Глава 11. Борги чужі, а чиї гроші?

— Мамо, я не розумію, чому ви раптом мене про це запитуєте, — сказав я, намагаючись приховати деяке роздратування, — Та ще коли! Ледь ми провели дорогих гостей.
Ми стояли тісною групкою на сходах і деякі навіть махали хусточками. Прикрашена гербами Гілбертів карета віддалялася від нас не надто швидко, але невідворотно несучи з собою і клуби пилу, і тих, хто в ній їхав.
— Ти аж так прив'язався до Сашка? — іронічно запитала Агнеса Берлінгтон.
— Чому б і ні, він гарний хлопчик. До того ж, якщо не помиляюся, разом з ним поїхав мій друг. І добре, що поїхав, інакше я б переживав, що не зможу Сашка посадити на потяг.
— Твоя правда, — пробурмотіла мама, а потім сказала впевненіше, — Адам Петрович просив про зустріч... І ти повинен мені пояснити, як таке могло статися. Варто було нам з тобою поговорити...
Я повернувся і зробив великі очі.
— Чи не хочете сказати, ніби я змусив їх?
Сестри, які закінчили махати хусточками, миттю нащулили вуха, з цікавістю дивлячись на нас. Ще б пак! Не кожного ж дня приїжджає поліція для з'ясування обставин з крадійкуватими лакеями, та ще одразу двома!
— Артур! Я цього не казала.
— Добре, а то мені здалося, ніби вважаєте мене, а не їх винними в тому, що сталося.
— Просто не можу собі уявити, щоб ось так...
Я розвів руками і посміхнувся. За мамою стояла Беатріса Фокс, у дверях завмерли покоївки сестер, а біля сходів стояли лакеї, які ще не потрапили під мою перевірку, проте зараз демонстрували показове старання.
— Уявіть собі! Ось прямо так, взяти і витягнути у мене з кишені! Мало того! Я тут практично вмовив Гілберта одружитися з Шарлоттою...
— Мамо! Це правда? — схопилась Шарлотта і почала хапати матір за руку.
— Ой, Шарлі, тебе можна привітати? — тут же почала верещати Вікторія.
— Артур! — Агнеса марно намагалася відстромитися від Шарлотти і обурено дивилася на мене.
— А що таке? — я тримав обличчя, — Чим поганий Гілберт? Я майже вмовив його, а тут наш лакей в його кишенях нишпорить! Ще й заручин не було, а вже перевірка... Ні, будь лакей його власним, я б домовився.
Шарлотта аж затремтіла.
— Артур! Не смій пропонувати йому! Він такий же гульвіса, як...
— Шарлотта! — ахнула мама.
— Як хто? — підняла брову Олісава.
— Ось, бачте! Тому я і відмовився від думки шукати серед друзів Шарлотті пару. Щоправда, кажуть старший брат Несвицьких вдівець, але бажає одружитися. А він цікавих собачок розводить. Ти ж любиш собак, Шарлотта?
— Артур, йому ж під сімдесят років! — вигукнула Олісава.
— Мамо! - Шарлотта тупнула ногою.
— Сину! Що ти таке задумав?
— Нічого іншого я не думаю, крім того, як влаштувати щастя сестрам! До речі, ви ж теж будете за ним сумувати, вірно?
Розлючені, здивовані і збентежені обличчя дивилися на мене.
— Не буду я сумувати за твоїм Гілбертом, бачити його більше не бажаю! — розчервонілася вся Шарлотта.
— Взагалі-то я казав про Сашка, — усміхнувся я, — Хлопчик хоч став зрідка виходити з бібліотеки, на сонці засмаг, у морі поплавав. А то так би і ходив... Так, міледі. Добре, сестрице. Неодмінно...
Я скорчив зворушливий вираз обличчя, з яким Сашко якраз і спілкувався з ними всіма і їх це розсмішило.
— За це я тобі безмежно вдячна, Артур, — посміхнулася мати і тільки Шарлотта метала в мене грізні блискавки своїх поглядів.
— Загалом, сьогоднішня вистава закінчена, але прошу нікого не забувати, — підвищив я голос, — Що будь-які подібні речі ніхто не має наміру терпіти. До речі, мамо, а ти знайома з Несвицьким-старшим?
Шарлотта ще раз гнівно тупнула ногою, повернулася і заскочила в будинок, покоївки ледь встигли ухилитися.
— Артур, та навіщо він тобі?
— Так я ж кажу, він собаками займається. Запитати хотів.
Вікторія почала плескати в долоні, а потім підскочила і коротко обняла мене.
— Я напишу Миколі Петровичу, — не надто впевнено сказала мама, — Ти мені повинен ще повідати, хто були ці люди, що приїжджали вранці.
— Мамо, це просто були якісь старі приятелі Едварда.
Агнеса спохмурніла, потім відпустила Вікторію, що притискалася до неї, і повільно спустилася по сходах.
— Артур, ти проведеш мене?
Що ж, мені залишалося тільки запропонувати їй свою руку.
