Глава 9. Вечір на Садовій

Гарне питання в тебе Гілберт... Та як я тобі можу це пояснити, друже?! Я сам не знаю, як сюди потрапив і хто я! І сам не розумію, чому мені потрібно було влазити в ці ваші справи! Відплив би з каблучкою і деякою сумою грошей, тільки ви б мене й бачили! Не знаю, правда, чи зміг би я влаштуватися на ті гроші так добре, як у маєтку Берлінгтонів, але вже проблем би отримав значно менше. Або це я помиляюся? Надовго б вистачило тих триста гривень? Мені випав дивовижний і рідкісний випадок, просто неймовірна і неможлива вдача, я опинився лордом Берлінгтоном. При чому, не я інших, а вони мене в цьому переконували! Ти ж і переконував, Станіславе Гілберте! А ще була мама...
— Можу присягнутися чим завгодно, що не пам'ятаю нічого зі свого минулого життя, — абсолютно щиро сказав я, — А ось про лист не варто запитувати, нехай це залишиться моєю маленькою таємницею.
Станіслав відкинувся на подушки, у світлі ліхтаря, повз який ми проїхали, я помітив, що він чомусь посміхається.
— Якось мені довелося почути одну дуже цікаву історію... Святі угодники! Каюся, якщо по правді, то я її просто підслухав. Це тільки у тебе, Артуре, легко виходить бути своїм у будь-якій компанії, а так з нами, представниками Дванадцяти, все одно намагаються тримати дистанцію. А тут ще й чутки про самі Родини...
— І що за чутки? — запитав я не тому, що мені було цікаво, а просто тому, що він знову замовк. Хоча слова "дванадцять" та "родини" він якось дивно підкреслив.
— Так, казали щось про те, нібито серед Дванадцяти існує давня угода, що є таємний орден, присвячені в який служать короні, як її таємні захисники. Готові не те віддати заховані скарби, не те закликати вірних людей у потрібний час. Загалом, якщо спалахне і над королівством гряне грім, то вони тут же стають на допомогу...
— Забавно, — посміхнувся я.
— Ви знаходите, Артуре, це забавним?
— Станіславе! Ну ви ж не романтична дівчина або учень молодших класів!
Гілберт, здавалося, насупився.
— Сам подумай, ну яка держава спокійно ставитиметься до наявності в ній якихось таємних орденів!
— Не повністю розумію тебе...
— Та будь-яка влада завжди прагне стати абсолютною. Може виходити з найкращих уявлень, може звертатися до давнини глибокої... Та що це я! Будь-який таємний орден, який буде проповідувати щире служіння королю і королівству буде негайно вивчений і взятий під повний контроль! Тому як ніколи і нікому не потрібні невідомі захисники, які будуть самостійно щось там визначати! Раптом щось погане надумають?! Раптом самого короля вважатимуть загрозою?! І взагалі! Як?! Без височайшого наказу?! Самі щось вирішують?! Якісь піддані... це ж вам не громадяни!
Карета підстрибнула і я ледь не прикусив язика. Гілберт навіть не помітив цього стрибка, він знову нахилився до мене і очі його, здавалося, виблискують у темряві.
— Значить, це лише договір старших сімей! — зробив він якийсь дивний висновок, — Геть прихований від двору і королеви.
— Гілберте! Таємний орден, про який шепочуться в караулці або за картковим столом — це вже не таємний.
— Вірно! — раптом зметнувся Станіслав, і ледь не стукнувся головою, тому як карету знову хитнуло, — Я зрозумів, мій друже! Про кого стає відомо, той вже не може залишатися.
Мені залишалося тільки зітхнути.
— Не знаю, що ви зрозуміли, Гілберте, але я точно не перебуваю в жодному ордені.
— Або, просто не пам'ятаєш про це, — урочисто промовив Станіслав.
Він помовчав деякий час, мені теж говорити про це не надто хотілося, вже було подумав, що ми так мовчки й доберемося, нарешті, до цього веселого будинку з цікавими танцями, як раптом він заявив:
— А знаєш, Артуре, був час, коли я тобі сильно заздрив, мій друже. Так-так!
— Моєму вмінню робити борги, а потім сушити голову, де на це взяти гроші?
