переживати? День погожий, сонячний. У повітрі пахне літом, а життя взагалі прекрасне. Слуга в лівреї з поклоном розчинив двері, ось хто завжди був на місці, втім, крім цих дверей у нього і справ інших, схоже, не було. Відкрий-закрий... У холі знайшовся і Реджинальд.
— Де зараз твій дядько? — запитав його я.
— Чистить ваші речі, мілорде, — відповів той.
— А я ж просив, щоб він цього не робив.
— Це його робота, сер, — незворушно відповів юний Бартон. Так-то він зовсім не Бартон, лише син його сестри, але прізвище його так поки і не спитав.
— Ходімо.
Бартон-старший дійсно прибирався в моїй кімнаті. Ось що з ним робити? І з усіма іншими теж, ніхто не бажає виконувати що їм говориться...
— Так-так, — зітхнув я, — схоже, не господар я в цьому будинку.
— Сер? — завмер Бартон зі щіткою в руках, а Реджинальд біля входу.
— Говорив же вам, Бартон! Скільки мені ще раз сказати? Якщо вже потрібно щось зробити, то знайдіть кому доручити! Простежте за виконанням.
— Я ваш камердинер, мілорде.
— Вже ні. Я призначаю вас дворецьким, а то зовсім всі від рук відбилися. Увечері повідомлю про це. Реджи, — повернувся я, — а ти знайди Діна або Подопригору, мені потрібен екіпаж. Почекай, ти запитав про те, що я просив?
Реджи повільно кивнув.
— Ну і?
— Вчора, під час сніданку внизу, Єжи Гозь бовтав про те, що ви знову туди їздили, мілорде.
— І хто встиг про це донести керуючому?
— Він вчора зустрічався тільки з міс Фокс.
— Економка, значить. Ну, а їй повідомив хтось із тих, хто був на тому сніданку, вірно?
— Або покоївки, або кухарка, мілорде. Я б поставив на кухарку, сер.
— Ось як! — зацікавився я, — І чому ж, Реджи? Ну ж бо, сміливіше! І не дивись на дядька, а ви, Бартон, поправте його, якщо він не правий.
— Не люблять покоївки міс Фокс. Вона дуже грубо з ними поводиться.
— Бартон?
Старий камердинер з гідністю кивнув.
— За покоївками дійсно потрібен нагляд, але вони у нас не настільки погані, щоб шмагати їх кожен день.
І знову я відчув, як гнів закипає в мені. Ні, потрібно спорудити собі якесь місце, де можна було лупцювати що-небудь від душі, даючи вихід цій злості. Якщо вже Бартон каже, що Фокс розпускає руки...
— Дякую вам. Доведеться різати цей гнійник. Але не поспішаючи, не поспішаючи... Реджинальде, мені потрібна карета.
— Так, сер, — виметнувся він з кімнати.
— Бартон, а ви подумайте поки, кого і куди, — багатозначно сказав я старому слузі і пішов слідом за його родичем.
У коридорі Іванна ретельно витирала і без того чисті вікна. При чому, почала витирати негайно, як я тільки вийшов. Я запитально глянув на цю хитру лисичку.
— Мілорде, — зашепотіла вона, озирнувшись, — Це не дівчата! Це кухарка почула і до економки побігла... Ми б не стали ні за що базікати!
— Ой, та звичайно ж, — посміхнувся я.
— Але не цій же мегері розповідати!
— Ну так, про що ще не попліткувати, як не про свого господаря... Ти мені ось що скажи, руденька лисичко, кухарка мабуть краде продукти?
Іванна кинула на мене лукавий погляд і продовжувала машинально терти шибки.
— Гапка краще знає, мілорде.
— Гапку я лякати не буду. Ти з'ясуй потихеньку, скажеш потім своєму кавалеру. Якщо ми до вечора повернемося.
— Ваша милість знову в місто поїде? — стрельнула вона в мене очима.
— Моя милість нероба, гульвіса і повіса! — підморгнув я їй, — Ось нехай всі поки так і вважають.
Не втримався і злегка шльопнув її по верткому заду, викликавши тихе хихикання і пішов униз. Лише через пристойну кількість часу вдалося мені побачити готовий екіпаж. На передку сидів наскіпидарений Джеймс Дін, Щиглик сито жмурився, погладжуючи коней, а ліврейний лакей знову отримав від мене відлуп і незадоволено сопів біля вхідних дверей. Ось смішний, сенс мені їхати в кареті без гербів, якщо на приступках або де він там примоститься, буде стирчати в лівреї слуга! Сміх та й годі. Звичайно ж, ніхто мене тоді не впізнає!