— Дівчатка, я прогуляюся з Артуром, а ви поки подивіться, як там сестра.
— Так, — встряв я, — Чи не зібралася тікати слідом за нареченим?
Сестри засміялися, навіть слуги ховали посмішки.
— Не знаю, куди наша Шарлотта побіжить, але є вже такі, що її портрети малюють.
— Лізо! — суворо подивилася на дочку Агнеса Берлінготон.
— Що відразу Ліза, та мені не шкода, нехай малюють. Але якщо раптом хтось скоро під вікнами буде блукати неприкаяно, знайте...
— Олісаво! Припини негайно! Ходімо, Артур.
— Гарний хоч портрет вийшов? — запитав я, — І хто це тут до нас у гості збирається?
Мама зітхнула.
— Не слухай її, вона просто сестру дражнить. Були ми нещодавно в гостях, побачив Шарлотту молодий чоловік з художнім талантом, взяв і написав її невеликий портрет, майже мініатюру. А ця дзига заздрить, сама такий хоче, а її ніхто не малює... Нехай їх.
Я просто схилив голову і пішов. Цю парочку лакеїв вдалося спровадити і навіть поліцію підключити. Мене ще запитували, чи готовий дати хід справі, чи буду я їх звинувачувати. Як би там не було, але у них не буде рекомендацій з якими їх візьмуть у пристойний будинок. Правда, ця така публіка, що знайде, де влаштуватися, що ж... Легкого життя у них не буде. І від звинувачення так просто не відкрутяться. Можливо, таким як вони і варто взагалі ноги-руки ламати, але не знаю, не знаю... Можуть ще скоїти те саме, але хто знає наперед, хто на що здатен? Краще я ось Стефі якось допоможу, ніж ще один гріх на душу брати.
— Приїхав Адам Петрович? — запитав я лакея біля дверей.
— Ні, мілорде.
Зайшов до сестер, попросив когось сходити до мами, щоб не давати їй там сидіти одній. Піднявся в кабінет, сказав Реджинальду, що з'явився на порозі в очікуванні розпоряджень, принести який-небудь лимонад. Гілберт поїхав, потрібно було припиняти тріскати винище. І нетерпляче закрокував по кабінету. 
Що ж таке, з ким потрібно побалакати, тих вічно доводиться чекати. Зате приїжджають інші, яких ти зовсім не чекаєш. Мені повідомили про приїзд гостей. Вони і зараз одягнені були так само бездоганно, як учора. Були дуже ввічливі, але наче посміхались так, краєчком рота. Негарною такою посмішкою. Ті самі двоє, що в клубі розказували мені, як треба любити карти.
— Лорд Берлінгтон, — солодко посміхнувся той, гладкий, — пробачте за неузгоджений візит, але справи, на жаль, не завжди люблять чекати.
— Особливо чужі, — пробурмотів я.
Вони переглянулися, зробивши вигляд, ніби не почули.
— Ми, власне, лише хотіли завершити одну стару справу, пов’язану з вашим покійним братом.
Після цього худий неквапливо витягнув зі шкіряної папки кілька паперів і розклав їх просто переді мною.
— Пан Едвард Берлінгтон мав честь позичити в нас певну суму на покриття карточного боргу.
— Мав честь, — повторив я. — Гарно звучить. Значно краще, ніж розтренькав гроші. 
Гладкий тихо засміявся.
А я дивився на папери й відчував, як у мене починає рости роздратування. Бо тут були папери, стрічки, підписи. А головне цифри... Загалом, п'ятдесят тисяч гривень! Та за такі гроші, здається, можна купити маєток разом із коровами, слугами й навіть невловимим управляючим. Якщо його знайти.
— І ви хочете сказати, що це... — почав я, швидко думаючи що мені взагалі тепер з цим робити.
- Векселя вашого брата. По яких має бути повернено борг. Ми чекали певний час, але, коли тепер, ви повернулися, нам не потрібно зайвого разголосу або тяжб.
— Безумовно, — додався тут худий. — Ми люди поважні.
— Саме це мене і лякає.
Я взяв один із папірців до рук, уважно подивився на підпис, хоча що там мені було дивитися, хіба я знаю почерк Едварда? Може, він саме так і писав. 
— Бачите, лорде Берлінгтон, — лагідно продовжив гладкий, — ми зовсім не хочемо створювати незручності. Просто ці зобов’язання...
— Стривайте, — перебив я. — Тобто гроші брав Едвард, а приїхали ви до мене?
— Але ж ви тепер голова родини.
— Як швидко це всіх почало хвилювати.
Худий трохи нахилив голову.
— Ми люди дуже терплячі, лорде Берлінгтон. І цілком готові поставитися до вашого становища з розумінням.
Цікаво, що за натяки про становище та звідки вам про нього знати...
— Чудово, — сказав я, відкладаючи папери. — Тоді ви поставитесь з розумінням і до того, що я поки не збираюся платити таку суму. 
Посмішки у них після цього стали трохи менш теплими.
— Звольте повідомити з якої причини? — тихо запитав гладкий.