— Нашим родинам важко розоритися, — відмахнувся Гілберт, — мова про інше. Ми з тобою, як представники знатних сімей, завжди користувалися деякими привілеями, за які багато хто нас недолюблював. Який зубний скрегіт викликала та ж заборона на поєдинок або шефство над полком, в якому служиш...
— А що, ніхто не намагався викликати? Або намагатися образити? — ніби ненароком запитав я, ця тема мене дуже цікавила, адже участь у дуелі не входила в мої плани.
— Чому ж, — у напівтемряві блиснув посмішкою Гілберт, — були й такі. Але після кількох показових страт усіх причетних задумалися. А втратити майно всього роду охочих і того менше. Однак же, це і по нас вдарило, деякі стали дозволяти собі образливу поведінку саме тому, що не боялися вже нашого виклику. Так що, служба навіть у такому полку, як ваш, була непростою.
— Не зрозумію, у вашому чи твоєму? Ми повинні якось визначитися!
— Святі небеса, Артуре! До біса цю нарочиту ввічливість, друже! — вигукнув Гілберт.
— Зараз тобі простіше?
Навіть у напівтемряві помітно було, як він скривився.
— Зараз мені стало нудніше. У штабі Несвіцького не настільки, якою була наша служба в полку, але все ж. Після вашої, вмить стала всім відомою, атаки важкої кавалерії ставлення до нас змінилося, але нехай тепер не надто цураються в офіцерських зборах, зате стали оберігати від будь-якого ризику. Спадкоємці і все таке.
— Мені ось незрозуміло, а чому цуралися? Навпаки, повно охочих шукати протекції мало бути.
— Цих-то? Так, такі завжди відтираються поруч. О, дивись, здається на Садову повертаємо.
Я подивився у віконце, але не надто добре розумів, де ми знаходимося. Вулиця як вулиця, хіба тільки зрозуміло, що це центральна, доглянута частина міста. Відгороджений тумбами від проїжджої частини тротуар, достатньо світла від вуличних ліхтарів, навіть швейцар стояв біля масивних дверей. Втім, це, швидше, був воротар, якщо стояв він біля будинку, куди ми прямували. Схоже, Єжи Гозь, що правив каретою, вже тут раніше бував і знав, куди ми з Гілбертом зібралися. Ох вже ці любителі таємних товариств, тут по бл... коротше, тут таємно навряд чи куди сходиш, лорде Берлінгтон.
— Станіславе, доведеться тобі ще довго бути моєю нянькою. Сподіваюся, це не буде для тебе занадто важко?
— Так, Берлінгтоне, ви хочете посваритися прямо тут, за крок від тутешніх насолод? — Гілберт вискочив назовні, у попереджувально розчинені Щигликом двері.
Я виліз із карети слідом за ним. Біля будинку горів ліхтар, але більше світла лилося з розчинених дверей, біля яких нам разом із воротарем уже кланялася якась людина.
— Вітаємо вас, панове. Прошу вас.
— Щиглику, почекаєте нас тут?
— Ходімо, Артуре, вони самі про себе чудово подбають. Не вперше...
Людина, що стояла біля дверей, здавалося, нас упізнала. Вона збігла з ґанку і почала метушитися навколо.
— Прошу вас, мілорди...
Гілберт підняв руку.
— Тсс! Люб'язний, без імен. Ми тут інкогніто. Вважай, із самої столиці прибули справжні поціновувачі жіночої краси.
Цей метушливий малий спритно зловив монету, кинуту Гілбертом, догідливо вклонився і кинувся притримувати перед нами двері. На хвилину затримавшись, я кинув погляд на будинок, симпатичний такий, триповерховий. Перший поверх був найвищим, зате другий і третій були по фасаду прикрашені напівкруглими пілястрами з іонічними капітелями, на другому поверсі прямокутні вікна підкреслювалися навислими фронтонами, а позбавлені таких прикрас вікна третього поверху були трохи меншими й не прямокутними, а з напівкруглою аркою зверху. Усі вони були зачинені щільними шторами, але у вузькі щілини за деякими з них було видно неяскраве світло. Довго розглядати цей будинок мені не вдалося, оскільки Гілберт обурливим чином смикнув мене за рукав. Ми піднялися на ґанок, і, пройшовши через довгий тамбур, опинилися в невеликій залі, на одній зі стін якої висіло велике дзеркало, а вздовж протилежної розташовані були два великих широких крісла, майже дивана. Навпроти дзеркала мармурові сходи вели на другий поверх.
Гілберт жбурнув свій капелюх і тростину на крісло, сам підійшов до дзеркала і почав себе в ньому роздивлятися.
— Рада вітати вас, панове! — пролунав зверху приємний жіночий голос.
Я різко повернувся, сходами до нас спускалася симпатична жінка в гарному, але досить строгому для такого будинку темно-зеленому платті і зачіскою, яка точно виявилася в самий раз на балу у Попелюшки — укладене назад і вгору волосся і довгі завиті локони, що звисають трохи вперед по боках. У світлі люстри вона і виглядала, як Попелюшка, тендітна і вразлива, ось прямо зараз спіткнеться і загубить свою туфельку. А ти біжи, як дурень, з туфлею за нею потім...
Гілберт попереджувально кашлянув, підійшов до неї і поцілував простягнуту руку.
— Мадам Надін, — злегка вклонився він.
Вона повернула голову і подивилася на мене, не роблячи крок назустріч. Ах, так! Підійшов сам, дивлячись їй в очі злегка притиснувся губами до її рукавички.
— Вітаю вас, мадам. Мене звуть Артур...
— Друже мій, ви вже були знайомі.
— Пробачте мені, але я, на жаль, цього абсолютно не пам'ятаю.
— Он як? — злегка здивувалася мадам, в її очах немов щось блиснуло, але це просто дивна метафора, що позначає всього лише те, що мені щось в її погляді привиділося.
— Мілорди, рада знову бачити вас тут. Жакобе! Гості хочуть піднести дівчатам рози.
Рози? Ах, рози. Гроші. Що ж, ось роз якраз у мене не виявилося. Я намацав і дістав з кишені золотий, який начебто як називався трохи інакше, а важив помітно більше.
— Втім, леви їм подобаються ще більше, — кивнула ця мадам і навіть злегка посміхнулася, хоча погляд у неї був насторожений.
— Просто в нас не було запрошення на бал, — вирішив пожартувати я.
Її брови здивовано зметнулися вгору.
— Запрошення? — тут вона посміхнулася більш відкрито, — Вам, мілорде, не потрібні ніякі запрошення, для нас завжди велика честь приймати вас.
Гілберт закотив очі і демонстративно зітхнув.
— Все, пропав мій вечір, що так чудово почався.
Мадам Надін жваво повернулася до нього.
— Мілорде Гілберте, ви теж завжди у нас бажаний гість.
— Але герой річки Білої все одно зірве найкращі квіти.
Станіслав зітхав так важко і так перебільшено сумно, що ми з мадам Надін навіть розсміялися.
— Прошу вас, мадам, я не бажаю зайвої до себе уваги, — попросив я.
— До того ж, навряд чи тут після стількох років залишився хтось, хто б тебе пам'ятав, Артуре.
Мадам Надін кинула на мене швидкий погляд.
— Це не зовсім так, мілорде. Тут пам'ятають лорда Берлінгтона. Але мало хто впізнає його зараз, це вірно. Минуло чимало років.
— Вибачте мені, мадам, але не можу не сказати вам, що нехай не пам'ятаю наше минуле знайомство, але впевнений, що виглядаєте так само чудово, як і в першу нашу зустріч! — не знаю що на мене найшло, але я це випалив, практично не замислюючись.
Вона в деякому здивуванні хитнула головою і її короткі каштанові локони затремтіли. Плаття власниці веселого будинку все ж не було настільки строгим, щоб закривати шию, яку прикрашав невеликий медальйон на не дуже тонкому золотому ланцюжку. Камінчики в довгих сережках злегка поблискували, але я не надто розбираюся в коштовностях, чи були це діаманти, не знаю. Зате на блідому обличчі виділялися виразні очі, під чітко окресленими бровами. Мадам Надін дивилася прямо і твердо, не так, як багато інших, бачених мною тут жінок, вона не ховала погляд. Щоправда, і вік у неї був уже не зовсім юний, вона, наскільки я запам'ятав сказане Гілбертом, була старшою за тутешнього Артура на кілька років і дійсно виглядала дуже привабливо.
Залишивши без уваги мої слова, або зробивши вигляд, що зайнята віддачею розпоряджень своєму Жакобу, Надін запросила нас пройти в зал.